Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6. ЕКОНОМІЧНА КОНЦЕПЦІЯ К. МАРКСА

ЕКОНОМІЧНА КОНЦЕПЦІЯ К. МАРКСА

К. Маркс — один з найвидатніших мислителів, автор політичної економії промислового пролетаріату і теорії наукового соціалізму. Основні економічні праці: «Критика політичної економії» (1873) і «Капітал» (т. І — 1867 р., т. ІІ і ІІІ — 1885—1894 рр.). Ці книги підготовлені до видання соратником К. Маркса Ф. Енгельсом, автором «Теорії додаткової вартості» (три томи, які вийшли друком у 1905—1910 рр.).

Маркс із його теорією справив вирішальний вплив на історичні події XX ст. Й. Шумпетер називає його «великим економістом».

К. Маркс уперше заявляє про себе як теоретик наукового соціалізму в співавторстві з Ф. Енгельсом 1848 року у праці «Маніфест комуністичної партії». До того часу поняття «комунізм» і «соціалізм» були рівнозначні. Ця праця стала відповіддю на події 1848 р. у Франції, Ні-
меччині, Австрії, коли соціалістичні ідеї сенсімоністів, Фур’є, Кобе, Луї Блана, Прудона, Оуена проходили перевірку в конкретних умовах революції. Ті події показали, як далекі були від практичного втілення ідеї перетворення суспільного устрою. К. Маркс і Ф. Енгельс проголошують нову концепцію, вихідною базою якої стає положення: «привид бродить по Європі, привид комунізму».

Вони доводять, що панівний нині устрій, розвиваючись, породжує свого могильника, який повалить його. Об’єктивні закони економічного розвитку створюють матеріальні підвалини нового суспільства — усуспільнення виробництва, і суб’єктивні — його могильника — промисловий пролетаріат, коли на зміну приватній капіталістичній власності приходить панування суспільної, об’єктивним носієм якої виступає промисловий пролетаріат. Теоретичному обґрунтуванню цієї вихідної тези К. Маркс присвячує все своє життя.

Марксизм, — пише В. І. Ленін у біографії К. Маркса, — не виник осторонь від стовпового шляху цивілізації. Його джерелами є: класична політична економія Англії (Сміт і Рікардо), німецька філософія в особі Гегеля і Фейєрбаха, безпосередніми філософськими попередниками К. Маркса були ідеї соціалістів (Сен-Сімона, Фур’є, Оуена), а наріжним каменем його економічної теорії є вчення про додаткову вартість. Це вчення викладено в «Капіталі».

Вихідною точкою аналізу так званих виробничих відносин капіталізму є положення про панування товарного виробництва. Товар — економічна клітинка цього нового суспільства.

Товаром є робоча сила: продається тіло, совість, розум. Положення далеко не беззаперечне, є багато благ природи, які не мають виробничого походження, однак вони входять до структури людської діяльності як її важливі фактори. Використовуючи концепцію Рікардо, К. Маркс розглядає властивості товару
і перш за все його вартість, яка визначається затратами суспільно-необ­хідної для його виробництва праці. Вартість має не тільки кількісну характеристику, вона виражає відносини, оскільки праця є єдністю конкретної й абстрактної праці. Конкретна праця створює споживну вартість, а абстрактна — вартість. Цей феномен — віддзеркалення того, що за капіталізму найманий робітник відчужений від засобів виробництва, він вільний з погляду юридичного і невільний — з економічного. Він продає свій товар — робочу силу (відкриття товару «робоча сила» — історична заслуга Маркса, — стверджують марксисти). Робоча сила створює вартість, однак оскільки її вартість як товару визначається також необхідним робочим часом у формі заробітної плати, то юридична угода між капіталістом і робітником відбувається на основі закону вартості. Власник робочої сили отримав заробітну плату — вартість свого товару, а от використання закладеної в ній потенції — це право покупця, і він використовує її без порушень будь-яких законів за цими межами. Так виникає додаткова вартість. Юридично експлуатації немає. І Д. Рі­кардо, зазначаючи, що прибуток — вирахування з продукту праці, теж не говорив про експлуатацію, хоч на цьому підґрунті виникає соціалістична ідея, зокрема концепція К. Маркса про капіталізм як суспільство не рівних і вільних, а суспільство експлуататорів і експлуатованих.

