Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.4. Механізм соціальної координації

5.4. Механізм соціальної координації

Соціальна координація — одна з форм прояву процесу регулювання економіки взагалі, їй притаманні як властивості останнього, так і певна специфіка, зумовлена специфічністю її цілей, таких як забезпечення соціальної стабільності та соціального поступу. Механізм соціальної координації не має жорстких просторових і часових меж, а існує в руслі соціальної політики держави як комплекс заходів щодо підвищення рівня матеріального та духовного добробуту суспільства.

Соціальні проблеми пронизують усі сфери життя суспільства, і, одночасно, обов’язковою умовою розвитку соціальної політики є функціонування всіх інших сфер, оскільки в них продукуються матеріальні, духовні блага й цінності, реалізуються функції політичної системи суспільства тощо. У державній політиці взагалі та в соціальній політиці як її частині соціальна координація постає як фактор зміцнення і підтримки стабільності суспільних взаємин і процесів, їхньої відповідної рівноваги. Проведення цілеспрямованої та послідовної соціальної політики, застосування дієвих важелів соціального регулювання — необхідна умова збереження держави як суспільної системи.

Соціальна координація передбачає всебічне використання сукупної робочої сили, захист її від безробіття, тобто повинна гаран­тувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх на підвищення свого професійно-кваліфікованого рівня (у разі потреби — на отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи.
У сфері заробітної плати та формування прибутків соціальна координація зорієнтована на виконання всіх основних функцій (відт­ворювальної, стимулюючої і розподільчої), а також — на оптимальне співвідношення між прибутками, отриманими як заробітна плата, та іншими видами прибутку (відсотків від вкладів, дивідендів), у структурі заробітної плати повинен чітко бути диференційованим її рівень, залежно від кваліфікації трудівників та умов праці.

Механізм соціальної координації постає вирішальним фактором щодо забезпечення добробуту, визначення структури збалансування неминучої соціальної нерівності пошуками справедливос­ті з урівноваженням індивідуалізму процесами солідарності, фор­мування в суспільстві демократичних засад розвитку, рівних умов громадян для участі в економічній діяльності, а також досяг­нення соціальної стабільності та соціального миру (згоди) у су-
спільстві. Визначальна роль у процесі соціальної координації належить державі, тому правомірним буде визначення, що механізм соціальної координації, як складовий елемент загального соціаль­ного регулювання, залучає систему соціально-економічних заходів держави, за допомогою яких вона впливає у визначеному напрямі на динаміку рівня та якості життя населення, на суспільну свідомість.

Загальна мета соціальної координації — оптимізація відповідності результатів економічної діяльності соціальним цілям суспіль­ства. Важливою особливістю такої координації є те, що вона, переважно, має справу з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання благ — у першу чергу національного прибутку —
в основному через бюджетну систему країни, таким чином безпосередньо пов’язуючись з фінансово-бюджетною політикою держави: податковою політикою та політикою прибутків, за допомогою яких здійснюються фінансування соціальної інфраструк­тури, виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури й динаміки прибутків різних прошарків населення тощо.

Специфічна складність процесу соціальної координації полягає в неосяжності його впливу та практичній складності передбачити всі можливі наслідки в довгостроковому періоді. По-суті, усі більш або менш значущі питання можуть бути — прямо чи опосередковано — віднесені до соціальної сфери, а тому й до проблеми соціального регулювання. Обсяг, напрями і методи державної координації соціальних процесів істотно залежать від вибору певної соціально-економічної моделі. Відсутність чіткої мети неминуче прирікає соціальну координацію, як частину загаль­ного процесу соціального регулювання, на непослідовність, робить її малозрозумілою та неефективною.

За концепцією формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки, наша держава апріорі переймає на себе й турботу про створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також — працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення в разі непрацездатності та безробіття. Здійснення цих заходів — основа соціального регулювання та його координації, що повинні спиратися на державний механізм їх забезпечення та залучати заходи недержавного фінансування з розширенням повноважень у цій важливій сфері органів місцевого самоуправління.

