5.5. Аграрно-кліматичний потенціал світового господарства
Агропромисловий комплекс (АПК) має особливе значення у світовій економіці. Він відноситься до числа основних народногосподарських комплексів, що визначають умови підтримки життєдіяльності суспільства. Значення його не тільки в забезпеченні потреб людей у продуктах харчування, але й у тім, що він істотно впливає на зайнятість населення й ефективність усього національного виробництва.
АПК – найбільший з основних (базових) комплексів у світовій економіці країни. До нього відносяться усі види виробництв і виробничого обслуговування, створення і розвиток яких підлеглі виробництву кінцевої споживчої продукції із сільськогосподарської сировини. В АПК входять три великі сфери галузей.
Перша сфера АПК – тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для харчової промисловості; агрохімія (виробництво мінеральних добрив і мікробіологічна промисловість); комбікормова промисловість; система матеріально-технічного обслуговування сільського господарства; меліоративне і сільське будівництво.
Друга сфера – рослинництво, тваринництво, рибальство, лісове господарство.
Третя сфера АПК – харчова промисловість; холодильне, складське, спеціалізоване транспортне господарство; торговельні й інші підприємства й організації, що займаються доведенням кінцевого продукту до споживача, включаючи оптові ринки, роздрібну торгівлю і суспільне харчування. До кожної сфери варто також віднести відповідні галузі науки і підготовку кадрів.
В економічно розвинутих країнах питома вага сільського господарства в структурі АПК займає відносно менше місце і за вартістю продукції, і за чисельністю зайнятих у цій сфері.
Колись частка сільського господарства у ВНП або ВВП багатьох країн світу була не лише переважною, але і сягаючою такої величини, як 60 – 80%. Нині в розвинутих країнах вона коливається в межах 2 – 10%. Так, у ВНП США частка сільського господарства складає всього 2%, і при цьому країна робить такий гігантський обсяг сільськогосподарської продукції, що дозволяє задовольняти потреби не тільки 260 млн. американців, але і ще 100 млн. чол. за рубежем, оскільки США є великим експортером цієї продукції.
Сільське господарство залишається однією з провідних галузей матеріального виробництва у світовому господарстві. На даний час у зв'язку з інтенсивним впливом НТП сільське господарство переживає період глибокої структурної перебудови. Відбувся перехід сільськогосподарського виробництва на машинну стадію розвитку: сільське господарство перетворюється в складову частину великого аграрно-промислового комплексу.
По території суші якість продуктивних земель істотно змінюється. Родючість ґрунтів залежить від багатьох природних факторів. Обстеження, проведене ФАО, установило, що на переважній частині суші природні фактори лімітують можливість землеробства.
На основі оцінки агроприродного потенціалу можна зробити висновок, що в цілому в країнах третього світу при низькому рівні капіталовкладень 1 га може прокормити 0,61 чоловік, при проміжному рівні – 2,1 чоловік, при високому рівні – 5,05.
У сучасному розвитку агропромислового комплексу можна виділити ряд наступних характерних тенденцій:
швидкими темпами розвивається міжгалузева кооперація;
для сучасного етапу характерне надвиробництво продуктів харчування;
зростає роль великих об'єднань у сільському господарстві;
зростає виробництво продукції сільського господарства в розрахунку на душу населення;
відбувається поступове скорочення використовуваних сільськогосподарських земель; збільшується обсяг виробництва продукції за рахунок інтенсифікації виробництва під впливом НТП;
відбувається зменшення частки продукції сільського господарства у ВВП світового господарства;
змінюється структура споживання сільськогосподарської продукції у світовому господарстві;
продуктивність праці в сільському господарстві зростала швидше, ніж у промисловості: знизилося число зайнятих у сільському господарстві, розширся зв'язки сільськогосподарської галузі з іншими галузями економіки;
зріс рівень механізації й автоматизації виробничих процесів, що підвищило продуктивність і культуру праці в сільському господарстві;
широке застосування добрив, хімічних засобів боротьби з бур'янами і шкідниками різко підвищило врожайність сільськогосподарських культур;
упровадження штучно створених високоврожайних сортів рослин і ефективних порід худоби підвищ рентабельність сільськогосподарської галузі.
Оскільки сільське господарство є стратегічно важливою галуззю для економіки кожної країни, і від неї прямо залежить національна продовольча безпека, рівень цін у сільському господарстві знаходиться під постійним контролем держави: при наміченій тенденції подорожчання ринкових цін держава вживає заходи з їхнього зниження (наприклад, виплачуються спеціальні дотації фермерським господарствам), або навпаки, у момент кризи надвиробництва продукції і, отже, зниження цін держава штучно підтримує їхній колишній рівень (наприклад, скуповує у фермерів надлишки продовольчої продукції).
Світовий ринок розбитий на ряд регіональних або національних захищених ринків, але проглядається і явна тенденція до глобалізації світової економіки, спостерігається вона й в області світового сільського господарства. Після багаторічних переговорів Уругвайський раунд ГАТТ завершився в 1995 році створенням Всесвітньої торговельної організації (ВТО). За умовами цієї угоди істотно знижуються бар'єри, що стримують торгівлю сільськогосподарськими товарами, скасовані кількісні обмеження і ліцензування, ліквідовані ті види субсидій, що розглядаються як «порушуючі процес ціноутворення». Ця система вводиться під найсильнішим натиском країн-експортерів і на шкоду країнам-імпортерам, особливо тим з них, що заздалегідь не створ яких-небудь противаг зростаючому імпортові.
Істотною проблемою залишається підтримка рівня фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств. При цьому виходять з того, що сільське господарство – галузь, що особливо має потребу в банківській підтримці. Нестача вільних фінансових коштів, висока капіталомісткість і відносно низька фондовіддача, розбіжність по термінах періоду витрат і одержання доходів – усе це вимагає специфічних форм допомоги сільському господарству з боку банківської системи.
Що стосується фінансових результатів усього комплексу державних заходів для регулювання сільського господарства, загальний висновок невтішний: надходження коштів у сільське господарство в багато разів перевищують ті суми, що йдуть з цієї галузі в бюджет. У цілому по ОЕСР, надходження в сільське господарство з бюджету в 9 разів перевищують його виплати в бюджет, а якщо до цього додати і цінові субсидії, то у 18 разів.
До початку XXI століття відбулася кардинальна зміна сутності сільськогосподарського виробництва. НТР привела до небаченої раніше інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, його органічного зрощення з промисловістю, що у свою чергу спричинило серйозні зміни й в інших сферах і галузях світового господарства.
Аграрний сектор є одним з найменш стабільних і найбільш непередбачуваних секторів світового господарства. Аналіз розвитку аграрного сектору свідчить про те, що протягом усього ХХ століття він у цілому характеризувався:
низькими темпами зростання товарообігу;
різкими коливаннями обсягів експорту й імпорту сільськогосподарської сировини;
злетами і падіннями цін на різні його види;
нестійкістю кон'юнктури багатьох ринків сільськогосподарської продукції.
Помітно впливає на динаміку ринків сільськогосподарської сировини активне втручання держави у виробництво і торгівлю багатьма його видами. Уряди багатьох держав проводять політичні самозабезпечення, у тому числі шляхом фінансування і субсидування виробництва багатьох видів сільськогосподарських продуктів.
Проте дуже актуальним продовжує залишатися питання: як повинно бути організоване сільськогосподарське виробництво і функціонувати світовий ринок продовольства, щоб прокормити населення Землі, яке в останні роки збільшується щорічно майже на 100 млн. чол., випереджаючи можливості аграрного сектору світового господарства? Для нас особливо важливим є питання: як така житниця, як Україна з її унікальним агрокліматичним потенціалом, що володіє 1/3 усіх чорноземів планети, могла стати імпортером сільськогосподарської продукції і продовольства, витрачати сотні мільйонів доларів на закупівлю зернових. І головне – що необхідно зробити, щоб виправити це становище.
Розглянемо особливості світового ринку продовольчих товарів. Для нього характерні всі риси індустріально розвинутої економіки – високий рівень технології, організації маркетингової діяльності агрофірм, включаючи могутню рекламу, концентрація капіталу, конкуренція виробників, орієнтована на запити споживача. Значну роль відіграє і міжнародний поділ праці (спеціалізація виробництва), обумовлений природно-географічними і кліматичними умовами країн. Специфічною рисою аграрного сектору є те, що кожна країна проводить власну внутрішню політику стосовно національного сільськогосподарського виробництва. З огляду на це, ГАТТ/СОТ виключив сільськогосподарські продукти з числа стандартних об'єктів міжнародної торгівлі, унаслідок чого демпінг, експортні субсидії, імпортні квоти, дискримінація й інші заходи одержали широке поширення у світовій торгівлі сільськогосподарською продукцією, тоді як ці ж заходи рішуче припиняються ГАТТ/СОТ в торгівлі іншими товарами.
