6.2.6. Поєднання ринкового і державного регулювання ціноутворення в АПК

6.2.6. Поєднання ринкового і державного регулювання ціноутворення в АПК

У ринковій економіці кожний товаровиробник, власник товару сам визначає рівень ціни під впливом дії вищезазначених чинників. Причому, жорстка конкуренція змушує їх постійно вишукувати резерви зниження витрат, а одержаний прибуток співвідносити передусім з авансованим капіталом. Визначена таким чином норма прибутку знижується до середньої по всіх галузях народногосподарського комплексу, а ціна формується за формулою:

Ц = С + ФхНп,

де, Ц — ціна,

С — собівартість; Ф — авансований капітал; Нп — середня норма прибутку.

Віднесений до всього авансованого капіталу прибуток виступає регулятором суспільного виробництва. Наведена формула є загальною для всіх сфер матеріального виробництва.

Розроблена науковцями Інституту аграрної економіки УААН система ціноутворення в аграрній сфері економіки будується на іншій методичній основі. Вона обгрунтовується тим, що по-перше, державна політика цін у продовольчому комплексі, повинна спиратись на такі принципи:

Ціни, за якими сільськогосподарські товаровиробники продають свою продукцію фізичним особам чи юридичним особам недержавної форми власності, формуються за згодою сторін. Такі ціни держава не регулює; Коли сільськогосподарські виробники продають  свою продукцію підприємствам з державною або переважно державною формою власності, держава виступає як монополіст, і в цьому випадку регулювання цін не порушує, а захищає принципи їх вільного вибору;

При наявності інфляційних процесів держава здійснює антиінфляційний захист закупівельних цін з метою збереження цінового паритету, застосовуючи для цього індексацію цін, встановлення цін з упередженням інфляційних очікувань, авансування тощо;

Якщо держава вважає доцільним підтримувати сільське господарство за допомогою цінових важелів, ціна включає бюджетні доплати.

По-друге, при створенні економічних умов для АПК, зокрема цінового механізму, майже ніколи в практиці не враховувалась така особливість аграрного виробництва, як низька оборотність обігових коштів. У рослинництві продукцію одержують раз на рік, а витрати здійснюються протягом року. У промисловості оборотність оборотного капіталу дуже висока і при ціноутворенні тут враховується весь капітал, що дозволяє повністю визначати витрати і, виходячи з цього, формувати норму прибутку.

Враховуючи, що ціни повинні забезпечувати однакові умови відтворення капіталу для всіх галузей, при розрахунках необхідно брати до уваги термін обороту основних і оборотних засобів, щоб забезпечувати відшкодування нормативних витрат, а також однакові прибутки на одиницю ресурсів. У зв'язку з цим формула визначення ціни матиме такий вигляд:

Ц = Сп+ Вовф х Кнп + Спа х Кнп *12 х То,

Ц - ціна продукції;

Сп - собівартість продукції;

Вовф - вартість основних виробничих фондів;

Кнп - коефіцієнт норми прибутку;

Спа -собівартість продукції без суми амортизаційних відрахувань;

12 - кількість місяців у році;

То - термін виробничого циклу - обороту витрат (крім амортизації) у процесі

виробництва і реалізації продукції.

На внутрішньогалузевому рівні, незалежно від форм інтеграції, економічні відносини повинні будуватись на цьому ж принципі - рівної віддачі вкладеного капіталу.

На міжгалузевому рівні необхідно забезпечити підприємствам однакові економічні умови господарювання. Насамперед йдеться про встановлення паритетних цін обміну товарами між промисловістю і сільським господарством.

