Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.2. Соціальний розвиток українських земель

Включення українських земель до складу Великого князі­вства Литовського на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівсь­ка влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інститути українських земель - князівств.

Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служ­би у небаченій досі кількості представників різних верств на­селення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі на умовах володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й "нижчих" категорій - двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке на­давалося за військову службу і чітко регламентувалось пев­ним колом зобов'язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною фор­мою до остаточного перетворення прекосного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої "дер­жавної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнялося від "класичних" його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості

феодалів Великого князівства Литовського, панів чи бенефіціїв, була все ж таки виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала фор­ма давнього отчинного володіння - привілейованого спадково­го землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були надзвичайно утрудненими.

Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської ієрар­хічної структури, поява нових прошарків у феодальному сере­довищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумо­вили специфіку української феодальної ієрархії ХУ-ХУП ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів — Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замк­нутий стан, входження до якого було неможливим. У цьому не могли зарадити ні багатства, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політич­них інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у певній дер­жавній системі.

Слід зауважити, що князівська верства не була однорідною. У XV - XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сан-гушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували маєтку середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.

Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сан-гупіків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийсь-ких, Четвертинських, Корецьких називалися у документах "кня­жатами головними", решта мали назву "княжат-новітників". Підвалиною землеволодіння "головних княжат" були службові уділи їхніх предків, що закріпилися за даною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього ж таки роДу. Отже, "головних княжат" поряд з великою земельною влас­ністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння на відміну від "княжат-новітників", які були власниками отчин — вислуг, наданих свого часу великим князем за межами інших родових угідь. У межах території князівського землеволодіння і князі-общинники, і князі-власники вислуг користувалися су­веренними правами, що полягали у праві видання власних роз­поряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими.

Удільні князі-династи були повними суверенами свого володін­ня, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав об­межений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані вели­ким князем за протиправні вчинки.

"Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адмі­ністрації, оскільки мали інше право особистої підсудності ви­ключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат-новітників". За "головними княжатами" було зак­ріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів.

Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Вели­кого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих фе­одалів насамперед давністю роду, отчинним характером земле­володіння і певними імунними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів складали бояри, чимало представників яких входили до складу панів -ради і за своїм політичним та економічним впливом поступо­во зрівнялися з князями.

Середній прошарок бояр-шляхти, або зем'ян, складався з пред­ставників військово-служилого стану, які прагнули розширен­ня своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих фео­далів. Упродовж всього XVст. відбувалося поступове зближен­ня давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинниць-кої доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі закріплює за собою цілу низку майнових і імущих прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елі­тою. В результаті формується єдиний привілейований стан — шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.

Після видання Нешавських статутів та Радомського при­вілею шляхті Польща на початку XVI ст. перетворилася на шляхетську республіку з виборним монархом на чолі. Польська шляхта не лише домагалася певних політичних прав, цілковитої влади над своїми селянами, а й одержала навіть право відмови у "послушенстві" королеві. На початку XVI ст. законодавство у державі перейняв сейм, представництво в яко­му мала виключно шляхта.

Галицьке боярство опинилося у менш привілейованому ста­новищі, ніж польська шляхта, проте в міру того як верхівка галицького боярства окатоличувалася й полонізувалася, вона одержувала привілеї, які надавали їй дедалі більше прав. Зрештою привілеєм від 1434 року король Владислав III

запровадив у Галичині польське право, а великі й середні боя­ри отримали право шляхетства; дрібне боярство поступово зли­лось з селянством. У 1435 році галицькій шляхті надали пра­во самоврядування, в Галичині набули чинності шляхетські суди. За сприяння королів католицька церква посіла в Гали­чині становище державної й привілейованої.

Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та її остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) на се­редину XVI ст. було в основному завершене.

Одночасно з консолідацією шляхетства як стану відбува­лося законодавче закріплення прав і вольностей шляхти. Ли­товський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими, кот­рими шляхта фактично вже користувалась. Підтверджувало­ся правило, за яким шляхтич, що отримав маєток під магна-том був у праві покинути його, забравши своє рухоме майно, а також з дозволу великого князя — розпоряджатися третиною маєтку. Разом з тим статут узаконив поділ привілейованого класу ("стану") на шляхту, яка тримала землі за правом умов­ного володіння (за службу), і магнатів — князів і "панів", які володіли містами і містечками, величезними маєтностями за вотчинним правом, підлягали юрисдикції великого князя і могли мати свої власні військові загони.

