Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.3. Теоретичні проблеми «Капіталу» К. Маркса

5.3. Теоретичні проблеми «Капіталу» К. Маркса

Поставивши завдання дати економічну характеристику капіталістичного способу виробництва, Маркс визначає його, на­самперед, як загальну форму товарного виробництва, де усі види суспільних зв'язків обумовлені відносинами обміну. Форми обміну набувають і основні соціальні відносини цього суспільства — відносини між буржуазією і пролетаріатом.

У зв'язку з цим виникало питання про об'єктивну підставу обмінюваності — вартості, оскільки тільки так можна було довести закономірний характер протиріч, які виникали, і способів їхнього вирішення. Свою теорію вартості Маркс конструює на базі кон­цепції трудової вартості класичної школи. Вона виявилася найз­ручнішою для його логічних побудов, оскільки розглядала все суспільне багатство як результат витрат праці.

Однак, як було показано вище, трудова теорія вартості не змог­ла перебороти низки протиріч, які робили ЇЇ недостатньо перекон­ливою і доказовою. Насамперед, це протиріччя між індивідуальною і суспільною працею. Очевидно, що індивідуальні витрати праці не могли бути основою обміну. Обмін міг відбуватися лише відповідно до суспільно необхідних затрат. Але що вони собою являють, яка праця може бути суспільно визнаною, — на ці питання класична те­орія відповісти не змогла. Друге протиріччя пов'язане з порушен­ням принципу еквівалентності при обміні праці на капітал. Якщо робітник продавав капіталісту свою працю, то натомість він пови­нен був отримати еквівалентну йому величину. Але таким еквіва­лентом може бути лише створений робітником продукт. Якщо до­тримувався принцип еквівалентності, то зникав прибуток. Його на­явність можна була пояснити лише тим, що капіталісти не доплачу­ють робітникам (соціалісти-утопісти саме цим і пояснювали на­явність експлуатації і джерело прибутку). Але будувати наукову те­орію на твердженні про порушення однієї з фундаментальних зако­номірностей ринку було неможливо. Необхідно були знайти спосо­би вирішення цих протиріч.

Звернувшись до аналізу товару як вихідного пункту виявлення протиріч ринкового господарства і розглядаючи його як єдність протилежностей — споживчої та мінової вартостей, Маркс висуває положення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі.

Праця, витрачена на виробництво товару, ніби роздвоюється. З одного боку, — це конкретна праця індивідуального виробника, яка здійснюється у певній формі і створює який-небудь конкретний продукт. Він — джерело споживної вартості товару, тобто здатності задовольняти які-небудь людські потреби. Але він не може бути ос­новою обміну, оскільки обумовлює розбіжності товарів, а не їх подібність.

У той же час всі види праці мають дещо спільне: вони станов­лять витрати фізичних і розумових зусиль, витрати енергії, і в цій якості, якщо абстрагуватися від конкретних форм прояву кожного виду праці, вони стають порівнянними. Але необхідність у звер­танні до цієї якості праці виникає лише тоді, коли з'являється по­треба в обміні, тобто з'ясуванні, яку кількість праці, втіленої в од­ному товарі, потрібно віддати за кількість праці, втіленої в іншому.

Тоді ці витрати праці як такі, ці згустки зусиль починають вико­нувати певну суспільну функцію — свідчити про приналежність даного виду праці до праці загальної, суспільно необхідної. Цю властивість праці Маркс назвала абстрактною працею. Коли один товар обмінюється в якій-небудь кількості на інший, це означає суспільне визнання тих витрат і зусиль, які були витрачені при його створенні. Таким чином, обмін є зрівняння згустків абстрактної праці.

Уся ця громіздка і не проста для розуміння система міркувань переслідувала одну мету — довести, що праця може бути основою обміну і трудова теорія вартості справедлива і беззаперечна. Тепер можна було переходити до аналізу другого протиріччя.

Його вирішення зв'язане зі створенням теорії, яку прийнятий було називати «наріжним каменем» марксового вчення — теорії до­даної вартості. Товарне виробництво при капіталізмі, як відзначає Маркс, починає свій рух із грошей, що вкладаються у виробництво шляхом закупівлі засобів виробництва та робочої сили, і завершує цикл отриманням грошей від реалізації виробленого продукту. Формулу цього руху можна зобразити так

Г- Т-Г.