Аграрний сектор після машинотехнічного і паливно-енергетичного є найбільшим сектором світового господарства. Найважливішу роль у ньому за обсягом експорту й імпорту відіграють ринок зернових, ринок м’ясомолочної продукції, ринок цукру і ринок олійних культур.
Врожайність зернових і зернобобових у цілому у світі в останні роки складає 25 – 26 ц/га при істотній диференціації в окремих країнах (у Європі в цілому – 39 – 44 ц/га, у Бельгії і Нідерландах – 65 – 72 ц/га, у Великобританії і Польщі – 21 – 32 ц/га, у Португалії – 12 – 15 ц/га, в Україні – 25 – 26 ц/га).
В останні роки світове виробництво зернових і зернобобових культур складає близько 2 млрд. тонн у рік. За загальнім обсягом виробництва лідирує Китай (20%), на другому місці США (17,6%). На країни Європи в цілому припадає 13% світового виробництва зерна, найбільш значущими виробниками тут є Франція, Україна, Німеччина, Великобританія, Польща. У розрахунку на душу населення лідерами виробництва зернових у світі є Канада, Данія, США, Угорщина, Франція.
Світові ціни на зернові значною мірою формуються на ринку США, що вважаються найбільшим постачальником цього товару і центром біржової торгівлі.
Основними зерновими культурами у світі є пшениця, кукурудза і рис.
В останні роки світове виробництво пшениці неухильно падало, що привело до скорочення світових її запасів до критичного рівня – 114 млн. т (за оцінкою Продовольчої і сільськогосподарської організації). Це пов'язано, насамперед, із украй несприятливими погодними умовами в більшості країн - виробників пшениці. У результаті за перші три роки ХХI ст. світові ціни на пшеницю виросли вдвічі, і фахівці не виключають подальшого їхнього зростання.
Найбільшим у світі продуцентом пшениці є Китай, що виступає на ринку й у якості її значного покупця. До числа значних імпортерів пшениці відносяться Японія, Бразилія, Єгипет, Алжир, Іран, Індонезія. Іншими основними продуцентами пшениці вважаються Росія, країни ЄС (особливо Франція), США, Індія, Канада, Австралія, Аргентина, Пакистан, Туреччина і Казахстан.
Експортні ресурси пшениці у світі складають 96 – 97 млн. т у рік. Серед експортерів виділяються США, Канада, Австралія, Аргентина і країни ЄС. Організацією, що займається прогнозуванням і до деякої міри регулюванням світового ринку зернових, є Міжнародна рада по зерну (МРЗ).
Світовий ринок рису являє собою трохи відокремлений сегмент ринку зернових у силу специфіки його виробництва і споживання. Рис є одним з основних продуктів харчування в ряді азіатських і деяких інших країн, що визначає значні обсяги виробництва і світової торгівлі цим товаром.
Світове виробництво рису щорічно складає близько 530 млн. т. Основними виробниками є Китай (33%), Індія (23%), Індонезія (9%), Бангладеш (5%), а також В'єтнам, Таїланд, М'янма, Японія, Філіппіни, Бразилія. Споживання рису з початку 90-х рр. перевищує його виробництво, що приводить до загального скорочення запасів.
Завдяки високому попитові ціни на рис на азіатському ринку досить стійкі. Лідируючі позиції у світовому експорті рису займають: Таїланд, США, В'єтнам, М'янма і Пакистан. Найбільшим імпортером рису є Індонезія (14% світового імпорту), а також Бангладеш, КНДР, Іран, Саудівська Аравія, Бразилія, країни ЄС.
Крім зернових на світовий ринок надходять хлібопродукти і продукція борошномельної промисловості.
При загальному світовому виробництві м'яса на рівні 53 – 54 млн. т у рік його виробництво на душу населення має величезний діапазон коливань. Так, при середньому світовому виробництві на душу населення 33,2 кг, на країни Європи припадає 83,5 кг, на Китай – 29,4 кг, на Данію –326,9 кг, Бельгію – 144,2 кг, на Україну – 50 кг.
У світовій торгівлі яловичиною чітко виділяються за регіонами основні країни – експортери й імпортери цієї продукції. Так, з експорту яловичини і телятини лідерами є Австралія і Нова Зеландія, яким належить більш 25% світового експорту, а також Бразилія, Аргентина, Уругвай, країни ЄС і США. Основним імпортером їхньої продукції є Японія, Республіка Корея, Іран, Єгипет.
Що стосується світової торгівлі свининою, яскраво виражених лідерів-експортерів цієї продукції немає. Можна виділити Данію, країни Бенілюксу, Канаду, США. Основні експортери баранини і ягнятини – Нова Зеландія й Австралія, за експортом птаха виділяються країни ЄС і США.
Ціни на ринку м'яса піддаються значним коливанням і залежать від якості, умов постачання й інших факторів.
Особливе місце у світовій торгівлі м'ясом і м'ясопродуктами займають США. Відносно низькі світові ціни на ці товари привели до того, що ця країна віддає пріоритет імпортові перед власним виробництвом. Аграрна політика США усе більш спрямована на підтримку експорту зернових, у тому числі фуражного зерна, у результаті чого потенційні можливості США сконцентровані не на експорті тваринництва, а на експорті «сировини» для їхнього виробництва.
Щорічний обсяг світової торгівлі молочними товарами перевищує 11 млн. т. Найбільш поширена торгівля такими видами молочних товарів, як сири, вершкова олія, сухе молоко. Основними постачальниками цих продуктів виступають країни ЄС і Нова Зеландія. Обсяги імпорту істотно розрізняються за конкретними видами товарів і країнами.
Найбільшими виробниками цукру у світі є Індія, Китай, Бразилія, Таїланд, Франція, Куба. Україна займає 9 – 10 місце у світовому виробництві цукру (близько 4 млн. т у рік).
Зростання споживання цукру на душу населення спостерігається, насамперед, у країнах, що розвиваються, а в розвинутих має місце протилежна тенденція. Так, у США в 1974 р. на душу населення споживалося в середньому понад 50 кг цукру, а в 1994 р. – менш 30 кг, що є наслідком пропаганди науково обґрунтованої структури харчування. Збільшується споживання замінників цукру, що витісняють з ринку натуральну сировину. Однак у найближчі роки споживання цукру у світі все-таки буде зростати на 1,2% щорічно. Цьому буде сприяти політика урядів щодо підтримки національних виробників цукру, а також діяльність Міжнародної угоди по цукру.
Ціни на цукор характеризуються великою нестабільністю, посилюваною спекуляціями на біржах. Три чверті світової торгівлі цукром здійснюється на вільному ринку, де найбільш представницькими цінами є котирування Лондонської, Нью-Йоркської і Паризької бірж.
На світовому ринку продукції олійних культур найважливіше місце займають: соєві боби (48,6%), насіння бавовни (15,9%), насіння рапсу (10,9%), плоди арахісу і насіння соняшника (по 10%). Основними виробниками сої у світі є США (50%), Бразилія (17%), Китай (10,8%), Аргентина (10%). Ці країни і є основними експортерами сої у світі, а основні імпортери – Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Італія, Португалія.
Що стосується соняшника, його географія значно ширше. Країнам ЄС у цілому належить 28 – 29% його світового виробництва, Аргентині – 17 – 18%, США – 11%, Україні –10%. У розрахунку на душу населення Україна займає третє місце у світі (45 кг) після Угорщини (71 кг) і Болгарії (52 кг). Слід зазначити, що соняшникова олія і цукор для України є стратегічно важливими товарами, що крім їхнього прямого призначення вони виконують роль «твердої валюти» у зовнішньоторговельних операціях. Так, основну частку постачань енергоносіїв в Україну країна покриває за рахунок зустрічних постачань цукру і соняшникової олії.
Продовольча і Сільськогосподарська Організація (ФАО)
ФАО була заснована 16 жовтня 1945 р. Цей день тепер святкується як Всесвітній день продовольства. ФАО є спеціалізованою установою ООН. Місцезнаходження – Рим (Італія).
Основні цілі ФАО:
підвищення якості харчування і життя;
удосконалювання виробництва і розподілу продовольства й іншої сільськогосподарської продукції;
поліпшення умов життя сільського населення;
внесок у розвиток світової економіки.
ФАО має наступну структуру: конференція – вищий орган; Рада, комітети; Генеральний директор.
Діяльність ФАО можна підрозділити на два основні напрямки:
як всесвітнього форуму по аграрній політиці й інформаційного і консультаційного центру (формування конкретних пріоритетів з виробництва продовольства і продовольчої безпеки з метою ліквідації голоду);
як ініціатора польових програм, реалізованих, як правило, у співробітництві з урядами і міжнародними організаціями.
