5.2. Форми культури
Залежно від масштабів і форм взаємодії різних суб’єктів з оточенням розрізняють форми і види культури. Соціологи вирізняють насамперед дві особливі форми культури:
1) матеріальну сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об’єкти, створені у результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, прикраси та ін.). Так і природні об’єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції.
2) духовну, cукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об’єкти, створені розумом і почуттям людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об’єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книгах, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.
Залежно від того, хто створює культуру і який її рівень, розрізняють її види.
Так, загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона грунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справедливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова.
Елітарна культура — сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості розраховані і доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті.
До елітарної чи високої культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що розраховані на високоосвічену частину суспільства. Створюється вона фахівцями високого класу для еліти.
Народна культура (її ще називають аматорською чи фольклором) це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки й зв’язана з життям широких народних мас. Її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці. За формою виконання елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.
У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інформації виникла ще одна, так звана масова культура, що апелює до всіх і розрахована на масове вживання. Вона поширюється засобами масової інформації і з’явилась у середині ХХ століття, коли засоби масової інформації стали доступними всім прошаркам населення. Масова культура витісняє як елітарну, так і народну. Їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу художню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура. Ясна річ, бувають і винятки.
Кожне суспільство має деяку сукупність культурних зразків, які сприймаються всіма членами суспільства. Така сукупність називається домінуючою культурою. Водночас окремі групи суспільства розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами суспільства, тобто формує свою культуру, яка відрізняється від домінуючої і називається субкультурою.
Субкультура — це самостійне цілісне утворення в межах домінючої культури (цінностей, норм, переконань, зразків поведінки тощо), модифікованих відповідно до вікових, професійних, класових, територіальних та інших особливостей певної соціальної групи, спільноти. Наприклад, етнічна чи професійна субкультура, субкультура організації тощо Професійна культура тісно зв’язана зі змістом професійної діяльності, роллю, яку вона відіграє в суспільстві, організацією робочого місця представників даної професії. На неї справляє великий вплив професійна освіта та підготовка.. Субкультури відрізняються від домінуючої культури певними специфічними особливостями, що відповідають умовам життєдіяльності спільноти, групи. У субкультурі зберігаються засади домінуючої культури, її шкала цінностей, але виникають додаткові елементи, наприклад, норми, які забезпечують регулювання зв’язків у відповідних соціальних інститутах — військова, лікарська, освітня, сімейна субкультури тощо.
Є субкультури, в яких зосереджується увага на специфічних особливостях життєдіяльності їх суб’єктів: міська й сільська субкультури, субкультура гуцулів, волинян, поліщуків. Можуть виникати субкультури на засадах різного розуміння шляхів розвитку суспільства тощо. Різновидом субкультури є девіантна культура. Наприклад, стиль життя і поведінка наркоманів, алкоголіків, повій, сатаністів. Представники різних субкультур орієнтуються на різні цінності, по-різному організують своє дозвілля, читають різні книжки тощо.
Субкультура може дуже відрізнятися від домінуючої культури суспільства, але не може їй протистояти. Коли це трапляється, то йдеться вже про контркультуру. Контркультура є в кожному цивілізованому суспільстві. Прикладом контркультури можуть бути субкультури груп злочинного світу, терористів, різних молодіжних угруповань (панків, хіпі, неофашистів), які не визнають правових норм суспільства, ігнорують суспільну мораль, традиції, правила поведінки, активно заперечують офіційну, «державну» культуру і часто намагаються її зруйнувати.
Отже, до складу культури суспільства входить значна кількість позитивних та негативних субкультур, і це свідчить про її багатство, динамічність, можливість адаптації до нових соціальних умов.
Завданням соціології є аналіз співіснування усіх цих видів культур, виявлення суперечностей між ними, вивчення їх сприйняття різними соціальними спільнотами. Соціологи мають знати: чи мирно співіснують різні культури, чи виникають між ними культурні конфлікти — ситуації, коли цінності однієї культури (контркультури чи субкультури) вступають у суперечність із цінностями іншої (домінуючої). Їх цікавить, які наслідки матиме культурний конфлікт, чи сприятиме він позитивним змінам у домінуючій культурі, появі в ній нових, ліпших взірців, складових елементів.
Найбільшого значення науковці подають вивченню національної культури.
