5.6. Інститути спільного інвестування як суб’єкти портфельного інвестування

5.6. Інститути спільного інвестування як суб’єкти портфельного інвестування

Спеціалізовані організації, що управляють активами багатьох дрібних інвесторів, існують у більшості країн у різних формах. Переважно вони презентовані інвестиційними компаніями й інвестиційними фондами.

Інвестиційні компанії (investment companies) — це тип фінансових посередників, які залучають кошти інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів і розміщують їх у фінансові активи. Головна відмінність інвестиційних компаній від інших небанківських фінансово-кредитних інститутів полягає у розміщенні їхніх активів, зокрема майже 80 % активів інвестиційних компаній ста­новлять цінні папери корпорацій та уряду.

Головною метою створення інститутів спільного інвестування є ефективне використання нагромаджень населення шляхом залучення їх до інвестиційної діяльності. Це сприяє мобілізації значних коштів для капіталовкладень в економіку, а також створює ілюзію, що кожен може стати власником акцій. Таким чином, інвестиційні компанії пропонують механізм, за допомогою якого індивідуальні інвестори об’єднуються, щоб мати переваги від великомасштабного інвестування. Інвестиційні компанії справ­ляють суттєвий вплив на економіку, який виявляється у впливі на ринок цінних паперів. Інвестиційні компанії, вкладаючи кошти в акції, сприяють зростанню їхніх цін, у такий спосіб забезпечується ліквідність цінних паперів і фондового ринку. Значні переваги набувають інвестори, вкладаючи кошти в цінні папери інвестиційних фондів:

завдяки розміщенню вкладених коштів серед максимальної кількості галузей і компаній інвестиційні фонди досягають диверсифікації ризику вкладень;

на постійних засадах в інвестиційних фондах працюють професійні менеджери, тож індивідуальні вкладники позбавлені необхідності щодня стежити за рухом курсів і приймати поточні рішення;

у більшості країн діяльність інвестиційних фондів підлягає жорсткому нагляду з боку регулювальних органів; до того ж інвестиційні фонди створюють спеціальні системи управління ризиком, що забезпечує високий рівень захисту прав та інтересів інвесторів;

нині інвестиційні фонди пропонують деякі додаткові послуги клієнтам, зокрема автоматичне реінвестування дивідендів, зручні схеми вилучення вкладів, можливість обміну акцій одного фонду на акції іншого тощо.

Разом із тим у діяльності інвестиційних фондів закладено серйоз­ний недолік. Він полягає у тому, що фонди можуть дестабілізувати ринок цінних паперів, особливо біржовий, якщо одночасно вдадуться до купівлі-продажу цінних паперів.

Загалом динаміка і масштаби ринку цінних паперів впливають на розвиток інститутів спільного інвестування — чим вище рівень розвитку ринку цінних паперів, тим вище рівень розвитку інвестиційних компаній. Тому найбільшого розмаху вони набули у промислово розвинених країнах (США, Канаді, Японії, Великій Британії, Німеччині).

Інвестиційні компанії виникли у Бельгії у 1822 р., у США вони з’явилися наприкінці ХІХ ст. Перші інвестиційні компанії були інвестиційними компаніями закритого типу. Після створення в США у 1913 р. ФРС (Федеральної резервної системи), яка вико­нувала функції центрального банку й впливала практично на всі інститути фінансової системи, почала розвиватися грошово-кредитна система країни, що послугувало передумовою швидкого розвитку ринку цінних паперів. У 1924 р. в Бостоні була створена перша інвестиційна компанія відкритого типу (взаємний фонд) в Америці, проте розвиткові цих установ завадила Велика депресія 1929—1933 р. Більшість компаній збанкрутіли на початку 1930-х років, і лише після прийняття Закону про цінні папери (1933 р.), Закону про фондову біржу (1934 р.) і Закону про інвестиційні компанії (1940 р.) з’явилося підґрунтя для відновлення довіри інвесторів до інститутів спільного інвестування.