У системі ФАО з 1967 р. діє програма промислового співробітництва, у здійсненні якої беруть участь більше 100 корпорацій агробізнесу. У 1974 р. ООН створила Всесвітню продовольчу раду, що спостерігає за світовим продовольчим становищем і організує допомогу нужденним країнам. У 1977 р. був створений Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), який сприяє країнам, що розвиваються, з метою поліпшення становища з продовольством, надаючи кошти у вигляді позик на пільгових умовах і у вигляді дарунків. Агропромисловий комплекс (АПК) має особливе значення у світовій економіці. Він відноситься до числа основних народногосподарських комплексів, що визначають умови підтримки життєдіяльності суспільства. Значення його не тільки в забезпеченні потреб людей у продуктах харчування, але й у тім, що він істотно впливає на зайнятість населення й ефективність усього національного виробництва.
АПК – найбільший з основних (базових) комплексів у світовій економіці країни. До нього відносяться усі види виробництв і виробничого обслуговування, створення і розвиток яких підлеглі виробництву кінцевої споживчої продукції із сільськогосподарської сировини. В АПК входять три великі сфери галузей.
Перша сфера АПК – тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для харчової промисловості; агрохімія (виробництво мінеральних добрив і мікробіологічна промисловість); комбікормова промисловість; система матеріально-технічного обслуговування сільського господарства; меліоративне і сільське будівництво.
Друга сфера – рослинництво, тваринництво, рибальство, лісове господарство.
Третя сфера АПК – харчова промисловість; холодильне, складське, спеціалізоване транспортне господарство; торговельні й інші підприємства й організації, що займаються доведенням кінцевого продукту до споживача, включаючи оптові ринки, роздрібну торгівлю і суспільне харчування. До кожної сфери варто також віднести відповідні галузі науки і підготовку кадрів.
В економічно розвинутих країнах питома вага сільського господарства в структурі АПК займає відносно менше місце і за вартістю продукції, і за чисельністю зайнятих у цій сфері.
Колись частка сільського господарства у ВНП або ВВП багатьох країн світу була не лише переважною, але і сягаючою такої величини, як 60 – 80%. Нині в розвинутих країнах вона коливається в межах 2 – 10%. Так, у ВНП США частка сільського господарства складає всього 2%, і при цьому країна робить такий гігантський обсяг сільськогосподарської продукції, що дозволяє задовольняти потреби не тільки 260 млн. американців, але і ще 100 млн. чол. за рубежем, оскільки США є великим експортером цієї продукції.
Сільське господарство залишається однією з провідних галузей матеріального виробництва у світовому господарстві. На даний час у зв'язку з інтенсивним впливом НТП сільське господарство переживає період глибокої структурної перебудови. Відбувся перехід сільськогосподарського виробництва на машинну стадію розвитку: сільське господарство перетворюється в складову частину великого аграрно-промислового комплексу.
По території суші якість продуктивних земель істотно змінюється. Родючість ґрунтів залежить від багатьох природних факторів. Обстеження, проведене ФАО, установило, що на переважній частині суші природні фактори лімітують можливість землеробства.
На основі оцінки агроприродного потенціалу можна зробити висновок, що в цілому в країнах третього світу при низькому рівні капіталовкладень 1 га може прокормити 0,61 чоловік, при проміжному рівні – 2,1 чоловік, при високому рівні – 5,05.
У сучасному розвитку агропромислового комплексу можна виділити ряд наступних характерних тенденцій:
швидкими темпами розвивається міжгалузева кооперація;
для сучасного етапу характерне надвиробництво продуктів харчування;
зростає роль великих об'єднань у сільському господарстві;
зростає виробництво продукції сільського господарства в розрахунку на душу населення;
відбувається поступове скорочення використовуваних сільськогосподарських земель; збільшується обсяг виробництва продукції за рахунок інтенсифікації виробництва під впливом НТП;
відбувається зменшення частки продукції сільського господарства у ВВП світового господарства;
змінюється структура споживання сільськогосподарської продукції у світовому господарстві;
продуктивність праці в сільському господарстві зростала швидше, ніж у промисловості: знизилося число зайнятих у сільському господарстві, розширся зв'язки сільськогосподарської галузі з іншими галузями економіки;
зріс рівень механізації й автоматизації виробничих процесів, що підвищило продуктивність і культуру праці в сільському господарстві;
широке застосування добрив, хімічних засобів боротьби з бур'янами і шкідниками різко підвищило врожайність сільськогосподарських культур;
упровадження штучно створених високоврожайних сортів рослин і ефективних порід худоби підвищ рентабельність сільськогосподарської галузі.
Оскільки сільське господарство є стратегічно важливою галуззю для економіки кожної країни, і від неї прямо залежить національна продовольча безпека, рівень цін у сільському господарстві знаходиться під постійним контролем держави: при наміченій тенденції подорожчання ринкових цін держава вживає заходи з їхнього зниження (наприклад, виплачуються спеціальні дотації фермерським господарствам), або навпаки, у момент кризи надвиробництва продукції і, отже, зниження цін держава штучно підтримує їхній колишній рівень (наприклад, скуповує у фермерів надлишки продовольчої продукції).
Світовий ринок розбитий на ряд регіональних або національних захищених ринків, але проглядається і явна тенденція до глобалізації світової економіки, спостерігається вона й в області світового сільського господарства. Після багаторічних переговорів Уругвайський раунд ГАТТ завершився в 1995 році створенням Всесвітньої торговельної організації (ВТО). За умовами цієї угоди істотно знижуються бар'єри, що стримують торгівлю сільськогосподарськими товарами, скасовані кількісні обмеження і ліцензування, ліквідовані ті види субсидій, що розглядаються як «порушуючі процес ціноутворення». Ця система вводиться під найсильнішим натиском країн-експортерів і на шкоду країнам-імпортерам, особливо тим з них, що заздалегідь не створ яких-небудь противаг зростаючому імпортові.
Істотною проблемою залишається підтримка рівня фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств. При цьому виходять з того, що сільське господарство – галузь, що особливо має потребу в банківській підтримці. Нестача вільних фінансових коштів, висока капіталомісткість і відносно низька фондовіддача, розбіжність по термінах періоду витрат і одержання доходів – усе це вимагає специфічних форм допомоги сільському господарству з боку банківської системи.
Що стосується фінансових результатів усього комплексу державних заходів для регулювання сільського господарства, загальний висновок невтішний: надходження коштів у сільське господарство в багато разів перевищують ті суми, що йдуть з цієї галузі в бюджет. У цілому по ОЕСР, надходження в сільське господарство з бюджету в 9 разів перевищують його виплати в бюджет, а якщо до цього додати і цінові субсидії, то у 18 разів.
До початку XXI століття відбулася кардинальна зміна сутності сільськогосподарського виробництва. НТР привела до небаченої раніше інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, його органічного зрощення з промисловістю, що у свою чергу спричинило серйозні зміни й в інших сферах і галузях світового господарства.
Аграрний сектор є одним з найменш стабільних і найбільш непередбачуваних секторів світового господарства. Аналіз розвитку аграрного сектору свідчить про те, що протягом усього ХХ століття він у цілому характеризувався:
низькими темпами зростання товарообігу;
різкими коливаннями обсягів експорту й імпорту сільськогосподарської сировини;
злетами і падіннями цін на різні його види;
нестійкістю кон'юнктури багатьох ринків сільськогосподарської продукції.
Помітно впливає на динаміку ринків сільськогосподарської сировини активне втручання держави у виробництво і торгівлю багатьма його видами. Уряди багатьох держав проводять політичні самозабезпечення, у тому числі шляхом фінансування і субсидування виробництва багатьох видів сільськогосподарських продуктів.
Проте дуже актуальним продовжує залишатися питання: як повинно бути організоване сільськогосподарське виробництво і функціонувати світовий ринок продовольства, щоб прокормити населення Землі, яке в останні роки збільшується щорічно майже на 100 млн. чол., випереджаючи можливості аграрного сектору світового господарства? Для нас особливо важливим є питання: як така житниця, як Україна з її унікальним агрокліматичним потенціалом, що володіє 1/3 усіх чорноземів планети, могла стати імпортером сільськогосподарської продукції і продовольства, витрачати сотні мільйонів доларів на закупівлю зернових. І головне – що необхідно зробити, щоб виправити це становище.
Розглянемо особливості світового ринку продовольчих товарів. Для нього характерні всі риси індустріально розвинутої економіки – високий рівень технології, організації маркетингової діяльності агрофірм, включаючи могутню рекламу, концентрація капіталу, конкуренція виробників, орієнтована на запити споживача. Значну роль відіграє і міжнародний поділ праці (спеціалізація виробництва), обумовлений природно-географічними і кліматичними умовами країн. Специфічною рисою аграрного сектору є те, що кожна країна проводить власну внутрішню політику стосовно національного сільськогосподарського виробництва. З огляду на це, ГАТТ/СОТ виключив сільськогосподарські продукти з числа стандартних об'єктів міжнародної торгівлі, унаслідок чого демпінг, експортні субсидії, імпортні квоти, дискримінація й інші заходи одержали широке поширення у світовій торгівлі сільськогосподарською продукцією, тоді як ці ж заходи рішуче припиняються ГАТТ/СОТ в торгівлі іншими товарами.