Національна культура — це сукупність символів, цінностей, норм, взірців поведінки, вірувань, що характеризують конкретну спільноту (народність, націю) певної держави, країни. Одна національна культура може бути лише в тій державі, в якій панує лінгвістична та етнічна єдність. Більшість сучасних держав мають кілька, а то й багато національних культур — субкультури національної більшості та субкультури національних меншин.
Завданням соціології є вивчення можливого збочення субкультур, механізму державної культурної політики.
Як правило, національним меншинам потрібно докладати чимало зусиль, щоб зберегти свою самобутність, захистити свої національні цінності в середовищі, де проживає національна більшість, культура якої справляє на решту культур помітний тиск. Така ситуація спостерігалася в колишньому СРСР, коли народам, що входили до його складу, зокрема українському народові, було дуже важко зберегти свої національні надбання і свою національну культуру.
Правильна культурна політика уряду, держави справляє неабиякий вплив на інші аспекти суспільного життя, зокрема на економіку, загальний добробут і соціальний спокій у державі.
Особливе значення для соціального спокою держави має конфесійна культура, яка формується на спільних віруваннях, належності до однієї конфесії, церкви. Це породжує спільність символів, цінностей, ідеалів і взірців поведінки.
Найбільш поширеними у світі є християнська, мусульманська, буддійська конфесійні культури. Кожна з них має відгалуження — субкультури. Наприклад, християнська культура має такі субкультури, як православна, католицька, протестантська. У свою чергу, ці субкультури мають власні субкультури.
В Україні маємо декілька християнських і багато різних інших конфесійних субкультур. На жаль, не всі вони знаходять між собою спільну мову.
Соціологія має вивчати співвідношення домінуючих культур, субкультур, контркультур, суперечності між ними, їх оцінку різними соціальними групами. Важливою соціологічною проблемою є властивість етнічної самосвідомості сприймати і оцінювати інші культури крізь призму стандартів власної етнічної групи, роботи судження про них з позицій вищості власної культури. Таке явище дістало назву етноцентризму.
Як стверджує американський соціолог У. Саммер, за етноцентризму певна група в суспільстві вважається центральною, а всі інші співвимірюються і співвідносяться з нею, як з якімсь всезагальним етелоном.
В якійсь мірі етноцентризм притаманний усім суспільствам і народам. Він їх згуртовує. Етноцентризм є необхідною умовою появи національної самосвідомості. Без етноцентризму неможливий патріотизм.
Проте трапляються і крайні прояви етноцентризму, наприклад, націоналізм, зневага до інших культур. Ці явища, на жаль, є нині дуже поширеними і проявляються у нав’язуванні комусь своєї системи цінностей, свого способу життя. Яскравим прикладом можуть бути США.
Однак здебільшого етноцентризм виявляється в більш лояльних формах, і його основна установка така: я перевагу віддаю своїм звичаям, хоча розумію, що певні звичаї інших культур можуть бути в чомусь ліпшими. Явища етноцентризму спостерігаються скрізь і завжди, коли людина порівнює себе з людьми іншої статі, віку, представниками іншої організації чи іншого регіону. Щоразу вона ставить себе в центр культури і розглядає інші її прояви, постійно порівнюючи їх зі взірцями свого культурного середовища.
Коли йдеться про значну роль етноцентризму в процесі згуртування індивідів навколо певних культурних взірців, слід наголосити і на його консервативній ролі. Він може стримувати розвиток культури. Дійсно, якщо культура вважається кращою у світі, то для чого в ній щось змінювати, удосконалювати.
Протилежним за значенням є культурний релятивізм, що проголошує абсолютну самобутність будь-якої культури. Згідно з цим принципом будь-яка культура може бути зрозумілою лише у власному контексті, і тільки тоді, коли оцінювати її за її власними стандартами в усій цілісності. Цю тезу вперше сформулював Г. Самнер і згодом розвинув Р. Бенедикт.
На наш погляд, слід виходити з того, що будь-яка культура
є здобутком загальної цивілізації і її слід розглядати в системі
всіх культур, з орієнтацією на тенденції розвитку загальнолюдської культури.
А це є поєднанням рис етноцентризму і культурного релятивізму у сприйнятті культури. За такого підходу індивід не тільки відчуває гордість за культуру своєї групи чи суспільства, є прихильником її основних зразків, а й здатний зрозуміти інші культури, поведінку членів інших суспільних груп і визнає їхнє право на існування.