Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.1. Передумови виникнення і методологічні принципи маржиналізму

6.1. Передумови виникнення і методологічні принципи маржиналізму

У останній третині XIX ст.ситуація, яка склалася в економічній науці, викликала необхідність вироблення принципово нових мето­дологічних підходів до аналізу виникаючих у господарській прак­тиці проблем. Ринкова економіка, яка функціонує на власній ма­теріально-технічній основі, породжувала складну систему вироб­ничих і економічних зв'язків, у якій господарюючі суб'єкти по­винні були знаходити оптимальні рішення. Вони зіштовхувалися з проблемою альтернативного вибору із декількох варіантів, який не­обхідно було зробити в рамках певних обмежень, насамперед ре­сурсних.

Розв'язання таких задач з позицій класичної школи, навіть мо­дифікованої економістами першої половини XIX ст., було неможли­вим, оскільки цільове призначення системи вона вбачала у збільшенні багатства, яке є функцією нагромадження капіталу і чисельності працівників. Проблема ефективного розподілу ре­сурсів і пошуку найбільш вдалого варіанта їх комбінації залишала­ся на задньому плані, оскільки вважалося, що він досягається авто­матично в процесі ринкової конкуренції. Тим часом в умовах бурх­ливого зростання масштабів виробничої діяльності саме ця пробле­ма ставала найбільш гострою й актуальною.

Не наблизилися до її розв'язання і критики класичної школи. Узявши під сумнів деякі постулати і підходи класичного напрямку, вони не змогли запропонувати цілісної та переконливої концепції, якою можна було б керуватися в господарській практиці. Історична школа акцентувала увагу на особливостях кожної національної еко­номіки, абсолютизуючи їх унікальність і тим самим позбавляючи себе можливості робити будь-які узагальнення, придатні для вико­ристання під час вироблення економічних рішень. Марксизм, хоча і становив достатньо цілісну концепцію, спрямовував зусилля не на оптимізацію функціонування господарської системи, а на пошу­ки доказів її неминучого краху.

У таких умовах була нагально потрібною загальна теорія, здат­на запропонувати рекомендації, які обґрунтовують економічну по­ведінку господарюючих суб'єктів, що прагнуть якнайкраще ре­алізувати свої інтереси. Така теорія відповідно до характеру задач, що вимагають рішення, повинна була акцентувати увагу на поведінкових аспектах, виявляючи мотиви, якими керуються індивідуу­ми при виборі того чи іншого варіанта господарських дій. Подібний підхід принципово змінював метод економічного аналізу: об'єктивізм класиків, які прагнули віднайти закономірності, що ке­рують господарськими процесами незалежно від волі та свідомості людей, поступався місцем виявленню суб'єктивних спонукань гос­подарюючих агентів, які приймали економічні рішення. Об'єктом вивчення стає психологія господарюючого індивідуума з метою визначення закономірностей формування мотивації його вчинків у сфері економічної діяльності.

Таким чином, суб'єктивно-психологічний підхід стає найваж­ливішим методологічним принципом нового теоретичного напрям­ку в економічній науці.

Розташування у центрі аналізу психології господарюючого суб'єкта, поведінка якого визначала суть процесів, що відбувалися в економіці, обумовило і рівень, яким обмежувалося дослідження. Це був мікроекономічний підхід, за якого об'єктом аналізу ставав ізольовано господарюючий індивідуум, який прагне реалізувати свій економічний інтерес. Економіка в цілому уявлялася як проста сума індивідуальних господарств, закономірності, які визначають поведінку індивідуума, вважалися справедливими і для пояснення поведінки їх сукупностей (класів, націй).

Такий підхід обумовив ще одну методологічну особливість но­вої теорії — концентрацію на статичному аналізі. Досліджуваний об'єкт розглядався, як правило, незмінним у часі. Інтерес викликав не процес змін, що відбуваються в ньому, а стан, у якому він функціонує. Такий стан характеризувався насамперед досягненням рівноваги, що робить об'єкт стійким до різних збурень. Динаміка руху системи уявлялася як послідовна зміна статичних станів, як перехід від одного рівня рівноваги до іншого.