Якщо продається праця як один з факторів виробництва, то тут — стосунки партнерів. Якщо продається товар «робоча сила», то це — стосунки антагоністів. Якщо виходити з теорії Рікардо, що прибуток є вирахування з продукції праці, то капіталізм — суспільство несправедливе, і революційне його зни­щення має під собою юридичне і моральне виправдання. У Мар­кса ставиться на перше місце капітал, що приєднує працю, робочу силу, а якщо поставити питання, що праця використовує для більшої своєї ефективності засоби виробництва, то висновок буде іншим.

Дж. Б. Кларк наводить приклад: рибалка ловить рибу на вудку з берега, і рибалка використовує чийсь човен. У першому випадку він ловить, наприклад, 10 карасів, а в другому — 20. Тут немає питання, хто кого експлуатує, а стоїть питання про розподіл цих карасів між факторами виробництва.

Погляд К. Маркса на працю як на процес, де власник за-
собів виробництва після необхідного робочого часу продовжує «дубити шкіру» практично раба, не вельми далекий від християнського прокляття, накладеного Всевишнім на людство за первородний гріх. Чи є праця жертвою, принесеною людиною, що позбавляє її спокою і насолоди, чи вона — вираз
її творчої самодіяльності — питання, яке ранній К. Маркс теж розглядав, але не в негативному плані. Набагато раніше від ХХ ст. будівників Шартрського собору запитали: чому вони працюють? Один відповів: «Треба годувати родину». Другий відповів ще більш різко, а третій промовив: «О, я будую великий Шартрський собор». Це було сказано задовго до індустріа­лізму.

Теорія трудової вартості К. Маркса спирається на положення, що субстанцією вартості всіх товарів є праця. Маркс тут розглядає вартість не з емпіричного погляду, тобто повсякденного досвіду обміну господарських благ, а як властивість, внутрішньо притаманну товару. Але, очевидно, є багато благ, які досить рідкі, які не створені працею, а дані самою природою, і цей бік мінових відносин відзначають і Сміт, і Рікардо, стверджуючи, що на мінову вартість, її кількісну оцінку впливають попит і пропонування, а також рідкісність. Проте положення Маркса про працю як про субстанцію вартості, що має загальний характер, викликає сумнів щодо його справедливості.

Ринкову ціну К. Маркс класифікує як ціну виробництва, де обов’язковим елементом уже виступає не тільки праця, а й серед­ній прибуток. К. Маркс уважає, що закон вартості, який визначається як затрати суспільно-необхідної праці, у своєму повному вигляді був характерним для докапіталістичного господарства. Але в натуральному господарстві обмін товаром був предметом тільки у виняткових випадках, як надлишок, і тут немає дії закону про трудову вартість.

Очевидно, що справедливий прибуток у середні віки був елементом справедливої ціни. Це правильно як для ремісничої гільдії, так і для торгових компаній. Торгові компанії, які реалізують продукцію ремісників і хліборобів, у ринкову ціну включали і прибуток, хоч його особливістю було те, що він відбивав соціальний устрій того часу.

«Якщо усунути користолюбство, — говорить Тертулліан, — зникне підстава для пошуку прибутку, та якщо ніхто не буде зацікавлений в одержанні прибутку, зникне спонукання до того, аби вести торгівлю... Фома Аквінський: торгівля стає справою дозволеною, коли прагнуть до помірного прибутку для того, щоб мати можливість утримувати свою сім’ю або допо­магати нужденним»[1]. Для визначення розмірів справедливого прибутку економісти посилалися на звичайний критерій: загальновизнаний життєвий рівень даного класу. Справедливість цього висновку про те, що й у докапіталістичну добу закон трудової вартості не діяв, ілюструє історія світу та історія Європи. Зі вхо­дженням у індустріальну епоху ринкові відносини стають панівними. Однак і тут у ринковий обіг не входять усі матеріальні блага.