Ключовий принцип механізму координації соціальної економіки — оптимальне розв’язання «вічної проблеми» за співвідношенням економічної ефективності та соціальної справедливості, проте соціальні складові, у тому числі освіта, розвиток науки, культури, забезпечення раціональної зайнятості населення та інші, однаковою мірою сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. І, навпаки, відмова від вирішення вказаних питань, примітивна економія на соціальних витратах не лише посилюють несправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводять до зниження ефективності економіки.

Відповідно — для підтримання паритету між економічною ефективністю та соціальною справедливістю — головним у механізмі координації соціальної економіки на сучасному етапі повинно стати стимулювання економічної активності працездатної частини населення, створення передумов, за яких людина буде здатна своєю працею, ініціативою забезпечувати гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це повною мірою відповідає як вимогам економічної ефективності, так і принципу соціальної справед­ливості.

Механізм соціальної координації повинен органічно поєднувати розв’язання завдань як специфічного для перехідної економіки короткострокового (тактичного), так і довгострокового (стратегічного) характеру: 1) збереження потенціалу ключових галузей соціальної сфери (освіти, науки, медичного обслуговування), як основи проведення в майбутньому активної соціальної політики; 2) значно рівномірніший розподіл тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що неминуче потребує посилення, з боку держави, специфічного врівноваження прибутків.

Довгостроковий стратегічний характер соціальної координації має сприяти досягненню цілком визначених цілей, соціальна координація не може мати абстрактного характеру. Її успіх і дієвість залежать від урахування реалій часу та реальної економічної ситуації.

Важливим напрямом соціальної координації довго- та короткострокового характеру щодо працездатного населення має стати прийняття обґрунтованих рішень щодо забезпечення робочими місцями, розв’язання потребують проблеми гуманізації праці, її характеру і змісту, забезпечення гідних людини умов праці (максимальне усунення ручної праці за рахунок технологічного вдосконалення виробництва, а також санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки), піднесення техно­логічної і загальної культури виробництва, створення сприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо.
У зв’язку з наявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понаднормових робіт соціальна політика має формувати раціональні рішення з цих питань.

Соціальне регулювання та процеси координації щодо непрацездатного населення полягають у його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і підвищення цін, знецінення трудових заощаджень тощо.

Важливою вимогою, що висувається перед соціальною координацією в перехідній економіці, є додержання принципу збереження у процесі руху суспільства до якісно нового стану соціаль­ної рівноваги, що в сучасному цивілізованому суспільстві досягається проведенням політики щодо узгодження інтересів усіх верств населення. На сьогодні соціальна рівновага підтримується такими методами: у соціальній сфері — забезпеченням рівних соціальних прав, соціальної стабільності та рівня життя і прибутків різних соціальних верств, локальними і глобальними механіз­мами захисту від обвалів ринку. В економічній сфері це — державне регулювання економіки, цін, прибутків, сфери зайнятості, фінансування соціальної структури як загальнодержавної системи соціального відтворення і соціальних гарантій. Щодо політичної сфери, то тут важливе запровадження системи інституціональних механізмів забезпечення демократичних і соціальних прав громадян, у тому числі механізмів їхнього реального впливу на політику.

Виникнення та існування всіх складових соціальної координації та їхня специфіка зумовлені головною функцією соціальної сфери — соціальним відтворенням людей як суб’єктів життєдіяль­ності, оновленням ресурсів для життєзабезпечення, а також побудовою соціальних інститутів. Соціальна координація повинна виходити із того, що первинним елементом аналізу соціальної сфери, є поняття «потреба індивідума (групи)», якому властива характерна для соціальної сфери в цілому основна суперечність — між зростанням потребам суб’єктів і можливостями їх задоволення. Ця суперечність є ключовою у процесі саморозвитку, самореалізації кожного соціального суб’єкта. Її характер і спрямованість багато в чому детермінують процеси розвитку соціально­го регулювання й координації.

Важливими в соціальній діяльності особистості є ціннісні орієнтири, що втілюються в ідеалах, інтересах, спрямуваннях людей та визначають їхню поведінку. Ціннісні орієнтири формуються в ході історичного процесу соціалізації людини і суспільства, закріплюються всією сукупністю життєвого досвіду. Сама система ціннісних орієнтирів має багаторівневу структуру, яка містить раціональний, емоційний і поведінковий компоненти. Її вершину становлять цінності, наближені до ідеалу.

