Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.2. Основні школи маржиналієтського напрямку

6.2. Основні школи маржиналієтського напрямку

Безсумнівна заслуга в забезпеченні цієї популярності та наданні . маржиналістським ідеям оформленого і цілісного вираження належить австрійській школі. Главою її був один із батьків-засновникіі маржиналізму Карл Менгер (1840-1921), який очолював кафедру еконохміки у Віденському університеті. Серед інших видатних пред­ставників цієї школи були його учні та послідовники: Фрідріх Візер (1851—1926), основні праці: «Походження і основні закони госпо­дарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889) і Ойген Бем-Баверк (1851-1919)— «Основи теорії цінності господарських благ» (1886). В основі вчення школи — теорія цінності. Стара проблема класичної школи -— пошуки основи обмінюваності — вирішується австрійцями з принципово інших позицій. Цінність трактується як виключно суб'єктивна категорія, це — оцінка індивідуумом ступеня корисності для нього благ, які він споживає. Ступінь корисності бу­де визначатися не загальними корисними властивостями даного олага, а інтенсивністю бажаності для суб'єкта певної його кількості. Тому, чим більшою є кількість якого-небудь блага (запас), тим меншу цінність буде становити кожна наступна його одиниця. Бажаність останньої, найменш значимої одиниці, блага буде стано­вити граничну корисність. Введення цього поняття дозволяє оціни­ти порівняльну значимість різних благ, зокрема дати пояснення «па­радоксу Сміта»: вода, звичайно, корисніша від алмазів, але через значно більшу їх рідкісність остання одиниця дорогоцінних каменів набагато бажаніша за останню одиницю наявної у достатку води.

Виходячи з того, що інтенсивність потреб у різних благах не од­накова, а корисність споживання кожної наступної одиниці спожи­ваного блага зменшується, К. Менгер склав таблицю, яка ілюструє принцип споживчого вибору відповідно до вирівнювання гранич­них корисностей («шкала Менгера»).

Цим принципом індивіди будуть керуватися і під час обміну. А обміняє свій товар X на товар У, наявний в В тому, що У він оцінює вище, ніж X. Для В навпаки X означає більше, ніж У. Обмін буде продовжуватися до тих пір, поки оцінки корисностей в обох контрагентів не зрівняються і у них не виникне бажання змінити досягнуту рівновагу. Мінові відносини, тобто ціни, будуть визнача­тися взаємодією суб'єктивних оцінок продавців і покупців. Якщо продавець оцінює коня в 100 флоринів, а покупець у 80, то ціна, ймовірно, встановиться близько 90 флоринів, тобто в інтервалі між двома оцінками. Коли в обміні беруть участь кілька продавців і по­купців зі своїми оцінками, ситуація ускладнюється, і ціна визна­чається в межах суб'єктивних оцінок граничних пар контрагентів. Бем-Баверк розглядає цей випадок на прикладі ринку коней.

Припустимо, десять продавців бажають продати кожний по од­ному коню, а десять покупців бажають придбати по одному коню. У кожного покупця свої індивідуальні оцінки можливостей купівлі («не дорожче»), а в продавців — можливостей продажу («не дешев­ше»).;

Оцінки покупців(А)                                                                                                                                                                                                                                                                                                            Оцінки продавців (Y)

А1 — 300 флоринів         В1 — 100 флоринів

А2 — 280 флоринів         В2 — ПО флоринів

А3 — 260 флоринів         В3 — 150 флоринів

А4 — 240 флоринів         В4 — 170 флоринів

А5 — 220 флоринів          В5 — 200 флоринів

А6 — 210 флоринів         В6 — 215 флоринів

А7 — 200 флоринів         В7 — 250 флоринів

А8 — 180 флоринів         В8 — 260 флоринів

А9— 170 флоринів          В9 — 280 флоринів

Л10 — 150 флоринів       В10 — 300 флоринів

Угода може відбутися тільки в тому випадку, якщо оцінка по­купця вища за оцінку продавця. Тому у формуванні ціни беруть участь тільки перші п'ять пар. Ціна не може бути нижчою за оцінку ' першого виключеного покупця (210), оскільки якщо вона знизить­ся, наприклад, до 207 флоринів, у «гру» вступає покупець А6 і по­купців стає більше, ніж продавців. У такій ситуації конкуренція по­купців неодмінно підніме ціну. Але вона не може бути і вищою за оцінку першого виключеного продавця (215), оскільки перевищен­ня цього рівня втягує в конкуренцію зайвого продавця В6, якому продовжують протистояти п'ять покупців. Ціна повинна знизитися. Зрештою вона встановиться в інтервалі між 210 і 215 флоринами, наприклад, — 212,5, що забезпечить рівновагу між попитом (5 по­купців) і пропозицією (5 продавців). Ця ціна буде відображати гра­ничну корисність товару для всіх учасників обміну, і чим більше цих учасників, тим вужчий інтервал, у межах якого встановлюється прийнятна для всіх ціна.

