5.1. Соціологічна сутність культури

Соціологія вивчає суспільство крізь призму діяльності людей. Коли суспільство — це сукупність людей, які поєдналися соціальними взаємозв’язками й відносинами, утворюючи соціальні спільноти і створюючи соціальні інститути, то культура — продукт їхньої діяльності, умова подальшого їхнього існування. Це сукупність матеріальних і духовних утниостств, що виражають певний рівень історичного розвитку даного суспільства і людини.

сфера духовної життєдіяльності суспільства (система, освіта, виховання, релігії, творчого творіння тощо);

рівень опанування тим чи тим видом знань або діяльності;

форми соціальної поведінки людини, обумовлені рівнем її виховання і освіти.

Термін «культура» (лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. До цього він використовувався тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось — здобуття знань (cultura scientiae), удосконалення мови (cultura literatum), вироблення правил поведінки (cultura juris) тощо. Згодом цим терміном почали позначати всі ті зміни в навколишньому середовищі, матеріальні й моральні цінності, що здійснюються і створюються не природою, а людьми (знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, взірці, норми, соціальний контроль тощо), те, що відрізняє людину від тварин, — людські якості, які регулюються не біологічними інстинктами, не успадковуються від природи, не передаються генетично, а формуються (під впливом досвіду, набутого людством) конкретною людиною в собі, в інших людях, в суспільстві в результаті соціальної взаємодії.

До культури належать також і ті явища, що поєднують природний інстинкт людини і соціальний контроль над ним. Наприклад, здатність людини силою захистити особисту позицію в конфліктній ситуації і вміння стримати себе від насильницьких дій.

Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення цінностей різних ідей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових і знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися.

Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книг, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, власної діяльності людина накопичує власний досвід, робить своїм здобутком культуру своєї сім’ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає розвиток культури.

Однозначне тлумачення культури неможливе, бо вона пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства, набуваючи різних відтінків. Немає іншого терміна в соціології, котрий би так часто вживався і був таким багатозначним, як культура. Ще на початку століття Е. Тейлор визначив культуру (цивілізацію) як комплекс знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною — членом суспільства.

Поняття «культура» і «цивілізація» Е. Тейлор уживав як синоніми. Проте згодом чітко виявилися «виразки» цивілізації — термоядерна зброя, екологічні кризи, Чорнобильська катастрофа, урбанізація з її крайнощами, наркоманія тощо. Усе, що в цивілізації спрямоване проти людини, її життя, фізичного й морального здоров’я, не може створювати культуру. До неї належить лише те, що має розумні засади.

Н. Смелзер визначає культуру як систему цінностей, уявлень про світ і правила поведінки, однакові для людей, зв’язаних певним способом життя. При цьому він наголошує, що культура створюється людьми і що культури навчаються. Отже, вона має відтворюватися кожним поколінням і передаватися від попереднього покоління до наступного.

О. Якуба вважає, що культура є якісною характеристикою окремих індивідів, спільнот, суспільства в цілому, вона відтворює міру їх прогресу, панування над силами природи і власними соціальними зв’язками й відносинами.

Н. Черниш наголошує, що культура — це складне динамічне утворення, яке має соціальну природу і знаходить свій вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження й розповсюдження матеріальних предметів, поширення засобів, дій, ідей, ціннісних уявлень, які забезпечують взаємодію і взаєморозуміння в різних соціальних ситуаціях.

«Філософська енциклопедія» (1983 р.) дає, на нашу думку, найзмістовніше визначення культури як специфічного способу організації та розвитку людської життєдіяльності, відображеного в продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і установок, у духовних цінностях.

Отже, нині фіксуються три основні сфери прояву людської культури — ставлення людей до природи, ставлення людей один до одного і ставлення людини до самої себе.

