6.1. Епоха Відродження — важливий етап у культурному розвитку Європи
Рубежем між середньовіччям і Новим часом у вітчизняній історіографії вважається перша буржуазна революція загальноєвропейського значення — Англійська революція 1640—1660 pp., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648).
Якщо раннє середньовіччя історики іноді називають «темними віками», то найбільш характерним явищем культури розвиненого і пізнього середньовіччя вважають виникнення культури Відродження, що охоплює в Європі період від 40-х років XIV ст. до перших десятиріч XVII ст.
Відмінною рисою культури Відродження були її світський, антиклерикальний характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщини античності , ніби її «відродження» (звідси і його назва у французькій мові — «Ренесанс»)*. Ставлення діячів нової культури до «середньовічного варварства» було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культурою перехідної епохи від феодального ладу до
Є ще поняття «проторенесанс» — період історії італійської культури (XIII— початку XIV ст.), для якого характерні риси світських реалістичних тенденцій. Творчість поета Данте, зодчого Арнольфо ді Камбіо, скульптора Нікколо Пізано, художників Кавалліні і Джотто великого мірою підготувала грунт для мистецтва Відродження капіталістичного. Творцями ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культури Відродження був гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний).
Філософія Відродження. На противагу феодальній ідеології, в основі якої був лише Бог, гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на її утвердженні в сьогоденні , на свободі й освіченості особистості. Іншими словами, це демократичний світсько-раціоналістичний світогляд, що вивільняє свідомість людини від станових, корпоративних та церковно-схоластичних пут, сприяє розкриттю творчих людських можливостей, активній діяльності в ім'я щастя на Землі. Окремі елементи гуманістичної думки були вже в творчості італійського поета і мислителя флорентійця Дайте Аліг'єрі (1265—1321). Його поетико-сві-тоглядний синтез — «Божественна комедія» — несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Фраическо Петрарка (1304 — 1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах (1341 р. увінчаний в Римі лавровим вінком як найвидатніший поет Італії), в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним з центральних в етиці Петрарки було поняття «гуманітас» (від лат. humanitas — людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, що дала сильний поштовх розвитку гуманітарних знань (особливо етики), звідси і термін «гуманізм» (з XIX ст.). Петрарка кинув виклик схоластиці , він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його друзі і послідовники — Джованні Боккаччо (1313—1375) і Колюччо Салю-таті (1331 — 1406), творчістю якого закінчується етап раннього гуманізму в Італії.
У кінці XV — першій третині XVI ст. гуманізм набув характеру широкого суспільного руху, що охопив більшу частину Західної і Центральної Європи. Слідом за Італією його успіхи чітко проявились у Нідерландах, Німеччині, Угорщині, Франції, його ідеї проникли в середовище вчених Англії, Іспанії і Португалії, поступово утверджувались у Польщі й інших слов'янських країнах, частково зачепили країни Скандинавії. Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню «республіки вчених», главою якої був Еразм Роттердам-ський (1469—1536). Він жив і працював у Нідерландах, Франції, Англії, Італії, Німеччині. В його творчості знайшли відображення характерні особливості німецького гуманізму, що був ідеологією прогресивних прошарків німецьких міст. У сатиричній літературі XVI ст. провідне місце займають такі твори Еразма, як «Похвала Глупості», «Домашні бесіди» тощо. Європейському гуманізму були притаманні численні напрями. Його ідеологія мала широку соціальну платформу, але основою її були принципи, які визнавала більшість гуманістів. Отже, утвердившись як цілісний світогляд, гуманізм став важливим чинником розвитку всієї ренесансної культури.
Окремо слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфілософські тенденції.
Людина і природа, співвідношення природи і Бога — предмети постійного осмислення в епоху Відродження. В розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (основоположник — видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433—1499). Ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про «світову душу», розчленовану в природі, була взята на озброєння гуманістами. В їх переробці вона сприяла розвитку пантеїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту) за своєю суттю антицерковних і антисхоластичних. Зокрема, характерними для філософії епохи Відродження були погляди Джордано Бруно (1548—1600), який створив одну з найрадикальніших і послідовніших пантеїстичних систем.
