5.4. Вплив витрат на ціни

5.4. Вплив витрат на ціни

Іншими важливими для формування вартості продукту величинами є розмір витрат та їх структура в частині постійних і змінних витрат. Якщо підприємство не одержує з боку яких-небудь субсидій/субвенцій і дотацій, то гарантією його тривалого існування на ринку повинен бути такий рівень продажних цін (р), який би принаймні компенсував загальні штучні витрати в тривалому періоді (LTAC — Long total average costs). На рівні цих вартісних вимог, що гарантують повне покриття витрат («even-point» — точка рівноважного стану, чи точка беззбитковості), знаходиться довгострокова нижня границя ціни продавця.

З огляду на короткострокові та середньострокові перспективи ринкової діяльності підприємства необхідно також узяти до уваги і можливість часткового покриття майбутніх витрат. У цьому разі в ціні враховуються, тільки варіюють, (змінні) штучні витрати виробництва та обігу (p = AVC) чи ж, понад це, частина (Δ) постійних витрат AFC, тобто р = AVC + ΔAFC.

Усвідомлене відмовлення від повного покриття витрат, наприклад, з метою збереження завойованої частки ринку, якій загрожують конкуренти своїми спробами збити ціну, чи з метою подолання тимчасової ринкової слабості товару, досить часто виявляється виправданим.

Продаж за цінами, що не покривають навіть змінні штучні витрати р < AVC (ситуація демпінгу), можливий для фірми тільки за відповідних фінансових резервів. Такі дії в рамках політики цін і з урахуванням антимонопольного законодавства можуть сприяти досягненню рекламного ефекту і/чи витисненню конкурентів з конкретного товарного ринку з прицілом на збільшення маси прибутку в перспективі та необхідній компен­сації втрат.

Як правило, підприємствам сфери малого і навіть середнього бізнесу рідко надається можливість використовувати ці напрями в умовах твердої цінової конкуренції з боку більш великих компаній, у яких питомі витрати на одиницю продукції чи послуг з урахуванням масштабів їх виробництва складаються в ринкових відносинах більш сприятливо. І проблема для малих підприємств полягає в тому, щоб, вдаючись до тактики завойовування споживача привабливими цінами, забезпечити достатній прибуток без ризику власного руйнування.

Безумовно, існують ситуації, коли заниження продажної ціни має сенс, але постійне проведення політики низьких цін рідко закінчується успішно. Тому, встановлюючи ціни, керуються насамперед цілями цінової політики підприємства, тобто ринковими орієнтирами в рамках маркетингової стратегії, серед яких основними є: отримання максимального прибутку, проникнення на нові товарні ринки, збереження й закріплення «своїх» споживачів, збільшення ринкової частки, перемога над основними конкурентами, дискредитація бізнесу (навмисне завищення ціни на неходові товари), залучення великих оптовиків, використання резервних можливостей, підвищення ефективності роздрібних продажів, створення іміджу товару і/чи фірми тощо. При цьому зав­дання цінової політики мають у цілому відповідати ринковим цілям компанії. Звідси і вибір оптимальних засобів для досягнення сформульованих цілей. Якщо, наприклад, у плани компанії входить вихід на нові товарні ринки, то в цьому разі рекомендується забути про максимальні розміри прибутку, тому що ці дві мети не можуть бути досягнуті на реальному ринку.

Витрати на виробництво та реалізацію продукції являють собою витрату всіх чинників виробництва (основних фондів, сировини, матеріалів, палива, енергії, трудових ресурсів), виражену в грошовій формі. Це найважливіший внутрішньовиробничий показник, необхідний для визначення ціни пропозиції, а також для вироблення ефективної підприємницької політики. Підприємець виробляє товари з метою одержання прибутку, більше того, він намагається максимізувати співвідношення між прибутком і витратами. Однак можливості конкретного продавця у встановленні ціни на ринку обмежені типом ринкової системи, і, крім того, рівень цін складається під впливом цілої низки чинників. Тому для будь-якого виробника головним, а іноді і єдиним, джерелом збіль­шення прибутку стає зниження витрат. Звідси випливає й основна мета ринкового аналізу витрат — виявити оптимальне співвідношення між витратами та доходами, що є найважливішою умовою виживання і благополуччя фірми.

