5.2. Діалектика економічного і соціального та суперечності ринкової економіки

5.2. Діалектика економічного і соціального та суперечності ринкової економіки

Економічна сфера і притаманні їй матеріальні потреби, на пер­ший погляд, протилежні соціальній сфері, соціальним потребам, у тому числі духовним, культурним, гуманітарним. Проте ця протилежність не виключає їхнього взаємозв’язку. Цілком очевидне зростання переваг економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Цю реальність відтворює поява таких термінів, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого й різноманітнішого економічного забезпечення. Економіка дедалі ширше та інтенсивніше виходить за межі матеріального забезпечення фізіологічних потреб людини, а мотиви економічної дії — поза еконо­мічні цілі. Подібні мотиви — продукт функціонування спільноти, а не вподобання конкретного індивіда.

Сам економічний розвиток виступає передумовою соціального перетворення, оскільки воно стосується виробничих факторів і мобілізує інтелектуальний потенціал на розвиток, розширення та зміцнення соціалізації суспільства. Соціальна задоволеність людей неможлива в тих державах, які за економічними позиціями перебувають на периферії світового розвитку.

Стабільне політичне становище — також необхідна умова соціального розвитку. Соціальна галузь є одночасно і зв’язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем.

Традиційний підхід розглядає соціальне начало як похідне від економічного, що надає соціальному розвитку рис належного економічного поступу. Такий підхід був характерний переважно для індустріального суспільства й не враховував того, що НТР уже відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується через впровадження високих технологій, управління інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок задоволення цілеспрямованого зростання рівня людських цінностей і потреб.

Соціальна сфера — це така система, якій властиві гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних взаємин і процесів. Саме ці механізми забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, удосконалення і розвиток.

Зміни в соціальній сфері перебувають у тісному зв’язку зі змінами в інших сферах життєдіяльності суспільства. Їхня причиново-наслідкова залежність певною мірою взаємозумовлена й регульована. Суть такої взаємозумовленості полягає в тому, що, як правило, значнішу роль у розвитку основних сфер суспільства відіграє та з них, яка тісніше пов’язана з матеріально-виробничою сферою.

Визнання матеріальної основи суспільних взаємин вирішальним чинником, що забезпечує націленість, зміст і темпи розвитку соціальної сфери, з погляду причиново-наслідкової залежності сфер життєдіяльності суспільства виглядає все ж якоюсь мірою спрощено, оскільки соціальна орієнтація економіки разом із забезпеченням належної якості життя людини, її прав і свобод передбачає досягнення політичної і громадської згоди в суспільстві на основі економічного й духовного розвитку з урахуванням інтересів усіх верств населення, що є запорукою політичної, громадської, економічної та соціальної стабільності в суспільному й державному житті.

Водночас слід наголосити, що соціальна та економічна сфери є різними підсистемами, між якими існує діалектична функціональ­на залежність. Жодна з них не може бути автономною, хоча кожна з них виконує роль, призначену суспільною еволюцією саме для неї. Сенс їхнього органічного розвитку, з погляду теорії систем, полягає у взаємозалежному системному поступі, коли жодна з цих підсистем не повинна розвиватися на шкоду іншій. Реальні зміни в одній з них набувають належного змісту лише за умов аналогічних (прогресивних) зрушень в іншій.

Взаємозалежність і взаємодоповнюваність соціальної та економічної складових — характерна риса органічного системного розвитку суспільства, в якому економічна якість поєднується із соціальною якістю. І тут важливо виокремити процеси, котрі свід­чать, якою мірою відбувається таке поєднання, адже будь-яке виробництво, тобто будь-яка економіка має сенс лише тоді, коли вона націлена на задоволення потреб людей, а не просто — підвищення ефективності.

Важливо привернути увагу до двох визначальних моментів, що мають неабиякий вплив на соціальну сферу. Це політичні та культурні чинники. До того ж, і соціальна сфера, залишаючись відносно самостійною, так само впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства. Інтегруючи при цьому можливості інших сфер життєдіяльності суспільства, соціальна сфера перетворює кожну з них, впливаючи адекватно власній природі. Вони ж, у свою чергу, здійснюють постійний вплив на соціальну сферу, змушують її перебудовуватися, нейтралізувати або асимілювати ці впливи.

