Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.1. Соціальна структура суспільства. Соціально-економічна стратифікація

6.1. Соціальна структура суспільства. Соціально-економічна стратифікація

Соціальна структура — це сукупність соціальних груп, що роз­різнюються за становищем у суспільстві.

Аналіз соціальної структури суспільства має тривалу історію. Ще Платон у моделі соціальної структури суспільства виокремлював такі складові: філософів, керівників держави, воїнів, робітників (селяни, ремісники).

Інше уявлення в соціальній структурі розробив видатний соціаліст Фур’є, який висував п’ять класів: двір, знать, буржуазія, народ, чернь. Кожен клас ворогує з іншим. Над усіма класовими суперечностями панує основна — між багатими і бідними.

Спільним для цих двох уявлень про соціальну структуру є, по-перше, те, що визначена безліч соціальних груп розрізняться між собою функціями в суспільстві та за розміром багатства. По-друге, і за Платоном, і за Фур’є, в основі соціальних прошарків — позиції, які вони обіймають у суспільстві: влада, багатство, можливість (неможливість) привласнення. Сучасним інструментом, який дає змогу вивчити соціальну структуру суспільства, є теорія соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація — це, по-перше, метод впливу прошарків на об’єкт, а по-друге — «портрет» саме цього об’єкта.

Основне поняття стратифікаційного підходу передбачає, що для будь-якого людського суспільства нерівний доступ до ресурсів і винагород є фундаментальним фактором, який у зв’язку із закріпленням у законах, нормах і звичаях перетворюється в соціальну нерівність між групами людей. У процесі історичного розвитку останнє аж ніяк не усувається, а, навпаки, набуває дедалі складніших і розмаїтіших форм. Сукупність відносно стійких стосунків диференційованих соціальних груп утворює соціальну структуру суспільства. Там, де структурна диференціація груп на­бирає ієрархічного характеру, виникає соціальна стратифікація, що у гранично спрощеному вигляді подібна до геологічного нашарування в зрізі гірських порід.

Становище людини або групи в певній ієрархії є загальним визначенням статусу. Статуси поділяються на «приписані», або успадковані, та «досягнуті», або надбані. Важливо наголосити, що приписані статуси (вік, національність) цікавлять економічну соціологію тільки тоді, коли вони стають джерелом соціальних привілеїв (наприклад, якщо представники корінної національності посідають вищі професійні позиції на ринку праці або якщо жінки отримують нижчу винагороду за свою працю порівняно з чоловіками), тобто, коли вони заломлюються в досягнутих статусах.

Економічна стратифікація фіксується за допомогою таких кри­теріїв:

розміри отриманих прибутків;

досягнутий рівень життя;

масштаби нагромадженої особистої власності;

масштаби виробничого капіталу, що контролюється.

Особливість економічного статусу полягає в тому, що він, як правило, може дістати кількісну (у тому числі грошову) оцінку. Нарівні з власне економічним розшаруванням важливу роль у господарському житті відіграють:

соціально-професійний статус (рівень утворення і кваліфікації, посадове становище і позиції на ринку праці);

трудовий статус (умови і зміст праці, ступінь її автономії);

владний статус (вплив, панування, авторитет).

Кожна людина (група) одночасно посідає «сходинки» на безлічі соціальних сходів і належить, таким чином, відразу до безлічі прошарків (страт). Відносна важливість того або того статусу (наприклад, бути власником майна, випускником університету або посадовою особою) залежить від багатьох чинників, починаючи від характеру суспільного устрою й закінчуючи специфікою конкретної ситуації. Незбіг рівня різних статусів індивіда або групи називають статусним розузгодженням (невідповідністю, або декомпозицією статусів).

Люди часто прагнуть не тільки до збереження, а й до зміни свого становища в соціальній структурі (зрозуміло, у кращий, на їхню думку, бік). Ця зміна виражається поняттям соціальної мобільності, що буває індивідуальною, сімейною, груповою. Вона мо­же бути горизонтальною, коли нове становище не міняє місця в соціальній ієрархії (наприклад, при переході з токарів до фрезерувальників чоловік не міняє соціальної стратегії), та вертикальною, коли відбувається зміна ієрархічних позицій. Вертикальна мобільність, у свою чергу, може бути висхідною і низхідною. Скажімо, отримання університетського диплома є прикладом висхідної індивідуальної мобільності за критерієм формальної кваліфікації, а «масові звільнення» — низхідної групової мобільності — за критерієм зайнятості.