Але гроші на початку обороту і наприкінці його не можуть бути однаковими, інакше весь процес втрачав би зміст. Оскільки якісно гроші однорідні, розбіжності можуть бути тільки кількісними: на­прикінці потрібно отримати більше грошей, аніж на початку. Інак­ше кажучи, формула набуває вигляду:

Г- Т-Г', де Г = Г + ΔГ.

Збілізшеня грошей у процесі обороту (ΔГ) Маркс назвав доданою вартістю (m — від нім.  mherwert), і її поява перетворює первинно вкладені гроші в капітал, тобто вартість, яка приносить дохід.

Де ж джерело доданої вартості? Воно не може бути, — говорить Маркс, — у самому процесі обороту, тобто отримуваться за рахунок продажу товарів за дорожчою ціною, ніж при покупці. Таким чином можуть отримати виграш лише деякі виробники. Але якщо ціни підви­щать усі, то вигравши за рахунок підвищення ціни на свій товар як про­давець, виробник втратить як покупець. Отже, джерело доданої вар­тості варто шукати у виробництві. У ньому беруть участь два фактори: засоби виробництва і робоча сила. їх вартість згідно з трудовою те­орією визначається витратами праці. Але вартість засобів виробництва не може зростати, тому що в них втілено минулу працю, яка, будучи ви­траченою, не змінює своєї величини, а може змінювати лише форму, втілюючись в товарах, у грошах або у виробничому процесі. Маркс на­зиває цю величину вартості постійною constant).

Інша справа — робоча сила. Вона сама є джерелом праці і здат­на її затрачати в кількості більшій, аніж необхідно для її відтворен­ня. На цій особливості Маркс і будує свою теорію доданої вартості. Коли власник робочої сили — робітник — обмінюється з власни­ком засобів виробництва — капіталістом, він продає йому не працю, а здатність до праці. Натомість, як еквівалент, він отримує за­робітну плату, яка відповідає вартості його робочої сили (абст­рактній праці, втіленій в засобах існування робітника і його родини). Принцип еквівалентності обміну відповідно до витрат праці в такий спосіб дотримується. Але робітник затрачає протягом робочого дня праці більше, ніж коштує його робоча сила. Час роботи, понад не­обхідний для відновлення здатності до подальшої праці, Маркс нази­ває додатковим часом. Саме протягом цього часу і створюється дода­на вартість, що безоплатно привласнюється капіталістом. Величина доданої вартості може бути збільшена за рахунок подовження робо­чого дня: таким чином утворюється так звана абсолютна додана вартість. А можливо — за рахунок скорочення часу, необхідного для відтворення робочої сили. Якщо збільшена продуктивність праці зробить споживчі товари дешевшими, робітнику потрібно буде мен­ше часу, щоб окупити вартість своєї робочої сили. За тієї ж трива­лості робочого дня необхідний робочий час скоротиться, а доданий збільшиться. Це — відносна додана вартість.

Таким чином, зростання вартості відбувається за рахунок тієї час­тини капіталу, яка витрачається на покупку робочої сили. Остання в процесі функціонування не тільки покриває свою вартість, але і ство­рює додану вартість. Оскільки першочергово вкладена вартість змінює свою величину, Маркс називає її змінною (Vvariable).

Особливість капіталістичної експлуатації за Марксом полягає в тому, що, купуючи робочу силу й оплачуючи її вартість відповідно до законів товарного обміну, капіталіст отримує мож­ливість розпоряджатися усією витраченою працею, привласнюючи безоплатно результат її додаткової складової.

«Відкриття» Маркса полягало в тому, що він розмежовував по­няття «робоча сила» як здатність до праці і сама «праця», як процес використання робочої сили, заявивши, що об'єктом купівлі-прода­жу є перше, а праця не може стати товаром, тому що до моменту її появи угода уже відбулася і вона не належить робітнику.

Твердження на перший погляд логічне й переконливе. Але лише на перший. Більш уважний аналіз показує, що всі ці міркування не­достатньо переконливі.

Що ж усе-таки купує капіталіст у робітника, за що він платить гроші: за здатність до праці чи за реалізацію цієї здатності? Оче­видно — друге. Здатність зробити яку-небудь роботу буде оплачена тільки в тому випадку, якщо вона буде зроблена, у іншому випадку угода не відбудеться. Людина, здатна до праці, але яка не бажає працювати, не зможе продати свою робочу силу, оскільки робото­давців цікавить не його потенційна здатність, а її реалізація, тобто сама праця.

