Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.3. Культура України-Русі

Культура України-Русі IX—XIII ст. характеризувалась подальшим розвитком. Русь успадкувала землеробську, побутову і культову культуру від багатьох своїх попередників — давніх жителів Східної Європи. Проте географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській державі. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури — від творів Арістотеля до засобів кладки кам'яної арки в спорудах та успіхів культури східнослов'янських племен — і породив самобутній характер культури України-Русі, яка, незважаючи на певну етнічну і мовну спорідненість слов'янських народів, була відмінною від культури поляків, білорусів, росіян, болгар, словаків. Більше того, саме культура Київської держави мала позитивний вплив на культурний поступ сусідів.

Проте, не без участі великодержавних російських шовіністів, київська культурна спадщина спочатку була проголошена, як, до речі, і сама Росія, «единой и неделимой», а потім, з метою формального «примирення» народів, — «колискою» російського, українського і білоруського народів без урахування історичного, етнографічного, мовного грунту і підґрунтя. Це сталося тому, що тривалий час в історії панівною була політика, а не історіософія, не власне наука.

Після здобуття Україною державної незалежності російськими «істориками від політики» знову піднято гамір навколо «колиски» з висновками, що саме російська культура бере початок від Русі, а інші народи, в тому числі й українці, повинні знову шукати свої корені. Однак історія свідчить, що народжений через п'ять століть після занепаду України-Русі північно-східний конгломеративний «старший брат» взяв собі спочатку назву Русь, Росія замість Московії, Московщини. Вважалось, що крапки над «і» розставлено, а думки справжніх істориків до уваги брались.

Проте ще в XIX ст. слідом за І. Франком, І. Нечуєм-Левицьким, В. Істриним М. Грушевський зазначав, що «культура ХІ~ХІІІ ст. була українською, як ми говоримо тепер, або «южнорусской», як можуть сказати ті, для яких назва «український» звучить дико в застосуванні до старого часу. Вилучати її від пізнішої галицько-волинської і новішої київсько-галицької літератури і пришивати під назвою «общеруської» знов-таки до «русской» — великоруської — це завжди лишиться операцією не науковою, яка суперечить науковим інтересам».*

Витоки давньоруської культури. В чому ж полягає самобутність культури У країни-Русі?

Насамперед зазначимо, що культура України-Русі за своїм походженням і характером була європейською, але із значним впливом культур Сходу. Русь підтримувала різносторонні зв'язки з багатьма країнами, засвоюючи передусім більш розвинену візантійську культуру і через неї — досвід і надбання європейської і східної культур, виявляючи при цьому самобутність і неповторність.

Культура Русі, особливо до її роздробленості, це досить складна картина боротьби старого й зародження нових елементів. У кожній галузі культури спостерігаємо більш-менш усталені залишки минулого, які часто протидіють натиску нового. Особливо яскраво це видно у господарській діяльності русичів. Так, у сільському господарстві старе колективне підсічне землеробство змінюється рільництвом, але мисливство й рибальство зберігають велике значення. Відбувається швидке зростання міст, поселень, проте данина, як початкова форма феодальної ренти, залишається провідною формою надходження прибутків. Розвиваються ремесла, широкого розвитку набуває торгівля, особливо зовнішня. Проте всередині країни господарство ще довго було натуральним.

Літературні джерела та археологічні знахідки свідчать, що крім боротьби старого й нового культура Русі чітко відрізняє культуру княжо-дружинної верхівки та культури низів міст і сіл. Це виявляється в побуті, мистецтві, свідомості та ін. При цьому якщо культура княжодру-жинна характеризується деякою єдністю, то культура низів все ще проникнута старими, племінними відмінностями. Богатир з простих кожум'як ще може ввійти в княжу дружину і стати «великим мужем», але ця дружина вже вимагає у князя срібних ложок і цурається дерев'яних. У XI—XIII ст. протилежність цих двох тенденцій у культурі Русі виявляється ще з більшою силою.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; з'явились численні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого не відомо, і мовою книжною. Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

Церква вперто боролась з віковою традицією української культури. Згодом вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язичницькі культи, обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукраїнців, пов'язані з християнськими нормами: Різдво всесвіту святкується як Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з церковними святами пов'язані й інші календарні свята українців — Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день тощо.