Стратифікаційні підходи. Є щонайменше три засоби стратифікаційного аналізу.

1. За об’єктивними позиціями в суспільстві. Наприклад, групи робітників-шахтарів відрізняються від інженерно-технічного персоналу нижчим рівнем кваліфікації, важкими умовами праці, що частково компенсується підвищеною оплатою та соціальними пільгами.

2. За світоглядом та інтересами. Наприклад, шахтарі можуть усвідомлювати себе як «робітники» на противагу «начальству» або розділяти антиурядові настрої (учора — щодо комуністів, сьогодні — щодо їхніх наступників).

3. За діями. Наприклад, утворення робітничого комітету й ого­лошення страйку означає спільну дію, що відрізняє шахтарів від інших, менш солідарних або інакше орієнтованих груп.

Серйозна проблема полягає в тому, що схоже становище в суспільстві не гарантує наявності в людей однакових поглядів та інтересів. А збіг інтересів не означає, що люди діють схожим чином (випадок із шахтарями радше виняток, ніж правило). У першому випадку ми отримуємо «структуру позицій», у другому — «структуру інтересів», а в третьому — «структуру соціальних сил». І, відповідно, маємо три абсолютно різні картини.

Продемонструємо розмаїття стратифікаційних інструментів на прикладі виділення господарської еліти. Якщо, йдучи за Р. Міллсом, використовуємо інституціональний підхід, то мусимо віднести до еліти людей, які очолюють великі господарські корпорації. Але якщо продуктивнішим здається «подійний» підхід, який обстоюється Р. Далем, то нам доведеться вивчати конкретні механізми прийняття найважливіших економічних рішень. І виявиться, що фор­мальні керівники не завжди потрапляють до провідних фігур. Можна дотримуватися меритократичного принципу, у стилі
В. Парето, і вважати, що елітою є найенергійніші і найздібніші управлінці. Але якщо ми вдамося до культурологічного підходу
І. Бібо, що еліту творять групи, котрі пропонують зразки ділової поведінки і розвивають економічну культуру, то коло «елітарних господарників» знову виявиться іншим.

Стратифікаційні системи. З кожним зі стратифікаційних критеріїв пов’язані особливі засоби детермінації та відтворювання соціальної нерівності. Характер соціального розшарування і засіб його затвердження в єдності утворять те, що ми називаємо стратифікаційною системою.

Коли заходить мова про основні типи стратифікаційних систем, зазвичай дається опис кастової, рабовласницької, станової і класової диференціації. Англійський соціолог Е. Гідденс, до прикладу, розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи (рис. 2).

Рис. 2. Історичні типи соціальної стратифікації

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорід­ним — залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має неоднакові форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що майже виключає будь-яку соціальну мобільність. Кас­та пов’язана з індуїзмом і вченням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві європейському феодалізму. До найвищого стану належали аристократи й вельможі. До нижчого — духів-
ництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства — головний об’єкт соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності.
В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класотворних ознак: місце в системі суспільного виробництва, ставлення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри прибутків тощо.

Існують дев’ять основних типів стратифікаційних систем, які можуть бути використані для опису будь-якого соціального організму.

В основу першого типу фізико-генетичної стратифікаційної системи покладено диференціацію соціальних груп за «природними» соціально-демографічними ознаками. Тут ставлення до людини або групи визначається статтю, віком, наявністю певних фізичних якостей, сили, краси, спритності. Відповідно, слабші, з певними фізичними вадами, вважаються збитковими й посідають принижене суспільне становище. У цьому разі нерівність затверджується існуванням загрози фізичного насильства або його фактичним застосуванням, а потім закріпляються у звичаях і ритуалах.

Другий тип кастової системи. В її основі лежать етнічні відмінності, які, у свою чергу, закріплюються релігійним порядком і релігійними ритуалами. Кожна каста являє собою замкнену, наскільки це можливо, ендогамну групу, якій відводиться суворо певне місце в суспільній ієрархії. Воно є результатом відокремлення функцій
кожної касти в системі розподілу праці. Існує чіткий перелік занять, якими можуть займатися її члени: жрецькі, військові, хліборобські. У зв’язку з тим, що становище в кастовій системі передається в спадщину, можливості соціальної мобільності обмежені. І чим вираженіша кастовість, тим закритішим виявляється дане суспільство.