Дослідженнями виявлено, що основними причинами порушення еквівалентного обміну між промисловістю і сільським господарством є:

1. недосконалість методології формування цін на промислову і сільськогосподарську продукцію (закупівельні ціни встановлюються за відношенням чистого доходу до середньогалузевої собівартості продукції, а в оптовій ціні виробів промисловості галузеві нормативи рентабельності визначаються за відношенням до виробничих фондів). Тому і в сільському господарстві необхідно ввести показник норми прибутку, визначати її як відношення прибутку до загальної суми виробничих фондів, включаючи вартість землі;

2. значна частина чистого доходу, що утворюється у сільському господарстві,
перерозподіляється за межами галузі і у вигляді ПДВ (акцизних зборів)
враховується у цінах промислової продукції, тоді як певна частина його повинна
надходити у сільське господарство;

3. випереджаюче   зростання   цін   на   продукцію   промислових   галузей. Спостерігається також тенденція росту розцінок за послуги, які випереджають зростання закупівельних цін. Через це інтереси обслуговуючих галузей не узгоджуються з інтересами сільських товаровиробників.

Все це пов'язано з наявністю різних методичних підходів до формування цін у сільському господарстві та промисловості. У сільському господарстві в основу орієнтовних цін покладено середню в Україні собівартість, скориговану на індекс зростання витрат. Тобто у сільськогосподарському виробництві орієнтовні ціни разом з дотаціями і компенсаціями виконують функцію (на момент їх розрахунку) міри суспільно необхідних витрат. Але внаслідок зростання цін на засоби виробництва, що надходять з промисловості, а також систематичного підвищення роздрібних цін на товари, які споживаються працівниками сільського господарства, орієнтовні ціни швидко втрачають еквівалентність.

На іншій методологічній базі формуються ціни у промисловості та в галузях, що надають послуги сільському господарству. Тут при розрахунках оптово-відпускних цін беруть за основу не середні галузеві витрати, а індивідуальну повну собівартість продукції конкретного підприємства та вільний рівень рентабельності. Це суперечить економічній суті формування ціни не лише в ринковій економіці. До проведення демонополізації економіки у широких масштабах слід встановлювати обмежувальні оптово-відпускні та роздрібні ціни на продукцію промислових підприємств, розраховані на єдиній методологічній основі з урахуванням не індивідуальних, а середньогалузевих витрат.

Особливу актуальність набуває проблема, пов'язана з удосконаленням ціноутворення в агропромисловому комплексі, підтримкою цінової збалансованості його галузей, що передбачає в свою чергу дотримання пропорційності, а також принципу еквівалентності обміну. Еквівалентність можна розглядати як проблему збалансованого міжгалузевого цінового обміну, як цінову рівновагу між промисловістю і сільським господарством. Порушення цього принципу завжди спричинятиме дотування та інші види бюджетної допомоги сільському господарству.

Аграрні формування, незалежно від форм власності, організаційно-економічно пов'язані з переробними підприємствами (інтегрованими і неінтегрованими). Вони постачають функціонуючим монопольно державним підприємствам переробної промисловості сировину, дотримуючись певних договірних умов щодо її продажу-купівлі. Але кожна з названих сфер самостійно формує результативні показники. Вони вищі у тих галузях, які виробляють кінцевий продукт. Незважаючи на те, що вартість продуктів переробки в основному створюється саме при виробництві сировини, сільськогосподарські підприємства не є суб'єктами, що претендують на частину прибутку від реалізації готової (кінцевої) продукції. Внаслідок цього сільське господарство є найбільш економічно вразливою ланкою.

Еквівалентність обміну реалізується через вартість продукції і ціни на неї. Еквівалентним вважається такий обмін, коли при однаковій вартості обмінюваних товарів і послуг забезпечується задоволення потреб всіх його учасників. Це означає досягнення не тільки цінових паритетів обмінюваних товарів, й відповідності їх якісних параметрів.

За пропозиціями вчених Інституту аграрної економіки для реального вирішення проблеми паритетності цін і об'єктивних розподільних відносин в АПК необхідно включати як складову капіталу сільського господарства вартість земельних угідь.

Земля, як головний фактор виробництва, взагалі не має ціни, але на підтримання природної і посилення економічної родючості її господарства постійно здійснюють матеріально-фінансові витрати, які ціноутворенням майже не враховуються. Норма прибутку (10-13%), що існує протягом тривалого часу, є заниженою і не дозволяє за рахунок власних фінансів вести розширене відтворення у галузі.