Визначення цінності корисністю залишало відкритим питання про те, яку роль у встановленні цін відіграють витрати виробництва і як визначається цінність капітальних благ. Відповіді на ці питан­ня запропонував Ф. Візер своєю теорією альтернативних витрат і приписування.

Витрати виробництва розглядалися не як реальні затрати вироб­ничих факторів, а як оцінка альтернативних можливостей їх вико­ристання в іншому місці. Матеріали, устаткування, гроші, час мо­жуть застосовуватися для створення різних благ і послуг, але якщо вони використовуються для чогось одного, то їх не можна викорис­товувати для інших цілей, якими доводиться жертвувати. Ці жертви і є витрати, тобто те, скільки коштує виробнику обрана ним діяльність. Якщо для випуску столів довелося відмовитися від ви­робництва деякої кількості стільців, то недоотримана корисність невипущених стільців і становить справжні витрати виробництва столів. Якщо збільшиться попит на стільці, внаслідок чого зростуть Ціни на дошки, зросте і вартість виробництва столів, хоча кількість і якість використовуваних для їх виготовлення матеріалів залиши­лися незмінними.

З цих позицій розглядається і утворення вартості капітальних благ. Цінність ткацького верстата визначається цінністю виготов­леної на ньому тканини. Зроблений продукт у такий спосіб приписує вартість засобам виробництва. Це стосується не тільки капітальних благ, але й інших факторів виробництва — праці, землі. їх оцінка також здійснюється за допомогою приписування їм вартості тими споживчими благами, які були зроблені за їх до­помогою. Чим більший попит на житло, тим більше будуть плати­ти робітникам, які будують житлові будинки, і тим дорожчими бу­дуть земельні ділянки, на яких вони зводяться. Одночасно форму­ються доходи різних груп населення — заробітна плата, прибуток на капітал, земельна рента, тобто вирішується проблема розподілу. При цьому виникає одна істотна обставина, на яку звернув увагу Бем-Баверк. Утворення факторних доходів і створення продукту за допомогою придбаних факторів — процеси, які протікають у різний час. Спочатку потрібно придбати фактори виробництва — працю, землю — і створити доходи їх продавців (зарплата, рента), а потім за допомогою капіталу створюється продукт, цінність якого визначає цінність факторів, а отже, факторні доходи. Отже, те­перішні блага обмінюються на майбутніми. Але для цього потрібно сьогодні оцінити вартість цих майбутніх благ. Інакше кажучи, щоб встановити величину заробітної плати або ренти, потрібно знати, скільки буде коштувати сьогодні той продукт, який буде випущено до кінця виробничого періоду. Щоб це зробити, потрібно взяти до уваги можливість альтернативного використання ресурсів.

Кошти, які затрачаються на виготовлення продукту, можуть бу­ти використані по-іншому і приносити дохід у вигляді відсотка. Втрачену можливість його отримання варто взяти до уваги, оціню­ючи вартість майбутніх благ. Ця ідея у подальшому взята за основу процедури економічних розрахунків, яка називається дисконтуван­ням.

Категорію відсотка Бем-Баверк спеціально досліджує у праці «Капітал і відсоток»

Капітал — це засоби, які дозволяють підвищити продук­тивність інших факторів виробництва: праці, землі. Однак, щоб їх створити, потрібні зусилля і час. Це ускладнює і подовжує процес виробництва, але в результаті утворюється більша кількість про­дукту на одиницю витрат. Рибу можна ловити руками, а можна, за­тративши деякий час і засоби, сплести сіть. В другому випадку різко підвищиться продуктивність риболовлі. Тепер, якщо від от­риманого результату відняти усі витрати (у тому числі можливість альтернативного використання засобів і часу, витрачених на виго­товлення сіті), то залишок буде становити чисту продуктивність капіталу. Це і є відсоток на капітал, тобто величина доходу, обу­мовлена найкращим альтернативним використанням застосовував них коштів. Це — плата за можливість використовувати капітал у даній справі. Якщо її не буде, капітал піде в інші сфери, напри­клад, буде відданий у позику, і стягнута за це плата стане тією гра­ницею, нижче якої дохід на капітал опуститися не може.