Після Другої світової війни пожвавився інтерес до інвестицій в інвестиційні компанії. Пропонуючи професійне управління й диверсифікацію портфеля вкладень дрібним і середнім інвесторам, інвестиційні компанії відкритого типу змогли залучити знач­ні кошти для інвестицій у фондовий ринок, що збільшувався. Зрештою від 1945 до 1965 р. вони зростали зі швидкістю 18 % на рік, сягнувши піку розвитку в 1960 р. [12]. На початку 1970-х років зростання відсоткових ставок зумовило стагнацію фондового ринку, а низка зловживань спричинила несприятливу громадську думку, що завдало значних фінансових і моральних втрат інвестиційним компаніям і ледь не дискредитувало ідею. З огляду на це Конгрес США у 1970 р. ухвалив поправки до Закону про інвестиційні компанії. Зростання інвестиційних потреб призвело до того, що інвестиційні консультанти запропонували низку нових фондів: фонди муніципальних облігацій, фонди грошового ринку, фонди державних цінних паперів, спеціалізовані фонди. Скасування законодавчих обмежень у 1980-х роках сприяло розширенню спектру вкладень, здійснюваних взаємними фондами. Це розширення стосувалося як типів акцій, так і варіантів інвестиційної політики. Якщо раніше інвестиційні компанії відкритого типу вкладали кошти переважно в акції американських компаній, то тепер вони здійснюють інвестиції в іноземні акції, американські та закордонні облігації, короткотер­мінові цінні папери з фіксованим доходом, опціони, ф’ючерси і нерухомість. У 1980 р. інвестори розмістили у взаємні фонди лише 135 млрд дол., нато­мість у середині 1990-х років — майже 2 трлн дол. [21].

Інвестиційні компанії дістали ширшого розвитку у США, ніж в інших країнах світу. Розміри їхніх активів перевищують половину всіх активів фондів решти країн світу. Чимало американських фахівців вважають, що взаємні фонди перетворилися на своєрідну альтернативу банківської системи країни. Далі ми детальніше розглянемо діяльність американських інвестиційних компаній.

Згідно з Актом 1940 р. про інвестиційні компанії, існує така класифікація інвестиційних компаній:

1) об’єднані інвестиційні трасти;

2) керівні інвестиційні компанії;

а) інвестиційні компанії закритого типу;

б) інвестиційні компанії відкритого типу.

Об’єднаний інвестиційний траст (пайовий інвестиційний траст, трастовий інвестиційний фонд) (unit investment trust) — це інвестиційна компанія, яка впродовж усього періоду свого існування володіє портфелем цінних паперів встановленого розміру і структури.

З метою створення об’єднаного інвестиційного трасту засновник (часто — брокерська фірма) — особа, яка вносить капітал для створення компанії, — купує певний пакет цінних паперів і передає їх довірчій особі (якою є банк). Після цього компанія випускає свої акції, відомі як сертифікати, що погашаються, які поширює серед інвесторів. Ці сертифікати забезпечують їхнім власникам право власності на цінні папери, що перебувають у довірчої особи (пропорційно їхній частці участі). Усі доходи, які отримує довірча особа за цінними паперами, а також номінальна вартість, згодом виплачуються власникам сертифікатів. Визначений під час створення компаній набір цінних паперів змінюється лише у виняткових випадках. Оскільки активне управління об’єд­наним інвестиційним трастом відсутнє, щорічні комісійні заснов­ника незначні (вони можуть становити 15 % річних вартості чис­тих активів) [21].

Більшість інвестиційних трастів володіє паперами з фіксованим рівнем дохідності і припиняє існування по завершенні терміну обігу цінних паперів. Термін існування трасту коливається від 6 місяців (для об’єднаних інвестиційних трастів, які оперують інструментами грошового ринку) до 20 років (для трастів, що працюють з облігаціями). Об’єднані інвестиційні трасти здебільшого спеціалізуються на певних видах паперів; у США переважають інвестиційні трасти облігацій.

