6.1. Поняття і види юридичної відповідальності суб’єктів господарської діяльності

6.1. Поняття і види юридичної відповідальності суб’єктів господарської діяльності

Юридична відповідальність зазвичай розглядається як міра державного примусу або ототожнюється з покаранням за правопорушення. Проте останнім часом у теорії права поняття «юридична відповідальність» тлумачиться більш широко, як явище загальносоціальне.

Категорія «відповідальність» означає усвідомлення індивідом, соціальною групою, народом свого обов’язку перед суспільством, людством; розуміння в цьому світлі обов’язку, суті і значення своїх вчинків, діяльності; узгодження їх з обов’язками і завданнями, які виникають у зв’язку з потребами суспільного розвитку.

Виконання суб’єктами відносин суспільно значимих обов’яз­ків відповідно до зазначених приписів контролюється суспільством за допомогою спеціально створюваних механізмів та інститутів, а також самими суб’єктами відносно один до одного.

У разі порушення дозволів чи заборон, неналежного виконання суб’єктами господарювання обов’язків, покладених на них суспільством або набутих ними згідно з зобов’язаннями за договором, вони несуть відповідальність не тільки перед конкретним партнером за відносинами (іншим суб’єктом), а й перед суспільством у цілому. Тобто ця відповідальність є соціальною, оскільки невиконання окремим суб’єктом своєї функції порушує нормальне функціонування всього суспільства як цілого[1], його вимог щодо поведінки суб’єктів відносин, які внормовані встановленими або санкціонованими приписами.

Відповідно до теорії права юридична відповідальність — це різновид соціальної відповідальності. В юридичній науці існує двоаспектне розуміння юридичної відповідальності:

позитивний аспект — передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги.

негативний аспект — передбачає покарання за правопорушення (юридична характеристика наслідків невиконання обов’язків).

Отже, юридична відповідальність — передбачені законом вид та міра державно-владного (примусового) терпіння особою позбавлення благ особистого, організаційного й майнового харак­теру за скоєне правопорушення.

Загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну (передбачену нормами трудового права). Але специфікою юридичної відповідальності у сфері господарської діяльності є різноплановий характер правопорушень. У цьому зв’язку постає питання: який суб’єкт несе яку відповідальність? Проблема полягає в особливості статусу суб’єкта господарювання — юридичної особи. У будь-якому разі одні й ті самі дії певної посадової особи можуть мати негативні наслідки як для неї самої, так і для суб’єкта господарювання. Наприклад, укладення угоди без наміру виконувати її умови в майбутньому може призвести до притягнення суб’єкта господарювання до цивільно-правової (у відносинах з контрагентом за договором), фінансової (накладення штрафів за ухилення від сплати податків) відповідальності, а посадова особа, яка вчинила такі незаконні дії, може бути притягнена за наявності певних ознак або до адміністративної, або до кримінальної та дисциплінарної відповідаль­ності.

У науковій літературі та в кодексах низки держав містяться різні тези з приводу того, чи можуть юридичні особи нарівні з фізичними бути суб’єктами адміністративної відповідальності[2]. Деякі автори вважають, що три види юридичної відповідальності — кримінальна, адміністративна, дисциплінарна — настають лише за певні дії та розраховані, по суті, тільки на фізичних осіб.

Аналіз законів України, які встановлюють відповідальність юридичних осіб за правопорушення у сфері валютних, податкових та інших правовідносин, здійснив Конституційний Суд України 2001 року[3].

Так, норми Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та податкових законів, що встановлюють відповідальність за порушення їх приписів, спрямовані на забезпечення режиму здійснення валютних операцій, фінансової (в тому числі податкової) дисципліни. За змістом цих норм предметом їх регулювання є відносини не цивільно-правового, а публічно-правового характеру, і передбачена ними відповідальність також є публічно-пра­вовою.

Предмет та метод регулювання суспільних відносин, суб’єкт, що притягає до відповідальності (як правило, орган виконавчої влади під час здійснення контрольно-наглядових функцій, а в деяких випадках — суд), брак відносин безпосереднього підпорядкування між контрольним органом і особою, що притягається до відповідальності, дали підстави певний час навіть юрисдикційним органам вважати, що така відповідальність юридичних осіб за своїм характером є адміністративною.

Однак у численних законодавчих актах, які встановлюють відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства в публічних сферах, у тому числі валютного та податкового, не дається прямої вказівки на її вид чи характер правопорушень, а йдеться про «фінансові санкції», «штрафи», «заходи впливу», «заходи впливу та санкції» тощо. Більше того, за встановлення в цих законодавчих актах відповідальності громадян і посадових осіб за правопорушення в зазначених сферах прямо вказується на її адміністративний характер та порядок притягнення до відповідальності саме таких осіб згідно з нормами КУпАП.

Певний період у юриспруденції та законодавстві суб’єктами адміністративного проступку визнавались як фізичні, так і юридичні особи. Проте в умовах панування державної форми власності накладання штрафів на юридичних осіб втрачало будь-який сенс, тому правова доктрина схилялась до недоцільності визнання підприємств, установ та організацій суб’єктами адміністратив­ної відповідальності, що було нормативно закріпленно в Указі Президії Верховної Ради Союзу РСР від 21 червня 1961 р. «Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку» та аналогічному Указі Президії Верховної Ради Української РСР від 15 грудня 1961 р. Цими нор­мативно-правовими актами скасовано накладання адміністративних штрафів на підприємства, установи та організації. Саме цю концепцію було реалізовано в ухваленому 7 грудня 1984 р. Ко-
дексі Української РСР про адміністративні правопорушення, за яким суб’єктом адміністративної відповідальності є тільки фізич­на особа (ст. 9, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 27, 30, 31, 32 Загальної частини та Особлива частина Кодексу). Ця позиція законодавця залишилась незмінною, свідченням чого є численні доповнення, які вносились до КУпАП протягом усього часу його чинності, в тому числі і Законом України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення» від 5 квітня 2001 р., метою ухвалення якого було приведення Кодексу у відповідність з Конституцією і законами України. Законами про внесення змін до Загальної та Особливої частин Кодексу, якими, зокрема, встановлювались нові склади адміністративних правопорушень та адмі­ністративні стягнення за них, суб’єктом відповідальності за ці правопорушення визнавались тільки фізичні особи.

Тому припис ч. 3 ст. 2 КУпАП, згідно з яким «положення цього Кодексу поширюються і на адміністративні правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачена законодавством, ще не включеним до Кодексу», стосується лише законів, що встановлюють адміністративну відповідальність фізичних осіб. Звідси випливає, що органи державної влади в разі застосування санкцій до підприємств, установ та організацій за порушення валютного, податкового законодавства, а також суди під час розгляду таких спорів не можуть з посиланням на ч. 3 ст. 2 КУпАП застосовувати норми його ст. 38, яка визначає строки накладення адміністративних стягнень лише на громадян та посадових осіб.

Підстави юридичної відповідальності — сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою та обов’язковою. Брак сукупності таких обставин її виключає.