У практиці ціноутворення на підприємстві в умовах ринку прийнято вирізняти бухгалтерські та підприємницькі (економічні) витрати.

Бухгалтерські витрати на виробництво та реалізацію продукції, що відносяться на собівартість продукції, формуються відповідно до стандартів бухгалтерського обліку про склад витрат на виробництво та реалізацію продукції (робіт, послуг). До складу витрат входять такі елементи: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація основних фондів, інші витрати.

Однак для того щоб здійснювати свою діяльність на ринку, підприємство повинно нести, а отже, враховувати при визначенні ціни пропозиції інші, великі за величиною витрати, пов’язані з простим та розширеним відтворенням. Ці витрати називають підприємницькими, і, власне кажучи, вони визначають ціну пропозиції. Підприємницькі витрати вбирають у себе:

бухгалтерські витрати;

нормальний підприємницький прибуток, який повинен служити джерелом фінансування капітальних вкладень в основні фонди і джерелом приросту оборотних коштів, витрат на дослідження та конструкторські розробки, на соціальні заходи, виплат дивідендів по акціях і відрахування податків, що сплачуються за рахунок прибутку;

податок на додаткову вартість (ПДВ), якщо він нараховується понад ціну підприємства, і акцизи, якщо товар підприємства — підакцизний;

мита на експортні товари фірми, якщо вона здійснює зовніш­ньоекономічну діяльність;

альтернативні витрати — грошові втрати, пов’язані з утраченими можливостями найкращого використання ресурсів фірми.

Справді, в основі прийняття економічних рішень лежить той чинник, що суб’єкт ринку стикається з обмеженістю ресурсів і повинен зробити вибір між альтернативними способами використання цих ресурсів. Інакше кажучи, виробник повинен мати на увазі, що ті чи інші ресурси можуть бути використані альтернативним способом, і отже, необхідно зіставити очікувані вигоди від цих альтернатив. Приймаючи рішення про використання ресурсів у даному виробництві, підприємець відмовляється від виробництва інших това­рів і послуг, тобто жертвує цінністю альтернативних можливостей.

З цього погляду можна стверджувати, що витрати, які варто враховувати приймаючи економічні рішення, — це завжди альтернативні витрати.

Австрійський учений Фрідріх Візер, засновник теорії витрат, що враховує принцип обмеженості ресурсів, сформулював закон витрат так: «Реальна вартість будь-якої речі є недоотримані корисності інших речей, що могли бути зроблені за допомогою ресурсів, що пішли на виробництво даної речі». На думку Візера, витрати виробництва є не що інше, як втрачені (у тому числі потенційні) корисності: «Той, хто думає про «корисність», забуваючи про «витрати», просто думає про корисність лише одного виробництва, забуваючи про корисність інших».

Таким чином, усі витрати в економіці пов’язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів, інакше кажучи, усі витрати є альтернативними, а тому обов’язково повинні враховуватися під час прийняття рішень у бізнесі.

Розглядаючи альтернативні витрати з позиції підприємства, можна сказати, що вони мають явний (зовнішній) чи неявний (внутрішній) характер.

Явні — це витрати, що набувають форми прямих грошо-
вих платежів підприємства за придбані ресурси (зарплата ро-
бітників, оплата сировини, палива, енергії, транспортних
послуг тощо). У західній практиці ці витрати називають зов-
нішніми.

Неявні — це витрати на використання ресурсів, що належать самим власникам фірми як юридичним особам. Ці витрати не передбачаються контрактом, не є обов’язковими платежами і залишаються недоотриманими. До них належать заробітна плата власника фірми, якщо він працює поряд з найманими робітниками (а міг би заробляти, працюючи на іншому підприємстві), і вартість експлуатації належних фірмі будинків (якщо фірма від­мовилась від можливості здачі в оренду своїх приміщень і одер­жання відповідної плати). Неявні витрати часто мають прихо-
ваний характер, однак їх завжди необхідно враховувати під час прийняття економічних рішень. Інша справа з безповоротними витратами, їх завжди ігнорують, приймаючи управлінські рішення. Безповоротні витрати — це такі витрати, що були зроблені в минулому, вони не можуть бути змінені ніякими дійсними чи майбутніми діями. Саме через свою невідшкодовуваність вони і не повинні впливати на рішення фірми. До цієї категорії витрат належить, наприклад, покупка спеціалізованого машинного устаткування, сконструйованого на замовлення підприємства, яке можна використовувати виключно для виробництва нової продукції. Воно не може бути реконструйоване для застосування в інших цілях, його не можна навіть реалізувати за вартістю металобрухту. Витрати капіталу на таке устаткування, отже, є безповоротними витратами, а витрати на альтернативне застосування дорівнюють нулю. До безповоротних витрат належать і витрати на наукові дослідження, маркетингові дослідження тощо.