Дуже важливе значення в економічній теорії К. Маркса має аналіз капіталу. Чотири томи присвячені цьому. З позицій Маркса, об’єктивно необхідний поділ капіталу на постійний і змінний. Перенесена вартість речових факторів виробництва — постійний капітал, він не змінений у вартість новоствореного товару; змінний капітал — заробітна плата; вартість товару — робоча сила, джерело додаткової вартості. І тут його вторгнення в індустріалізм. Технічний прогрес потужно вторгається у співвідношення двох форм капіталу. Зростає органічна побудова капіталу. Необхідна зменшена кількість робочої сили для того, аби створити споживну вартість товару. Історично зростання органічної побудови відбиває процес розвитку індустріальної, технологічної революції. Та його наслідок — поява надлишкового населення у формі резервної армії праці, а також його вплив на заробітну плату.

«Для доктрини Маркса характерна не матеріалістична, а технологічна інтерпретація історії. Якщо Рікардо і Мальтус залізний закон заробітної плати виводили зі збільшення народонаселення, то Маркс пов’язує його зі зростанням органічної побудови капіталу, що веде до абсолютного і відносного зубожіння промислового пролетаріату»[2].

Дослідження органічної побудови капіталу — ключ до
розуміння конкуренції. Закон конкуренції обумовлює неминучість зміни технологічної побудови капіталу, а на цій підставі — і вартісного. Підвищується капіталомісткість суспільного капіталу, у результаті розорюються дрібні й середні підприємства, вони експропріюються великими. Це веде до знищення середнього класу — соціальної основи демократичного су-
спільства, а також ідуть процеси концентрації та централізації капіталу. Формується загальний закон капіталістичного нагромадження: створюються нові продуктивні сили, усуспільнено виробництво, але відносини залишаються старими; не-
обхідно знищити відносини панування, підкорення, експлуатації.

Однак з абстрактних висот варто спуститися до реальних економічних процесів. ІІ том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу». Якщо у І томі досліджується капітал
як суспільні відносини, як вартість, що приносить додатко-
ву вартість, то в ІІ томі досліджуються функціональні форми капіталу та взаємозв’язки і форми його кругообігу. Таких форм три: грошова, виробнича, товарна. Процес кругообігу починається з грошей. Гроші — продукт товарного, а не капіталістичного виробництва, але як тільки вони виступають агентом угоди «гроші — товар — робоча сила», вони — грошовий капітал. Гроші авансуються на придбання засобів виробництва, і поєднання цих двох елементів дає нову форму капіталу — виробничий капітал. Результат поєднання втілений у товарі, але товар «вагітний» додатковою вартістю. Капітал функціонує
у безперервному переливі однієї форми в іншу. Але теоре-
тично можна припустити, що може відбуватися порушення цих процесів. На ринку немає робочої сили, яка спроможна функціонувати в заданому технологічному режимі. Може ста-
тися ситуація, коли за одним капіталістом іде два найма-
них працівники або за двома капіталістами йде один працівник.

Ринок засобів виробництва може мати ситуацію, коли пропонування перевищує попит, і навпаки. Вироблені у вироб-
ництві товари можуть бути не реалізовані або реалізовані на умовах оплати через певний час. З цього випливає, що закон Сея не працює. Так виникають кризові ситуації. В аналіз уводиться ще одне визначення капіталу — основний та обіго-
вий. Пріоритет на це дослідження — у школи фізіократів. Очевидно, що аналіз тут ведеться з позиції впливу на додатко-
ву вартість: пряма залежність швидкості капіталу на норму
і масу додаткової вартості. Утім особливої уваги ні сучасни-
ки, ні майбутні критики Маркса ІІ тому «Капіталу» не приділяють.