Література й освіта Київської держави. Осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей на Русі, як і взагалі в Європі, були храми й монастирі. Одним з найвідоміших центрів культурного життя був Софійський собор у Києві — резиденція митрополита. Тут було укладено перший давньоруський літописний звід 1037—1039 pp., а митрополитІларіоннаписав і проголосив знамените «Слово про закон і благодать», яке вражає глибиною національної свідомості й ораторським хистом. При Софійському соборі розроблено основи першого збірника законів, який зберігся до цього часу — «Руська правда»; створено «Ізборник Святослава» (1073 і 1076 pp.); написано незвичайне за своєю ідеологічною спрямованістю «Послання митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фо-ми» та ін.

У царині освіти роль Софії Київської також велика. Книги, які виходили з її стін, ставали основою для створення бібліотек, зокрема й великої бібліотеки Печерського монастиря, який з кінця XI ст. став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі.

На Русі письменні люди були не лише серед знаті та духівництва, а й серед простого люду. Для ствердження про час, умови та обставини виникнення у русичів писемності сучасна наука має не так багато даних. Тому одні вчені визнають наявність письма в Русі ще задовго до хрещення, інші вважають, що писемність Русі — результат прийняття християнства.

Водночас численні археологічні і деякі писемні джерела свідчать на користь перших, бо вже в середині І тис. слов'янські племена користувались примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кінець IX — початок X ст.) згадує «черти і рези». Отже, існувало своєрідне письмо, так звані «руські письмена». Звичайно, таке письмо непридатне було для складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

Про раннє ознайомлення Русі з писемністю засвідчує також літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами».

Слов'янську азбуку створили Кирил і Мєфодій (IX ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у IX—XI ст. — кирилиці і глаголиці, більшість дослідників вважають саме другий винаходом солунських братів. На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці. Нею й написані відомі нам пам'ятки давньоруської літератури.

Особливий інтерес становить так звана «софійська» абетка, виявлена на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась з 27 букв: 23 грецьких і 4 слов'янських (Б, Ж, Ш, Щ). Найпростіше пояснення цієї знахідки — невдала спроба відтворити кириличний алфавіт (такої думки дотримуються деякі дослідники), але це не може вважатися коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, однак це не кириличний алфавіт, який складався з 43 букв. Не можна його вважати й азбукою із 38 букв, про яку згадує Чорноризець Храбр. Більшість учених вважають, що ця азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передавання фонетичних особливостей мови русичів. Не виключено, Тщо це алфавіт, яким користувались ще в часи Аскольда і Діра.

Цікавою пам'яткою слов'янської писемності є «Влесова книга», навколо якої тривалий час точилися дебати. І сьогодні деякі вчені визнають її першоджерелом слов'янської писемності. «Влесова книга» написана алфавітом, близьким до кирилиці, в ній викладено історію дохристиянської Русі від 650 р. до н. е. до часів Аскольда (кінець IX ст.). Причини такого ставлення до цього джерела крилися в непевності про обставини виявлення та зберігання знахідки. Тексти «Влесової книги» було скопійовано з дерев'яних дощечок, на яких вони були написані. Перші публікації, що з'явилися тільки в 1966—1978 pp., були зроблені з копій. Все це викликає сумніви у фахівців. Проте навіть для фальсифікації потрібні були якісь джерела. Очевидно, що «Влесова книга» є одним з найдавніших описів східнослов'янської історії».*

З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури, збільшується кількість освічених людей, з'являються книжки, школи при церквах та монастирях.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, знайдені в основному у Північно-Східній Русі, та надписи на пряслицях, глечиках, інших керамічних виробах, на стінах будівель.

При Києво-Печерському монастирі існувала також школа вищого типу, де поряд з богослов'ям вивчались філософія, риторика, граматика. При цьому використовувались твори античних авторів, грецька природнича література.

Водночас коло наукових знань у Київській Русі не було широким. Природничі науки цікавили мало і обмежувались практичними потребами. Серед творів, в основному перекладів з грецької та болгарської мов, є твори, присвячені природі: «Фізіолог» — збірник коротких розповідей про реальні та фантастичні тварини й рослини; збірник «Ше-стоднев», присвячений окремим явищам природи, відповідно до днів створення їх. Є деякі збірники зі статтями на природничі теми. Можна констатувати зародки медичних знань. При дворі Володимира Моно-маха працював лікар-вірмен, який мав велику практику. Першим лікарем-українцем вважається чернець Києво-Печерського монастиря Агапіт, який лікував «зіллям» і вмів робити хірургічні операції.

