6.1. Сутність та необхідність регулювання діяльності банків

6.1. Сутність та необхідність регулювання діяльності банків

Регулювання діяльності банків — це важлива функція держави, яку вона виконує з метою забезпечення стабільності банківської системи.

Під регулюванням діяльності банків розуміють насамперед створення відповідної правової бази. По-перше, це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, закон про центральний банк країни, закон про банки і банківську систему). По-друге, це ухвалення відповідними установами, уповноваженими державою, положень, що регламентують функціонування банків, у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив. Вони базуються на чинному законодавстві і конкретизують, роз’яс­нюють основні положення законів. Законодавчі і нормативні положення визначають такі межі поведінки банків, які сприяють надійному й ефективному функціонуванню банківської системи.

Важливою і специфічною складовою процесу регулювання діяльності банків є нагляд за банками, під яким розуміють насамперед моніторинг процесів, що мають місце у банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме:

створення нових банків та їхніх установ;

діяльності банків;

реорганізації та ліквідації банків.

З метою здійснення банківського нагляду регулятивно-наглядові органи, уповноважені державою, мають широкі повноваження, а саме:

отримання необхідної інформації про стан як окремого банку, так і всієї банківської системи;

перевірка дотримання банками законодавчих і нормативних актів, що регламентують їхню діяльність;

оцінювання якості управління банківськими ризиками;

застосування до банків адекватних заходів реагування.

У країнах з ринковою економікою держава в особі центрального банку та відповідних уповноважених органів ставить за мету впровадження пруденційного[1] регулювання діяльності банків, тобто регулювання, спрямованого на забезпечення стабільності та надійності банків, їхньої обачливої та розважливої поведінки, виконання банками вимог фінансової безпеки.

Ефективне використання можливостей пруденційного банківського регулювання передбачає необхідність чіткого законодавчого визначення змісту таких понять, як «банк» і «банківська діяльність». Неоднозначне їх тлумачення може мати негативні наслідки для економічної практики. Чітке визначення цих понять насамперед допоможе економічним суб’єктам легко орієнтуватися на грошовому ринку, знати, які посередницькі операції належать до банківської діяльності та які наслідки (правові й економічні) може мати заняття цією діяльністю. Критерієм віднесення фінансових посередників грошового ринку до банківських установ може бути комплекс із трьох посередницьких операцій, що є базовими для банківської діяльності:

приймання грошових коштів від клієнтів у вклади;

надання клієнтам кредитів і створення нових платіжних засобів;

здійснення розрахунків між клієнтами.

В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайно великі можливості впливати на економічні процеси як позитивно, так і негативно, що зумовлює необхідність регламентації їхньої діяльності. Дослідження ролі банків у сучасній економіці дає можливість з’ясувати причини, які примушують державу брати на себе функцію регулювання діяльності банків. Розглянемо основні з цих причин.

Держава в особі центрального банку покликана, як уже зазначалося, регулювати грошовий оборот з метою забезпечення стабільності національної валюти, що неможливо без регулювання діяльності банків, а саме без обмеження здатності банків створювати платіжні засоби — гроші. У гонитві за прибутком банки здатні створити й запропонувати більше грошей, ніж у них є підстав для цього, і більше, ніж потребує ринок. Інструментом регулювання діяльності банків виступає механізм обов’язкового резервування певної частини ресурсів банків (у межах заздалегідь визначеної центральним банком норми обов’язкових резервів).
У цих умовах здійснення банками платежів, надання позичок об­межується обсягом банківських ресурсів, що перевищують суму зарезервованих ресурсів. Якщо ж банк не дотримується встановлених правил, тобто порушує норму обов’язкових резервів, регулятивно-наглядові органи застосовують до нього певні заходи.