Розвитку соціальної сфери притаманна ще низка чинників, специфічних саме для розвитку соціального — ідеться передусім про вплив соціально-демографічних, національно-етнічних і соціально-психологічних характеристик соціальної сфери. Взаємозв’язок і взаємовплив соціальної сфери може мати як постійний, так і випадковий характер. Переплетіння необхідних і випадкових взаємодій надають їхнім проявам імовірнісного характеру.

Об’єктивна основа діяльності індивідуумів або груп у соціаль­ній сфері полягає в суперечності між потребами людей і матеріаль­ними умовами, що задовольняють їх. В основу руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, покладено спільний для всіх її компонентів і водночас специфічний для системи взагалі закон зростання потреб, що керує функціонуванням як самого цілого, так і його частин.

Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуаль­ного. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання ступеня задоволення потреб людей, і до соціально-групової відмінності. Ця суперечність системна й відтворює взаємодію елементів із системою та частини з цілим, чітко трапляючись як спільна закономірність діалектичного процесу: роздвоєння об’єкта на протилежні частини зі збереженням його як цілого.

Якість органічного розвитку полягає в його націленості на забезпечення добробуту громадян. Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби — це матеріальні потреби людини, включно з такими, що пов’язані з функціонуванням суспіль­ного виробництва. Соціальні потреби — це потреби людини як особистості, які первинно задані самою природою людини й розвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення наявних потреб здійснюється за умов певного соціально-економічного порядку.

Порядок — це обмеження, що коригують і ринковий механізм саморегулювання, і інші складові механізму. Так, угоди та дії, що стримують конкуренцію, наприклад, картелювання, дають змогу незалежним підприємствам опікуватися власними економічними інтересами на шкоду соціальним. Тому конкуренція потребує розробки порядку з метою створення норм з формування якості конкуренції, а також норм щодо захисту існування самої конкуренції.

Безпосередньою рушійною силою економічного розвитку є конкуренція між незалежними економічними суб’єктами. Проте економічний поступ тісно пов’язаний з поступом соціальним. Без такого взаємозв’язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток, але оцінити цей зв’язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного начал — характерна риса органічного системного розвитку, в якому економічна якість рівною мірою поєднується із соціальною якістю.

Необхідні нові підходи до визначення соціальної сфери та оцінки її ролі в суспільному розвитку. Вони мають відштовхуватися від того, що людина — центр формування економічних і соціальних взаємин, особистий добробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та, особливо, від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Одним з істотних завдань порядку у сфері праці й соціальних взаємин є недопущення того, аби людина як «засіб», фактор виробництва в економіці перетворювалася на інструмент. Це ви-
кликає необхідність нормування прав і обов’язків щодо забезпечення: 1) захисту і турботи про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості; 2) захисту від небезпечних умов праці (охорона праці); 3) робочим місцем і гарантіями щодо тривалості робочого часу. Крім того, порядок у сфері праці та соціальних взаємин містить нормування стосовно ціленастанов, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціаль­ний мир, соціальний захист і соціальна справедливість: забезпечення життєвого рівня і застрахованості від ризиків життя, медич­ного обслуговування та освіти; підтримка високого рівня зайнятості й удосконалення її структури.

Соціальний та економічний порядок є тільки різними вимірниками й компонентами єдиного життєвого порядку, тому й мають відповідати один одному. Економічний порядок повинен бути адекватним економічному зростанню, у жодному разі не підриваючи економічних стимулів. Взаємозв’язок і взаємодоповнюваність економічного й соціального порядку випливає із взаємозв’язку і взаємодоповнюваності соціальної та економічної сфер.

Розвиток соціальної сфери — це необхідна умова проведення глибоких економічних реформ, що особливо актуально для нашої країни, але соціальна орієнтація економіки неможлива без виваженого розподілу створеного національного прибутку для забезпечення економічних інтересів усіх верств населення.