Запровадження християнства сприяло розвитку і поширенню стародавньої літератури як церковної, так і світської, як перекладів, що дійшли на Русь з Візантії і Болгарії, так і оригінальних творів місцевого характеру, написаних переважно кирилицею, яка була доступна всім слов'янським народам.

Певну своєрідність на фоні перекладів мала давньоруська література. Характерною особливістю оригінального руського письменства є її гостра публістична спрямованість. Літературні пам'ятки X—XII ст., а особливо XIII ст., є одночасно пам'ятками громадсько-політичної думки, оскільки зумовлені вони були потребами утвердження політичної влади. Практично всі ці твори пройняті ідеєю величі землі руської.

На думку академіка Д. Лихачева, майже всі літературні пам'ятки періоду Київської Русі мають одну тему, один сюжет; цей сюжет — історія, а тема — сенс людського життя. Серед них — проповіді митрополита Іларіона, повчання, послання й полемічні записки Клима Смо-лятича й Кирила Туровського, інші праці.

Із пам'яток світської літератури зосереджуємо увагу на «Повчанні» Володимира Мономаха. Літературний прийом звернення батька до дітей був досить ^поширений в європейській літературі. Різні за змістом, вони мали одну мету — повчання дітям, наприклад праці візантійського імператора Константина Багрянородного «Про управління імперією», французького короля Людовіка Святого «Повчання», «Повчання» англійського короля Альфреда та ін. «Повчання» Володимира Мономаха виділяється цілеспрямованістю і високою, художністю. Виходячи з власного досвіду, Мономах формулює основні життєві принципи, роль і місце князя в суспільстві, виражає тривогу за долю батьківщини, прагне до єдності.

Чудовою пам'яткою лицарської поезії XII ст., відомою ще з шкільної лави, є славнозвісне «Слово о полку Ігоревім». Ця поема є чи не найбільшою культурною і літературною цінністю України-Русі.

Нагальна потреба у книгах сприяла створенню на Русі спеціальної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців, палітурників над її творенням працювали перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній . Ьвропі, коштувала дорого. За свідченням візантійських хронік, за одну книгу можна було купити в ті часи великий будинок або 12 га землі*.

Літописи свідчать, що у Х-ХШ ст. на Русі вже були люди, яких можна назвати «книголюбами». Це князі Ярослав Мудрий, його син Святослав («Ізборник» Святослава 1073 та 1076 pp. були укладені на підставі його книжного зібрання), Володимир Васильович та ін. Свої книги князь Святослав (Чернігівський) передав Києво-1 Іечерському монастирю, коли став його ченцем. «Патерик» Печерсь-кий розповідає також про ченця Григорія, який мав багато книг, і про те, як їх у нього весь час крали, а він знову купував, а потім подарував свою бібліотеку монастирю.

Проте практично всі ці зібрання книг здебільшого лишалися недоступними для широкого загалу. Скарбницею народної мудрості й творчого духу для русичів були пісні, загадки, приказки, казки. З покоління в покоління передавались ці твори, сповнені таємниць і чаклунства, християнських цінностей і залишків язичеського минулого, героїки боротьби з ворогами за незалежність.

В Україні-Русі розуміли значення історії для нащадків, тому створювали умови для розвитку літописання, яке, за зразком популярних візантійських хронік, болгарських літописів та деяких європейських Історичних оповідань, почало виникати в Києві та в інших містах Русі. Давньоруські літописи — явище цікаве не лише в культурному поступі Русі, а и усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації, чіткістю композиції, рівнем систематизації матеріалів, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитись таким скарбом. Найбільш відомими літописами часів України-Русі є «Літопис Аскольда», сліди якого збереглися в Ни-конівському літописному зводі XVI ст.; Київський звід — літописний звід 1039 р., написаний при Софійському соборі; «Повість временних літ», яку створив на початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі літописець Нестор. Крім Києва літописання процвітало в Переяславі,

Чернігові, 1 аличі, Аолмі та в Інших містах.