Третій розділ ІІ тому розглядає відтворення суспільного капіталу, історично його аналіз починається з «економічної таблиці» Ф. Кене. К. Маркс тут вірний собі: відтворення включає як його речові фактори, так і відтворення суспільних економічних відносин.

Базою дослідження типового капіталістичного зростаючого виробництва є просте відтворення, коли додаткова вартість не інвестується. Тут уводяться нові поняття — перший і другий підрозділи: виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Цей поділ пізніше став основою концепції Василя Леонтьєва «витрати — випуск», що ґрунтується на міжгалузевих зв’язках і концепції моделювання економічного зростання.

Розширене відтворення передбачає, що частина додаткової вартості інвестується з урахуванням органічної побудови капіталу, а не споживається.

Держплани радянських республік у своєму народногосподарському плануванні спирались на схеми Маркса, коли приблизно 25 % національного доходу йшло на збільшення інвестицій у сферу виробництва (1-й підрозділ, за Марксом). І в усьому світі це оцінювалось не як виробництво заради людини, а як виробництво заради виробництва.

Один з найважливіших висновків Леніна в його критиці долі капіталізму в Росії на підставі аналізу розширеного відтворення К. Маркса полягає в тому, що перший підрозділ має розвиватися скоріше, а виробництво засобів виробництва для виробництва засобів виробництва має переважний розвиток.

Як було доведено, виробництво створює собі ринок, а значить, капіталізм у Росії — не гість, запрошений насильно, як стверджували ліберальні народники, а господар.

Розширене відтворення здійснюється в багатогалузевому розрізі. Але є галузі капіталомісткі і трудомісткі, очевидно, що розвиток капіталістичних відносин веде до зростання продуктивності праці, зниження цінності продуктів особистого споживання. У Маркса зростання технічної побудови капіталу, а отже, і вартісного, веде за стабільної норми додаткової вартості до зменшення прибутку. Висновок прямо протилежний реальному стану справ.

Вплив індустріальної технологічної революції і її наслідки для долі капіталізму розкриває й учення К. Маркса про тенденцію середнього прибутку до зниження.

Зростання органічної побудови у процесі розширеного відтворення за незмінної норми експлуатації веде до падіння середньої норми прибутку. Проілюструємо на найпростішому прикладі цей феномен: за органічної побудови 2 : 1 за 100 %-ної норми додаткової вартості прибуток становитиме 33,3 %; за 4 : 1 він буде 25 %.

Теоретично можна уявити, що середня норма прибутку досягне малої величини за неминучого зростання технічної побудови. З цього випливає дуже важливий висновок: капіталізм має окреслені межі історичного існування; немає прибутку, значить немає капіталу, немає капіталістичних суспільних відносин.

Але цей взаємозв’язок можна змінити, якщо підвищувати норму, ступінь експлуатації, і це, за Марксом, стає об’єк­тивною практичною необхідністю. Підсилення експлуатації примушує промисловий пролетаріат посилювати класову боротьбу і виковувати свою історичну місію «могильника капіталізму».

Суперечності між І і ІІІ томами «Капіталу» викликали критичну оцінку економічної теорії К. Маркса всіма школами політичної економії Європи, включаючи Росію. Та оскільки Росія переживала гострий період своєї історії, учення К. Маркса на три­валий час стає підґрунтям державної ідеології. Теорія К. Маркса про невідворотну загибель капіталізму серйозно вплинула на політичну боротьбу на всій планеті. Вона стала керівництвом до дії для соціалістів Росії, їхнього керманича В. І. Леніна. Жовтнева революція замислювалась як початок змін у світовому масштабі, і події в Австрії, Угорщині, Німеччині немов підтверджували цю думку. Однак революція швидко видохлася. Отже, учення Маркса про соціалізм виявилось утопічним.



[1] Эшли У. Дж. Экономическая история Англии. — М., 1897. — С. 687.

[2] Мизес Л. Теория и история. — М., 1994. — С. 116.