Крім того, угоду між капіталістом і робітником взагалі не мож­на розглядати як акт купівлі-продажу. Продаж товару означає зміну власника: продавець втрачає право на нього, а покупець здобуває. При найманні працівника цього не відбувається. Капіталіст не стає власником робочої сили, а лише оплачує її послуги за певний проміжок часу. Суть цих послуг — виконана робота, тобто праця.

Виходить, що предметом угоди є все-таки праця, а отже, про­тиріччя трудової теорії вартості вирішити так і не вдалося.

Звідкіля ж тоді береться додана вартість? Маркс пов'язує її по­ яву винятково з фактором праці, відмовляючи іншим факторам ви­робництва в здатності впливати на збільшення вартості. Тим часом і капітал, і природний фактор мають власну продуктивність, оскільки їх використання дозволяє отримати більшу кількість про­дукції за одиницю часу. Застосування машин перетворює просту працю в більш складну, кваліфіковану і продуктивнішу, родючіші землі і багатші родовища корисних копалин дозволяють за тих же трудових витрат отримати більше продукту, ніж на убогих і бідних. Таким чином, додана вартість є результатом роботи усіх факторів виробництва, що якісно рівнозначні, хоча кількісно можуть засто­совуватися в різних пропорціях. Але Марксові потрібно було обгрунтувати наявність експлуатації, і тому єдиним джерелом дода­ ної вартості в нього стає неоплачена праця робітника, а кількісним показником ступеня експлуатації процентне  співвідношення дода­ної вартості до затрат на робочу силу:

m’=m/v*100

  

Таке трактування передбачало інший підхід до проблеми струк­тури капіталу. Поряд із загальноприйнятим розподілом капіталу за функціональною ознакою на основний і оборотний, Маркс вводить розподіл на «постійний» (с), який не створює доданої вартості і «змінний» (у), який йде на придбання робочої сили і приносить Додану вартість. їх співвідношення — він назвав органічною по­будовою капіталу і вивів тенденцію його зростання в процесі на­громадження, під яким розуміється приєднання частини отриманої доданої вартості до первинно вкладеного капіталу. Зростання орга­нічної будови відбувається завдяки технічному прогресу. Здійсню­ючи нагромадження, тобто інвестуючи у виробництво частину от­риманого прибутку, капіталіст отримує дорожче і досконаліше об­ладнання, яке вимагає більшої кількості сировини й енергії, що й обумовлює швидше зростання постійного капіталу порівняно із змінним. Але оскільки змінний капітал визначає попит на робочу силу, то його відносне скорочення в ході нагромадження породжує так зване «відносне перенаселення» чи армію безробітних. Цьому механізму, який пояснює феномен неповної зайнятості, приділяється надзвичайно важлива роль у концепції Маркса. У ньо­му закладено деякий автоматизм, який прирікає капіталістичний спосіб виробництва на неминучу загибель. Переслідуючи додану вартість капіталісти здійснюють нагромадження капіталу, а воно через механізм зростання органічної побудови робить робоче насе­лення відносно надлишковим. З одного боку, це скорочує можли­вості виробництва доданої вартості і породжує тенденцію норми прибутку до зниження. З іншого боку, — і це найсуттєвіше — веде до зубожіння все більшої маси населення, позбавленої можливості заробити на засоби для існування. На одному полюсі суспільної си­стеми концентрується багатство, яке привласнюють власники за­собів виробництва, на іншому — убогість робочого населення, яке створює це багатство, але не має можливості ним скористатися. У цьому, — пише Маркс, — суть загального закону капіталістич­ного нагромадження. Результатом його дії стає неминучий соціаль­ний конфлікт — соціалістична революція, у ході якої «пробиває час капіталістичної приватної власності, експропріаторів (тобто капіта­лістів, які привласнюють те, що не належить їм, у свою власність. — В.Л.) експропріюють».

Це — центральний пункт усього дослідження, метою якого бу­ло доведення неминучості і закономірності катастрофи капіталіс­тичного способу виробництва і заміни його соціалістичним. Вся ба­гатотомна Марксова праця побудована за принципом конкретизації, роз'яснення, уточнення з різних позицій цього основного висновку.