Саме ж існування відсотка Бем-Баверк виводить з того, що лю­ди через певні причини, схильні оцінювати теперішні блага вище за майбутні. Вкладаючи сьогодні 100 грошових одиниць, саме цієї су­мою оцінюють їх майбутню продуктивність. Але коли майбутнє стає сьогоденням, виявляється, що оцінка була заниженою і вироб­лено благ на суму в 110 грошових одиниць. Різниця і становить відсоток на вкладений капітал. Таким чином, відсоток є дисконто­ваною вартістю майбутнього граничного продукту, виробленого за допомогою сучасних капіталовкладень.

Одночасно з австрійською школою маржиналістські ідеї розви­вали деякі англійські економісти, серед яких провідна роль нале­жить Вільямові Стенлі Джевонсу (1835-1882). Його праця «Теорія політичної економії» (1871) була однією з тих, котрі ознаменували початок «маржиналістської революції».

Процес товарного обміну він так само, як і австрійці, пояснював прагненням залучених у нього індивідів максимізувати корисність. Причому мова йде не про загальну корисність, а про корисність, от­римувану завдяки кожній додатково придбаній одиниці блага, яку Джевонс називає «крайнім ступенем корисності». Але, на відміну від австрійців, під граничною корисністю він розумів не власну властивість останньої одиниці блага, а збільшення корисності кож­ної додаткової одиниці. Такий підхід дозволив йому сформулювати закон спадної граничної корисності та підійти до проблеми «рівняння обміну». Обмін може відбутися лише за тієї умови, якщо гранична значимість отримуваного товару перевищує граничну ко­рисність відданого натомість. Торг йде доти, поки не буде знайдено таке співвідношення обмінюваних речей, яке влаштовує обидві сто­рони, тобто знайдено прийнятні для них ціни. Це досягається тоді, коли граничні корисності обох товарів вирівнюються.

Джевонс, власне кажучи, сформулював твердження, яке у су­часній економічній теорії називається рівновагою споживача: відношення граничних корисностей обмінюваних товарів про­порційне відношенню їх цін.

Теорія обміну Джевонса припускає сталу пропозицію, тобто кількості обмінюваних товарів є заданими. На момент угоди витра­ти виробництва вже здійснені. Вони залишаються в минулому з комерційної точки зору не є цікавими. Але в умовах змінної пропо­зиції вплив витрат необхідно враховувати, оскільки, визначаючи обсяг випуску, вони визначають і «кінцевий ступінь корисності», що у свою чергу визначає цінність. Якщо рухатися цим ланцюж­ком, то першою, вихідною його ланкою стають витрати, які забез­печують пропозицію. Витрати ці трактуються як сукупність відчуттів, пережитих виробником благ і обумовлених поняттям «тягар праці».

Тягар праці — це ступінь невдоволення своєю діяльністю. Сю­ди належать і зусилля, необхідні для того, щоб змусити себе щось робити, і прикрість від того, що не відразу все вдається, і напруга, яка породжує втому. Із зростанням результатів діяльності збіль­шується вдоволення від цього і тягар праці знижується, але після певного моменту втома бере своє, кожна нова порція зусиль прино­сить все більше невдоволення, тягар праці знову зростає. Джевонс зіставляє функцію граничного тягаря праці з функцією граничної корисності, ілюструючи це графічно (рис. 6.1).

Рис. 6.1. Графічне зіставлення функції граничного тягаря праці

з функцією граничної корисності

Верхня крива відображає монотонно спадну граничну ко­рисність продукту. Нижня — тягар праці, затрачуваної під час ви­робництва цього продукту. Вона спадає із зростанням вдоволення від роботи, але коли вдоволення досягає максимуму, знову починає збільшуватися. Коли граничний тягар праці зрівняється із гранич­ною корисністю продукту (аb = bс), подальші витрати втрачають сенс, оскільки вони не компенсуються приростом корисності. Хоча теорія Джевонса і не мала логічно завершеного характеру, його ідеї набули широкого розповсюдження і отримали розвиток

у ЙОГО ПОСЛІДОВНИКІВ.