Але, мабуть, найбільш істотним нововведенням у сфері методо­логії став перехід до граничного аналізу Дослідження поведінки економічних суб'єктів показали, що для прийняття рішення має значення не загальна характеристика явища, а ті додаткові обстави­ни, що призвели до розмежування стану, який мав місце до рішен­ня, і стану після його прийняття. Припустимо, родина вирішила ку­пити телевізор. Загальна необхідність цього блага не викликає сумнівів. Але сама по собі потреба в ньому ще не означає, що він придбаний. Для того щоб це відбулося, необхідні певні додаткові умови, наприклад, одержання суми грошей, яких не вистачало для купівлі, або зниження ціни, яке зробило можливою купівлю за вже на­явну суму. Таким чином, між станом до купівлі і після неї пролягає чітка границя, поява якої (тобто саме рішення про купівлю) обумовле­на виникненням деякої додаткової обставини — отриманою сумою гро­шей або зниженою ціною. Такі обставини прийнято називати гранич­ними (marginal) величинами, і вони стали головним об'єктом дослідження нового напрямку економічної науці, що породило зовсім нові можливості аналізу і опису процесів, які відбуваються в економіці. За допомогою граничних величин характеризувалася поведінка і спо­живачів, і виробників, і організацій, й інших економічних суб'єктів. Широке використання методу граничного аналізу дало найбільш часто вживану назву новому напрямку — маржиналізм.

Звернення до цього методу дозволило також широко використо­вувати математичний апарат для опису процесів, які відбуваються в економіці, зокрема, поняття границі функції. Економічні зв'язки подавалися у вигляді функціональної залежності між бажаним для економічного суб'єкта результатом (цільовою функцією) і способа­ми його досягнення. Прагнучи до максимізації цільової функції, суб'єкт шукає оптимальний варіант вирішення задачі. Оскільки по­шук відбувається в умовах ресурсних обмежень, ситуація є розв'язанням задач на умовний екстремум.

Маржиналісти відкрили шлях активному впровадженню мате­матики в економічні дослідження, результати яких здобували тепер більш чіткі та строгі формулювання, втілювалися у форму рівнянь, формул і графіків.

Внісши суттєві зміни в методологію дослідження, маржиналісти проте зберегли сукупність рис, притаманних традиційній класичній школі. Як і класики, вони розглядали економічну систему як само­регулюючу і здатну автоматично відновлювати порушену рівнова­гу, що робило недоцільним активне втручання держави в еко­номічні процеси. Моделлю поведінки в господарській сфері зали­шалася «економічна людина» — раціональний суб'єкт, який праг­не до максимізації своєї вигоди, а умовою безперешкодного досяг нення його цілей була вільна конкуренція. Усе це давало підстави вважати новий напрямок продовженням класичної традиції і назива­ти його неокласичним.

Основні принципи маржиналістського методу були сформульо­вані наприкінці XIX ст. одночасно і незалежно один від одного трьома економістами, що проживали в різних країнах. У 1871 році в Англії вийшла книга У.С. Джевонса «Теорія політичної еко­номії», в якій розвивалися найважливіші твердження граничного аналізу стосовно дослідження відносин обміну. У тому ж році вий­шла книга австрійця Карла Менгера «Основи вчення про народне господарство», у якій було викладено ті ж ідеї граничного підходу. А в 1874 році з'явилася робота професора Лозаннського універси­тету (Швейцарія) Леона Вальраса «Елементи чистої політичної економії», у якій та ж теорія викладалася за допомогою математич­них функцій і рівнянь.

Поява цих книг з викладом принципово нового розуміння задач економічної науки і методів дослідження створювала враження рапто­вого відкриття, а з початком переходу з цього часу науки в якісно новий стан з'явилися підстави говорити про «маржиналістську революцію».

Разом з тим нові ідеї виникли не на порожньому місці. Тіевні твердження, що характеризують методологію маржиналізму, були висловлені значно раніше.

Ще у XVIII ст. француз Етьєн Кондільяк (1715-1780) та італієць Фердинанд Галіані (1728-1787) пов'язували ціни безпосередньо з ко­рисністю товарів, якою вона уявлялася покупцям. Подібні ідеї в ще більш оформленому вигляді висловлював А. Тюрго.

У першій половині XIX ст. деякі економісти розпочинали спро­би аналізувати економічні процеси за допомогою граничних вели­чин. На цьому принципі будував, наприклад, свою теорію земель­ної ренти Д. Рікардо. Йому, як і Мальтусу, була відома дія закону спадної віддачі від послідовно здійснюваних вкладень.