У соціальній сфері діють два типи механізмів регулятивних впливів — спонтанний і свідомий. Суспільство на будь-якій стадії свого розвитку не може абсолютно вивільнитися від стихійної регуляції, але співвідношення свідомого і стихійного буває різним.

Спонтанний механізм функціонування соціальної сфери виявляється в неврегульованому впливі складної і суперечливої сукуп­ності факторів, умов на процеси відтворення населення, їх переплетіння, зіткнення. Ці впливи знаходять свій шлях як загальна тенденція, що має вірогідний характер (наприклад, демографічні процеси народжуваності, смертності, шлюбності тощо). Свідомі фактори пов’язані з цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, яка здійснюється через специфічні суспільні інститути — систему органів та організацій, що забезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення певних результатів. На соціальні процеси всіх рівнів суспільства впливають певним чином також політичні, громадські й релігійні організації.

Головною функцією соціальної сфери є функція соціального відтворення різних верств і груп населення як суб’єктів історичного процесу, а також їх усебічного життєзабезпечення. Ця функ­ція — одна з найважливіших для буття суспільства. У ній виявляється необхідність реалізації генеральної потреби всього суспільства в підтримці свого існування й перспектив цілісності та історичного розвитку.

Відтворення соціальних суб’єктів — процес еволюції всієї системи соціальних взаємин, що охоплює розмаїття проявів життя соціальної спільноти й виражається в безперервному функціонуванні соціальної структури, соціальних інститутів, соціальних норм і цінностей у межах конкретних економічних систем або певного історичного періоду. Циклічність відтворення поколінь утілює тенденції зміни соціальної системи, властиві конкретному етапу суспільного розвитку. Одночасно з кількісним аспектом, що характеризує фізичне відтворення людей, соціальне відтворення як функція соціальної сфери має не менш важливий якісний зміст, пов’язаний з відтворенням певних соціальних якостей, необхідних людині для життя. Специфіку процесу соціального відтворення характеризують похідні функції соціальної сфери. Можливі різні основи для виокремлення груп функцій. На нашу думку, специфіку соціального відтворення можна висвітлити такими з них: соціорегулятивною, соціоадаптивною, соціопродуктивною, соціокультурною, соціодинамічною і соціозахисною функ­ціями.

Соціорегулятивна функція регламентує основні показники соціальної діяльності і взаємини суб’єктів, спрямовані на підвищення ефективності використання потенціалу соціальної сфери. Її подальший розвиток може бути представлений системою норм, етичних цінностей, що виступають реальною основою макросоціального процесу зміни моделі поведінки окремої людини й цілих груп, а також регулювальником їхньої соціальної діяльності.

Соціоадаптивна функція регулює і сприяє досягненню узгодженості дії людей у суспільстві, стимулює діяльність індивідуумів і соціальних груп, спрямовану на ефективнішу реалізацію потенціалу кожного, і вимірюється показниками, що характери­зують стимули до ефективної соціальної діяльності людини.

Соціопродуктивна функція регулює і дає можливість задоволь­нити всі потреби людей, необхідні для відтворення соціального організму в його цілісності, якості на всіх структурних рівнях суспільства. Ця функція описується системою об’єктивних і суб’єк­тивних, а також нормативних і реальних показників, що характеризують забезпеченість населення продуктами споживання і пос­лугами.

Соціокультурна функція регулює процеси залучення людини й різних соціальних груп до духовних складових відтворення, засвоєння соціально-етичного потенціалу суспільства, забезпечує узгодження ціннісних орієнтирів та інтересів різних суб’єктів, соціальну активність людей і може характеризуватися показниками успішності соціалізації індивідуума, необхідністю конкретних соціальних структур, ступенем узгодженості інтересів певних груп населення та ефективності соціальної політики, ступе­нем залучення їх до суспільних перетворень.

Соціодинамічна функція пов’язана з підвищенням якості життя населення, регулюванням та забезпеченням творчого, динаміч­ного характеру практики на основі вдосконалення самих суб’єк­тів життєдіяльності, розширення потенціалу соціальної сфери й характеризується системою показників соціальної мобільності в суспільстві.