У виробничій практиці широко вживається показник рентабельності, що характеризує відношення прибутку до повної собівартості реалізованої продукції. В ринкових умовах цей показник не може бути регулятором виробництва, тому що враховує лише ефективність поточних виробничих витрат, а не всю вартість функціонуючих у процесі виробництва фондів (капіталу). Нормативні показники рівня рентабельності до витрат ставлять у сприятливіші умови галузі з високою обіговістю коштів та у гірші - галузі, в яких з технологічних причин обіговість низька. До останніх належить сільське господарство. Тому в нормативних документах необхідно передбачати насамперед показник норми прибутку, тобто відношення прибутку до середньорічної вартості основних фондів і матеріальних оборотних коштів. На основі цього показника можна розрахувати оптимальну для галузі масу прибутку.

При цьому в міру входження землі у ринкові відносини необхідно враховувати її вартість в авансованому капіталі.

Норма прибутку використовується як інструмент для забезпечення еквівалентності обміну. Тут можливі два варіанти. Перший - це коли норма прибутку встановлюється в 1,5-кратному розмірі до процентів банку за депозитами. Цей варіант найбільш теоретично обгрунтований, але в умовах інфляції його важко дотримуватись - відсоткові ставки банку дуже коливаються. Другий (вимушений), коли норма прибутку встановлюється такою, як у промисловості, що обслуговує сільське господарство. Такі еквівалентні ціни, розраховані на основі оперативного визначення витрат виробництва та формування цін на продукцію сільського господарства і переробної промисловості в умовах інфляції, забезпечують необхідний рівень стабільної доходності сільськогосподарським товаровиробникам.

Для об'єктивної оцінки вкладу кожного учасника у кінцевий результат агропромислового виробництва у сфері виробництва і переробки сільськогосподарської продукції економічно не виправдано визначати рентабельність виробництва переробних підприємств з урахуванням вартості сировини. Цей показник треба обчислювати як відношення прибутку до власних витрат переробного підприємства (куди слід включати плату за користування кредитом на закупівлю сировини). Крім того, необхідно відмовитись від обмежувального рівня рентабельності для переробних підприємств, тому що це ідеальний варіант формування цін за витратним методом.

Найголовнішими економічними підоймами, які діють на ринку і регулюють його функціонування як системи та впливають на процес формування цін і обсягів виробництва, є попит та пропозиція. Ринок - це механізм, що зводить разом покупців (представників попиту) і продавців (представників пропозиції, постачальників) з метою реалізації їх цілей. Тому реформувати треба не ціни, а механізм їх утворення. Отже, найбільш логічним порядком формування ціноутворення, на нашу думку, є такий:

оптові ціни на основні сільськогосподарські продукти, напівфабрикати,
сировину, товари широкого вжитку повинні визначатись за принципом аукціону
на оптових ринках;

роздрібні ціни на продовольство на ринках формуються під впливом
попиту і пропозицій.

Таким чином, основними напрямами удосконалення цінового механізму в АПК є: комплексний підхід до формування цін на всіх стадіях відтворювального циклу із застосуванням єдиної у народному господарстві методологічної бази; поступовий перехід від регульованих до вільних цін за активної ролі держави в забезпеченні еквівалентного обміну та платоспроможного попиту населення на продукцію АПК; обмеження цін на продукцію монополій; поступове наближення внутрішніх цін до цін світового ринку.

На продукти, випуск яких передбачено державними програмами, необхідно встановлювати нижню цінову межу - ціну підтримки. Це гарантована мінімальна ціна, нижче якої не має права оплачуватися продукція. Ціни підтримки визначають на основі середніх по країні нормативних витрат виробництва по кожному конкретному продукту.

У разі реалізації продукції, передбаченої державними програмами, за ціною, нижчою, ніж еквівалентна, товаровиробнику відшкодовується різниця між еквівалентною і середньою ринковою ціною. Таким чином може бути досягнуте поєднання системи вільного ринкового ціноутворення та елементів державного регулювання.