Під час прийняття економічних рішень підприємцю варто враховувати, на противагу безповоротним витратам, ще не здійснені витрати, що легко і без втрат можуть бути відвернені. Наприклад, рекламне «розкручування» нового товару в ЗМІ є витратою капіталу, якої можливо уникнути.

Бухгалтерські витрати не враховують неявних витрат, а включають тільки явні витрати, представлені у виді платежів за прид­бані ресурси

В умовах ринкової економіки перед підприємцем стоїть зав­дання не стільки точно розрахувати витрати на виробництво продукції, скільки передбачати їхню зміну за будь-якої динаміки обсягів продажу. Справді, різні обсяги випуску товарів вимагають різних за обсягом і структурою витрат. У цьому разі категорію витрат уже не можна розглядати як деякий моноліт, окремі струк­турні елементи якого підкоряються тим самим законам, що й ціле. Практично необхідним стає розподіл витрат на постійні та змінні. Це один із найважливіших видів класифікацій витрат, що застосовуються у ринковій економіці.

Постійні витрати (FC — fixed cost) не залежать від обсягу випуску продукції в короткостроковому періоді. Вони являють собою витрати постійних чинників виробництва і залишаються незмінними, тоді як обсяг виробництва змінюється. Так, якщо обсяг збільшується чи зменшується на 20 %, то загальні постійні витрати залишаються незмінними.

Постійні витрати за економічною природою є витратами на створення умов для конкретної діяльності. Це витрати на будівництво будинків, приміщень, орендну плату, страховку, амортизаційні відрахування тощо. Графік постійних витрат подано на рис. 5.12.

Рис. 5.12. Співвідношення загальної суми
постійних витрат та обсягу виробництва

Графік показує, що зі зміною обсягу виробництва загальна сума постійних витрат не змінюється. Якщо уявити, що обсяг виробництва дорівнює 1 од., то постійні витрати становлять (50 : 1) 50 гр. од., у разі збільшення ж виробництва до 10 од. постійні витрати на одиницю продукції знижуються (50:10) до 5 гр. од.

.            (5.2)

Таблиця 5.4

Залежність постійних витрат FC і AFC
від обсягу виробництва

Рис. 5.13. Залежність середніх постійних витрат
від зміни обсягу виробництва

Середні постійні витрати стійко знижуються зі збільшенням обсягу виробництва. Однак важливо помітити, що середні постійні витрати знижуються значно швидше у разі зміни обсягу з
1 до 2 од., ніж у разі зміни на ту ж одиницю, але в діапазоні від
9 до 10 од.

Змінні витрати (VС — variable costs) змінюються разом з обсягом випуску продукції і звичайно визначаються цим обсягом (рис. 5.14). Наприклад, витрати на метал, що використовується трубопрокатним заводом, збільшаться на 5 %, якщо обсяг виробництва труб зросте на 5 %.

Економічна природа змінних витрат — це витрати на практич­не здійснення тієї діяльності, заради якої створено дане підприємство. До них належать витрати на сировину, матеріали, паливо, газ та електроенергію, витрати на оплату праці.

Рис. 5.14. Графік зміни змінних витрат

Змінні витрати збільшуються пропорційно обсягу виробниц­тва (у разі зростання обсягу виробництва від 1 до 2 од. змінні витрати збільшуються з 50 до 78 гр. од.)

Середні змінні витрати (AVC) являють собою відношення змінних витрат (VC) до обсягу виробництва, тобто

. (5.3)

Класифікація витрат на постійні та змінні має реальний економічний зміст і широко використовується в закордонній і вітчизняній практиці для рішення таких завдань управління:

1) оцінка конкурентоспроможності підприємства;

2) регулювання маси й приросту прибутку на основі від-
носного скорочення тих чи інших витрат у разі збільшення виторгу;

3) розрахунок окупності витрат і визначення «запасу фінансової міцності» підприємства на випадок погіршення кон’юнктури ринку чи інших ускладнень;

4) розрахунок ціни виробу методом маржинальних витрат.