Соціозахисна функція регулює та забезпечує соціальні гарантії і права, соціальну допомогу й підтримку непрацездатним і малозабезпеченим членам суспільства та відтворюється системою показників, які визначають ступінь соціальної захищеності населення (прожитковий мінімум, кількість населення, що перебуває за межею бідності, кількість та якість безкоштовних послуг, які забезпечують задоволення життєво важливих потреб суб’єктів соціальної сфери).

Наведена класифікація не виключає виокремлення й інших функцій, що свідчить про багатогранність і складність соціальної координації. Основою можуть слугувати конкретні потреби суб’єктів соціального життя або конкретні функції кожного її компонента, що мають доцільний характер. Окрім того, слід зауважити, що розрізняють координацію і субординацію функцій. Так, функції таких компонентів соціальної сфери, як охорона здо­ров’я, освіта, узгоджуються по горизонталі, тобто координуються. Субординація функцій вказує на особливе місце й неоднакове значення кожного з компонентів у здійсненні функцій системи, на те, що конкретна система інтегрує функції своїх компонентів і сама виконує певну роль в іншій, більшій за обсягом системі, компонентом якої вона є. З погляду функціональної субординації соціальна сфера виконує щодо суспільства функцію відтворення людини, а такі компоненти, як навчання, виховання, медичне обслуговування тощо, нібито підпорядковані цій головній функції системи.

Зневага до регулювання та координації соціальних проблем перехідного періоду може призвести до значних витрат у перспек­тиві, низки соціальних конфліктів. Необхідність якомога оперативніших реформ соціальної сфери зумовлюється також зміною базового принципу організації суспільства. Потрібна адаптація соціального комплексу нашої країни до нових економічних умов з урахуванням історичних традицій, особливостей культури, су-
спільної свідомості, психології та життєвого устрою.

Ринок, з його неминучістю, потребує нових форм і методів виробництва й розподілу послуг, передбачає економний порядок витрачання державних коштів для забезпечення гарантованого обсягу соціальних послуг населенню, раціоналізацію мережі установ соціальної сфери, часткову оплату послуг споживачами. Необхідність трансформації соціальної сфери пов’язана з децентралізацією на основі підвищення ролі регіональних і місцевих органів влади в розв’язанні соціальних проблем, регулюванні діяль­ності підприємств соціальної сфери.

Шведська модель соціально-економічного розвитку серед загаль­ного розмаїття ринкових систем постала як найдемократичніша форма економічного й соціального розвитку регульованої рин­кової економіки, як система соціального партнерства, що ґрунтується на плюралізмі форм власності (приватна, колективна, включно з власністю профспілок, державна), високому рівні су-
спільної і політичної демократії, економічної влади та соціалізації сфери розподілу. Формування соціального партнерства у Швеції розпочалося в 1938 р. укладенням угоди між союзом підприємців і Федеральною організацією шведських профспілок про ведення тарифних переговорів, у результаті чого союзи підприємців дістали свободу дій у сфері виробництва, а держава втратила право активно втручатись у процес функціонування недержавного сектору економіки. У сфері розподілу було запроваджено зрівняльну політику регулювання заробітної плати й відповідну фіскальну політику держави з огляду на неможливість покладатись у сфері перерозподілу економічного продукту на механізми ринку. Така політика ґрунтувалася на положенні щодо визнання соціального значення діяльності людини, тому було запроваджено диференціювання заробітної плати залежно від видів праці з одночасним вирівнюванням платні за рівну працю на всіх підприємствах різних галузей народного господарства й недопущенням різких розбіжностей в оплаті праці кваліфікованих і некваліфікованих трудівників, чоловіків і жінок.

Для залучення працівників в управління з 1946 р. у Швеції на більшості підприємств існували виробничі комітети з консультаційними функціями, а в 1972 р. було прийнято закон про представництво робітників і службовців в управлінні підприємствами. З 1977 р. тут діє закон про спільну участь працівників в управлінні підприємством — усе це є позитивними змінами, які свідчать про формування елементів досконалішого суспільного господарського механізму, проте зберігається стан, за якого праців­ників усунуто від участі в управлінні макроекономічними процесами. Соціалістичному принципу рівності відповідає фіскальна політика, особливо щодо акумулювання необхідних засобів для фінансування держави загального добробуту з рівномірним розподілом багатства у країні з застосуванням низьких податків на прибутки, забезпеченням таким чином розвитку ефективної економіки інноваційного типу, і одночасне запровадження дієвої прогресивної шкали оподаткування високих індивідуальних прибутків — від 35 до 85 %.