Як складне й багатогранне явище культура вивчається багатьма науками. Політологія вивчає політичну культуру, економіка — культуру виробничої діяльності, праці тощо. Соціологія має свій об’єкт і предмет вивчення (схема). Її цікавить культура як система явищ, процесів, відносин, що є результатом соціальної взаємодії і якісно відрізняють людину від іншого живого світу, культура як соціальний механізм взаємодії особистостей, соціальних груп і суспільства з навколишнім середовищем, механізм, що допомагає їм співіснувати, зберігати свою цілісність, притаманні їм цінності, переконання, традиції, норми поведінки, спосіб життя.

Схема. Структура соціальної культури

У вітчизняній соціології склалося кілька підходів до тлумачення соціології культури. Предметом соціологічного дослідження культури може бути:

·      уся система культури як єдине ціле чи будь-який її вид, що розглядаються у взаємодії з іншими суспільними системами;

·      кожний із елементів соціодинаміки культури, культурної комунікації, що розглядаються у співвідношенні з іншими елементами культури чи у співвідношенні з іншими суспільними системами.

Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:

·      культура тлумачиться як системна якість моральної сфери суспільства, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура присутня у всіх без винятку сферах суспільного життя;

·      культура завжди зв’язується з творчою діяльністю і в своєму як матеріальному, так і моральному втіленні є невід’ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її перетворювальної діяльності у вирішенні нагальних проблем;

·      культура — це сукупність моральних і матеріальних цінностей;

·      естетичний компонент культури розуміється як специфічний прояв ціннісного ставлення індивіда до всесвіту і сфер людської діяльності;

·      культура є сферою самореалізації індивіда як суб’єкта культурно-історичного процесу.

Оскільки культура є складовою будь-якої суспільної праці, то її можна сприймати як:

·      міру суспільного прогресу;

·      ступінь втілення гуманістичних цілей;

·      особливу форму поєднання багатства, накопиченого у минулому і цінностей сьогодення.

Засадна ідея соціологічного вивчення культури полягає у визначенні її місця і функцій у життєдіяльності індивіда, окремих спільнот, суспільства, у суспільних перетвореннях.

Як вже зазначалося, поняття культури так само широке, як і поняття суспільства, бо культурне пронизує суспільне у всіх його формах і протягом усієї історії людства. У всіх сферах соціуму є обов’язковою присутність компонентів культури. А отже, культура є надзвичайно різноманітною.

Термін «культура» використовується соціологією в різних аспектах. У широкому розумінні термін «культура» уживається на позначення системи взаємодії (методи, форми, взірці, засоби, орієнтири) окремих людей, соціальних груп, суспільства в цілому з середовищем існування (природним і соціальним), яку вони генетично не успадковують, а створюють у соціальному житті, засвоюють як досвід попередніх поколінь і використовують для підтримки певних структур соціальної діяльності.

У вузькому розумінні культура — це система цінностей, переконань, зразків та норм поведінки, визнаних певною людиною, соціальною групою, суспільством. Останнє визначення не суперечить попередньому, а доповнює його, бо культурою є не самі собою норми, цінності, а саме норми й цінності як засоби, що забезпечують підтримку соціальної діяльності, її розвиток.

Як стверджує М. Вебер, у цінностях у концентрованому вигляді виражається смисл культури (не в результатах творчої діяльності, навіть не в її процесі, а саме в цінностях).

М. Лапін уважає, що система цінностей утворює внутрішній стрижень культури, моральну квінтесенцію потреб і інтересів індивіда і соціальних спільнот. Культура, у свою чергу, справляє зворотний вплив на соціальні інтереси і потреби, стаючи одним із найважливіших мотиваторів соціальної дії, поведінки індивідів.

Учені виокремлюють такі три самостійні складові предмета вивчення соціології культури:

1) суспільство як соціокультурна система (рівень сукупної людини) і субкультури спільнот, що належать до неї;

2) культура соціальної організації (уся сукупність організацій, в них діє сукупний працівник);

3) культура людини-індивіда, а також такі сфери, як наука, мистецтво, освіта й виховання.