Філіпп Уікстид (1844-1927) — філософ, історик і математик, який зацікавився економічною наукою. У книзі «Здоровий глузд у політичній економії» (1910) уточнив деякі маржиналістські ідеї, висунуті Джевонсом. Він уже користується терміном «гранична ко­рисність», також трактуючи його як приріст вже наявного запасу корисностей. Досліджуючи поведінку споживача, він розглядає йо­го як раціонального суб'єкта, що здійснює свій вибір відповідно до «шкали переваг», яка будується в порядку зменшення корисності. Індивідуальні шкали переваг складаються в колективні, які, власне кажучи, становлять криві ринкового попиту, що відображають ба­жання не тільки покупців, але і продавців. Крива пропозиції, за Уікстидом, — це та ж крива попиту, що показує прагнення про­давців реалізувати свій товар. Є в нього і поняття альтернативних витрат, яке наближається до трактування цієї категорії у Візера, а також концепція розподілу як винагороди факторів виробництва відповідно з граничним продуктом кожного із них.

Іншим продовжувачем традиції Джевонса в неокласичній теорії був Френсіс-Еджуорт (1845-1926). Його погляди викладені в серії журнальних статей і в книзі «Математична психологія» (1881).

У своїй теорії обміну він показує, що ринкова рівновага є зістав­ленням корисностей (utilities) і тягарів, тобто відчуттів, протилежних корисностям (disutilities). Оцінки покупців будуть визначатися їх уявленнями про корисність придбаних благ, а оцінки продавців — відчуттями тягаря витрат на їх виробництво. Ціна встановлюється в інтервалі між оцінками граничних учасників обміну, і чим більше цих учасників, тим вужчі границі інтервалу, який збігається, зреш­тою, в одній точці. У цьому — суть «теореми Еджуорта».

Еджуорт ввів також поняття кривої байдужності — графічного зображення ситуації, у якій споживач зіштовхується з різними комбінаціями благ, які приносять йому однакову корисність, і дослідив деякі їх властивості.

За допомогою кривих байдужності з'явилась можливість знайти не тільки найбільш прийнятну комбінацію кількостей споживаних благ, але і найбільш ефективний варіант обміну. Методом розв'язання задачі стала так звана «діаграма (скринька) Еджуорта». Хоча вона розробле­на і пізніше, але отримала ім'я англійського економіста, оскільки в її основу була покладена його ідея (рис. 6.2).

  Рис. 6.2. Діаграма {скринька) Еджуорта

Два ізольованих суб'єкти .— Робінзон і П'ятниця — володіють двома видами продуктів: кокосами і бананами. Різні комбінації вдо­волення їх потреб у цих благах відображають криві байдужності. Карта байдужності Робінзона розташована в системі координат з початком у точці ОR, а карта байдужності П'ятниці — у системі ко­ординат, повернених на 180° з початком у точці ОF. Запас бананів відраховується по горизонтальних осях, запас кокосів — по верти­кальних. Криві байдужності й у Робінзона, й у П'ятниці ввігнуті відносно початків їх координат, які протилежні один одному.

Нехай первісний розподіл благ зображено точкою А, у якій пе­ретинаються криві байдужності I'R і I'F При цьому Робінзон володіє 7            бананами і 1 кокосом, а П'ятниця — 3 бананами і 5 кокосами.

В одного надлишок бананів і недостача кокосів, в іншого — навпа­ки. В таких умовах цілком ймовірним стає обмін між ними. Якщо Робінзон віддає 1 банан в обмін на 1 кокос, а П'ятниця — 1 кокос в обмін на банан, то вони перемістяться в точку В. Угода взаємо­вигідна, але не найефективніша, оскільки криві байдужності пере­тинаються. Більш ефективний обмін, в результаті якого обоє вияв­ляються в точці С, де криві байдужності дотикаються, що означає
збіг їх граничних норм заміщення (М
RS). Таких точок може бути декілька і якщо з'єднати їх спільною лінією, то можна отримати криву контрактів, яка показує всі варіанти взаємовигідних угод. Якій із точок варто віддати перевагу, сказати важко, можна лише констатувати, що всі вони лежать в області ефективного розподілу. Більш розгорнутий і математично інтерпретований варіант маржиналістської концепції був представлений лозаннською школою,

основоположником якої став один із батьків-засновників нового на­прямку ЛеонВальрас_(1834-1910^.

Гірський інженер за освітою, він займався журналістикою, був директором кооперативного банку. Після вдалого виступу з до­повіддю на Міжнародному фінансовому конгресі зайняв кафедру політичної економії у швейцарському місті Лозанна, якою керував 32 роки і де були написані основні його праці.