Однак визначення оптимальної цінової стратегії підприємства у сформованих умовах ринку можливо тільки за умови подальшого аналізу зміни витрат залежно від можливих обсягів виробництва товару. У цьому зв’язку вирізняють валові, середні та граничні витрати.

Загальний обсяг підприємницьких витрат, пов’язаний із валовим (сукупним) обсягом виробництва, називається валовими (сукупними) витратами (ТС — total costs) і дорівнює сумі постійних та змінних витрат підприємства:

TC = FC + VC.       (5.4)

Валові витрати визначають нижню межу ціни виробленого товару.

Відстань між прямою постійних витрат (FС) і прямою валових витрат (ТС) — це сума змінних витрат.

Середні валові витрати (AC) являють собою витрати виробниц­тва на одиницю виробленої продукції:

.   (5.5)

Рис. 5.15. Графік валових витрат

Цей вид витрат має особливе значення для розуміння ринкової рівноваги, оскільки підприємець прагне їх мінімізувати. Крива середніх витрат звичайно має U-образну форму (рис. 5.16). Спочатку середні витрати досить високі. Це пов’язано з тим, що великі постійні витрати розподіляються на незначний обсяг продукції. У міру зростання виробництва постійні витрати припадають на все більшу кількість одиниць продукції, і середні витрати швидко падають, доходять до мінімуму в точці М.

Рис. 5.16. Крива середніх витрат

У міру зростання обсягу виробництва основний вплив на величину середніх витрат починають робити не постійні, а змінні витрати. Тому внаслідок закону спадної прибутковості, крива починає йти вгору. Варто звернути увагу на те, що крива середніх витрат безпосередньо залежить від кривих середніх постійних витрат (AFC) і середніх змінних витрат (AVC).

Крива середніх витрат має велике значення для підприємця, оскільки дає можливість визначити, за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними.

В одній і тій самій галузі діють не однакові, а зовсім різні фір­ми з різними масштабами, організацією і технічною базою вироб­ництва, а отже, і з різним рівнем витрат. Порівняння середніх витрат фірми з рівнем ціни дає можливість оцінити становище цієї фірми на ринку.

В умовах досконалої конкуренції за будь-якого рівня ціни існує свого роду «зовнішня межа», за якої виробники або вступають у дану галузь, або виштовхуються з неї. Підвищення ціни обумовлює появу нових фірм і збереження старих. Зниження ціни призводить до того, що підприємства з високим рівнем витрат стають збитковими і повинні залишити ринок.

Рис. 5.17. Можливі варіанти положення підприємства на ринку

На рис. 5.17 показано три можливі варіанти положення підприємства на ринку. Якщо лінія ціни р лише торкається кривої середніх витрат АС в мінімальній точці М (рис. 5.17 а), то ми маємо справу з так званою граничною фірмою. Вона за даного рівня цін у змозі покрити лише свої мінімальні середні витрати, і їй байдуже, залишитися в даній галузі чи ні. Точка М в даному разі є точкою нульового прибутку.

Варто особливо підкреслити, коли говоримо про нульовий прибуток, ми не маємо на увазі, що гранична фірма взагалі не одержує ніякого прибутку. У витрати виробництва включаються не тільки витрати на сировину, устаткування, робочу силу, а й відсоток, який фірми могли б одержати на свій капітал, якби вкладали його в інші галузі. Інакше кажучи, нормальний прибуток як нормальна віддача від капіталу, обумовлений у результаті конкуренції в усіх галузях з однаковим рівнем ризику, є складовою частиною витрат. Звичайно чинник підприємництва розглядається як постійний. У зв’язку з цим нормальний прибуток відноситься на постійні витрати.

Якщо середні витрати нижче ціни, то фірма, перебуваючи у стані рівноваги, одержує в середньому прибуток більший, ніж нормальний прибуток, тобто одержує надприбуток.

Нарешті, якщо середні витрати за будь-якого обсягу виробництва вище ринкової ціни, то дана фірма зазнає збитків і збанкротує, якщо не буде реорганізована чи не піде з ринку.