У 1826 році прусський поміщик Генріх фон Тюнен (1783-1850) видав книгу «Ізольована держава», у якій вперше в широкому мас­штабі було застосовано метод граничного аналізу. Поставивши за­дачу з'ясувати, за яких умов господарюючі одиниці будуть отриму­вати максимальний дохід, Тюнен приходить до висновку, що це відбудеться тоді, коли віддача від застосування останньої дози фак­торів виробництва (праці, капіталу) зрівняється з витратами на їх придбання. Власне кажучи, він стояв біля витоків теорії розподілу на основі граничної продуктивності факторів. Іншим помітним попередником маржиналізму став французь­кий математик Антуан Огюстен Курно (1801-1877). Випущена ним у 1838 році книга «Дослідження математичних принципів те­орії багатства» стала першою серйозною спробою застосування в економіці математичних методів аналізу. Курно не претендував на глибокі теоретичні узагальнення, він просто сформулював задачу, умови якої піддавалися математичній інтерпретації. Об'єктом ува­ги стає взаємозв'язок між споживчим попитом і ціною. Записавши цю залежність у вигляді функції О = f(Р), Курно досліджує її, зна­ходить максимум, що дає можливість визначити, за якої ціни і яко­го обсягу випуску буде отримано максимальний прибуток. Спочат­ку Курно аналізує випадок монополії, коли єдиний виробник поста­чає товар на ринок. Потім ускладнює ситуацію, розглядаючи випа­док двох конкуруючих монополістів, і називає її дуополією, на­решті, досліджує випадок досконалої конкуренції.

Ще один француз, який зробив внесок у формування теоретич­них уявлень маржиналістів — інженер-мостобудівник Жуль Дюпюі (1818—1885). У книзі «Про вимір корисності суспільних робіт» (1844) він спробував оцінити корисність, яку приносить суспільству використання таких благ, як мости, дороги, канали. При цьому він виходить з того, що кожна додатково надана послу­га (наприклад, проїзд мостом) приносить все меншу корисність у розумінні прагнення нею користуватися. Зобразивши цю за­лежність графічно, Дюпюі отримує криву попиту, яка відображає зворотний взаємозв'язок між кількістю наданих послуг і цінами на них. Це дає можливість визначити суму надходжень за користуван­ня мостом, а отже, вигоду від його роботи. Але справжня вигода по­лягає в тому, що споживачі суспільних благ готові сплачувати за них більш високу ціну, ніж вони платять насправді. Різниця між надходженнями, які могли б бути за найвищого тарифу, і тими, які формуються в умовах реально встановленої плати, складає те, що сьогодні називають виграшем споживача. Так само можна зобрази­ти криву граничних витрат на утримання моста і визначити виграш виробника. Сукупність двох виграшів складе сумарну суспільну ви­году від споживання даного блага.

Але, мабуть, у найбільш розробленому вигляді ідея граничної корисності була запропонована у книзі Германа Генріха Госсена (1810—1858) «Розвиток законів людських відносин», яка вийшла у 1854 році. Викладені в ній твердження були настільки чітко обгрунтовані та сформульовані, що отримали згодом найменуван ня «закони Госсена» і ввійшли як обов'язковий елемент в усі підручники з економіки.

Перший закон Госсена відображає принцип зменшення гранич­ної корисності блага: інтенсивність потреби у чому-небудь змен­шується із її задоволенням і тим швидше, чим частіше вона задо­вольняється.

Другий закон — «вирівнювання граничних корисностей» — проголошує, що економічний суб'єкт прагне до такої комбінації за­доволення потреб, за якої граничні корисності отриманих благ вирівнюються, приносячи максимум задоволення.

Праці першопрохідців, зрозуміло, підготували грунт для сприй­няття нового методу, що набув поширення наприкінці XIX в., але у свій час вони практично не були поміченими. Економісти не ро­зуміли мови, якою викладав свої погляди Курно. Не привернула до себе уваги і робота Госсена. Автор був настільки роздратований цією обставиною, що скупив весь нереалізований тираж і спалив його. Значення їх внеску було оцінено лише після того, як нова те­орія здобула популярність і зайняла провідну позицію в еко­номічній науці.