6.3. Право власності в зарубіжних правових системах і тенденції його розвитку.

6.3. Право власності в зарубіжних правових системах і тенденції його розвитку.
Підстави набуття права власності

Право власності є центральним цивільно-правовим інститутом у всіх правових системах. Норми публічного права закріплюють принцип «священності та недоторканності» приватної власності, який нині є конституційним принципом. Відповідно держави визначають сукупність заходів для захисту приватної власності адміністративно-правовими й кримінально-правовими засобами.

Особливості права власності полягають у тому, що його нормами визначається правовий режим матеріальних цінностей у цивільному обороті взагалі, оскільки ці норми встановлюють міру можливої поведінки власника щодо володіння, користування й розпорядження майном.

Зміст суб’єктивного права власності (яке належить конкретному суб’єкту) становить сукупність виключних суб’єктивних правомочностей (повноважень) власника. У більшості вони зводяться до трьох основних: права володіння, права користування й права розпорядження майном, хоча в деяких правових системах існує більш широкий їх перелік.

Правом володіння (jus possidendi) вважається надана законом можливість фактичного панування над річчю, утримання її у сфері господарювання. Право користування річчю (jus utendi et jus fruendi) — це заснована на законі можливість експлуатації майна та одержання від нього плодів і доходів. Правом розпорядження річчю (jus disponendi) є надана власнику можливість на власний розсуд визначати юридичну та фактичну долю майна (продавати, здавати в найм, передати під заставу та ін. вкрай до знищення речі). Ці правомочності взаємозалежні й тільки в сукупності утворюють конструкцію суб’єктивного права власності, повний його зміст.

Суб’єктивне право власності має виключний характер: власник здійснює свої правомочності на власний розсуд, у своїх інтересах, незалежно від інших осіб. Він має право вимагати від усіх інших дотримуватися його прав як власника, утримуватися від будь-яких їх порушень, поважати ці права. Він пов’язаний правом і підкоряється лише закону. Усі інші особи можуть здійснювати такі правомочності тільки з волі власника та діяти у визначених ним межах. Ніхто, крім власника, щодо речі, яка йому належить, не в змозі здійснювати у своїх інтересах усіх правомоч­ностей у сукупності.

Разом з тим, у реалізації права власності власник не повинен порушувати прав і законних інтересів інших осіб, які в деяких випадках можуть суперечити інтересам власника. У зв’язку з цим закони всіх країн передбачають можливість певних обмежень права власності. Такі обмеження можуть бути примусовими (на підставі закону): санкція за правопорушення; або для задоволення публічних інтересів (реквізиція, обмеження права користування чи права розпорядження, встановлення публічних сервітутів); або в інтересах приватних осіб (встановлення приватних сервітутів). Так, з метою забезпечення державної безпеки, економічних інтересів країни, функціонування транспорту, засобів зв’язку, екологічної безпеки тощо за розпорядженням органів влади можуть прокладатися дороги, будуватися будівлі та ін. чи заборонятися будівництво певних об’єктів на ділянках, що належать на праві власності приватним особам. Законом може обмежуватися можливість укладання певних видів угод, вводитися режим їх ліцензування та ін.

У попередні історичні періоди право власності проголошувалося недоторканним і необмеженим; це відображено, зокрема, у відповідній статті Французького ЦК. З часом правовий режим власності змінювався відповідно до потреб суспільної практики. Надалі саме право власності стало трактуватися як надання особі можливості розпоряджатися річчю на власний розсуд, однак не всупереч публічним інтересам чи інтересам інших приватних осіб. Поступово держави вводили примусові обмеження правомочностей власника, які мають прямий чи непрямий характер: закріплення прав держави на примусове відчуження майна, встановлення публічних сервітутів (прямі обмеження); обмеження можливості укладати певні види цивільних угод, заборони вироб­ництва певних речей, ліцензування тощо (непрямі обмеження).

Концепція обмеження прав власника в інтересах третіх осіб закріплена в НЦК, відповідний параграф якого встановлює, що власник речі владний розпоряджатися річчю на свій розсуд і усувати інших від будь-якого впливу на неї; разом з тим, це можливо остільки, оскільки цьому не перешкоджають закон чи права третіх осіб. У сучасних правових системах для обґрунтування обмежень правомочностей власника найчастіше використовується положення доктрини про те, що власник не повинен зловживати своїм правом, порушуючи чужі законні інтереси.