В економічній науці він розрізняє «чисту теорію», «соціальну економіку», яка трактує проблеми власності і розподіла багатства, та «прикладну політичну економію», що займається питаннями ор­ганізації, управління, фінансового забезпечення. Закономірності економічного розвитку повинна розкривати чиста теорія, основні принципи якої були ним викладені у праці «Елементи чистої політичної економії або теорія суспільного багатства», (1874),

Як і Джевонс, Вальрас виходить із пропорційності цін і гранич­них корисностей благ, тобто ситуації споживчої рівноваги. Але він задається питанням про те, за яких умов буде досягатися рівновага в масштабах усього господарського організму і пропонує матема­тичну модель загальної економічної рівноваги. Вальрасовська модель є замкнутою економічною системою, у якій виробництво і споживання пов'язані між собою за допомо­гою двох взаємодіючих ринків: ринку товарів і ринку факторів ви­робництва. Власники факторів є продавцями їх послуг, що дозво­ляє їм формувати свої доходи — ренту, відсоток, заробітну пла­ту — і купувати на них споживчі товари. Підприємці, навпаки, ку­пують послуги виробничих факторів і продають предмети спожи­вання. Система буде нормально функціонувати лише в тому випад­ку, якщо уся вартість факторних послуг буде дорівнювати вартості споживчих продуктів. Але досягнення такої рівності впирається в проблему формування цін. Ціни на послуги факторів вироб­ництва не можуть бути визначені, поки фірми не вирішать, який обсяг продукції вони будуть виробляти. Але це рішення вимагає знання цін на вироблені продукти, шо визначаються попитом домогосподарств, залежним, у свою чергу, від доходів, одержуваних під час продажу факторних послуг за певними цінами. Таким чи­ном, ціни споживчих товарів і послуг залежать від цін ресурсів, а ціни ресурсів -— від цін споживчих благ, на які пред'являється платоспроможний попит. Утворюється порочне коло, розірвати яке можна лише припустивши, що ціни на продукти і фактори ви­робництва визначаються одночасно.

Якщо виразити відзначений взаємозв'язок у вигляді системи рівнянь, то досягнення стану загальної рівноваги означає існування єдиного розв'язку для всієї системи спільних рівнянь.

Для всіх п товарів можна отримати систему рівнянь, яка відоб­ражає стан загальної рівноваги:



Якщо в країні продається п товарів і послуг, і кількість продано­го товару залежить від цін на всі інші, то попит на 2-й товап тяк-ий-

Цей вираз, який прийнято називати законом Вальраса, точно відповідає «тотожності Сея» і відображає ті ж залежності, що і «закон Сея». Різниця лише в тому, що описані за допомогою строгих матема­тичних методів, ці взаємозв'язки повинні були не просто постулювати­ся, а доводитися. Причому доведення повинно було зводитися до відповіді на три запитання: чи існує загальна рівновага? (1); чи є вона єдиним розв'язком системи рівнянь? (2); чи буде ця єдина загальна рівновага стійкою? (3). Доведення існування припускало насамперед з'ясування принципової можливості розв'язання системи. Така мож­ливість має місце, якщо кількості рівнянь дорівнює кількості невідо­мих. Вальрас показав наявність такої рівності, навіть з урахуванням то­го, що одне із рівнянь не є незалежним. Однак відповідно до закону Вальраса, якщо задовольняються всі рівняння, крім одного, то і воно задовольняється. Отже, для п споживчих товарів і т факторів вироб­ництва кількість рівнянь буде т + п — 1.

Але і невідомих, якими є ціни, що відповідають умовам рівно­ваги, також буде т + п - 1, оскільки ціна одного з товарів визначе­на. Цим товаром є гроші (або будь-який споживчий товар, що вико-. нує рахункову функцію, у якому виражені ціни всіх інших товарів). Рівність кількості рівнянь і невідомих - необхідна, але не до­статня умова існування загальної рівноваги. Теоретична модель економіки, де дотримується ця умова, може вважатися завершеною або несуперечливою, але при цьому не гарантується розв'язок, який має економічний зміст, оскільки коренями рівнянь можуть бу­ти уявні або від'ємні числа, що не може відповідати економічним реаліям.