Як правило, інвестор, який купує акції об’єднаного інвестиційного трасту, не має тримати їх упродовж усього терміну існування трасту. У більшості випадків акції можна продати трасту за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів. Оскільки об’єднані інвестиційні трасти не мають боргових зобов’язань, для розрахун­ку вартості чистих активів на акцію загальну вартість чистих активів ділять на кількість акцій в обігу. Визначивши вартість акції, довірена особа може продати один чи кілька паперів, щоб отримати кошти для викупу.

Подеколи вторинний ринок підтримується засновником трасту. Тоді інвестори можуть продати акції засновникові, а потім інші інвестори можуть купити ці акції. Зазвичай ціна продажу на вторинному ринку дорівнює вартості чистих активів паперів у портфелі плюс додаткові комісійні, які дорівнюють комісійним, що стягуються під час створення трасту.

Якщо об’єднані інвестиційні трасти не мають ради директорів і керівника портфелем, керівні інвестиційні компанії (managed investment companies) мають й те, й інше. Оскільки керівні інвестиційні компанії організовані у формі корпорацій або трасту, вони мають раду директорів або довірчих осіб, яких вибирають акціонери. Своєю чергою, рада укладає угоду з фірмою — керівною компанією — для управління активами інвестиційної компанії, за що остання сплачує комісійну винагороду, яка здебільшого залежить від загальної ринкової вартості активів.

Керівною компанією можуть виступати незалежні фірми, інвестиційні консультанти, дочірні фірми, створені брокерами, а також страхові компанії. Нерідко керівна компанія — це юридична особа, що засновує й управляє інвестиційною компанією. Керівна компанія може укладати угоди щодо управління з кількома інвестиційними компаніями, кожна з яких є окремою організацією зі своєю радою директорів або довірчими особами.

На відміну від об’єднаних інвестиційних трастів інвестиційні компанії закритого типу (closed-end investmen) (закриті фонди) не викуповують свої акції у будь-який момент часу за бажанням їхнього власника. Замість цього акції закритих фондів обертаються на біржах або позабіржовому ринку, тому інвестор, який бажає купити або продати акції закритих фондів, має надати замовлення своєму брокерові.

Більшість закритих фондів не обмежені у термінах існування. Дивіденди й відсотки, які отримує закритий фонд за цінними паперами свого портфеля, а також чистий прибуток від приросту капіталу розподіляється між акціонерами. Утім багато фондів дозволяють реінвестування таких виплат. Фонд у такому разі не розподіляє кошти серед своїх акціонерів, а передає їм додаткові акції за ціною, нижчою за вартість чистих активів або ринкову вартість на той момент.

Оскільки закритий фонд є корпорацією, він може випускати акції не лише у зв’язку з реінвестуванням виплат, а й шляхом публічного розповсюдження. Одначе таке трапляється зрідка, й переважно капіталізація фонду є «закритою». Крім того, збільшення капіталу фонду може відбуватися за рахунок випуску боргових купонних або безкупонних цінних паперів. Акт 1940 р. про інвестиційні компанії накладає певні обмеження на випуск боргових зобов’язань інвестиційними компаніями.

Курси акцій інвестиційних компаній закритого типу залежать від вартості чистих активів, а також від загального рівня попиту і пропозиції на ринку акцій. Тому фактично акції таких компаній продають із дисконтом або з премією до чистої вартості активів у розрахунку на одну акцію.

Інвестиційні компанії, які зобов’язані в будь-який момент викупати свої акції за ціною, що дорівнює або наближається до вартості їхніх чистих активів, називають інвестиційними компаніями відкритого типу (open-end investment company). Переважна частина таких компаній відома, як взаємні фонди (mutual fund).