Для більш чіткого окреслення предмета вивчення соціології культури, потрібно визначитися із соціальними функціями, що їх виконує культура. Із сказаного раніше виходить, що культура самодетермінується знаннями, цінностями, нормами і взірцями як основними соціальними утвореннями, що орієнтують людину в її поведінці, діяльності, взаємодії з іншими людьми. За Я. Щенанським взірець — це культурне утворення, що визначає, як індивід має реагувати на ситуацію, важливу для нього самого та інших членів групи, щоб поводиться відповідно очікувань і не потрапити в конфлікт. Орієнтуюче начало культури є водночас упорядковуючим, організуючим началом, бо будь-яка організація намагається звільнитися від хаосу, підвищуючи тим самим ефективність людської діяльності й поведінки. Відтак основною функцією культури на рівні суспільства є забезпечення взаєморозуміння людей на основі спільних цінностей і пропонування ефективних способів організації множини соціальних взаємодій (діяльності, поведінки).

На рівні соціальної організації головна функція культури — підвищення ефективності діяльності, «трудової поведінки» людей у межах організації.

На рівні індивіда основною функцією культури є уникнення суперечностей і забезпечення соціалізації особистості, залучення її за допомогою відповідних механізмів до цінностей, знань, норм, соціальних зразків поведінки, що є актуальними на даний момент.

Культура своїми механізмами встановлює цінності та їх основні критерії. Такі цінності зв’язані з культурною орієнтацією, цілеспрямованістю дій людини. Вони стосуються уявлень, зразків поведінки, предметів культури, традицій у процесі особистого та групового вибору і є базовими елементами культури особистості, певної спільноти, суспільства.

Проте людина орієнтується на цінності та на норми одночасно. Норми — це схвалені в суспільстві моделі відносин і поведінки людей у певних сферах діяльності й ситуаціях. За Н. Смелзером, норми — це правила поведінки, очікування та стандарти, що регулюють взаємодії людей. Вони (разом з цінностями) як складові культури впливають на стиль поведінки індивідів, організацію різних видів соціальної діяльності і принципи їх оцінки, у чому й виявляється ціннісно-нормативне регулювання культури.

Культура, як певна система ціннісних комплексів, здатна бути регулятором індивідуальної та групової поведінки. Вивчаючи ці питання, Е. Дюркгейм наголошував, що суспільство існує лише там, де існує спільна система цінностей і норм, що її як загальнообов’язкову визнає більшість громадян, тобто уявлення про цінності та їх втілення в моральних відносинах є колективним.

Дещо інший підхід демонструє М. Вебер, який, на перший план висуває не колективні уявлення, а ціннісні орієнтації особистості в системі соціальних дій, сенс, який соціальна дія має для її суб’єкта. Він дотримувався думки, що типовими зразками орієнтацій у різних сферах життя є етичні вчення головних світових релігій.

Ідеї М. Вебера розвинули американський соціолог Т. Парсонс та його учні. Т. Парсонс розглядав культуру як у певний спосіб організовану систему цінностей, що відповідає потребам, без якої не можуть бути реалізовані соціальні дії; як комплекс ідеальних зразків (норм, традицій тощо), що обмежують і спрямовують вибір, надають йому сенсу. Культурні зв’язки відтворюють історичний досвід як цінність, котра засвоюється індивідом, стає здобутком його духовного світу і спрямовує його соціальні дії.

Через цінності культура спрямовує соціальні дії, поведінку людини, впливає на всі соціальні процеси в суспільстві, виконує регулятивну функцію. Окрім того, культура зберігає і передає з минулого в сучасне, із сучасного в майбутнє людський досвід, соціальні цінності, зразки поведінки, тобто виконує трансляційну функцію. Разом з тим вона добирає з успадкованих складових елементів ті, які необхідні для вирішення завдань наступних етапів розвитку суспільства, відбраковує морально застарілі й цим виконує селекційну функцію. Динаміка елементів певної культури, взаємодія її з іншими культурами сприяє оновленню соціальних цінностей та норм, їх прогресивним змінам, що є підгрунтям для реалізації інноваційної функції. Набуття й засвоєння культури є соціалізацією особистості людини. Саме опанування культури робить людину людиною, а отже, реалізує освітньо-виховну функцію. Окрім того, саме культура допомагає спілкуватися людям, ліпше пізнавати один одного, ті соціальні явища і процеси, що відбуваються в суспільстві, а отже, виконує комунікативну й пізнавальну функції.