Аграрний сектор після машинотехнічного і паливно-енергетичного є найбільшим сектором світового господарства. Найважливішу роль у ньому за обсягом експорту й імпорту відіграють ринок зернових, ринок м’ясомолочної продукції, ринок цукру і ринок олійних культур.
Врожайність зернових і зернобобових у цілому у світі в останні роки складає 25 – 26 ц/га при істотній диференціації в окремих країнах (у Європі в цілому – 39 – 44 ц/га, у Бельгії і Нідерландах – 65 – 72 ц/га, у Великобританії і Польщі – 21 – 32 ц/га, у Португалії – 12 – 15 ц/га, в Україні – 25 – 26 ц/га).
В останні роки світове виробництво зернових і зернобобових культур складає близько 2 млрд. тонн у рік. За загальнім обсягом виробництва лідирує Китай (20%), на другому місці США (17,6%). На країни Європи в цілому припадає 13% світового виробництва зерна, найбільш значущими виробниками тут є Франція, Україна, Німеччина, Великобританія, Польща. У розрахунку на душу населення лідерами виробництва зернових у світі є Канада, Данія, США, Угорщина, Франція.
Світові ціни на зернові значною мірою формуються на ринку США, що вважаються найбільшим постачальником цього товару і центром біржової торгівлі.
Основними зерновими культурами у світі є пшениця, кукурудза і рис.
В останні роки світове виробництво пшениці неухильно падало, що привело до скорочення світових її запасів до критичного рівня – 114 млн. т (за оцінкою Продовольчої і сільськогосподарської організації). Це пов'язано, насамперед, із украй несприятливими погодними умовами в більшості країн - виробників пшениці. У результаті за перші три роки ХХI ст. світові ціни на пшеницю виросли вдвічі, і фахівці не виключають подальшого їхнього зростання.
Найбільшим у світі продуцентом пшениці є Китай, що виступає на ринку й у якості її значного покупця. До числа значних імпортерів пшениці відносяться Японія, Бразилія, Єгипет, Алжир, Іран, Індонезія. Іншими основними продуцентами пшениці вважаються Росія, країни ЄС (особливо Франція), США, Індія, Канада, Австралія, Аргентина, Пакистан, Туреччина і Казахстан.
Експортні ресурси пшениці у світі складають 96 – 97 млн. т у рік. Серед експортерів виділяються США, Канада, Австралія, Аргентина і країни ЄС. Організацією, що займається прогнозуванням і до деякої міри регулюванням світового ринку зернових, є Міжнародна рада по зерну (МРЗ).
Світовий ринок рису являє собою трохи відокремлений сегмент ринку зернових у силу специфіки його виробництва і споживання. Рис є одним з основних продуктів харчування в ряді азіатських і деяких інших країн, що визначає значні обсяги виробництва і світової торгівлі цим товаром.
Світове виробництво рису щорічно складає близько 530 млн. т. Основними виробниками є Китай (33%), Індія (23%), Індонезія (9%), Бангладеш (5%), а також В'єтнам, Таїланд, М'янма, Японія, Філіппіни, Бразилія. Споживання рису з початку 90-х рр. перевищує його виробництво, що приводить до загального скорочення запасів.
Завдяки високому попитові ціни на рис на азіатському ринку досить стійкі. Лідируючі позиції у світовому експорті рису займають: Таїланд, США, В'єтнам, М'янма і Пакистан. Найбільшим імпортером рису є Індонезія (14% світового імпорту), а також Бангладеш, КНДР, Іран, Саудівська Аравія, Бразилія, країни ЄС.
Крім зернових на світовий ринок надходять хлібопродукти і продукція борошномельної промисловості.
При загальному світовому виробництві м'яса на рівні 53 – 54 млн. т у рік його виробництво на душу населення має величезний діапазон коливань. Так, при середньому світовому виробництві на душу населення 33,2 кг, на країни Європи припадає 83,5 кг, на Китай – 29,4 кг, на Данію –326,9 кг, Бельгію – 144,2 кг, на Україну – 50 кг.
У світовій торгівлі яловичиною чітко виділяються за регіонами основні країни – експортери й імпортери цієї продукції. Так, з експорту яловичини і телятини лідерами є Австралія і Нова Зеландія, яким належить більш 25% світового експорту, а також Бразилія, Аргентина, Уругвай, країни ЄС і США. Основним імпортером їхньої продукції є Японія, Республіка Корея, Іран, Єгипет.
Що стосується світової торгівлі свининою, яскраво виражених лідерів-експортерів цієї продукції немає. Можна виділити Данію, країни Бенілюксу, Канаду, США. Основні експортери баранини і ягнятини – Нова Зеландія й Австралія, за експортом птаха виділяються країни ЄС і США.
Ціни на ринку м'яса піддаються значним коливанням і залежать від якості, умов постачання й інших факторів.
Особливе місце у світовій торгівлі м'ясом і м'ясопродуктами займають США. Відносно низькі світові ціни на ці товари привели до того, що ця країна віддає пріоритет імпортові перед власним виробництвом. Аграрна політика США усе більш спрямована на підтримку експорту зернових, у тому числі фуражного зерна, у результаті чого потенційні можливості США сконцентровані не на експорті тваринництва, а на експорті «сировини» для їхнього виробництва.
Щорічний обсяг світової торгівлі молочними товарами перевищує 11 млн. т. Найбільш поширена торгівля такими видами молочних товарів, як сири, вершкова олія, сухе молоко. Основними постачальниками цих продуктів виступають країни ЄС і Нова Зеландія. Обсяги імпорту істотно розрізняються за конкретними видами товарів і країнами.
Найбільшими виробниками цукру у світі є Індія, Китай, Бразилія, Таїланд, Франція, Куба. Україна займає 9 – 10 місце у світовому виробництві цукру (близько 4 млн. т у рік).
Зростання споживання цукру на душу населення спостерігається, насамперед, у країнах, що розвиваються, а в розвинутих має місце протилежна тенденція. Так, у США в 1974 р. на душу населення споживалося в середньому понад 50 кг цукру, а в 1994 р. – менш 30 кг, що є наслідком пропаганди науково обґрунтованої структури харчування. Збільшується споживання замінників цукру, що витісняють з ринку натуральну сировину. Однак у найближчі роки споживання цукру у світі все-таки буде зростати на 1,2% щорічно. Цьому буде сприяти політика урядів щодо підтримки національних виробників цукру, а також діяльність Міжнародної угоди по цукру.
Ціни на цукор характеризуються великою нестабільністю, посилюваною спекуляціями на біржах. Три чверті світової торгівлі цукром здійснюється на вільному ринку, де найбільш представницькими цінами є котирування Лондонської, Нью-Йоркської і Паризької бірж.
На світовому ринку продукції олійних культур найважливіше місце займають: соєві боби (48,6%), насіння бавовни (15,9%), насіння рапсу (10,9%), плоди арахісу і насіння соняшника (по 10%). Основними виробниками сої у світі є США (50%), Бразилія (17%), Китай (10,8%), Аргентина (10%). Ці країни і є основними експортерами сої у світі, а основні імпортери – Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Італія, Португалія.
Що стосується соняшника, його географія значно ширше. Країнам ЄС у цілому належить 28 – 29% його світового виробництва, Аргентині – 17 – 18%, США – 11%, Україні –10%. У розрахунку на душу населення Україна займає третє місце у світі (45 кг) після Угорщини (71 кг) і Болгарії (52 кг). Слід зазначити, що соняшникова олія і цукор для України є стратегічно важливими товарами, що крім їхнього прямого призначення вони виконують роль «твердої валюти» у зовнішньоторговельних операціях. Так, основну частку постачань енергоносіїв в Україну країна покриває за рахунок зустрічних постачань цукру і соняшникової олії.
Продовольча і Сільськогосподарська Організація (ФАО)
ФАО була заснована 16 жовтня 1945 р. Цей день тепер святкується як Всесвітній день продовольства. ФАО є спеціалізованою установою ООН. Місцезнаходження – Рим (Італія).
Основні цілі ФАО:
підвищення якості харчування і життя;
удосконалювання виробництва і розподілу продовольства й іншої сільськогосподарської продукції;
поліпшення умов життя сільського населення;
внесок у розвиток світової економіки.
ФАО має наступну структуру: конференція – вищий орган; Рада, комітети; Генеральний директор.
Діяльність ФАО можна підрозділити на два основні напрямки:
як всесвітнього форуму по аграрній політиці й інформаційного і консультаційного центру (формування конкретних пріоритетів з виробництва продовольства і продовольчої безпеки з метою ліквідації голоду);
як ініціатора польових програм, реалізованих, як правило, у співробітництві з урядами і міжнародними організаціями.
У системі ФАО з 1967 р. діє програма промислового співробітництва, у здійсненні якої беруть участь більше 100 корпорацій агробізнесу. У 1974 р. ООН створила Всесвітню продовольчу раду, що спостерігає за світовим продовольчим становищем і організує допомогу нужденним країнам. У 1977 р. був створений Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), який сприяє країнам, що розвиваються, з метою поліпшення становища з продовольством, надаючи кошти у вигляді позик на пільгових умовах і у вигляді дарунків.