В інвестиційних компаній відкритого типу інвестори купують акції безпосередньо у взаємного фонду і йому ж продають їх. Якщо інвестор намагається купити акції у фонду відкритого типу, фонд здійснює випуск своїх цінних паперів. Кількість акцій, які може випустити взаємний фонд, необмежена, єдине обмеження випуску — обсяг попиту з боку інвесторів. Усі взаємні фонди забезпечують свої цінні папери і викуповують їх, щойно інвестор вирішує їх продати.

Як угоди купівлі, так і угоди продажу акцій взаємних фондів укладають за курсом, розрахованим на основі поточної вартості всіх цінних паперів, що перебувають у портфелі фонду. Одиницею відліку є так звана вартість чистих активів фонду (net asset value, NAV). Її обчислюють щонайменше раз на день, і вона слугує показником розрахункової вартості взаємного фонду. Вартість чистих активів на одну акцію обчислюють як суму ринкових курсів усіх цінних паперів у портфелі фонду мінус усі зобов’язання, поділену на кількість випущених фондом акцій.

Взаємні фонди використовують два способи продажу своїх акцій — безпосередньо на ринку і за допомогою посередників. За безпосереднього продажу на ринку взаємні фонди продають акції інвесторам без участі посередницьких організацій. У такому разі компанії відкритого типу, відомі під назвою «фонди без навантаження», продають свої акції за ціною, що дорівнює вартості чистих активів. Інший спосіб продажу акцій передбачає звернення до посередників, яким платять комісійні на підставі кількості проданих акцій. До таких посередників належать брокери, фінансові агенти та керівники страхових компаній. Компанії відкритого типу, які вдаються до цього способу розміщення акцій, називають «фондами з навантаженням», бо оплата комісійних є «навантаженням» на вартість чистих активів.

Взаємні фонди, як уже зазначалося, з’явилися пізніше за закриті інвестиційні компанії, але швидко набули популярності, позаяк гарантували, що інвестори завжди зможуть погасити свої акції за ціною чистої поточної вартості. Натомість, інвестиційні фонди закритого типу не гарантували зворотного викупу, а ринкові ціни на акції таких фондів могли суттєво відхилятися від значень NAV.

Останнім часом дуже поширилися взаємні фонди грошового ринку (Money Market Mutual Funds). Перший грошовий фонд був заснований у листопаді 1972 р. з активами всього 100 000 дол. Фонди грошового ринку збирають капітали груп інвесторів і використовують їх з метою придбання короткотермінових фінансових інструментів грошового ринку, якими є сертифікати банків, короткотермінові зобов’язання Казначейства США тощо. Фонди розвивалися напрочуд активно, зростання їх сягло максимуму 1982 р., однак потім загальмувалося через появу депозитних рахунків грошового рин­ку і позикозбережувальних асоціацій. Проте на початку 1989 р. у цій галузі налічувалося 467 грошових фондів, які в сукупності розпоряджалися активами на суму понад 315 млрд дол. [10].

На сучасному етапі існує кілька видів фондів грошового ринку:

фонди грошового ринку загального призначення, які працюють із будь-якими фінансовими інструментами грошово-
го ринку, що можуть приносити високий короткотерміновий
дохід;

фонди грошового ринку короткотермінових державних зобов’язань, створених відповідно до вимог інвесторів щодо надійного розміщення капіталу. Усі їхні кошти спрямовані на прид­бання короткотермінових зобов’язань Казначейства США та інших цінних паперів американського уряду і його агентів;

фонди грошового ринку, зорієнтовані на цінні папери, захищені від податків: вони працюють із найкороткотерміновішими (від 30 до 90 діб) муніципальними цінними паперами, дохід за якими не оподатковується.

