6.3. Релігія як соціокультурний інститут, його функції
Однобокість у тлумаченні релігії можна подолати, розглядаючи її як соціальний інститут, розкриваючи її зміст через виконувані нею функції в суспільстві.
Релігія як соціальний інститут є системою соціальних норм, ролей історично сформованим комплексом вірувань і звичаїв, ритуалів (культів), стандартів поведінки, духовних цінностей і заповідей, що містяться у духовних текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.
Релігія як соціальний інститут існує на двох рівнях:
1) ціннісно-нормативному, що є складною системою вірувань, символів, цінностей, духовних заповідей, які містяться у релігійних текстах (у християн — Біблія, у мусульман — Коран). З них віруючі дізнаються про релігійні тлумачення будови світу, природи, черпають інформацію про космос, людину, суспільство. Із цих знань формуються поняття та ідеї, що справляють сильний вплив на психіку та емоції віруючих, породжуючи страх, радість, любов до Бога. Релігійні знання й вірування можна розглядати як ціннісні системи, котрі займають неабияке місце в духовній культурі суспільства, бо вони здатні змінювати поведінку людини. Вони вміщають моральні цінності й установки, які акумулюють у собі норми і правила людського співіснування, що вироблялися протягом віків. Так, в українському православ’ї виокремлюються сім дарів Святого Духа: мудрість, розум, порада, мужність, знання, побожність, страх Божий, а звідси дев’ять дарів Святого Духа, які мають визначити сенс життя віруючого. Це любов, радість, спокій, довготерпіння, добродушність, милосердя, віра, покірливість, стриманість;
2) організаційному, тобто церковному. За релігійно-етично-господарського підходу, розробленого М. Вебером, усю людську спільноту умовно поділяють на народи іудео-християнсько-мусульманських традицій (Захід) і презентованих індуїзмом, буддизмом, конфуціанством і даосизмом (Схід — індійці, китайці та інш.).
Розглядаючи світогляд іудео-християнсько-мусульманських народів, Ю. Павленко вирізняє наступні, притаманні їм переконання:
• розуміння духовної основи буття як особистого Бога, творця і судді видимого світу;
• уявлення про людину як істоту, створену Богом за своїм образом і подобою, наділену, відповідно, розумом, почуттям, вільною волею і діяльнісною природою; цим людина принципово вирізняється з-поміж безлічі інших живих істот;
• погляд на світ як на творіння (а не прояв або породження) Бога, принципово відмінне по суті від Бога і передане в користування людині, для задоволення її природних потреб, як предмет праці;
• віра в одиничність життя кожної конкретної людини, відсутність однозначної відповіді на питання, чи існувала душа до народження в тілі й очікування вічної відплати (у Пеклі або в Раю) за вчиненні на протязі життя діяння;
• гіпостазування добра(блага) і зла, однозначно пов’язуваних з Богом і Дияволом, у чому не важко розглядіти вплив зороастристського (зокрема й через гностицизм і маніхейство) дуалізму.
Індуїзму, буддизму, конфуціанству і даосизму притаманні інші переконання:
• божество уявляють як імперсональну, ірраціональну або, принаймні, абсолютно незбагненну першореальність, що являє себе або розкривається в явищах видимого світу (Брахма, Дао та інш.);
• уявлення про людину як прояв цієї божественної трансцендентності, у своїй основі тотожній їй, але, по суті, таким же чином і такою мірою, як і все живе, як і всі феномени видимого світу;
• погляд на світ як на «позірний» (а в деяких доктринах взагалі ілюзорний), та в будь-якому разі не адекватний його сутності прояв (еманацію) божественної основи буття (Майа та ін.);
• віра в нескінченність феноменальних проявів індивідуального духу через множинність перевтілювань, що означає заперечення унікальності власного «Я» і його потенційну тотожність з усіма іншими, явленими у світі, явищами, принаймні з живими істотами;
• етичний релятивізм, що виходить із відносності моральних норм не універсальних, які стосуються всіх людей, а таких, що мають сенс лише стосовно конкурентних груп людей;
людина зобов’язана жити за певними правилами лише тією мірою, якою вони визначені для всієї множини людей відповідного статусу, але при цьому не є обов’язковими для людей інших статусів.
Якщо перший комплекс ідей і уявлень найбезпосереднішим чином визначає високоекстравертовану активність представників конфесій, то другий — культивує здебільшого не діяльнісне, а споглядальне ставлення до навколишнього світу. При цьому поведінкові етапи істотно різнилися. Конфуціанство, яке характеризувалося відсутністю містики, обожненням імператора, орієнтувало людину на наполегливу працю, але не з метою власного збагачення, а на благо її соціуму, тоді як індуїстсько-буддийська свідомість, якій притаманним було моральне удосконалення через ухилення від життя, ставилася до практичної діяльності здебільшого негативно, як до чинника, що відволікає від аскетичного самовдосконалення. У структуру церкви
входять клір (священно- і церковнослужителі) та миряни — прості віруючі.
Е. Дюркгейм у праці «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система в Австралії» (1912) аргументовано обгрунтував свій висновок, що релігія як чинник соціальної інтеграції, виконує в суспільстві певні необхідні для його існування функції.
К. Маркс уважав релігію важливим соціальним чинником, бо вона виконує досить реальні функції в суспільстві:
· ідеологічну, бо виправдовує існуючі соціальні порядки;
· компенсаторну, бо є «серцем безсердечного світу» (страждання на цьому світі не даремні, вони матимуть винагороду в майбутньому житті).