Неоплатоністи, безперечно, зробили значний внесок в утвердження філософського вільнодумства. Проте ключ до пізнання істини вони шукали в піфагорійській теорії чисел, кабалістиці (віра в те, що з допомогою спеціальних ритуалів і молитв людина може активно втручатись у божественно-космічний процес), а не в досліді.
Наука епохи Відродження. Новий метод науки на рубежі XV і XVI ст. запропонував італійський учений, живописець, скульптор, архітектор, інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519). Він широко використовував методи наукового дослідження, закликав до міцного зв'язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука — полководець, практика — солдати».
Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема в творі, який створив англійський гуманіст Фрєнсіс Бекон (1561—1626) «Новий органон». Бекон стверджував, що відчуття людини є головним джерелом його знань, а наука повинна бути дослідною. Він обгрунтував індуктивний метод раціонального пізнання, основними компонентами якого були: індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент.
Внаслідок цих та інших пошуків нових методів пізнання в епоху Відродження значних успіхів досягло природознавство. Зокрема, зроблено видатні наукові відкриття в галузі географії (Великі географічні відкриття), в галузі так званої нової астрономії (розробка Коперником вчення про геліоцентричну систему світу і його підтвердження в працях датського астронома Браге, німецького вченого Кеплера, італійця Гал/о Галілєя). Великий крок уперед зробили фізика, математика, нагромаджувались нові знання в хімії, біології, геології, медицині, механіці тощо. Слід зазначити, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, гідрометр, ртутні барометр і термометр, вдосконалено компас і годинник. Безперечні досягнення анатомії людини. Чудові анатомічні етюди залишив потомкам Леонардо да Вінчі. Везалій виклав результати своїх анатомічних дослідів у книзі «Про будову людського тіла». Теорію кровообігу створювали іспанський лікар Мігель Сервет і англійський дослідник Уїльям Гарвей.
Серед гуманітарних наук провідне місце, як уже зазначалося, належало етиці, в якій склалась цілісна гуманістична концепція людини, вільного творця своєї долі. В органічній єдності з етикою складались соціально-політичні концепції гуманізму, їх об'єднував основний принцип: вдосконалення людини і суспільства взаємообумовлені. Критичне ставлення до феодальних, а потім і ранньокапіталістичних порядків сприяло виникненню багатьох соціально-утопічних учень. Нові уявлення про соціальну справедливість, наприклад, знайшли яскраве відображення в «Утопії» Томаса Мора і «Місті Сонця» Томмазо Кампанелли. Ці твори мали великий вплив на подальший розвиток суспільної думки.
У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти взагалі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гуманісти засновували свої навчальні заклади. Так, в 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбоні, де великий вплив мали теологи богословського факультету. Характерним для пізнього середньовіччя є виникнення добровільних товариств-академій, які згодом перетворились у справжні наукові центри.
Мистецтво та література Ренесансу. Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, в свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи — ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл. Для ренесансного реалізму властиві світськість, глибокий інтерес до людини і природи, правдиве їх зображення, виразність і пластичність образів, уявлення про красу як гармонію.
Зокрема, основу ренесансного стилю в архітектурі заклали видатні зодчі Брунєллескі, Альберті, Браманте, Палладіо (Італія), Леско, Делорм (Франція), які приділяли велику увагу світським спорудам. Досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер'єри — характерні риси нового архітектурного стилю, який не пригнічував людину, а, навпаки, звеличував її.