Особливого значення нині набуває інтегративна функція, бо саме культурні заходи об’єднують людей, створюють умови для їхнього знайомства, ліпшого розуміння. На думку Я. Шепанського, культура справляє надзвичайний вплив на життєдіяльність суспільства через соціалізацію і формування особистості людини, створення і впровадження цінностей, формування зразків діяльності та поведінки, створення моделей інститутів та соціальних систем.

У загальній соціалізації особистості, інтегруванні її в соціальне життя провідну роль відіграє соціалізація саме засобами культури, що означає не тільки навчання розумінню культури, а й умінню жити в світі культури, володіти механізмами і засобами впливу на свою долю і на майбутнє суспільства.

Соціалізація — кумулятивний процес засвоєння людиною культури, соціальних ролей та норм, накопичення соціальних навичок, що починається з народження людини і закінчується лише зі смертю. Протягом усього життя людині доводиться, просуваючись соціальними та професійними сходинками, міняти соціальні ролі, свої погляди на життя, правила поведінки, смаки тощо. Завдяки соціалізації людина з біологічної істоти перетворюється на соціальну, досягає соціально зрілості, тобто інтерналізує суспільні цінності та зразки поведінки і адекватно виконує полі дорослого члена суспільства.

Усе необхідне для соціалізації людини закладається в її генах. Проте для реалізації цього процесу потрібні відповідні соціальні умови, належне соціальне середовище. Якщо такі не створюються, потенційні можливості людини залишаються не реалізованими, вона не може перетворитися з біологічної істоти на соціальну. Прикладом цього є так звані феральні люди — істоти, що були виховані в ізоляції від нормального соціального середовища. Цей термін запровадив шведський учений Карл Лінней, а уперше вивченням життя людських дітей, які були виховані дикими звірами, почав займатися 1940 року американський соціолог Кингслі Девіс.

Феральні люди не можуть стати повноцінними елементами суспільства, бо процес соціалізації почався у них дуже пізно. Соціалізація має починатися в ранньому дитинстві, коли на 70% формується особистість людини. У дитячі роки закладаються підвалини соціалізації, а на наступних етапах життя вона тільки триває. Дитина, що потрапила в ізоляцію від інших людей, соціально гине, хоч доросла людина за такої ізоляції може соціально розвиватися ще успішніше.

Отже, початок соціалізації та її продовження — це якісно різні етапи. Діти й дорослі перебувають на різних полюсах процесу соціалізації, і їх відрізняє опанування соціальних ролей.

Агентами соціалізації є як індивіди, так і установи, які відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей.

Оскільки соціалізація поділяється на первинну, що стосується безпосереднього оточення людини, і вторинну, що стосується опосередкованого чи формального оточення, то відповідно різняться й агенти.

Агенти первинної соціалізації — це ті, хто підтримує з людиною тісні особисті стосунки (батьки, родичі, друзі). Агенти вторинної соціалізації зв’язані з людиною формально-діловими стосунками. Агенти первинної соціалізації справляють широкий, багатофункціональний вплив на особистість, вторинної — виконують лише одну-дві функції. Вторинними агентами можуть бути як установи в цілому, так і окремі представники цих установ (лікар, учитель, міліціонер тощо). Сім’я — єдиний агент, який справляє вплив на людину протягом усього її життя.

У молодіжному віці (від 13 до 19—27 років) соціалізація набуває активного характеру. Проте вона часто ускладнюється через невідповідність високого рівня прагнень і низького соціального статусу, суперечність між орієнтацією на самостійність і залежністю від думки й поведінки однолітків.

