5.1. Платіжні системи та роль центрального банку в їх організації та регулюванні

5.1. Платіжні системи та роль центрального банку в їх організації та регулюванні

Загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, відносини у сфері переказування грошей регулюються Конституцією України, законами України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про зв’я­зок», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», іншими актами законодавства України та нормативно-правовими актами НБУ, а також Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами з інкасо Міжнародної торгової палати, Міжнародними правилами щодо договірних гарантій Міжнародної торгової палати та іншими міжнародно-правовими актами з питань переказування грошей.

Обробка та передання в межах України електронних і паперових документів на переказ грошей, документів за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів і документів на відкликання можуть здійснюватися за допомогою як внутрішньодержавних, так і міжнародних платіжних систем, що діють в Україні.

В Україні можуть створюватися внутрішньодержавні банківські та небанківські платіжні системи. До внутрішньодержавних банківських платіжних систем відносять системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи.

Система міжбанківських розрахунків призначена для переказування грошей у межах України між банками на виконання зобов’язань їх клієнтів, а також власних зобов’язань цих банків.

Система масових платежів призначена для переказування грошей за операціями, що здійснюються юридичними та фізичними особами із застосуванням платіжних інструментів (крім міжбанківських розрахунків).

Небанківські платіжні системи мають право здійснювати діяльність, пов’язану із переказуванням, виключно після їх реєстрації в НБУ та отримання відповідного дозволу НБУ.

Безготівкові платежі між суб’єктами підприємницької діяльності здебільшого не можуть бути завершені в межах одного банку, тобто без розрахунків між установами, що їх виконують. Отже, всі розрахунки за угодами суб’єктів підприємницької діяльності, рахунки яких відкриті в різних банках, є міжбанківськими розрахунками. Міжбанківські розрахунки являють собою систему організації та здійснення платежів за грошовими вимогами та зобов’язаннями, що виникають між банківськими установами.

Частина міжбанківських розрахунків призначена для здійснення економічних зв’язків між кредитними та фінансовими установами, зокрема для:

розміщення грошових коштів у формі депозитів і кредитів;

переобліку векселів;

отримання кредитів центрального банку в порядку рефінансування;

купівлі та продажу цінних паперів, включаючи державні.

Міжбанківські розрахунки обслуговують також різноманітні зовнішньоекономічні зв’язки, що виникають у процесі експорту-імпорту товарів та послуг, капіталів і міграції робочої сили. Саме тому чітка і збалансована їх організація — запорука ефективного функціонування економічних процесів.

У сучасній банківській системі платіжно-розрахункова функція нарівні з прийняттям депозитів і наданням позик належить до найважливіших банківських операцій. На здійснення розрахунків витрачається не менше двох третин операційного часу банківського персоналу.

В умовах ринкової економіки придбання товарів та послуг оплачується грошима, що перебувають або в обігу, або у формі депозитів на банківських рахунках, іноді використовується кредит. При цьому численні учасники економічного процесу — приватні особи, фірми, що діють на фінансових ринках та в інших секторах економіки, — мусять враховувати проблему невизначеності терміну надходження та виконання їхніх платежів. Ця невизначеність зумовлена низкою чинників:

швидкістю, з якою боржник вживає заходів з метою здійснення платежу;

вибором засобу платежу та результативністю цього засобу з погляду своєчасності та ефективності його оброблення;

кількістю посередників, що беруть участь у платіжній операції;

наявністю і вартістю кредиту, який використовується для компенсації тимчасового дефіциту готівкових коштів у платника.

Будь-якому учасникові економічного процесу недоцільно тримати великі суми готівкою або у вигляді банківського депозиту до запитання для виконання своїх зобов’язань за платежами на випадок можливого несвоєчасного надходження коштів. Суб’єк­там господарювання вигідніше користуватися платіжними послугами банків, які можуть надати позики у разі нестачі коштів, що виникає внаслідок їх несвоєчасного надходження. Зі свого боку банки завжди мають бути спроможними виконати платіжні доручення своїх клієнтів.

Однак і в банках може виникнути тимчасова нестача коштів, спричинена несвоєчасним їх надходженням, і через це банки змушені звертатися до міжбанківського ринку або до центрального бан­ку за короткостроковими позиками для погашення своїх зобов’язань за міжбанківськими розрахунками. Найкращим способом здійснення остаточних міжбанківських розрахунків вважається переказування залишків коштів, що перебувають на рахунку у центральному банку, комерційним банкам — отримувачам коштів.

Системи міжбанківських розрахунків різних країн помітно різ­няться. У світі не існує єдиної платіжної моделі, однак є загальні принципи і характеристики, що визначають функціонування національних платіжних систем. Водночас є й загальні проблеми, які автоматично переносяться на платіжні механізми.

Перша проблема стосується розмежування функцій між центральним і комерційними банками. Цілком зрозуміло, що на комерційні банки покладаються відповідальність за обслуговування рахунків клієнтів та надання спеціалізованих платіжних послуг, необхідних у міжбанківських стосунках. Однак на сьогодні немає єдиної думки щодо таких питань:

Яку роль має відігравати центральний банк в експлуатації різних компонентів фізичної інфраструктури платіжного механізму?

Наскільки активно центральний банк має надавати послуги щодо здійснення міжбанківських платежів?

Платіжні послуги центрального банку можуть бути пов’язані з обробленням безлічі окремих платежів, що проходять через банківську систему. Ці платежі потім можуть зазнати взаємного заліку і погашення на міжбанківській основі.

Вважається, що ринкові сили визначають оптимальне поєднання участі центрального банку і комерційних банків на ринку платіжних послуг. Наприклад, у платіжній системі США Федеральна резервна система як постачальник платіжних послуг установлює ціну на дані послуги на такому рівні, щоб повністю відшкодувати виробничі витрати, включаючи постійні, змінні та тимчасові витрати. У деяких країнах операційні послуги центрального банку субсидуються, і роль його в платіжному механізмі вважається різновидом суспільного блага.

Друга проблема полягає у виборі самої моделі міжбанківських платежів із використанням валових розрахунків у реальному часі або чистих розрахунків (тобто розрахунків з елементом взаємозаліку) і засобів контролю в цих системах для забезпечення їх цілісності та надійного функціонування. У засобах контролю за кредитними ризиками і ризиками ліквідності, що виникають за багатостороннього взаємозаліку, заінтересовані всі учасники платіжного процесу. Однак і в розвинутих країнах з ринковою економікою, з відносно сталими концепціями платіжних систем і систем розрахунків немає згоди щодо витрат на здійснення такого контролю.

Третя проблема пов’язана з вибором оптимального складу технічних засобів, що забезпечують функціонування міжбанківських розрахунків. Потрібні великі витрати для підтримування в автоматизованих системах операційного взаєморозуміння і дублювання на рівні, необхідному для функціонування платіжної системи навіть у разі несправності центральних систем комп’ютерів або стихійного лиха. Питання щодо технічної реалізації та розміру витрат на дублювання інформації вирішується кожною країною окремо.