АПК – найбільший з основних (базових) комплексів у світовій економіці країни. До нього відносяться усі види виробництв і виробничого обслуговування, створення і розвиток яких підлеглі виробництву кінцевої споживчої продукції із сільськогосподарської сировини. В АПК входять три великі сфери галузей.
Перша сфера АПК – тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для харчової промисловості; агрохімія (виробництво мінеральних добрив і мікробіологічна промисловість); комбікормова промисловість; система матеріально-технічного обслуговування сільського господарства; меліоративне і сільське будівництво.
Друга сфера – рослинництво, тваринництво, рибальство, лісове господарство.
Третя сфера АПК – харчова промисловість; холодильне, складське, спеціалізоване транспортне господарство; торговельні й інші підприємства й організації, що займаються доведенням кінцевого продукту до споживача, включаючи оптові ринки, роздрібну торгівлю і суспільне харчування. До кожної сфери варто також віднести відповідні галузі науки і підготовку кадрів.
В економічно розвинутих країнах питома вага сільського господарства в структурі АПК займає відносно менше місце і за вартістю продукції, і за чисельністю зайнятих у цій сфері.
Колись частка сільського господарства у ВНП або ВВП багатьох країн світу була не лише переважною, але і сягаючою такої величини, як 60 – 80%. Нині в розвинутих країнах вона коливається в межах 2 – 10%. Так, у ВНП США частка сільського господарства складає всього 2%, і при цьому країна робить такий гігантський обсяг сільськогосподарської продукції, що дозволяє задовольняти потреби не тільки 260 млн. американців, але і ще 100 млн. чол. за рубежем, оскільки США є великим експортером цієї продукції.
Сільське господарство залишається однією з провідних галузей матеріального виробництва у світовому господарстві. На даний час у зв'язку з інтенсивним впливом НТП сільське господарство переживає період глибокої структурної перебудови. Відбувся перехід сільськогосподарського виробництва на машинну стадію розвитку: сільське господарство перетворюється в складову частину великого аграрно-промислового комплексу.
По території суші якість продуктивних земель істотно змінюється. Родючість ґрунтів залежить від багатьох природних факторів. Обстеження, проведене ФАО, установило, що на переважній частині суші природні фактори лімітують можливість землеробства.
На основі оцінки агроприродного потенціалу можна зробити висновок, що в цілому в країнах третього світу при низькому рівні капіталовкладень 1 га може прокормити 0,61 чоловік, при проміжному рівні – 2,1 чоловік, при високому рівні – 5,05.
У сучасному розвитку агропромислового комплексу можна виділити ряд наступних характерних тенденцій:
швидкими темпами розвивається міжгалузева кооперація;
для сучасного етапу характерне надвиробництво продуктів харчування;
зростає роль великих об'єднань у сільському господарстві;
зростає виробництво продукції сільського господарства в розрахунку на душу населення;
відбувається поступове скорочення використовуваних сільськогосподарських земель; збільшується обсяг виробництва продукції за рахунок інтенсифікації виробництва під впливом НТП;
відбувається зменшення частки продукції сільського господарства у ВВП світового господарства;
змінюється структура споживання сільськогосподарської продукції у світовому господарстві;
продуктивність праці в сільському господарстві зростала швидше, ніж у промисловості: знизилося число зайнятих у сільському господарстві, розширся зв'язки сільськогосподарської галузі з іншими галузями економіки;
зріс рівень механізації й автоматизації виробничих процесів, що підвищило продуктивність і культуру праці в сільському господарстві;
широке застосування добрив, хімічних засобів боротьби з бур'янами і шкідниками різко підвищило врожайність сільськогосподарських культур;
упровадження штучно створених високоврожайних сортів рослин і ефективних порід худоби підвищ рентабельність сільськогосподарської галузі.
Оскільки сільське господарство є стратегічно важливою галуззю для економіки кожної країни, і від неї прямо залежить національна продовольча безпека, рівень цін у сільському господарстві знаходиться під постійним контролем держави: при наміченій тенденції подорожчання ринкових цін держава вживає заходи з їхнього зниження (наприклад, виплачуються спеціальні дотації фермерським господарствам), або навпаки, у момент кризи надвиробництва продукції і, отже, зниження цін держава штучно підтримує їхній колишній рівень (наприклад, скуповує у фермерів надлишки продовольчої продукції).
Світовий ринок розбитий на ряд регіональних або національних захищених ринків, але проглядається і явна тенденція до глобалізації світової економіки, спостерігається вона й в області світового сільського господарства. Після багаторічних переговорів Уругвайський раунд ГАТТ завершився в 1995 році створенням Всесвітньої торговельної організації (ВТО). За умовами цієї угоди істотно знижуються бар'єри, що стримують торгівлю сільськогосподарськими товарами, скасовані кількісні обмеження і ліцензування, ліквідовані ті види субсидій, що розглядаються як «порушуючі процес ціноутворення». Ця система вводиться під найсильнішим натиском країн-експортерів і на шкоду країнам-імпортерам, особливо тим з них, що заздалегідь не створ яких-небудь противаг зростаючому імпортові.
Істотною проблемою залишається підтримка рівня фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств. При цьому виходять з того, що сільське господарство – галузь, що особливо має потребу в банківській підтримці. Нестача вільних фінансових коштів, висока капіталомісткість і відносно низька фондовіддача, розбіжність по термінах періоду витрат і одержання доходів – усе це вимагає специфічних форм допомоги сільському господарству з боку банківської системи.
Що стосується фінансових результатів усього комплексу державних заходів для регулювання сільського господарства, загальний висновок невтішний: надходження коштів у сільське господарство в багато разів перевищують ті суми, що йдуть з цієї галузі в бюджет. У цілому по ОЕСР, надходження в сільське господарство з бюджету в 9 разів перевищують його виплати в бюджет, а якщо до цього додати і цінові субсидії, то у 18 разів.
До початку XXI століття відбулася кардинальна зміна сутності сільськогосподарського виробництва. НТР привела до небаченої раніше інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, його органічного зрощення з промисловістю, що у свою чергу спричинило серйозні зміни й в інших сферах і галузях світового господарства.
Аграрний сектор є одним з найменш стабільних і найбільш непередбачуваних секторів світового господарства. Аналіз розвитку аграрного сектору свідчить про те, що протягом усього ХХ століття він у цілому характеризувався:
низькими темпами зростання товарообігу;
різкими коливаннями обсягів експорту й імпорту сільськогосподарської сировини;
злетами і падіннями цін на різні його види;
нестійкістю кон'юнктури багатьох ринків сільськогосподарської продукції.
Помітно впливає на динаміку ринків сільськогосподарської сировини активне втручання держави у виробництво і торгівлю багатьма його видами. Уряди багатьох держав проводять політичні самозабезпечення, у тому числі шляхом фінансування і субсидування виробництва багатьох видів сільськогосподарських продуктів.
Проте дуже актуальним продовжує залишатися питання: як повинно бути організоване сільськогосподарське виробництво і функціонувати світовий ринок продовольства, щоб прокормити населення Землі, яке в останні роки збільшується щорічно майже на 100 млн. чол., випереджаючи можливості аграрного сектору світового господарства? Для нас особливо важливим є питання: як така житниця, як Україна з її унікальним агрокліматичним потенціалом, що володіє 1/3 усіх чорноземів планети, могла стати імпортером сільськогосподарської продукції і продовольства, витрачати сотні мільйонів доларів на закупівлю зернових. І головне – що необхідно зробити, щоб виправити це становище.
Розглянемо особливості світового ринку продовольчих товарів. Для нього характерні всі риси індустріально розвинутої економіки – високий рівень технології, організації маркетингової діяльності агрофірм, включаючи могутню рекламу, концентрація капіталу, конкуренція виробників, орієнтована на запити споживача. Значну роль відіграє і міжнародний поділ праці (спеціалізація виробництва), обумовлений природно-географічними і кліматичними умовами країн. Специфічною рисою аграрного сектору є те, що кожна країна проводить власну внутрішню політику стосовно національного сільськогосподарського виробництва. З огляду на це, ГАТТ/СОТ виключив сільськогосподарські продукти з числа стандартних об'єктів міжнародної торгівлі, унаслідок чого демпінг, експортні субсидії, імпортні квоти, дискримінація й інші заходи одержали широке поширення у світовій торгівлі сільськогосподарською продукцією, тоді як ці ж заходи рішуче припиняються ГАТТ/СОТ в торгівлі іншими товарами.
Аграрний сектор після машинотехнічного і паливно-енергетичного є найбільшим сектором світового господарства. Найважливішу роль у ньому за обсягом експорту й імпорту відіграють ринок зернових, ринок м’ясомолочної продукції, ринок цукру і ринок олійних культур.