Добровільне обмеження правомочностей власника здійснюється з його волі на основі договорів позики, найму, забудівлі, зас­нування сервітутів та ін.

Доктрина та судова практика зарубіжних країн визначає досить широке коло підстав набуття права власності. Їх поділяють на первісні та похідні.

У первісних способах право власності виникає вперше або незалежно від права і волі попереднього власника. Вважається, що у такі способи право власності виникає в тому обсязі, який передбачений правовою системою даної держави. Усі обмеження, якщо вони існували раніше, відпадають[1]. До первісних способів набуття права власності належать: специфікація, одержання плодів і доходів, прирощування, змішування речей (об’єднання), набуття безхазяйних речей, набувальна давність, націоналізація, конфіскація, реквізиція.

Вироблення речі як окремий спосіб не розглядається, а охоплюється поняттям специфікації, оскільки будь-яка річ виробляється в результаті переробки інших речей (сировини), які можуть належати на праві власності як самому виробнику, так і іншій особі. В останньому випадку власником нової речі буде власник старої речі (сировини), якщо вартість роботи не перевищує вартості матеріалів, з яких вироблено річ; оплатити роботу зобов’язаний власник матеріалів. Якщо вартість роботи перевищує вартість старої речі, то робота виконується за рахунок виробника, який також зобов’язаний компенсувати власнику матеріалів їхню вартість.

Плоди, звичайно належать власнику речі, яка плодоносить; доходи розглядаються як «юридичні плоди». Прирощуванням є будівлі, насадження та інші роботи з впорядкування (окультурення) земельної ділянки. Внаслідок об’єднання речей власником стає власник основної речі, а якщо об’єднуються рівнозначні речі різних власників — річ стає об’єктом спільної власності. Привлас­нення безхазяйних речей означає заволодіння речами, які не мають власника (res nullius) або добровільно залишені власником з наміром відмовитися від права власності (res derelictae). Приватні особи можуть привласнити лише рухому річ, а нерухоме майно може привласнити тільки держава.

Особливим способом набуття права власності є інститут набувальної давності. Якщо певна річ протягом тривалого визначеного в законі часу знаходиться у фактичному володінні певної особи, то остання набуває право власності на цю річ. У такому разі підстава одержання нею цієї речі повинна бути законною; володілець має безперервно володіти й користуватися річчю як власник (вилучати корисні властивості, сплачувати податки, вчиняти необхідні витрати тощо). Володіння повинно бути відкритим — цей факт відомий невизначеному колу осіб. Якщо володілець позбавляється можливості фактично володіти річчю або відмовляється від неї на якийсь час, або якщо власник речі пред’явить позов до суду про її відібрання, то термін володіння переривається.

Строки набувальної давності встановлюються окремо для рухомих та нерухомих речей і становлять для нерухомості: у Франції загальний строк — 30 років із початку володіння (після закінчення строку володілець, навіть недобросовісний, не зобов’язаний зазначати підстави придбання майна і стає власником), якщо володіння спирається на юридичний акт — 10 або 20 ро­ків (залежно від місця проживання дійсного власника стосовно об’єкта — у тому ж окрузі чи в іншому); у ФРН — 30 років; в Англії — 12 років; у США — від 5 до 20 років у різних штатах. Щодо рухомих речей строки набувальної давності становлять: у Франції — 3 роки (застосовуються лише в разі, коли особа добросовісно володіє річчю, придбаною від неуправомоченої на відчуження особи, тобто коли річ була викрадена від власника чи загублена ним і він не пред’являє позову про повернення речі протягом 3 років); у ФРН — 10 років. В Англії та США такі строки щодо рухомого (персонального) майна не встановлюються.

Похідні способи набуття права власності — це такі, за яких право власності набувача виникає в порядку правонаступництва, з волі попереднього власника, хоча є й винятки з цього правила. За похідними способами до нового власника переходить той обсяг правомочностей, який належав попередньому власнику, а також усі речові обтяження майна (сервітут, узуфрукт, застава) та в деяких випадках зобов’язальні (оренда), якими було обмежене право власності на річ. До похідних способів набуття права власності належать різноманітні цивільні угоди: договори (купівля-продаж, дарування, поставка та ін.) та односторонні угоди (заповіт, прийняття спадщини, індосамент на цінному папері та ін.).