Динаміка середніх витрат фірми характеризує її позиції на ринку, однак сама по собі не визначає лінії пропозиції і точки оптимального обсягу виробництва. Справді, якщо середні витрати нижче ціни, то можна лише стверджувати, що в інтервалі від Q1 до Q3 знаходиться зона прибуткового виробництва, а за обсягу виробництва Q2, якому відповідають мінімальні середні витрати, фірма дістає максимальний прибуток на одиницю продукту (рис. 5.17 б). Однак, чи означає це, що обсяг виробництва
Q2 — оптимальний обсяг виробництва, де фірма досягає рівноваги? Виробника, як відомо, цікавить не прибуток на одиницю продукції, а максимум загальної маси одержуваного прибутку. Лінія середніх витрат не показує, де досягається цей максимум.

Щоб зрозуміти, чи є вигідним виробництво додаткової одиниці продукції, підприємцю необхідно порівняти можливу зміну доходу зі зміною величини валових витрат.

Витрати, пов’язані з виробництвом додаткової одиниці продукції, називаються граничними, чи маржинальними, витратами
(МС — marginal costs). Вони являють собою збільшення валових витрат, на яке повинно піти підприємство заради виробництва ще однієї одиниці продукції. Але тому що зі зміною обсягу випуску на одну одиницю продукції постійні витрати не змінюються, то граничні витрати визначаються зростанням лише змінних витрат у результаті випуску додаткової одиниці продукції. Граничні витрати показують, у скільки обійдеться фірмі збільшення обсягу випуску продукції на одну одиницю:

   .         (5.6)

В умовах ринку аналіз граничних витрат відіграє вирішальну роль у виробленні та обґрунтуванні цінової стратегії підприємства. Знання граничних витрат допомагає керівництву підприємства встановити:

збільшувати чи зменшувати випуск продукції;

якому постачальнику сировини віддати перевагу;

в яких межах повинний здійснюватися виробничий процес.

Для здійснення продуманої цінової політики кожен підприємець повинен розрахувати і глибоко проаналізувати альтернативні витрати підприємства як у короткостроковому, так і довгостроковому періодах. У короткостроковому періоді (не більш 1 року) не відбувається докорінних змін в основних чинниках виробництва (у технології, структурі), інші ж чинники можуть мінятися для того, щоб випуск продукції збільшувався. Тому проведення статистичного аналізу короткострокових витрат досить обґрунтовано.

Для ілюстрації поводження альтернативних показників витрат підприємства в короткостроковому періоді наведемо умовний приклад.

Для всіх обсягів виробництва постійні витрати залишаються незмінними. Змінні витрати наростають у міру збільшення випуску продукції: у разі крайніх (малих і великих) обсягів виробництва їх більше, у разі середніх значень — їх менше. Валові витрати також збільшуються зі зростанням виробництва, однак меншими темпами, тому що на них відбивається стабільність постійних витрат.

На рис. 5.18 показано графік кривих середніх та граничних витрат, що відбивають дані про витрати, наведені у табл. 5.5.

Крива середніх валових витрат (AC) завжди розташовується вище кривої середніх змінних витрат (AVC). Розрив між кривими АС та AVC показує величину середніх постійних витрат (АFС). Постійні витрати становлять 50 од., а крива середніх постійних витрат (АFС) безупинно знижується з 50 од. до 0. Таким чином, зі збільшенням обсягу виробництва відстань між кривими АС і AVC зменшується.

Рис. 5.18. Характер зміни граничних середніх витрат
у короткостроковому періоді

Якщо крива граничних витрат МС лежить нижче середніх витрат, то крива середніх витрат AVC (і AC) йде вниз, якщо МС — вище середніх, то крива AVC (і АС) йде вгору. Як показано на рис. 5.18, крива граничних витрат МС повинна перетинати криві середніх витрат (AVC та АС) у точках їх мінімальних значень. Ліворуч від цих точок перетину, граничні витрати нижче середніх витрат, тому середні витрати падають. Праворуч від точок перетину граничні витрати вище середніх витрат, тому середні витрати зростають. З цього випливає, що перетинання кривих повинно відбуватися за найменшого значення середніх витрат.