М. Вебер уважав, що головна функція релігії — визначення сенсу раціоналізації людської діяльності. У праці «Протестантська етика і дух капіталізму» він довів, що протестантизм сприяв раціоналізації економічної діяльності і вихованню аскетизму, що його ідеологія привела до вершин успіху саме представників протестантизму, який проповідує аскетизм, утримання, вимогливість до себе і свого оточення.
Більшість вітчизняних соціологів дотримується думки, що соціальний інститут релігії виконує інтегруючу, регулятивну, психотерапевтичну та комунікативну функції.
Інтегруюча функція притаманна всім релігіям. Її глибоко вивчив Е. Дюркгейм. Прийняття певної релігії, її символів, цінностей включає людину в певну спільноту, а спільне виконання обрядів об’єднує людей, стабілізуючи цю спільноту.
Інтегруюча функція насамперед поширюється на конкретну конфесію, а коли їх у суспільстві є кілька, то можливі міжконфесійні конфлікти. Проте релігія завдяки своєму гуманістичному спрямуванню виконує загальну стабілізуючу роль. Окрім того, як інституалізована, офіційно визнана система ідей та цінностей, вона намагається підтримати порядок в усій тій суспільній системі, до якої вона входить, виконуючи регулятивну функцію.
Регулятивна функція полягає у підтримуванні й посиленні дії традиційних для спільноти норм поведінки та у здійсненні соціального контролю. Соціальний контроль соціальним інститутом релігії здійснюється як формально — через заохочування й покарання віруючих церковними організаціями, так і неформально — самими віруючими як носіями моральних норм стосовно свого оточення. Досліджуючи різні сфери людського й суспільного життя, М. Вебер виявив причинно-наслідковий зв’язок, за яким релігійно-етичні цінності є причиною, а поведінка людини — наслідком.
Отже, регулятивна функція релігії водночас є й ціннісно-нормативною, бо вона приписує віруючим певні стандарти поведінки, зумовлені панівними релігійними цінностями, продиктовані релігійними канонами. Канони будь-якої релігії обов’язково містять певну частину загальнолюдських цінностей і гуманних норм, які приписують, наприклад, віруючому християнину «полюбити ближнього як самого себе», «прощати своїм ворогам», любити сім’ю і дітей, чесно працювати, не вбивати, не обманювати, не красти. Особливо відчутною є регулятивна функція релігії, коли виховання і первісна соціалізація людини відбуваються під впливом релігійних ідей і цінностей, коли інститут релігії визнано державою.
Психотерапевтична функція інституту релігії полягає в тім, що різні релігійні дійства — богослужіння, молитви, ритуали заспокійливо діють на людей, породжують позитивні емоції, вселяють упевненість, захищають від стресів. Зрозуміло, чому до релігії часто звертаються люди, обтяжені земними негараздами, хворобами, особистими трагедіями, бо навіть сам характер проведення культових дійств заспокійливо діє на людину.
Наприклад, поховальні та поминальні обряди здатні затамувати біль утрати. Більше того, вони згуртовують людей, організують їх для моральної і матеріальної підтримки тих, хто зазнав трагедії. Під час Великої Вітчизняної війни навіть радянська влада згадала про психотерапевтичну функцію релігії, значно послабивши боротьбу з церквою. Німецький соціолог П. Бергер сказав, що сучасна людина, відмовившись від релігії, вимушена страждати від бездомності, самотності. Духовний світ людини, що втратила зв’язок з навколишньою природою, який забезпечувала їй релігія, П. Бергер назвав «бездомною свідомістю».
Комунікативна функція реалізується в процесі взаємного спілкування віруючих. Засобами спілкування є різні релігійні дійства, колективні моління тощо.
Всі функції релігії виконуються церквою, проте їх не слід змішувати з функціями церкви. Церква не тільки релігійний заклад, а й соціальний інститут. Тому займається вона вирішенням не лише релігійних проблем, а й соціальних. Підтримуючи правлячий режим, церква виконує свою основну функцію-соціально-політичну; проводить активну боротьбу за мир і безпеку в цьому вияв миротворчої функції; утримує за свій рахунок дитячі будинки, лікарні, старечі пансіонати тощо і цим виконує благодійну функцію. Окрім того, церква виконує функції управління церковними парафіями, підготовки кадрів священиків, економічні, культурно-просвітницькі, зовнішніх зв’язків тощо.
Усі ці функції є універсальними і притаманні кожному типу релігії. Проте загальною особливістю розвитку релігії в ХХ ст. є її секуляризація — процес витіснення релігійно-міфологічних пояснень світу науково-раціональними, що послабило вплив релігії на інші соціальні інститути — освіту, економіку, політику, сім’ю тощо. Наслідком цього процесу, відокремлення церкви від держави стало поширення атеїзму, а відтак послаблення всіх розглянутих функцій.
З метою посилення впливу релігії, її супротиву процесу секуляризації і вироблення загальнохристиянської соціальної програми, яка б пригодна була для віруючих, що живуть в країнах з різними соціальними системами виник рух за об’єднання всіх християнських конгресій, який дістав назву екуменічного (від грец. οικumene — всесвіт). Цей рух поширюється і на нехристиянські конгресії, передбачає координацію дій християнських екуменігних організацій з нехристиянськими.