Важливим призначенням банків є збереження грошових заощаджень суспільства. Банки — це довірчі установи, тобто в основі їхньої діяльності лежить довіра до них з боку суспільства. Для того щоб економічні суб’єкти розміщували в банках свої заощадження, вони повинні мати певні гарантії, що ці заощадження можна буде отримати в наперед домовлені строки і з обіцяними процентами. У цих умовах суспільство розглядає виконання державою функції банківського регулювання як свого роду гарантію розумної та обачливої політики банків. Крім того, з метою підвищення довіри до банківської системи у більшості ринкових економік функціонують спеціальні колективні фонди (корпорації) страхування (гарантування) депозитів. Вони гарантують вкладникам у разі банкрутства банку повернення їхніх заощаджень у певних межах.

Банки на відміну від інших економічних суб’єктів ринку містять у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності і провокування загальноекономічної кризи, що пояснюється самою природою банків, специфікою їхньої діяльності. Так, власний капітал банків становить невелику частку у їхніх сукупних ресурсах, оскільки банки працюють головним чином за рахунок залучених коштів великої кількості вкладників. У зв’язку з цим платоспроможність і ліквідність банків є поняттями відносними, вони базуються на допущенні, що вкладники не вилучать свої кошти з банків одночасно. Проте економічна ситуація в країні може скластися у такий спосіб, що ймовірність вилучення коштів значної кількості вкладників з банків стане реальністю, і банки, що опинились у цій ситуації, можуть збанкрутувати. Банки-банкрути, тісно пов’язані з іншими банками через систему міжбанківських зв’язків, будуть не здатні виконати свої зобов’язання перед вкладниками, перед іншими банками, що потягне за собою цілий ланцюг банківських крахів. Наслідком цього може стати порушення грошового обороту з ризиком перейти у кризу банківського сектору, а потім і в загальноекономічну кризу країни.

Ще один приклад. Банківська система виконує життєво важливу роль фінансового посередника на грошовому ринку. Банки акумулюють заощадження економічних суб’єктів і водночас надають позички іншим суб’єктам ринку. Кредитування неминуче пов’язано передусім з ризиком неповернення позичених коштів і, як наслідок, з ризиком для банків втрати ліквідності і платоспроможності. У світовій банківській практиці управління кредитним ризиком розглядається як проблема, що має державне значення. У зв’язку з цим держава в особі уповноважених регулятивно-наглядових органів зобов’язує банки створювати резерви для відшкодування можливих втрат за позиками. Розмір резервів визначається загальною сумою всіх наданих позичок та ступенем їхнього ризику. Отже, банки відіграють ключову роль в економіці і водночас їм притаманна підвищена фінансова вразливість, що зумовлює необхідність розроблення та ухвалення державою заходів стосовно регулювання діяльності банків.

Банки формують платіжну систему країни. На банківських рахунках зосереджені кошти, що становлять основу для безготівкових розрахунків, і саме банки здійснюють їх. Надійна й ефективна платіжна система — це важливий компонент розвинутої економіки. З огляду на наявність тісного взаємозв’язку сучасної платіжної і виробничої систем порушення в платіжній системі можуть негативно позначитися на розвитку економіки. Зауважимо, що міжбанківський ринок і платіжний оборот у сучасних умовах мають міжнародний характер. У зв’язку з цим проблеми, що виникають на національних банківських ринках, перестають бути локальними й експортуються на світовий ринок, що також є аргументом для обґрунтування необхідності регулювання діяльності банків.

Важливою є й така зовнішня обставина. Банківська система будь-якої країни не може сприйматися світовою спільнотою як повноцінна за відсутності системи банківського регулювання, що відповідає міжнародно визнаним стандартам.

Ефективна система регулювання діяльності банків потрібна і самим банкам, тому що успіх їхньої діяльності залежить від довіри до них з боку суспільства. Втрата довіри вкладників до одного банку може викликати ланцюгову реакцію, перекинутися на всю банківську систему і призвести до втрати довіри до всієї банківської системи.