Аналізуючи витрати, важливо помітити, що зміна цін на постійні та змінні чинники виробництва, а отже, витрати, зрушують криві витрат. Збільшення постійних витрат викликає зрушення кривої FС, а отже, зрушується і крива ТС на ту саму величину. Однак зміни в постійних витратах не приводять до зрушення кривої граничних витрат чи кривої середніх змінних витрат, тому що постійні витрати створюють лише умови для конкретного бізнесу і не чинять ніякого впливу на змінні витрати.

Збільшення ціни змінного чинника, приміром праці, зрушує обидві криві ТС та МС. Крива ТС зрушується через те, що змінні витрати зростають зі збільшенням обсягу виробництва, аналогічно підвищується крива AVC. Граничні витрати також піддаються впливу: зі зростанням витрат змінного чинника МС будуть вищими під час кожного обсягу випуску.

Таким чином, підводячи підсумок, необхідно підкреслити, що граничні та середні витрати являють собою в ринковій економіці важливі поняття, вони визначають ділову активність підприємства. Аналіз короткострокових витрат є особливо актуальним для фірм, що функціонують на ринках в умовах помітних коливань попиту, викликаних різними причинами.

У довгостроковому періоді в планах підприємства можуть мінятися всі чинники виробництва (розмір підприємства, обсяг виробничих потужностей, величина привабливих капітало-
вкладень тощо), і менеджер на підставі аналізу витрат пови-
нен вибрати таке сполучення чинників виробництва, за яко-
го витрати виробництва певного обсягу продукції були б мінімальними.

Методи калькулювання собівартості, що використовуються для визначення ціни товару, відбивають традиційну орієнтацію на витрати виробництва і меншою мірою на попит, що склався на ринку. Світова практика використовує два основні методи калькулювання собівартості:

метод повних витрат;

метод граничних витрат.

Метод повних витрат. Суть даного методу полягає в підсумовуванні постійних та змінних витрат і надбавки в розмірі нормативного прибутку.

Метод повних витрат є найбільш характерним для українських виробників, тому що має низку очевидних переваг:

забезпечується повне відшкодування всіх витрат незалежно від характеру їх походження;

надається можливість одержання максимально можливого в даній ринковій ситуації прибутку.

Крім того, поширенню цього методу сприяє існуюча практика калькулювання собівартості.

У найбільш загальному вигляді схему методу повних витрат можна подати умовним прикладом

З даного прикладу випливає, що найбільш рентабельним є виріб А, а найменш рентабельним — виріб В. Однак із прикладу не видно причини різної рентабельності (15 %, 9 % і 8,5 %) цих трьох виробів. У процесі використання методу повних витрат у ціноутворенні виявляється ціла низка його недоліків:

по-перше, він не дає можливості виявляти резерви зниження витрат, у результаті чого зацікавленість у зниженні собівартості продукції виражена слабо;

по-друге, ускладнено облік чинників, що впливають на ціну, отже, знижується конкурентоспроможність товару;

по-третє, відзначаються вкрай слабкі зв’язки з рівнем попиту,
а отже, ринкові відносини цілком виключаються.

Способом, що значно підвищує точність калькуляції витрат, є метод нормативних витрат, який поширився в західній практиці ціноутворення під назвою «стандарт-кост». У цьому методі враховані багато недоліків, властиві методу обліку повних витрат.

Метод нормативних витрат припускає визначення за всіма елементами витрат нормативів витрат у розрахунку на одиницю виробленої продукції.

Нормативними витратами вважаються заздалегідь визначені витрати на виробництво одиниці продукції протягом певного періоду часу за умови використання оптимальних методів вироб­ництва і з урахуванням певних умов роботи і навколишнього середовища. З цими нормативами порівнюються фактичні витрати, а отримані відхилення аналізуються для виявлення недоліків і порушень у виробництві і вжиття заходів щодо їх усунення.

Переваги методу нормативних витрат полягають у такому:

нормативні витрати показують ефективні визначені витрати на виробництво даної продукції і завжди є мірилом, з яким можуть порівнятися фактичні витрати;

керівництво фірми зосереджує свою увагу на відхиленнях від нормативних витрат;

скорочується обсяг рахункової роботи, з’являється можливість одержання великого обсягу корисної інформації;

полегшується контроль за самими витратами.

Наведемо умовний приклад і для порівняння двох методів збережемо колишні цифри.

Облік витрат нормативним методом дає можливість аналізувати всі чинники, що впливають на витрати виробництва.