За цієї економічної моделі проблеми працевлаштування всіх членів суспільства й запровадження ефективної системи соціального страхування стають одним з видів діяльності держави, яка з метою створення нових робочих місць розподіляє кошти на користь підприємств, здатних нарощувати потужності.

З 1976 р. почали формуватися фонди профспілок — за допомогою механізму відрахування частини прибутків великих компаній на придбання акцій для працівників, колективний характер володіння якими забезпечує можливість розподіляти прибутки від акцій за різними фондами, виявляючи певну соціалізацію влас­ності на засоби виробництва. Дивіденди на такі акції використовуються і для додаткового фінансування системи соціального страхування, і на створення нових робочих місць у промисловості.

Разом із тим шведська модель зорієнтована на плюралізм економічної влади й недопущення її концентрації в руках ані підприємців, ані профспілок. Основними засадами формування шведського суспільства стали ідеї колективної солідарності різних прошарків і груп суспільства з урахуванням їхніх колективних та індивідуальних інтересів, забезпеченням соціальної, політичної згоди громадянського суспільства та його контролю за діяльністю держави. Ідейно й методологічно це спирається на поєднання високих християнських ідеалів, філософське вчення Е. Канта, низку положень марксистської філософії, праці Е. Берн­штайна, представників фабіанського соціалізму, основоположники якого стверджували, що переростання капіталізму в соціалізм, створення суспільного сектору економіки відбувається за активного втручання держави в економіку, яка й постає головним знаряддям такого переростання, проте — за умови плюралізму суспільного розвитку й форм власності.

По суті, економічна модель Швеції наближається до найдосконалішого типу економіки, відомої за всю історію розвитку сучасної цивілізації з запровадженням на практиці соціалізації держави, діяльність якої спрямована на досягнення високого рівня життя всього населення країни та його всебічну безпеку за такими напрямами: 1) забезпечення політичної, економічної і соціальної стабільності суспільства (недопущення й попередження виникнення соціальних конфліктів); 2) захист громадян від негативної дії механізму ринкової економіки; 3) справедливий перерозподіл прибутків між різними соціальними верствами і групами через оподаткування; 4) високий рівень соціального добро­буту й задоволення духовних потреб; 5) створення умов для розвитку особистості та її творчих здібностей; 6) соціальний захист громадян, які потребують допомоги за віком, станом здоров’я, соціальним станом тощо. У недалекому майбутньому, вірогідно, буде вирішено питання щодо реалізації права на змістовну працю для кожної працездатної людини.

Підсумком діяльності соціально орієнтованої на розвиток людського капіталу, тобто людини, і політично стабільної держави, що сприяє соціальному партнерству різних груп населення, стало відпрацювання таких «правил гри», коли праця та підприємництво стають соціально відповідальними, а їхній розвиток надалі здійснюється вже за рахунок власного якісного вдосконалення. Такому рівню розвитку відповідає перетворення всього населення на середній клас, що й відповідає ситуації у Швеції.

Порівняння шведської моделі з іншими західноєвропейськими дає змогу зробити висновки про наближення базових її характеристик і до німецької концепції соціально орієнтованого ринкового господарства, і до ідей Євросоюзу щодо забезпечення Соціаль­ної Європи, хоча і з певним переважанням шведської економіки за рівнем соціальних стандартів, які в цілому в Скандинавських країнах перевищують європейські. Проте нині здійснюється зустрічний рух щодо вдосконалення соціально-економічних докт­рин розвитку Євросоюзу та країн Північної Європи, — Євро-
союз запроваджує соціальні зрушення для забезпечення меншої нерівності у прибутках та відносної егалітарності, а Скандинавсь­кі країни зменшують перенавантаження державних бюджетів щодо соціальних витрат із традиційним для них збереженням високого рівня соціальних гарантій.