У XII—XIII ст. поряд з традиційними з'являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні та родові хроніки, життєписи монахів та князів. Особливістю літописання доби роздробленості Русі є його вузькоземельна прив'язаність. Виняток — Київське літописання, яке і в цей час зберігало загальний характер. Проте кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей в стилі викладання, мові, меншій кількості відомостей з релігійного життя, у відчутному впливі! європейських хронік.

У IX—XI ст. на Русі склався героїчний епос у формі билин, однак подальші події стерли його в пам'яті народній, тож відомі билини лише у записах із земель, що входили у Північне-Східну Русь. В українському фольклорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу, а потім їх витіснили «думи» з новою тематикою.

Самобутність культури України-Русі виявляється також у приматі естетичного моменту над філософським. Згадаємо, що у Київській Русі не було власної так званої «шкільної філософії», а тому вона не мала таких творів, як «Джерело знань» Іоанна Дамаскіна або «Суми Богослов'я» Томи Аквінського. Проте це не означає, що Русь не мала свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування здійснювалось у специфічній формі — у формі мозаїк, фресок, будівель, ікон. Не силогізми і дефініції, а зримі прояви творчої краси взяли на себе додаткові функції, які в інших культурах брало абстрактне мислення.

Архітектура і образотворче мистецтво Русі. Давньоруські зодчі талановито зводили складні дерев'яні та кам'яні споруди, які вражали сучасників своїми розмірами, пропорційністю та красою оздоблення. Слід пам'ятати, що хочъ будівлях, у розписах та іконах того часу відчувався вплив візантійської культури, поступово складались свої своєрідні український живопис та архітектура.

Найдавніших пам'яток київської архітектури не збереглося, бо це були в основному дерев'яні будівлі. Збереглася невелика кількість кам'яних споруд часів розквіту Русі: Софійський собор, Золоті ворота в Києві, деякі храми й палацові споруди Чернігова, Переяслава, Галича, Холма та інших міст. Серед них на першому місці — перлина українського мистецтва — Софійський собор у Києві. В ньому у неповторне ціле об'єднались елементи мистецтва Візантії, Вірменії, Малої Азії, романського мистецтва (собори Вормса, Тріру). Проте безперечним є те, що в жодній країні немає прототипу Софійського собору. Архітектура собору урочисто-святкова. Особливу роль у ній відігравало внутрішнє опорядження: розмаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, художні орнаменти. Все це вражало пишнотою, дивними образами, до того ж не тільки релігійними, а й світськими.

Розвиток архітектури дав поштовх поширенню таких видів мистецтва, як живопис, художнє різьблення, майоліка. На ранньому етапі для монументальних споруд Київської Русі характерним є поєднання в інтер'єрі мозаїки і фрески, пізніше почало переважати фрескове опорядження та ікони.

Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало, хоча відомо, що ними прикрашали храми, каплиці, помешкання князів, бояр, купців. Перші ікони спочатку завозили з Візантії і Болгарії, згодом почали виготовляти на Русі. Найвідомішою іконописною майстернею XI — XII ст. була Печерська, де працював славетний Алімпш, який навчався в цареградських майстрів. Разом з Алімпієм, як свідчить «Печерський патерик», працювали його учні, що створили так звану київську іконописну школу. З нею пов'язані такі шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Тре-тяковській галереї; ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї російського мистецтва. Цікава ікона XIII ст. «Покрова», що походить з Галичини (експонується в Київському музеї українського мистецтва). Незвичайна іконографія її, яка не має аналогій на Русі, що дає змогу припустити, що це копія оригіналу візантійської ікони.

Своєрідністю відзначалось на Русі художнє різьблення по каменю. Найбільшу увагу дослідників привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Одинадцять з них збереглось на хорах Софії Київської. Вони вкриті вишуканим художнім різьбленням рослинно-геометричного орнаменту. Цікавою пам'яткою пластики є барельєф, знайдений у руїнах Десятинної церкви, на якому зображена Богоматір Одигітрія. Збереглися різьблені шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, в Михайлівському Золотоверхому і Києво-Печерському монастирях тощо.