Загальноземський підтвердний привілей від 1529 р. Сигіз-мунда II Августа гарантував непорушність володіння "отчина-ми" тим шляхтичам, котрі тримали маєтки під великим кня­зем (або магнатом - паном). Великий князь обіцяв не віддава­ти шляхетських володінь будь-кому з магнатів.

Досягненням шляхти у Литовській державі було запро­вадження за Віленським привілеєм від 1565 року повітових шляхетських сеймиків за польським зразком, в яких брали участь місцеві пани і шляхта.

Статут 1565 року закріпив за шляхтою (зокрема на ук­раїнських землях) законодавчі права і створив організацій­не представництво шляхти на сеймах. Запроваджувалися єдині для магнатів і шляхти порядки військової служби, уза­конювалося значення Великого вільного сейму, без згоди якого великий князь не мав права встановлювати будь-які державні устави.

Таким чином, реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти, сприяли встановленню режиму "шля­хетської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що

із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, але й їх родини і весь церков­ний причт - усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було численним - навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз бувало по дві парафії. Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване ста­новище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і просувала на них зручних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Будучи у тяжкому стано­вищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, змушена була наближатися до мас.

Основну масу населення українських земель становило се­лянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося на різних ступенях феодаль­ної залежності.

За правовим становищем селянство поділялося на дві ка­тегорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівсь­ких землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) най-численніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які вже позбу­лися права виходу від феодала.

Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася пере­ходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку - до їх повного закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і гро­шових податків на користь держави, окремих феодалів, а та­кож церковної десятини.

Одним із головних загальнодержавних податків був щорі­чний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщи-на" (одиницею обкладання був "дим" - будинок). На Чернігів­щині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму").

Крім цього, селяни українських земель відбували повин­ності на користь держави: будували і ремонтували замки

І двори польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили пра­цювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стадію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втра­тили права виходу від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київ­щині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні по­датки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном -так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. На­прикінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як на­слідок поширення товарно-грошових відносин натуральні по­датки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "робітні" селя­ни, які відбували свої повинності переважно у формі панщи­ни. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україну у XV ст. фільваркового землеробства зростають пан­щина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала на­туральні й грошові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних се­лян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від усіх податків. Звали­ся такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а та­кож зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Ли­товського мав величезний вплив на піднесення сільського гос­подарства. Починаючи з XVст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробітко­вої ренти. Таким чином, в українських землях створювалася

фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали в міру поширення фільварково­го господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровади­ла панщину в розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані між різними категоріями залежних селян, насамперед між дан­никами і тягловими селянами. Водночас розвивався процес об­меження власної свободи селян. За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похо-жих", ще спроможних покинути господарство феодала.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і ко­ролівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи грішми.

Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулю­вати селянські переходи правовими заходами. Так у 1453 р. панська шляхта прийняла постанову, у відповідності з якою селянин мав право виходу від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві комо­ри вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали не дозволяли селянам залишати свої маєтки і на таких умовах. Привілеєм 1447 р., виданим великим князем Казимиром, був забороне­ний перехід приватновласницьких селян до господарських (ве­ликокнязівських) маєтків. Законами 1501-1543 рр. селянам взагалі був заборонений перехід без дозволу пана.

У 1557 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани - Радою" була видана "Устава на волоки" — закон про проведення вол очної поміри, в якому визначалися нові принци­пи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Вол очна поміра мала на меті збільшення доходів вели­кокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. У відпо­відності з "Уставою на волоки" усі землі того чи іншого госпо­дарського (великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися на однакові земельні ділянки — волоки (23,5 га або 33 морги). Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися одержаною землею і залишати свою ділян­ку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати всі феодальні повинності. Для обро­бітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни восьми тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинних дні на тиждень. Фео­дальні податки неупинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла 4-5 днів на тиждень з волоки.

На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільварково-панщинної систе­ми господарства. У цей час польські феодали активно запро­ваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян.

Фільваркова система спочатку запроваджувалась на вели­кокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетсь­ких землях України. Із першої половини XVII ст. вони існу­вали на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загородників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідників, які мешка­ли на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночас­но відбували панщину у фільварку.

Близькими за своїм правовим становищем до підсусід­ників були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблю­вався, у середині XVII ст. в українських землях майже

не залишилося вільних селян. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, але й продавати, дарувати, відда­вати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх.

Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV - у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст - зміцнен­ню старих і виникненню нових міст і містечок.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподіля­лися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купець­ко-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. При­дбавши землі у залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. До другої кате­горії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри -хазяї майстерень і бюргерство. Третю, найчисельнішу категорію міщан складали міські низи - плебеї: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники.

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприя­ло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отриму­вали від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею, їм був заборонений доступ у деякі ремі­сничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації - цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх членів. На чолі цеху стояв цехмай-стер - старшина цеху, якого обирали з найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпо­ряджалися цеховим майном. Повноправними членами цехо­вих об'єднань виступали тільки майстри - власники майсте­рень, у яких працювало по декілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, але й гроші для заснування майстерні і внесення повної суми до цехової каси.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з кон­курентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до пев­ного цеху. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася

між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суво­ро встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збуту ремісницької продукції належало тільки його членам.

Окрім цехових ремісників, в українських містах була чи­мала група позацехових ремісників. Цей соціальний проша­рок міщан українських міст складали ремісники, які не могли увійти до цеху через національно-релігійну приналежність чи внаслідок відсутності коштів, та сільські ремісники, які пра­цювали у місті, тощо.

Значного розвитку в українських землях дістала міська торгівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичеві, Берестечку, Дрогобичі і Львові ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку - тричі на рік.

Правове становище міського населення залежало від кате­горії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне, цер­ковне), майнового стану і роду занять міщанина.

У найбільш тяжкому становищі знаходилися мешканці приватновласницьких міст. Міщани міст, які були власністю світських і духовних феодалів, були зобов'язані виконувати на користь власника чисельні і важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати різного роду податки - в'їзні, весільну куницю і т.п. Мешканці приватно­власницьких міст не мали права без згоди міської адмініст­рації залишати місто, чи переходити в інший стан.

Мешканці великокнязівських і королівських міст викону­вали загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлю­валися для них старостами і управителями: будували, ремон­тували і підтримували у належному стані замкові споруди, за­безпечували замкову і польову варту.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридичне незалежними, однак виконували як загально­державні повинності і податки, так і ті, які встановлювалися міською владою.

Магдебурзьке право значно послаблювало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів. В українських зем­лях магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міста від феодальної залежності. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користува­тися магдебурзьким правом католикам, а православне населен­ня, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

Для XV - XVI ст. характерним було значне зростання міст в українських землях. У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісниц­тва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, по­глиблюється соціальне розшарування серед міського населен­ня. Міщани міст, як і раніше, поділялися на три групи: арис­тократію - патриціат, бюргерство і міську голоту - плебс.

Нові явища у соціально-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової систе­ми землеробства, мали серйозні наслідки - все більше посилю­вався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженням національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство по­роджував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш пошире­ною формою якої були селянські втечі.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козака­ми. Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. — По­чатковій монгольській хроніці 1240 р. — і походить з тюркських мов. Означає він "одинокий", "схильний до розбою, завоювання".

Малозаселені і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землероб­ство у тих місцях, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами.

Вільні поселенці утворювали на нових землях і нову сус­пільну організацію - громаду. Кожен втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував фор­мально рівні з усіма іншими права користуватися господарсь­кими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне становище, природні багат­ства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій за­хист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. В цілому запорожці поділялися на січових і волосних козаків: перші власне і явля­ли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначився у боях, довго служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством", або "товариством". Частина

козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на "старших" і "молодших" і складала козацьке військо у влас­ному розумінні цього слова.

Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак вони не мали права про­живати на території Січі. Вони селилися на її околицях і в запорозьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом, промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків "сіднями", "гніздюка-ми". Узяті разом, вони складали одне військо.

Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво і узяти на державну службу частину запорозьких козаків, використовувати їх як проти на­родних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрові козаки". З цього часу козаками офі­ційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалася за його межами.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо меш­кали на королівських землях, а також міських магістратів і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реє­строві козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували право вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і нерегулярно, грошове жалування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавали сукно, порох, свинець.

Важливим чинником, який визначав настрій більшості реє­стрових козаків, було те, що для них ніколи не зникала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. В решті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, дуже бол-існо сприймало національно-релігійний утиск, який різко по­силився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, але й козацька "середина" переходили на бік повсталих проти кріпацтва і іно­земного гноблення.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існувало три чітко розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові коза-

ки, які служили уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.