Так, у нашому прикладі ціни на сировину й матеріали для виробу А виросли на 5 %, у той же час відбулося зниження норм витрати сировини і матеріалів на 8,5 %. Підвищення цін збільшило витрати на сировину і матеріали , і перевитрата коштів відносно норм становила (– 13) (263 – 250). У результаті зниження норм витрат сировини та матеріалів витрати зменшилися , економія становила + 23 (263 –
– 240). Таким чином, відхилення фактичних витрат, що відбили в собі зміну цін і норм витрат сировини та матеріалів, від норматив­них дало економію + 10 (алгебраїчна сума відхилень (+ 23) і
(– 13)).

З аналізу даних прикладу випливає, що виробництво виробу А при цьому методі обліку витрат є найбільш прибутковим, тому що по всіх статтях витрат отриманої економії рентабельність виробництва виробів Б і В знизилася, а витрати перевищили стандартні. Для виправлення становища, що склалося, на практиці необхідний більш глибокий аналіз витрат по статтях.

Ціноутворення, засноване на прогресивних стандартах витрат, сприяє наближенню індивідуальних витрат підприємства до «ідеальних», орієнтуючи їх на зниження собівартості, що стратегічно важливо для українських підприємців в умовах жорсткої конкуренції із закордонними виробниками.

Однак визначення стандартів витрат і є найскладнішою справою. Для встановлення економічно обґрунтованих стандартів на підприємстві необхідно проаналізувати технічні характеристики і ціни аналогічної продукції конкурентів, детально вивчити вимоги, пропоновані на світовому ринку до даних товарів. Виявлені в такий спосіб стандарти повинні бути співвіднесені з виробничим планом підприємства, масштабом його виробництва.

Метод обліку витрат і визначення ціни на основі скорочених витрат надзвичайно поширений у країнах Заходу.

Уперше цей метод був застосований в американських фірмах і одержав назву «директ-костинг» чи калькулювання за прямими витратами. Непрямі витрати, відповідно до цього методу, списувалися на фінансові результати і зменшували валовий прибуток фірми.

В Європі калькулювання за скороченими витратами було названо методом маржинал-костинг, що означає граничні витрати (додаткові витрати на кожну наступну одиницю продукції у разі збільшення виробництва чи зниження витрат у разі зменшення виробництва на один виріб). Інакше кажучи, маржинал-костинг розглядає вплив зміни обсягу виробництва на зміну витрат, тобто припускає калькулювання за змінними витратами.

На практиці ж обидва методи взаємозамінні і включають той самий перелік витрат. Тому під час калькулювання за скороченими витратами незалежно від методу враховують усі змінні та постійні прямі витрати.

Систему маржинальних витрат можна використовувати для вирішення багатьох завдань. Наприклад, для визначення мінімальної ціни короткострокових продажів, для вибору різних технологій, для оцінки необхідності й наслідків додаткових капітальних вкладень, для визначення впливу змін в обсязі виробництва на дохід тощо.

Разом з тим слід зазначити, що через низку причин метод мар­жинальних витрат мало поширений в українській практиці. Це викликано передусім неврегульованістю співвідношення принципів управлінського та податкового обліку, досить високим рівнем державного регулювання ціноутворення, а також дефіцитом висококваліфікованих фінансових менеджерів та професійних маркетологів.

Використання методу граничних (маржинальних) витрат доз­воляє виявити найбільш рентабельні види продукції. Так, у нашому прикладі вироби Б і В мають більш високу рентабельність, ніж виріб А, який у разі калькулювання витрат іншими методами був би найбільш прибутковим. Вироби Б і В роблять більший внесок у валовий прибуток підприємства. Отже, в умовах ринку підприємець може так змінити виробничу програму, щоб більш вигідна продукція прийшла на зміну збитковій.

Виходячи з даних прикладу, можна говорити, що постійні витрати не розподіляються за конкретними виробами, а покриваються за рахунок валового прибутку в цілому по підприємству. Так, валовий прибуток з трьох виробів дорівнює 290 + 370 + + 420 = 1080, а постійні витрати вираховуються в такий спосіб: 190 + 310 + 350 = 850. Звідси чистий прибуток підприємства становить 1080 – 850 = 230.

Отже, за допомогою методу маржинальних витрат можна знайти такий варіант завантаження виробничих потужностей, за якого підприємство дістане максимальний прибуток.