Третій тип представлений станово-корпоративною стратифікаційною системою, де групи розрізнюються формальними (юри­дичними) правами, які, у свою чергу, жорстко пов’язані з обов’яз­ками й перебувають від них у прямій залежності. Останні мають на увазі зобов’язання перед державою або корпорацією, закріплені фор­мальним (законодавчим) порядком. Одні стани зобов’язані нести ратну або чиновну службу, інші — «тягло» у вигляді податків або трудових повинностей. Важливо й те, що належність до стану часто передається у спадщину, сприяючи закритості системи.

Деяка схожість зі становою системою спостерігається в четвер­тому типі етакратичної системи. Диференціація між групами тут будується насамперед за їхнім становищем у владно-державних ієрархіях (політичних, військових, господарських), а також за тими привілеями, які ці групи здатні витягувати зі своїх владних позицій. Ступінь матеріального благополуччя, стиль життя соціальних груп, як і престиж, що відчувається ними, пов’язані з формальними рангами, які ці групи посідають у відповідних владних ієрархіях.

П’ятий тип — соціально-професійна система, в якій групи діляться за змістом та умовами праці. Особливу роль виконують кваліфікаційні вимоги, що висуваються до певної професійної ролі володіння відповідним досвідом, уміннями й навичками. Наступність ієрархічних порядків у цій системі здійснюється за допомогою кваліфікаційних сертифікатів, які підтримуються силою держави або якоїсь іншої досить могутньої корпорації (професійного цеху). Самі сертифікати у спадщину не передаються, хоча історія й дає приклади відступів від цієї норми.

Шостий тип — класова система. У найтрадиційнішому соціаль­но-економічному трактуванні класи — це соціальні групи однорідних у політичному і правовому аспектах громадян. Відмінності між групами спостерігаються передусім у характері й розмірах власності на засоби виробництва, у рівні прибутків, що отримуються, та особистого матеріального добробуту. На відміну від багатьох попередніх типів, належність до класів буржуа, пролетарів, самостійних фермерів та ін. не регламентується владою, не встановлюється законодавчо й не передається в спадщину (передаються майно й капітал, але не сам статус). У чистому вигляді класова система взагалі не містить ніяких внутрішніх формальних перетинів (економічне досягнення успіху, нагромадження власності автоматично переводить вас у вищу групу).

Сьому стратифікаційну систему ми назвали культурно-сим­волічною. У ній диференціація виникає з відмінностей доступу до соціально значущої інформації, нерівних можливостей її фільт­рувати та інтерпретувати, здібностей бути носієм сакрального знання (містичного або наукового). У старовину ця роль відводилася жерцям, магам і шаманам, у середньовіччі — служителям Церкви, а в Новий час — ученим, технократам і партійним ідеологам. Вище становище в цій системі посідають ті, хто має відповідні можливості для маніпулювання свідомістю й діями інших членів суспільства, хто переконливіше за інших може довести свої права на істинне розуміння, володіє кращим символічним капіталом.

Восьмий тип правомірно назвати культурно-нормативною системою. У ній диференціація побудована на відмінностях поваги і престижу, що виникають із порівняння способу життя і норм поведінки, яких дотримуються дана людина або група. Ставлення до фізичної та розумової праці, споживчі смаки і звички, манери спілкування й етикет, особлива мова (професійна термінологія, місцевий діалект, карний жаргон) — усе це лягає в основу соціаль­ного розподілу.

Нарешті, дев’ятий тип: соціально-територіальна система, що формується внаслідок нерівного розподілу ресурсів між регіонами. Відмінності в доступі до робочих місць і житла, якісних продуктів і послуг, користування освітніми й культурними установами закріплюються адміністративними бар’єрами у вигляді паспортного режиму і прописки, державних кордонів, які лімітують мобільність людей і потоки товарів. Згладжуванню нерівності перешкоджають і такі економічні причини, як нерозвиненість ринку житла, висока ціна транспортних послуг і т. ін.

Названі стратифікаційні системи — це «ідеальні типи» і не більше. Будь-яке реальне суспільство відмітне своєрідними зміщенням, комбінацією. І безглуздо зводити справу до якоїсь однієї системи.