Врожайність зернових і зернобобових у цілому у світі в останні роки складає 25 – 26 ц/га при істотній диференціації в окремих країнах (у Європі в цілому – 39 – 44 ц/га, у Бельгії і Нідерландах – 65 – 72 ц/га, у Великобританії і Польщі – 21 – 32 ц/га, у Португалії – 12 – 15 ц/га, в Україні – 25 – 26 ц/га).
В останні роки світове виробництво зернових і зернобобових культур складає близько 2 млрд. тонн у рік. За загальнім обсягом виробництва лідирує Китай (20%), на другому місці США (17,6%). На країни Європи в цілому припадає 13% світового виробництва зерна, найбільш значущими виробниками тут є Франція, Україна, Німеччина, Великобританія, Польща. У розрахунку на душу населення лідерами виробництва зернових у світі є Канада, Данія, США, Угорщина, Франція.
Світові ціни на зернові значною мірою формуються на ринку США, що вважаються найбільшим постачальником цього товару і центром біржової торгівлі.
Основними зерновими культурами у світі є пшениця, кукурудза і рис.
В останні роки світове виробництво пшениці неухильно падало, що привело до скорочення світових її запасів до критичного рівня – 114 млн. т (за оцінкою Продовольчої і сільськогосподарської організації). Це пов'язано, насамперед, із украй несприятливими погодними умовами в більшості країн - виробників пшениці. У результаті за перші три роки ХХI ст. світові ціни на пшеницю виросли вдвічі, і фахівці не виключають подальшого їхнього зростання.
Найбільшим у світі продуцентом пшениці є Китай, що виступає на ринку й у якості її значного покупця. До числа значних імпортерів пшениці відносяться Японія, Бразилія, Єгипет, Алжир, Іран, Індонезія. Іншими основними продуцентами пшениці вважаються Росія, країни ЄС (особливо Франція), США, Індія, Канада, Австралія, Аргентина, Пакистан, Туреччина і Казахстан.
Експортні ресурси пшениці у світі складають 96 – 97 млн. т у рік. Серед експортерів виділяються США, Канада, Австралія, Аргентина і країни ЄС. Організацією, що займається прогнозуванням і до деякої міри регулюванням світового ринку зернових, є Міжнародна рада по зерну (МРЗ).
Світовий ринок рису являє собою трохи відокремлений сегмент ринку зернових у силу специфіки його виробництва і споживання. Рис є одним з основних продуктів харчування в ряді азіатських і деяких інших країн, що визначає значні обсяги виробництва і світової торгівлі цим товаром.
Світове виробництво рису щорічно складає близько 530 млн. т. Основними виробниками є Китай (33%), Індія (23%), Індонезія (9%), Бангладеш (5%), а також В'єтнам, Таїланд, М'янма, Японія, Філіппіни, Бразилія. Споживання рису з початку 90-х рр. перевищує його виробництво, що приводить до загального скорочення запасів.
Завдяки високому попитові ціни на рис на азіатському ринку досить стійкі. Лідируючі позиції у світовому експорті рису займають: Таїланд, США, В'єтнам, М'янма і Пакистан. Найбільшим імпортером рису є Індонезія (14% світового імпорту), а також Бангладеш, КНДР, Іран, Саудівська Аравія, Бразилія, країни ЄС.
Крім зернових на світовий ринок надходять хлібопродукти і продукція борошномельної промисловості.
При загальному світовому виробництві м'яса на рівні 53 – 54 млн. т у рік його виробництво на душу населення має величезний діапазон коливань. Так, при середньому світовому виробництві на душу населення 33,2 кг, на країни Європи припадає 83,5 кг, на Китай – 29,4 кг, на Данію –326,9 кг, Бельгію – 144,2 кг, на Україну – 50 кг.
У світовій торгівлі яловичиною чітко виділяються за регіонами основні країни – експортери й імпортери цієї продукції. Так, з експорту яловичини і телятини лідерами є Австралія і Нова Зеландія, яким належить більш 25% світового експорту, а також Бразилія, Аргентина, Уругвай, країни ЄС і США. Основним імпортером їхньої продукції є Японія, Республіка Корея, Іран, Єгипет.
Що стосується світової торгівлі свининою, яскраво виражених лідерів-експортерів цієї продукції немає. Можна виділити Данію, країни Бенілюксу, Канаду, США. Основні експортери баранини і ягнятини – Нова Зеландія й Австралія, за експортом птаха виділяються країни ЄС і США.
Ціни на ринку м'яса піддаються значним коливанням і залежать від якості, умов постачання й інших факторів.
Особливе місце у світовій торгівлі м'ясом і м'ясопродуктами займають США. Відносно низькі світові ціни на ці товари привели до того, що ця країна віддає пріоритет імпортові перед власним виробництвом. Аграрна політика США усе більш спрямована на підтримку експорту зернових, у тому числі фуражного зерна, у результаті чого потенційні можливості США сконцентровані не на експорті тваринництва, а на експорті «сировини» для їхнього виробництва.
Щорічний обсяг світової торгівлі молочними товарами перевищує 11 млн. т. Найбільш поширена торгівля такими видами молочних товарів, як сири, вершкова олія, сухе молоко. Основними постачальниками цих продуктів виступають країни ЄС і Нова Зеландія. Обсяги імпорту істотно розрізняються за конкретними видами товарів і країнами.
Найбільшими виробниками цукру у світі є Індія, Китай, Бразилія, Таїланд, Франція, Куба. Україна займає 9 – 10 місце у світовому виробництві цукру (близько 4 млн. т у рік).
Зростання споживання цукру на душу населення спостерігається, насамперед, у країнах, що розвиваються, а в розвинутих має місце протилежна тенденція. Так, у США в 1974 р. на душу населення споживалося в середньому понад 50 кг цукру, а в 1994 р. – менш 30 кг, що є наслідком пропаганди науково обґрунтованої структури харчування. Збільшується споживання замінників цукру, що витісняють з ринку натуральну сировину. Однак у найближчі роки споживання цукру у світі все-таки буде зростати на 1,2% щорічно. Цьому буде сприяти політика урядів щодо підтримки національних виробників цукру, а також діяльність Міжнародної угоди по цукру.
Ціни на цукор характеризуються великою нестабільністю, посилюваною спекуляціями на біржах. Три чверті світової торгівлі цукром здійснюється на вільному ринку, де найбільш представницькими цінами є котирування Лондонської, Нью-Йоркської і Паризької бірж.
На світовому ринку продукції олійних культур найважливіше місце займають: соєві боби (48,6%), насіння бавовни (15,9%), насіння рапсу (10,9%), плоди арахісу і насіння соняшника (по 10%). Основними виробниками сої у світі є США (50%), Бразилія (17%), Китай (10,8%), Аргентина (10%). Ці країни і є основними експортерами сої у світі, а основні імпортери – Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Італія, Португалія.
Що стосується соняшника, його географія значно ширше. Країнам ЄС у цілому належить 28 – 29% його світового виробництва, Аргентині – 17 – 18%, США – 11%, Україні –10%. У розрахунку на душу населення Україна займає третє місце у світі (45 кг) після Угорщини (71 кг) і Болгарії (52 кг). Слід зазначити, що соняшникова олія і цукор для України є стратегічно важливими товарами, що крім їхнього прямого призначення вони виконують роль «твердої валюти» у зовнішньоторговельних операціях. Так, основну частку постачань енергоносіїв в Україну країна покриває за рахунок зустрічних постачань цукру і соняшникової олії.
Продовольча і Сільськогосподарська Організація (ФАО)
ФАО була заснована 16 жовтня 1945 р. Цей день тепер святкується як Всесвітній день продовольства. ФАО є спеціалізованою установою ООН. Місцезнаходження – Рим (Італія).
Основні цілі ФАО:
підвищення якості харчування і життя;
удосконалювання виробництва і розподілу продовольства й іншої сільськогосподарської продукції;
поліпшення умов життя сільського населення;
внесок у розвиток світової економіки.
ФАО має наступну структуру: конференція – вищий орган; Рада, комітети; Генеральний директор.
Діяльність ФАО можна підрозділити на два основні напрямки:
як всесвітнього форуму по аграрній політиці й інформаційного і консультаційного центру (формування конкретних пріоритетів з виробництва продовольства і продовольчої безпеки з метою ліквідації голоду);
як ініціатора польових програм, реалізованих, як правило, у співробітництві з урядами і міжнародними організаціями.
У системі ФАО з 1967 р. діє програма промислового співробітництва, у здійсненні якої беруть участь більше 100 корпорацій агробізнесу. У 1974 р. ООН створила Всесвітню продовольчу раду, що спостерігає за світовим продовольчим становищем і організує допомогу нужденним країнам. У 1977 р. був створений Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), який сприяє країнам, що розвиваються, з метою поліпшення становища з продовольством, надаючи кошти у вигляді позик на пільгових умовах і у вигляді дарунків. Агропромисловий комплекс (АПК) має особливе значення у світовій економіці. Він відноситься до числа основних народногосподарських комплексів, що визначають умови підтримки життєдіяльності суспільства. Значення його не тільки в забезпеченні потреб людей у продуктах харчування, але й у тім, що він істотно впливає на зайнятість населення й ефективність усього національного виробництва.