Кожен інвестиційний фонд має конкретну інвестиційну мету. Зазвичай це приріст вартості активів, поточний дохід, неоподаткований дохід, збереження капіталу чи будь-які комбінації цього. За вимогами Комісії із цінних паперів і бірж фонди мають декларувати свою мету, до того ж кожен з них зобов’язаний робити все можливе, щоб його політика втілювалася в життя й мету було досягнуто. У табл. 5.1 наведено найважливіші типи фондів, визначені інвестиційною політикою.

Таблиця 5.1

ВИДИ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ

Закінчення табл. 5.1

Інвестиційні компанії здійснюють інвестиції у різні сфери економіки. Історично першою формою вкладень були великі пакети акцій залізничних компаній. У повоєнні роки збільшилися вкладення в обробну промисловість. Інвестиційні компанії поширюють свої інвестиції на нові корпорації та на ті потужні корпорації, які за їх допомоги можуть мобілізувати значний акціонерний капітал. Інвестиційні фонди також є основним джерелом фінансування для підтримки і розширення регіональної інфраструктури шляхом вкладення в цінні папери штатів і місцевих органів влади. Втім, підґрунтя вкладень інвестиційних компаній становлять прості акції. Нині інвестиційним компаніям належать акції нафтових компаній, автомобільних, електронних, хімічних, електротехнічних корпорацій, значні вкладення здійснюються в текстильну, літакобудівну галузі, компанії будівельних матеріалів і обладнання.

Володіння великими пакетами акцій корпорацій підсилює вплив інвестиційних компаній; подеколи вони справляють прямий вплив на діяльність корпорацій (консультації стосовно політики корпорацій, злиття, фінансування, виплати дивідендів тощо). Вкладаючи значні грошові кошти в прості акції, інвести­ційні компанії практично перетворюються на холдинг стосовно окремих корпорацій. Як уже зазначалося, вкладення інвестиційних компаній не обмежуються національними кордонами, вони здійснюють інвестиції в іноземні корпорації. Крім того існують багатонаціональні компанії, створені за участі інвестиційних компаній різних країн, унаслідок чого виникають зустрічні перехресні потоки інвестицій. Таким чином, багатонаціональні інвестиційні компанії відіграють суттєву роль у контролі над економікою своєї та інших країн.

Створення інститутів спільного інвестування в Україні відбувалося паралельно з проведенням приватизації державного майна.
Інвестиційні фонди працювали з приватизаційними майновими
сертифікатами (ПМС), купували на них акції підприємств, що підлягали приватизації, і формували власний портфель активів. До участі в приватизаційному процесі були допущені лише закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній. Це спричинилося до того, що із загальної кількості інвестиційних фондів, створених в Україні, на долю закритих припадає близько 96 %. Детальніше стан і структуру діяльності інститутів спільного інвестування на 1 січня 2003 р. відображено в табл. 5.2 [27].

Діяльність інститутів спільного інвестування регулював Указ Президента «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р., згідно з яким до інститутів спільного інвестування в Україні належали інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Інвестиційні компанії були визначені як торговці цінними паперами, які, крім здійснення інших видів діяльності, можуть залучати кошти для спільного інвестування; для проведення діяльності в цьому напрямі вони зобов’язані заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів та оприлюднити інформацію щодо емісії. Інвестиційні фонди визначалися як юридичні особи, засновані у формі закритого акціонерного товариства, що здійснюють виняткову діяльність у сфері спільного інвестування.

Таблиця 5.2

ПОКАЗНИКИ ДІЯЛЬНОСТІ ІСІ

На сьогодні, згідно із Законом України «Про інститути спільного інвестування» від 15 березня 2001 р., в цьому напрямі здійснюють діяльність корпоративні та пайові інвестиційні фонди. Відкриті інвестиційні фонди та відкриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створенні до набрання чинності цього закону, зобов’язані ліквідуватися або увідповіднити свою діяльність до вимог закону впродовж двох років. Закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені до набуття чинності цього закону, здійснюють свою діяльність відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії упродовж терміну, на який вони були створені.