Досвід розвинутих країн важливо врахувати й Україні. Посилення соціальної орієнтації економіки має стати важливою харак­теристикою майбутньої стратегії соціально-економічного розвитку. Про необхідність посилення людського виміру вітчизняного народного господарства свідчить наявна структурна криза, що постала внаслідок тривалого ігнорування соціальної сфери й недостатнього впливу споживчого сектору економіки.

Реалізація соціальної орієнтованості економіки майже усуває монополізм будь-якої соціальної форми. Той спосіб організації суспільства, який ґрунтувався на пануванні якоїсь соціальної фор­ми, одного соціального устрою, що витісняв або підпорядковував собі інші, і називається соціально-економічною формацією, на зміну якій прийшли суспільні устрої, що ґрунтуються на безлічі соціальних форм і розглядаються під таким кутом зору соціально змішаними або поліморфічними. Головне в них — конкурентна взаємодія різних соціальних форм. Численність соціальних форм передбачає багатоваріантність, можливість вибору й переходу від одного варіанта до іншого, що забезпечить сталість поліморфічних систем, їхню здатність адекватно реагувати на мінливі умови розвитку.

Соціальна орієнтованість спрямована на виявлення потенціалу людської особистості, узгоджуючись з можливістю реалізації та розвитку її здібностей. Різні соціальні ролі, які виконують люди в соціально орієнтованій ринковій економіці, виявляються способом їхньої соціальної самореалізації. Різні соціальні інтереси визначають життєздатність суспільства, потенціал його самоорганізації. Подібне соціальне багатство доповнює економічна багато­варіантність.

За основу взаємозв’язку економічної та соціальної сфер сучасного світу маємо той самий принцип ефективності прийняття рішень — досягнення згоди між людьми, що діє як у ринковій економіці, так і в соціальній сфері. Процеси обміну суб’єктів рин­ку товарами й послугами ґрунтуються на згоді між ними щодо цих обмінів. За таким самим принципом будуються і соціальні взаємини співробітництва й соціального партнерства, соціального захисту. Суть їх полягає в унеможливленні такої соціально-економічної політики, яка призводить до збагачення одних соціаль­них груп або класів за рахунок погіршення стану інших. Недодержання соціально-економічних засад дотримання справедливос­ті в суспільстві унеможливлює соціальну стабільність та еко­номічне зростання. І соціальна, і економічна діяльність мають будуватися з урахуванням цього об’єктивного принципу. Завдяки йому можна досягти узгодженості економічної ефективності та соціального ефекту.

Цілком очевидне посилення значення економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Цю реальність відтворює поява таких термінів, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого й розмаїтішого економічного забезпечення. Економіка дедалі ширше та інтенсивніше виходить за межі матеріального забезпечення фізіологічних потреб людини, а мотиви економічної дії — поза економічні цілі. Подібні мотиви — це продукт функціонування спільноти, а не вподобання конкретного індивіда.

У процесі забезпечення соціального розвитку постає завдання здійснити розроблення проблеми взаємозв’язку таких понять, як громадянське суспільство, суспільний побут і процес соціалізації та розвитку особистості. При цьому необхідно зауважити про важ­ливість ролі в цьому процесі відносин власності, оскільки саме вона дає змогу людині, на відміну від фізичного існування «я», стати громадянським «я», а отже — й елементом громадянського суспільства.

Існує шість сфер життєдіяльності людини, що тісно переплетені між собою, проте кожна має власну структуру, свій центр «обертання», свій закон розвитку: продуктивні сили, екологія людини, ідеологічна, політична, соціальна та економічна сфери. І хоча кожна з них цілісна структурно та функціонально, однак кожна з них перебуває у стані активної взаємодії з будь-якою іншою. Провідну роль у цій взаємодії відіграє та сфера, яка на даному етапі розвивається найдинамічніше. До неї і пристосовуються всі інші сфери. Саме переплетіння економічної і соціальної сфер стає особливо важливим у зв’язку з посиленням соціальної орієнтованості економіки, необхідність в якій породжується потребами самої економіки у висококваліфікованих, високоосвічених і досить забезпечених матеріально спеціалістах, а також потребою в додержанні соціальної стабільності суспільства.