Існування загальної рівноваги набуває економічного змісту в тому випадку, якщо збалансованість інтересів учасників обміну досягає, оптимуму, тобто розподіл товарів і ресурсів забезпечує максимум загальної функції корисності. Умовою, шо забезпечує оп-тимальність, є рівність граничних норм заміщення для всіх індивідів і фірм. Отже, щоб довести існування загальної рівноваги, потрібно показати, що існує ситуація, у якій за даних бюджетних обмежень граничні норми заміщення вирівнюються. Цій умові за­довольняє рівновага за досконалої конкуренції, коли граничні нор­ми заміщення дорівнюють відносним цінам, однаковим для всіх учасників.

Теореми існування обґрунтовують не тільки можливість досяг­нення рівноважного стану в економіці, але й єдиність розв'язку си­стеми рівнянь, що його відображає, оскільки існує лише одна точ­ка, яка задовольняє всі умови рівноваги.

Нарешті, виникає проблема стійкості досягнутої загальної рівноваги, тобто з'ясування, чи існує необхідність і обов'язковість повернення до рівноважного стану у випадку відхилення від нього, і якщо так, то який механізм, що забезпечує цю стійкість. Вальрас намагається показати, яким чином ринок вирішує цю проблему, просуваючи економіку до рівноважного стану. Він розглядає стійкість як безліч точок рівноваги, а нестійкий стан як проміжний між двома стійкими. Наближення до точки рівноваги здійснюється поступово в процесі ринкової конкуренції методом проб і помилок, який він називає «намацуванням» (tatonnement). Причому цей про­цес відбувається не на одному, а на всіх ринках.

Припустимо, рівноважна ціна встановилася на всіх ринках, крім одного, де ціна відхилилася від рівноваги. Це викликає не­обхідність її корегування для того, щоб усунути надлишковий або недостатній попит. Але таке корегування приведе до порушення рівноваги на інших ринках, оскільки рівновага на них встановлю­валося з урахуванням первісно нерівноважної ціни на одному із них. Отже, необхідно корегувати ціни на всіх інших ринках, а потім знову на даному ринку і т.д. Вальрас вважав, що процес «намацу­вання» є збіжним, тобто відхилення від рівноважних цін незмінно скорочуються і таким чином вся система всі ближче і ближче про­сувається до стану загальної рівноваги, поки не досягає його.

Особливістю вальрасівської концепції tatonnement було припу­щення про те, що в стані нерівноваги, поки йде «намацування», ніяких реальних угод не відбувається, дійсний обмін відбувається лише тоді, коли знайдено ціну рівноваги. Таким чином, із аналізу практично виключалося дослідження нерівноважних ситуацій. Така постановка питання, безумовно, спрощувала проблему, і Вальрас це розумів, але він вважав, що така модель може бути придатна у якості принципової схеми того, як ринки насправді просуваються до рівноваги, і в цьому випадку допустиме припущення про абсо­лютно конкурентний ринок «так само, як у чистій механіці ми спо­конвічно припускаємо, що всі машини працюють без тертя».

У такій економіці передбачається ідеальна мобільність факторів виробництва, єдність цін на однорідну продукцію, повна інформо-ваність учасників про свої функції попиту та пропозиції, техно­логічні коефіцієнти та про доступні альтернативи. Очевидно, що ці характеристики ніколи не досягаються у реальному світі. Але зада­ча Вальраса була не в тому, щоб досліджувати властивості доскона­лої конкуренції, а в тому, щоб показати, що можлива послідовно раціональна економічна система, максимізуюча суспільний добро­бут, і ця можливість є ніби нормативною програмою наближення реального світу до ідеального світу загальної рівноваги.

Ідеальність моделі Вальраса полягає ще й в тому, що вона повністю статична: у ній відсутній технічний прогрес, немає запасів невикористаних ресурсів, не зростає населення і не змінюється йо­го склад, незмінними залишаються інституціональні умови. Однак цю модель можна спрощувати й ускладнювати шляхом включення в неї змінних, які створюються як ендогенно, так і екзогенно, і відо­бражають як економічні процеси і явища, так й інституціональні умови функціонування ринкової економіки. Саме тому вона стала вихідною точкою для багатьох сучасних напрямків у економічній науці, які вивчають особливості економічної поведінки в рамках за­гальної рівноваги. У цьому розумінні слід погодитися з думкою І. Шумпетера про те, що «Елементи...» Вальраса були... Великою Хартією сучасної економічної науки».

$(function () { $(".content .title").find('h1').replaceWith(function() { return '

' + $(this).text() + '

'; }); $( ".pagination" ).append(''); });