Отже, необхідність регулювання діяльності банків з боку держави визначається квазісуспільною природою банків. Банки функціонують головно як недержавні, приватні структури, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас, як уже зазначалося, вони займаються суспільно корисною й необхідною діяльністю, що і робить регулювання цієї діяльності обґрунтованим і необхідним завданням держави.

Ефективність банківського регулювання залежить значною мірою від того, наскільки чітко визначені завдання, що стоять перед відповідними регулятивно-наглядовими органами, наскільки добре ці завдання розуміють і підтримують органи, що розроб­ляють економічну політику держави і несуть відповідальність за реалізацію цієї політики.

Основні завдання регулювання діяльності банків:

підтримання стабільності та надійності банківської системи з метою сприяння економічному піднесенню;

захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління банками і від шахрайства. Інтереси вкладників потребують захисту, тому що в усіх країнах рівень інформованості вкладників про фінансовий стан банків вельми недостатній і вони не мають можливості самостійно оцінити, який ризик беруть на себе, розміщуючи свої кошти в тому чи іншому банку;

створення конкурентного середовища у банківському секторі, адже саме це середовище є найсприятливішим для клієнтів банків. Завдяки банківській конкуренції знижуються процентні ставки за позичками, підвищуються процентні ставки за депозитами, розширюється спектр банківських послуг, запроваджуються новітні банківські технології тощо;

забезпечення відкритості (прозорості) політики і діяльності банківського сектору в цілому і кожного банку окремо. Підвищення відкритості базується на удосконаленні системи обліку і звітності в банках і наближенні їх до вимог, що випливають із досвіду міжнародної банківської практики;

підтримування необхідного рівня стандартизації і професіо­налізму в банківському секторі, забезпечення ефективної діяльності банків і запровадження технологічних нововведень в інтересах споживачів банківських послуг.

Необхідність і значущість банківського регулювання в умовах ринкової економіки не виключають саморегуляції банківського сектору через ринкові механізми. Ці дві форми регулювання мають доповнювати одна одну. Банки повинні діяти, керуючись принципами комерційного розрахунку та надійності. У свою чергу, органи банківського регулювання мусять діяти, керуючись принципами розумного, обачливого ставлення до банків, тобто вони не повинні вимагати від банків здійснення операцій, які могли б послабити їхній фінансовий стан, посягати на свободу підприємницької діяльності банків.

В Україні в умовах планово-централізованої економіки та існування системи державних банків не було потреби у створенні системи банківського регулювання. Напрями й умови діяльності банків визначалися урядом, він же і контролював їхню діяльність.

В умовах трансформації економіки в Україні одним із найваж­ливіших компонентів цього процесу є створення ефективної системи пруденційного банківського регулювання. Проблема створення цієї системи має для України особливе значення, зважаючи на такі фактори:

нестабільний характер економіки;

ризикована практика банківської діяльності, зокрема кредитування, що виявляється у високому рівні простроченої, пролонгованої та безнадійної до повернення кредитної заборгованості, а також у надмірному кредитуванні інсайдерів, у концентрації кредитного ризику;

недостатній рівень банківського капіталу та резервів на покриття ризиків з огляду на потреби економіки та якість активів банків;

неефективність системи управління ризиками, яку застосовують банки. Про це свідчить хоча б той факт, що протягом останніх років постійно приблизно 12—14 % від загальної кількості зареєстрованих банків перебувають у стадії ліквідації;

неадекватність системи банківського нагляду та аудиту стану банківської системи (зокрема, 90 % збанкрутілих банків мали позитивні аудиторські висновки).

У світовій практиці спочатку десятиріччями, століттями формувалася банківська система, а потім уже система банківського регулювання. В Україні ці процеси відбуваються паралельно, що є, безумовно, ускладнювальним фактором. Водночас Україна має й деякі переваги — вона може і повинна скористатися накопиченим світовим досвідом у галузі банківського регулювання.