Для того щоб соціальна сфера сприяла розвитку, що відповідає переходу до соціально орієнтованої економіки, та була здатна своєчасно й оперативно реагувати на споживчий попит, який надто швидко змінюється в умовах НТР, виділення коштів на її розвиток повинно здійснюватися не тільки суспільством, але й за рахунок індивідуальних переваг. Проте допоки рівень оплати праці в нашій країні залишатиметься надзвичайно низьким, доки більша частина створюваного національного прибутку концентруватиметься в руках олігархічної верхівки та держави, повнокровний розвиток соціальної сфери неможливий. Ступінь неадекватності розвитку соціальної сфери самим соціальним потребам за таких умов зростає.

У зв’язку зі здійсненням процесів капіталізації національної економічної системи, що виявилося в: 1) тотальній приватизації кланово-номенклатурною верхівкою створеного працею багатьох поколінь національного багатства; 2) деградації основної продуктивної сили (людини) та соціальної сфери з позбавленням переважної більшості населення основних гарантованих Конституцією прав на безоплатне отримання послуг охорони здоров’я, безоплатну освіту, зокрема вищу та середню, оскільки остання за кількістю грошових внесків фактично перетворюється на платну; 3) руйнуванні раціональних елементів державного регулювання економіки та соціальної сфери економіки; 4) переході до нераціональних соціальних дій, що відповідають архаїчним формам капіталізму з властивими йому байдужістю до технологічного укла­ду економіки, орієнтацією не на створення нових джерел збагачення, а переважно на розподіл уже створеного, нехтуванням соціальними інтересами суспільства. Тому важливо не тільки не допустити повторення традиційних вад капіталізму: макроекономічної нестабільності, соціальної диференціації суспільства за добробутом тощо, а й уникнути на перехідному етапі утворення нових.

Невипадково на конференції ООН з проблем майбутнього розвитку цивілізації (1992 р.) традиційну ринкову систему економіки, основу якої становить приватна власність, визнано глухим кутом, що загрожує існуванню людства. Проте слід зазначити, що на сучасному етапі це поняття більше існує як термін наукової літератури, особливо західної, котрим користуються для протиставлення високоефективної економіки розвинутих країн, на відміну від затратної адміністративно-командної економіки, а також застосовується щодо капіталізму минулих століть. Це по­в’язано з тим, що ринкова економіка, ринок перейшли до значно розвинутіших форм існування, заснованих на оптимальному поєднанні ринкових важелів саморегулювання економіки з державним регулюванням.

Неможливість існування ринкової економіки в чистому вигляді виявили кризи 30-х р. в Європі та, особливо, — у США, що виникли внаслідок неспроможності ринкового механізму здійснювати саморегулювання економіки, рівномірно розвивати продуктивні сили, народне господарство загалом, долати монополізм в економіці, забезпечувати соціальні потреби всіх верств і прошарків населення. Цікаво, що з часом ринкова економіка потребує створення необхідних передумов для збереження й забезпечення конкуренції, щоб ефективно розподілялися ресурси.

Ринкова економіка нездатна розв’язувати в загальнонаціональ­ному масштабі проблеми фундаментальних наукових досліджень, які за своїм значенням у довгостроковому плані забезпечують розвиток НТП на основі створення й використання найновіших видів енергії, космічного простору, відвертати екологічні кризи. Це не означає, що використання ринкових регуляторів стосовно згаданих сфер зайве, але вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним і недержавним регулюванням.

Асиметричність ринкової економіки постає основою соціальних суперечностей унаслідок гіпертрофованої диференціації при­бутків та суспільної нерівності населення, поділу суспільства на антагоністичні частини: багатих і бідних, виникнення на цьому ґрунті соціальної напруги та трудових і соціальних конфліктів, які несуть у собі загрозу соціального вибуху.