АПК – найбільший з основних (базових) комплексів у світовій економіці країни. До нього відносяться усі види виробництв і виробничого обслуговування, створення і розвиток яких підлеглі виробництву кінцевої споживчої продукції із сільськогосподарської сировини. В АПК входять три великі сфери галузей.
Перша сфера АПК – тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для харчової промисловості; агрохімія (виробництво мінеральних добрив і мікробіологічна промисловість); комбікормова промисловість; система матеріально-технічного обслуговування сільського господарства; меліоративне і сільське будівництво.
Друга сфера – рослинництво, тваринництво, рибальство, лісове господарство.
Третя сфера АПК – харчова промисловість; холодильне, складське, спеціалізоване транспортне господарство; торговельні й інші підприємства й організації, що займаються доведенням кінцевого продукту до споживача, включаючи оптові ринки, роздрібну торгівлю і суспільне харчування. До кожної сфери варто також віднести відповідні галузі науки і підготовку кадрів.
В економічно розвинутих країнах питома вага сільського господарства в структурі АПК займає відносно менше місце і за вартістю продукції, і за чисельністю зайнятих у цій сфері.
Колись частка сільського господарства у ВНП або ВВП багатьох країн світу була не лише переважною, але і сягаючою такої величини, як 60 – 80%. Нині в розвинутих країнах вона коливається в межах 2 – 10%. Так, у ВНП США частка сільського господарства складає всього 2%, і при цьому країна робить такий гігантський обсяг сільськогосподарської продукції, що дозволяє задовольняти потреби не тільки 260 млн. американців, але і ще 100 млн. чол. за рубежем, оскільки США є великим експортером цієї продукції.
Сільське господарство залишається однією з провідних галузей матеріального виробництва у світовому господарстві. На даний час у зв'язку з інтенсивним впливом НТП сільське господарство переживає період глибокої структурної перебудови. Відбувся перехід сільськогосподарського виробництва на машинну стадію розвитку: сільське господарство перетворюється в складову частину великого аграрно-промислового комплексу.
По території суші якість продуктивних земель істотно змінюється. Родючість ґрунтів залежить від багатьох природних факторів. Обстеження, проведене ФАО, установило, що на переважній частині суші природні фактори лімітують можливість землеробства.
На основі оцінки агроприродного потенціалу можна зробити висновок, що в цілому в країнах третього світу при низькому рівні капіталовкладень 1 га може прокормити 0,61 чоловік, при проміжному рівні – 2,1 чоловік, при високому рівні – 5,05.
У сучасному розвитку агропромислового комплексу можна виділити ряд наступних характерних тенденцій:
швидкими темпами розвивається міжгалузева кооперація;
для сучасного етапу характерне надвиробництво продуктів харчування;
зростає роль великих об'єднань у сільському господарстві;
зростає виробництво продукції сільського господарства в розрахунку на душу населення;
відбувається поступове скорочення використовуваних сільськогосподарських земель; збільшується обсяг виробництва продукції за рахунок інтенсифікації виробництва під впливом НТП;
відбувається зменшення частки продукції сільського господарства у ВВП світового господарства;
змінюється структура споживання сільськогосподарської продукції у світовому господарстві;
продуктивність праці в сільському господарстві зростала швидше, ніж у промисловості: знизилося число зайнятих у сільському господарстві, розширся зв'язки сільськогосподарської галузі з іншими галузями економіки;
зріс рівень механізації й автоматизації виробничих процесів, що підвищило продуктивність і культуру праці в сільському господарстві;
широке застосування добрив, хімічних засобів боротьби з бур'янами і шкідниками різко підвищило врожайність сільськогосподарських культур;
упровадження штучно створених високоврожайних сортів рослин і ефективних порід худоби підвищ рентабельність сільськогосподарської галузі.
Оскільки сільське господарство є стратегічно важливою галуззю для економіки кожної країни, і від неї прямо залежить національна продовольча безпека, рівень цін у сільському господарстві знаходиться під постійним контролем держави: при наміченій тенденції подорожчання ринкових цін держава вживає заходи з їхнього зниження (наприклад, виплачуються спеціальні дотації фермерським господарствам), або навпаки, у момент кризи надвиробництва продукції і, отже, зниження цін держава штучно підтримує їхній колишній рівень (наприклад, скуповує у фермерів надлишки продовольчої продукції).
Світовий ринок розбитий на ряд регіональних або національних захищених ринків, але проглядається і явна тенденція до глобалізації світової економіки, спостерігається вона й в області світового сільського господарства. Після багаторічних переговорів Уругвайський раунд ГАТТ завершився в 1995 році створенням Всесвітньої торговельної організації (ВТО). За умовами цієї угоди істотно знижуються бар'єри, що стримують торгівлю сільськогосподарськими товарами, скасовані кількісні обмеження і ліцензування, ліквідовані ті види субсидій, що розглядаються як «порушуючі процес ціноутворення». Ця система вводиться під найсильнішим натиском країн-експортерів і на шкоду країнам-імпортерам, особливо тим з них, що заздалегідь не створ яких-небудь противаг зростаючому імпортові.
Істотною проблемою залишається підтримка рівня фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств. При цьому виходять з того, що сільське господарство – галузь, що особливо має потребу в банківській підтримці. Нестача вільних фінансових коштів, висока капіталомісткість і відносно низька фондовіддача, розбіжність по термінах періоду витрат і одержання доходів – усе це вимагає специфічних форм допомоги сільському господарству з боку банківської системи.
Що стосується фінансових результатів усього комплексу державних заходів для регулювання сільського господарства, загальний висновок невтішний: надходження коштів у сільське господарство в багато разів перевищують ті суми, що йдуть з цієї галузі в бюджет. У цілому по ОЕСР, надходження в сільське господарство з бюджету в 9 разів перевищують його виплати в бюджет, а якщо до цього додати і цінові субсидії, то у 18 разів.
До початку XXI століття відбулася кардинальна зміна сутності сільськогосподарського виробництва. НТР привела до небаченої раніше інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, його органічного зрощення з промисловістю, що у свою чергу спричинило серйозні зміни й в інших сферах і галузях світового господарства.
Аграрний сектор є одним з найменш стабільних і найбільш непередбачуваних секторів світового господарства. Аналіз розвитку аграрного сектору свідчить про те, що протягом усього ХХ століття він у цілому характеризувався:
низькими темпами зростання товарообігу;
різкими коливаннями обсягів експорту й імпорту сільськогосподарської сировини;
злетами і падіннями цін на різні його види;
нестійкістю кон'юнктури багатьох ринків сільськогосподарської продукції.
Помітно впливає на динаміку ринків сільськогосподарської сировини активне втручання держави у виробництво і торгівлю багатьма його видами. Уряди багатьох держав проводять політичні самозабезпечення, у тому числі шляхом фінансування і субсидування виробництва багатьох видів сільськогосподарських продуктів.
Проте дуже актуальним продовжує залишатися питання: як повинно бути організоване сільськогосподарське виробництво і функціонувати світовий ринок продовольства, щоб прокормити населення Землі, яке в останні роки збільшується щорічно майже на 100 млн. чол., випереджаючи можливості аграрного сектору світового господарства? Для нас особливо важливим є питання: як така житниця, як Україна з її унікальним агрокліматичним потенціалом, що володіє 1/3 усіх чорноземів планети, могла стати імпортером сільськогосподарської продукції і продовольства, витрачати сотні мільйонів доларів на закупівлю зернових. І головне – що необхідно зробити, щоб виправити це становище.
Розглянемо особливості світового ринку продовольчих товарів. Для нього характерні всі риси індустріально розвинутої економіки – високий рівень технології, організації маркетингової діяльності агрофірм, включаючи могутню рекламу, концентрація капіталу, конкуренція виробників, орієнтована на запити споживача. Значну роль відіграє і міжнародний поділ праці (спеціалізація виробництва), обумовлений природно-географічними і кліматичними умовами країн. Специфічною рисою аграрного сектору є те, що кожна країна проводить власну внутрішню політику стосовно національного сільськогосподарського виробництва. З огляду на це, ГАТТ/СОТ виключив сільськогосподарські продукти з числа стандартних об'єктів міжнародної торгівлі, унаслідок чого демпінг, експортні субсидії, імпортні квоти, дискримінація й інші заходи одержали широке поширення у світовій торгівлі сільськогосподарською продукцією, тоді як ці ж заходи рішуче припиняються ГАТТ/СОТ в торгівлі іншими товарами.
Аграрний сектор після машинотехнічного і паливно-енергетичного є найбільшим сектором світового господарства. Найважливішу роль у ньому за обсягом експорту й імпорту відіграють ринок зернових, ринок м’ясомолочної продукції, ринок цукру і ринок олійних культур.