Інститут спільного інвестування (ІСІ) залежно від порядку здійснення діяльності може бути відкритого, інтервального та закритого типу.

ІСІ належить до відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов’язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп власних цінних паперів. ІСІ належить до інтервального типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов’язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп власних цінних паперів упродовж зумовленого у проспекті емісії терміну, але не рідше разу на рік. ІСІ належить до закритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) не бере на себе зобов’язань щодо викупу емітованих ним цінних паперів.

ІСІ можуть бути строковими або безстроковими.

Строковий ІСІ створюється на певний термін, встановлений у проспекті емісії, по завершенні якого зазначений ІСІ ліквідується або реорганізується. Безстроковий ІСІ створюється на невизначений термін. ІСІ закритого типу може бути лише строковим.

ІСІ може бути диверсифікованого і недиверсифікованого виду.

ІСІ вважається диверсифікованим, якщо він одночасно відповідає таким вимогам:

кількість цінних паперів одного емітента в активах ІСІ не перевищує 10 % загального обсягу їх емісії;

сумарна вартість цінних паперів, що становлять активи ІСІ в кількості, більшій, ніж 5 % загального обсягу їх емісії, на момент їх придбання не перевищує 40 % вартості чистих активів ІСІ;

не менш як 80 % загальної вартості активів ІСІ становлять грошові кошти, ощадні сертифікати, облігації підприємств та облігації місцевих позик, державні цінні папери, а також цінні папери, що допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі.

ІСІ, які не мають усіх ознак диверсифікованого ІСІ, є недиверсифікованими.

У разі, якщо недиверсифікований ІСІ закритого типу здійснює винятково приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50 % складаються з корпоративних прав та цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, він вважається венчурним фондом. Учасниками венчурного фонду можуть бути лише юридичні особи.

ІСІ відкритого й інтервального типу можуть бути тільки дивер­сифіковані ІСІ. Дивіденди за цінними паперами ІСІ відкритого й інтервального типу не нараховуються і не сплачуються.

На інвестиційну діяльність ІСІ накладаються певні обмеження, зокрема їхні активи не можуть включати:

цінні папери, випущені компанією з управління активами, зберігачем, реєстратором та аудитором (аудиторською фірмою) цього ІСІ та пов’язаними особами;

цінні папери іноземних емітентів на суму, яка перевищує 20 % загальної вартості активів ІСІ;

цінні папери іноземних держав та іноземних юридичних осіб, допущені до торгів менш ніж на двох провідних іноземних біржах або в торговельно-інформаційних системах, перелік яких визначається Комісією;

цінні папери інших ІСІ;

векселі та ощадні сертифікати на суму понад 10 % вартості активів ІСІ, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами Комісії;

похідні цінні папери, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами Комісії.

Діяльність кожного виду фондів (диверсифікованого, недиверсифікованого та венчурного) також має певні обмеження.

Диверсифікованим ІСІ забороняється:

тримати в грошових коштах, на банківських депозитних рахунках, в ощадних сертифікатах та облігаціях, емітентами яких є комерційні банки, понад 30 % загальної вартості активів ІСІ;

купувати або додатково інвестувати в цінні папери одного емітента понад 5 % загальної вартості активів ІСІ;

купувати або додатково інвестувати в державні цінні папери, доходи за якими гарантовано Кабінетом Міністрів України, понад 25 % загальної вартості активів ІСІ. При цьому забороняється інвестувати кошти ІСІ менш ніж у три види державних цінних паперів;

купувати або додатково інвестувати в цінні папери органів місцевого самоврядування понад 10 % загальної вартості активів ІСІ;

купувати або додатково інвестувати в облігації підприємств, емітентами яких є резиденти України (крім комерційних банків), понад 20 % загальної вартості активів ІСІ;

купувати або додатково інвестувати в акції українських емітентів більш як 40 % загальної вартості активів ІСІ;