Ужиткове та музичне мистецтво давніх Русинів. Високого рівня розвитку досягло в Украіні-Русі ужиткове мистецтво. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього вжитку. Широко застосовувався метал, з нього виготовляли лемеші, серпи, ножі, підкови, замки, зброю, броню, кольчуги, які, до речі, з'явились на Русі раніше, ніж у Західній Європі. Гончарі виготовляли різноманітний посуд, який оздоблювали візерунками з кольоровою поливою. Поширеними були також професії кравця й шевця. Особливою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські зміївки, лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю. Вироби художнього ремесла Русі багато вивозили за кордон. Речі, виготовлені в Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Важливими елементами давньоруської духовної культури були музика, пісня, танок. Мелодії звучали під час свят, на князівських бенкетах і в походах, при виконанні обрядових дій і церковній службі. Наші предки знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної культури.

Культура Галицьке-Волинської держави. В умовах феодальної роздробленості давньоруська культура набула подальшого розвитку. З виникненням самостійних князівств сформувались нові культурні осередки, панівна християнська культура стикається з культурою народною, стає більш складною і різноманітною. Водночас посилення роздробленості зумовило деякі відмінності в літературному процесі, архітектурі, живопису.

У роки, коли велич і слава Києва почали занепадати, Галичина і Волинь були опорою українства, саме тут продовжується культурний розвиток українських земель. Тут вирувало політичне й економічне життя, посилюються зв'язки з Західною Європою, з'явилось багато нових міст, укріплень, культових споруд. Усе це сприяло подальшому розвитку матеріальної і духовної культури українців.

І хоча від тієї пори збереглося мало пам'яток, проте і в тому, що відблось у залишках споруд, у даних Галицьке-Волинського літопису, в народній творчості виразно простежується західноєвропейський вплив на україно-візантійську основу. Князі й впливові бояри широко вживають латинь, проте в своїх латинських грамотах називають себе лише «князями всієї Малої Руси».

У Галичі та його околицях археологи виявили залишки майже ЗО білокам'яних церков XII—XIII ст. Тільки при Ярославі Осмомислі галицькі зодчі створили чудові будівлі князівського палацу, Успенського собору, церкви св. Пантелеймона. Літопис свідчить, що культові споруди тут прикрашали скульптурними масками, позолотою, вітражами, кольоровим розписом. В опорядженні також застосовували рельєфні керамічні плитки із зображенням фантастичних істот — грифонів, орлів, павлинів. Вони нагадують зображення і на візантійських тканинах і в опорядженні західноєвропейських соборів.

Серед різних галузей образотворчого мистецтва в Галицьке-Волинській державі високого рівня розвитку досягло мистецтво оформлення рукописної книги. Тут створювались книги в розкішних оправах, оздоблених золотом, коштовним та декоративним камінням, чудовими мініатюрами.

У техніці художнього ремесла широко застосовувались відомі прийоми гравірування, карбування, тонке металеве лиття, керамічне ремесло, зокрема виготовлення декоративних плиток для оформлення інтер'єрів споруд тощо.

Монголо-татарська навала на деякий час загальмувала духовний розвиток країни, а у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу. І все ж завойовники не змогли знищити культурні традиції Русі.

Отже, доба середньовіччя — новий крок у поступальному культурному розвитку людства, наповнена важливими здобутками в науці, мистецтві, в господарській діяльності.

Середньовіччя в культурному розвитку Європи — це час формування європейської цивілізації, європейських держав і народів з їх національними традиціями, мовами, культурами.

Подальший розвиток продуктивних сил, поява нових міст, досягнення в науці, літературі, мистецтві — це крок у розвитку світової культури. Поряд з цим — війни, людські страждання, втрата матеріальних і духовних цінностей.

Культурні надбання давніх східнослов'янських народів були досить високими, сягали європейського рівня, відзначались безперервним розвитком. Багато царин культури — прикладне мистецтво, народна творчість, вірування — мали глибокі вікові традиції.

Феномен незвичайного злету культури України-Русі пояснюють тісними зв'язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Проте їхній вплив був значним, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та матеріальний світ східних слов'ян, насамперед полян.

Високий рівень культури Украіни-Русі мав вплив на розвиток культур сусідніх народів. Так, давньоруські літописи і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх сферах виявила яскраву самобутність, заклала підвалини для розвитку культури України доби пізнього середньовіччя.

Посилення інтересу в Західній Європі до східнослов'янського світу після тривалої перерви, викликаної монголо-татарською навалою, спостерігається в XV—XVI ст., тобто за доби Відродження. Цей процес був тісно пов язаний з культурним рухом Відродження та розвитком гуманістичної думки.