Врожайність зернових і зернобобових у цілому у світі в останні роки складає 25 – 26 ц/га при істотній диференціації в окремих країнах (у Європі в цілому – 39 – 44 ц/га, у Бельгії і Нідерландах – 65 – 72 ц/га, у Великобританії і Польщі – 21 – 32 ц/га, у Португалії – 12 – 15 ц/га, в Україні – 25 – 26 ц/га).
В останні роки світове виробництво зернових і зернобобових культур складає близько 2 млрд. тонн у рік. За загальнім обсягом виробництва лідирує Китай (20%), на другому місці США (17,6%). На країни Європи в цілому припадає 13% світового виробництва зерна, найбільш значущими виробниками тут є Франція, Україна, Німеччина, Великобританія, Польща. У розрахунку на душу населення лідерами виробництва зернових у світі є Канада, Данія, США, Угорщина, Франція.
Світові ціни на зернові значною мірою формуються на ринку США, що вважаються найбільшим постачальником цього товару і центром біржової торгівлі.
Основними зерновими культурами у світі є пшениця, кукурудза і рис.
В останні роки світове виробництво пшениці неухильно падало, що привело до скорочення світових її запасів до критичного рівня – 114 млн. т (за оцінкою Продовольчої і сільськогосподарської організації). Це пов'язано, насамперед, із украй несприятливими погодними умовами в більшості країн - виробників пшениці. У результаті за перші три роки ХХI ст. світові ціни на пшеницю виросли вдвічі, і фахівці не виключають подальшого їхнього зростання.
Найбільшим у світі продуцентом пшениці є Китай, що виступає на ринку й у якості її значного покупця. До числа значних імпортерів пшениці відносяться Японія, Бразилія, Єгипет, Алжир, Іран, Індонезія. Іншими основними продуцентами пшениці вважаються Росія, країни ЄС (особливо Франція), США, Індія, Канада, Австралія, Аргентина, Пакистан, Туреччина і Казахстан.
Експортні ресурси пшениці у світі складають 96 – 97 млн. т у рік. Серед експортерів виділяються США, Канада, Австралія, Аргентина і країни ЄС. Організацією, що займається прогнозуванням і до деякої міри регулюванням світового ринку зернових, є Міжнародна рада по зерну (МРЗ).
Світовий ринок рису являє собою трохи відокремлений сегмент ринку зернових у силу специфіки його виробництва і споживання. Рис є одним з основних продуктів харчування в ряді азіатських і деяких інших країн, що визначає значні обсяги виробництва і світової торгівлі цим товаром.
Світове виробництво рису щорічно складає близько 530 млн. т. Основними виробниками є Китай (33%), Індія (23%), Індонезія (9%), Бангладеш (5%), а також В'єтнам, Таїланд, М'янма, Японія, Філіппіни, Бразилія. Споживання рису з початку 90-х рр. перевищує його виробництво, що приводить до загального скорочення запасів.
Завдяки високому попитові ціни на рис на азіатському ринку досить стійкі. Лідируючі позиції у світовому експорті рису займають: Таїланд, США, В'єтнам, М'янма і Пакистан. Найбільшим імпортером рису є Індонезія (14% світового імпорту), а також Бангладеш, КНДР, Іран, Саудівська Аравія, Бразилія, країни ЄС.
Крім зернових на світовий ринок надходять хлібопродукти і продукція борошномельної промисловості.
При загальному світовому виробництві м'яса на рівні 53 – 54 млн. т у рік його виробництво на душу населення має величезний діапазон коливань. Так, при середньому світовому виробництві на душу населення 33,2 кг, на країни Європи припадає 83,5 кг, на Китай – 29,4 кг, на Данію –326,9 кг, Бельгію – 144,2 кг, на Україну – 50 кг.
У світовій торгівлі яловичиною чітко виділяються за регіонами основні країни – експортери й імпортери цієї продукції. Так, з експорту яловичини і телятини лідерами є Австралія і Нова Зеландія, яким належить більш 25% світового експорту, а також Бразилія, Аргентина, Уругвай, країни ЄС і США. Основним імпортером їхньої продукції є Японія, Республіка Корея, Іран, Єгипет.
Що стосується світової торгівлі свининою, яскраво виражених лідерів-експортерів цієї продукції немає. Можна виділити Данію, країни Бенілюксу, Канаду, США. Основні експортери баранини і ягнятини – Нова Зеландія й Австралія, за експортом птаха виділяються країни ЄС і США.
Ціни на ринку м'яса піддаються значним коливанням і залежать від якості, умов постачання й інших факторів.
Особливе місце у світовій торгівлі м'ясом і м'ясопродуктами займають США. Відносно низькі світові ціни на ці товари привели до того, що ця країна віддає пріоритет імпортові перед власним виробництвом. Аграрна політика США усе більш спрямована на підтримку експорту зернових, у тому числі фуражного зерна, у результаті чого потенційні можливості США сконцентровані не на експорті тваринництва, а на експорті «сировини» для їхнього виробництва.
Щорічний обсяг світової торгівлі молочними товарами перевищує 11 млн. т. Найбільш поширена торгівля такими видами молочних товарів, як сири, вершкова олія, сухе молоко. Основними постачальниками цих продуктів виступають країни ЄС і Нова Зеландія. Обсяги імпорту істотно розрізняються за конкретними видами товарів і країнами.
Найбільшими виробниками цукру у світі є Індія, Китай, Бразилія, Таїланд, Франція, Куба. Україна займає 9 – 10 місце у світовому виробництві цукру (близько 4 млн. т у рік).
Зростання споживання цукру на душу населення спостерігається, насамперед, у країнах, що розвиваються, а в розвинутих має місце протилежна тенденція. Так, у США в 1974 р. на душу населення споживалося в середньому понад 50 кг цукру, а в 1994 р. – менш 30 кг, що є наслідком пропаганди науково обґрунтованої структури харчування. Збільшується споживання замінників цукру, що витісняють з ринку натуральну сировину. Однак у найближчі роки споживання цукру у світі все-таки буде зростати на 1,2% щорічно. Цьому буде сприяти політика урядів щодо підтримки національних виробників цукру, а також діяльність Міжнародної угоди по цукру.
Ціни на цукор характеризуються великою нестабільністю, посилюваною спекуляціями на біржах. Три чверті світової торгівлі цукром здійснюється на вільному ринку, де найбільш представницькими цінами є котирування Лондонської, Нью-Йоркської і Паризької бірж.
На світовому ринку продукції олійних культур найважливіше місце займають: соєві боби (48,6%), насіння бавовни (15,9%), насіння рапсу (10,9%), плоди арахісу і насіння соняшника (по 10%). Основними виробниками сої у світі є США (50%), Бразилія (17%), Китай (10,8%), Аргентина (10%). Ці країни і є основними експортерами сої у світі, а основні імпортери – Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Італія, Португалія.
Що стосується соняшника, його географія значно ширше. Країнам ЄС у цілому належить 28 – 29% його світового виробництва, Аргентині – 17 – 18%, США – 11%, Україні –10%. У розрахунку на душу населення Україна займає третє місце у світі (45 кг) після Угорщини (71 кг) і Болгарії (52 кг). Слід зазначити, що соняшникова олія і цукор для України є стратегічно важливими товарами, що крім їхнього прямого призначення вони виконують роль «твердої валюти» у зовнішньоторговельних операціях. Так, основну частку постачань енергоносіїв в Україну країна покриває за рахунок зустрічних постачань цукру і соняшникової олії.
Продовольча і Сільськогосподарська Організація (ФАО)
ФАО була заснована 16 жовтня 1945 р. Цей день тепер святкується як Всесвітній день продовольства. ФАО є спеціалізованою установою ООН. Місцезнаходження – Рим (Італія).
Основні цілі ФАО:
підвищення якості харчування і життя;
удосконалювання виробництва і розподілу продовольства й іншої сільськогосподарської продукції;
поліпшення умов життя сільського населення;
внесок у розвиток світової економіки.
ФАО має наступну структуру: конференція – вищий орган; Рада, комітети; Генеральний директор.
Діяльність ФАО можна підрозділити на два основні напрямки:
як всесвітнього форуму по аграрній політиці й інформаційного і консультаційного центру (формування конкретних пріоритетів з виробництва продовольства і продовольчої безпеки з метою ліквідації голоду);
як ініціатора польових програм, реалізованих, як правило, у співробітництві з урядами і міжнародними організаціями.
У системі ФАО з 1967 р. діє програма промислового співробітництва, у здійсненні якої беруть участь більше 100 корпорацій агробізнесу. У 1974 р. ООН створила Всесвітню продовольчу раду, що спостерігає за світовим продовольчим становищем і організує допомогу нужденним країнам. У 1977 р. був створений Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), який сприяє країнам, що розвиваються, з метою поліпшення становища з продовольством, надаючи кошти у вигляді позик на пільгових умовах і у вигляді дарунків.