купувати або додатково інвестувати в цінні папери, доходи за якими гарантовано урядами іноземних держав, понад 20 % загальної вартості активів ІСІ;

купувати або додатково інвестувати в акції та облігації іноземних інвесторів, які допущені до торгів на організованих фондових ринках іноземних держав, понад 20 % загальної вартості ІСІ;

купувати або додатково інвестувати в інші активи, дозволені законодавством України, понад 5 % активів ІСІ;

купувати або додатково інвестувати в цінні папери, доходи за якими гарантовано урядом однієї іноземної держави, понад 10 % загальної вартості активів ІСІ;

купувати або обмінювати цінні папери, емітентами яких є пов’язані особи, компанії з управління активами або зберігачі.

Вартість цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, не може перевищувати 20 % загальної вартості активів диверсифікованого ІСІ.

Вартість цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, та нерухомість не може становити більш як 50 % загальної вартості активів недиверсифікованого ІСІ.

Активи венчурного фонду можуть цілком складатися з корпоративних прав і цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі. До складу активів венчурного фонду можуть належати боргові зобов’язання емітентів, частка у корпоративних правах яких входить до складу активів цього фонду. Такі зобов’язання можуть бути оформлені векселями, облігаціями (зокрема й конвертованими) та договорами позики. Надання позик третім особам за рахунок грошових коштів венчурного фонду заборонене.

Корпоративний інвестиційний фонд — це інститут спільного інвестування, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і здійснює діяльність винятково із спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд провадить свою діяльність, якщо 70 % або більше середньорічної вартості активів, що належать йому на праві власності, вкладено в цінні папери. Управління активами корпоративного інвестиційного фонду на підставі відповідного договору здійснює компанія з управління активами.

Корпоративний інвестиційний фонд випускає винятково прості іменні акції. Відкриту передплату на акції здійснюють після реєстрації фонду в реєстрі ІСІ. Корпоративні інвестиційні фонди відкритого або інтервального типу після реєстрації у реєстрі ІСІ розміщують свої акції за ціною, що становить вартість чистих активів у розрахунку на одну акцію.

Корпоративний інвестиційний фонд не має права:

емітувати й розміщувати цінні папери, крім акцій;

залучати позики або кредит у розмірі, що перевищує 10 % його активів;

надавати активи під заставу в інтересах третіх осіб;

розміщувати акції за ціною, нижчою від номінальної вартості;

розміщувати акції за ціною, нижчою від вартості чистих активів фонду в розрахунку на одну акцію;

розміщувати акції понад проголошену кількість;

відмовитися від викупу власних акцій з підстав, не зазначених у законодавчих актах.

Пайовий інвестиційний фонд — це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності.

Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою, він створюється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифі­катів. Учасником пайового інвестиційного фонду є інвестор, який придбав інвестиційний сертифікат цього фонду. Частку учасника фонду засвідчує інвестиційний сертифікат. Учасниками пайового недиверсифікованого інвестиційного фонду не можуть бути фізичні особи.

Інвестиційні сертифікати можуть розміщуватися шляхом відкритого продажу або приватного розміщення. Випуск компанією з управління активами похідних цінних паперів на підставі інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду, активами якого ця компанія управляє, заборонений.

Компанія з управління активами може одночасно здійснювати управління активами кількох ІСІ.

Як уже наголошувалося, інститути спільного інвестування відіграють вагому роль на фондовому ринку розвинених країн, створюючи конкуренцію банківським установам, страховим компаніям і пенсійним фондам. Через інвестиційні фонди домогосподарства можуть реалізовувати свої інвестиційні можливості,
а корпорації, уряд та органи місцевого самоврядування мобілізують значний інвестиційний капітал. Таким чином, економічне зростання країни, збільшення капіталізації фондового ринку, розвиток середнього класу сприятимуть формуванню активних портфельних інвесторів — інвестиційних фондів.