Ролевий діапазон молоді дуже обмежений, у них менший обсяг прав і обов’язків у порівнянні з дорослими, а постають перед ними проблеми, які в дорослому віці вже вирішені. Отже, йдеться про так зване ролеве безправ’я або ролевий конфлікт, який вирішується в зрілому віці. Соціологічним критерієм зрілого віку є економічна, політична й соціальна самостійність, яка полягає у схильності надіятися більш на себе, а ніж на інших, і не шукати підтримки у інших.

Молода людина вважається самостійною, якщо вона може:

— сама себе забезпечити засобами до існування;

— розпоряджатися грошима незалежно від інших;

— самостійно вибирати спосіб життя;

— проживати незалежно від батьків.

У зрілому віці соціалізація є найбільш активною, бо саме в цей період засвоюється найбільша кількість соціальних ролей, остаточно визначаються права та обов’язки, потреби й засоби їх задоволення.

Завершується активний період соціалізації з виходом на пенсію. У цей час людина втрачає свою основну роль — виробника матеріальних і моральних цінностей і перетворюється на пасивного споживача.

Літня людина так само безсила, беззахисна і нездатна до активних дій, як і дитина, але на відміну від дитини не є головним об’єктом турботи для інших членів сім’ї. Вихід на її можливості активного й вільного пошуку засобів до існування, хоч літні люди ще певний час можуть бути гідними партнерами, конкурентами чи суперниками представником інших соціальних груп на ринку праці, у системі соціалізації й освіти, веденні домашнього господарства, міжособистісному спілкуванні. Проте в усіх цих сферах їхня роль стає мінімальною: на роботі старих звільняють першими, а наймають останніми; у домашньому господарстві їм залишають найпростіші функції (замітати підлогу, мити посуд), вирішення усіх принципових питань сімейного життя молоді люди залишають за собою. Хоч як не парадоксально, а в примітивних суспільствах становище старих людей в певній мірі було ліпшим, бо вони поінформовані були більше від молодих, а відтак цінувалися як джерело знань і життєвого досвіду. В індустріальному і постіндустріальному суспільствах — усе навпаки.

Перехід із фази зрілості у фазу старості супроводжується зміною соціального статусу, втратою працездатності, зміною кола спілкування й самооцінки. Нова роль вимагає від старої людини нового процесу адаптації, а біологічне старіння організму значно зменшує резерви такої адаптації. А отже, виникає почуття невпевненості й недоцільності власного існування.

Психологічний дискомфортний загострює і фізичні недуги.

Трагічність становища старих у сучасному українському суспільстві посилюється ще й тим, що за своє довге трудове життя кожний із них дав суспільству незрівнянно більше, ніж отримує нині від суспільства у вигляді надто мізерної пенсії.

Отже, вихід на пенсію породжує ще й відчуття соціальної неповноцінності, матеріальної залежності від дітей, від родичів, від благодійних подачок, що морально принижує людину. Стара людина — це ніби дерево, яке вже не цвістиме і не даватиме плодів, і нікому більше не потрібне. Тому проблеми, зв’язані із соціальним захистом старих людей (як і інших знедолених соціальних груп), є також предметом вивчення соціології, в якійсь мірі і соціології культури.

Важливими функціями соціології культури є соціальна оцінка якісного становища суспільства через визначення місця даної країни у світовій культурі, а також здійснення соціологічного виміру культури, тобто реальних меж її існування в різних сферах соціуму, міри її впливу на всі складові суспільства.

З’ясування цих функцій дає змогу сформулювати чіткіше сам предмет соціології культури, закономірності й механізми функціонування та розвитку культури як ознаки соціальної системи.

Соціологія культури досліджує місце й роль культури в суспільній системі, культурну діяльність та культурний рівень різних соціальних груп, стан і функціонування соціальних інститутів культури, різні форми поширення стійких соціальних відносин індивідів, груп, суспільства в цілому з природним та соціальним оточенням, динаміку розвитку цих відносин, що дає змогу визначити рівень культури тих чи тих суб’єктів і робити висновки щодо їх прогресу або регресу.