Основоположником живопису епохи Відродження вважають італійського художника Мазаччо (1401—1428). Проте найблискучішим періодом ренесансного образотворчого мистецтва є Високе Відродження (перша третина XVI ст.). Саме в цей час мистецтво досягло своїх вершин у творчості Леонардо да Вінчі (фреска «Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо), Рафаеля (розписи у Ватикані,«Сікстинська Мадонна» та ін.), Мікеланджело (статуя Давида, фрески в Сікстинській капелі та ін.). Значний внесок у розвиток живопису епохи Відродження зробили також художники Джорджоне, Тіціан, Веронезе, Тінторетто (Італія); Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Брейгель (Нідерланди); Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція) та ін. Вони послідовно домагались художнього відображення всього багатства дійсності — передачі об'єму, простору, світла, зображення людської фігури і реального середовища — інтер єра, пейзажу.
Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам'ятки світової культури, як роман «Гаргантюа і Пантагрюель» французького письменника Франсуа Рабле (1494—1553); п'єси і сонети англійського гуманіста Уїльяма Шекс-піра (1564—1616); роман «Дон Кіхот» іспанського письменника Мігеля Сервантеса (1547—1616), які органічно поєднали в собі інтерес до античності із зверненням до народної культури, пафос комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) в різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілювали ідеї Відродження.
Гуманістичні мотиви проникають і в музику цієї епохи. Зокрема, розвиваються вокальна й інструментальна поліфонія, світська музика. Епоха Відродження завершується зародженням нових музичних жанрів — сольної пісні, кантати, ораторії та опери.
Поширенню знань і піднесенню, культури взагалі на всі наступні Століття сприяло відкриття великого історичного значенні — винахід книгодрукування, яке здійснив німецький майстер Иоганн Гутенберг' (бл. 1445). Вже в XVI ст. книгодрукування зробило великі успіхи в Європі. Центрами його були Базель, Венеція, Париж, Ліон, Лувен, Страсбург. Друкарні та книжні лавки стали своєрідними центрами культури, навколо них згуртувались гуманісти, письменники-публіцисти, оформлю-вачі книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації, книгодрукування допомагало краще пізнати навколишній світ.
Реформація та її вплив на культурний розвій Європи. Крім ідеології гуманізму і культури Ренесансу на духовне життя Європи великий вплив мав реформістський рух (названий так, бо під час його на перший план ставилися вимоги реформи католицької церкви і культу). Реформація виросла із середньовічних єресей і проявилась в ідеології таких релігійних віровчень, як лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм тощо. Дві перші течії дали ідеологічну зброю широкому громадському рухові в Німеччині і Швейцарії в XVI ст. Кальвінізм, що найбільш послідовно втілив буржуазний характер Реформації, був одним із чинників буржуазної Нідерландської революції в XVI ст. і Англійської революції XVII ст.
Після перших поразок, яких завдали владі Реформація і селянсько-плебейські повстання, феодальна реакція з 40-х років XVI ст. перейшла в наступ. Зокрема, католицька церква як ідеологічна основа феодалізму, реорганізувавшись, вела жорстоку боротьбу проти Реформації. Ця політика католицької церкви, яка дістала назву Контрреформації, знайшла яскраве втілення в діяльності Ордену ієзуїтів, у заходах папства із здійснення рішень Трідентського собору (1545—1563), що заборонив будь-які зміни в догматах і організації католицької церкви. Непримиренність Контрреформації і прибічників Реформації завдали значної шкоди передовій науковій думці і вільній творчості. Особливо це проявилось в країнах, де перемогла феодальна реакція, — Італія, Іспанія, Португалія та ін. Теологія і неосхоластика знову завойовували командні висоти в школах та університетах. На вогнищах інквізицій горіли не бажані теологам книги, а нерідко і їх автори, і не лише в католицьких країнах, айв тих, де перемогла Реформація. Однак увесь XVI і початок XVII ст. — це самостійний і дуже важливий етап у духовному розвитку Європи. Його успіхи підготували перехід до культури нового часу. Зокрема, кінець XVI — початок XVII ст. ознаменувалися виникненням нового стилю художньої творчості — бароко.
Отже, європейська культура цього періоду, що складалась з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях розвитку. Саме в кінці доби була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в середні віки, і було закладено основи для становлення національних культур.