6.3. Управління активами

6.3. Управління активами

 

Ефективне управління оборотним капіталом підприємства передбачає не тільки пошук і залучення додаткових джерел фінансування, а й раціональне їх розміщення в поточних активах підприємства.

Управління запасами. Теорія фінансового менеджменту, що виникла на Заході, передбачає інші алгоритми управління нормованими і ненормованими оборотними засобами, ніж вітчизняні методики.

Оптимізація рівня виробничих запасів залежить від витрат, що пов’язані з підтриманням запасів і складаються з двох елементів: витрат по зберіганню і витрат по розміщенню та виконанню замовлень. Ці два елементи змінюються обернено пропорційно один одному: чим більшими є витрати по зберіганню оборотних активів (наприклад, необхідні складські приміщення в достатньому обсязі), тим меншими є витрати по постачанню (немає необхідності зайвий раз користуватися послугами транспортних організацій).

В теорії управління запасами доведено, що при деяких обмеженнях та передумовах можна розрахувати розмір оптимальної партії замовлень (Economic Order Quantity – EOQ).

Наведемо деякі умови, що використовуються при розрахунку найбільш економічного розміру замовлення. Припустимо, що вартість виконання одного замовлення (F), а витрати на зберігання одиниці запасів (Н) і величина витрат ТМЦ за деякий період (D) є постійною (див. рис. 6.5).

Якщо також прийняти, що витрати запасів є постійними у часі, то середній обсяг запасів = Q / 2 од.,

 де Q – замовлений обсяг запасів (в одиницях), причому передбачається, що він змінюється протягом часу, що розглядається (рис. 6.6).

 

 

Рис. 6.5. Зміна рівня запасів на підприємстві

 

Рис. 6.6. Визначення оптимального розміру замовлень

 

Відповідна формула має вигляд:

                                             (6.15)

  де: EOQ – обсяг партії, од.;

F – вартість виконання одного замовлення (витрати на розміщення замовлення, по отриманню та перевірці товарів);

D – величина витрат запасів за той же період, од.;

H – витрати по утриманню ТМЦ на одиницю запасів за деякий період, в тому числі витрати по зберіганню, транспортуванню, страхуванню разом з рівнем прибутку на інвестований в запаси капітал.

Графічний приклад визначення найбільш економічного (оптимального) розміру замовлення представлений на рис. 6.7.

 

Рис. 6.7. Точка відновлення замовлень і резервний запас

Після визначення оптимальної партії замовлення використовують наступну схему управління замовленнями, які дозволяють за допомогою ряду параметрів формалізувати процедуру оновлення запасів, наприклад, визначити рівень запасів, при якому необхідно здійснювати наступне замовлення[1]:

RP = MU x MD;                                                           (6.16)

SS = RP – AU x AD;                                        (6.17)

MS = RP + EOQ – LU x LD,                            (6.18)

де: RP – рівень запасів, при якому робиться замовлення, од.;

MU – максимальна денна потреба в сировині, од;

MD – максимальна кількість днів виконання замовлення;

SS – найбільш ймовірний мінімальний рівень запасів, од.;

AU – середньоденна потреба в сировині, од.;

AD – середня тривалість виконання замовлення (від моменту розміщення до моменту отримання сировини), дн.;

MS – максимальний рівень запасів, од.;

LU – мінімальна денна потреба в сировині, од.;

LD – мінімальна кількість днів виконання замовлення.

Для фінансиста велику роль відіграє і знання принципів аналізу виробничих запасів. Вони базуються на розумінні принципів подання запасів у звітності. Від того, які методи обліку запасів (або собівартості продукції) визначені обліковою політикою підприємства, залежить різна оцінка коштів, які вкладені в запаси, а відповідно, і різні значення параметрів, які беруть участь у визначенні оптимальної політики управління ними.

Наприклад, відповідно до П(С)БО вперше у вітчизняній обліковій практиці підприємства отримали можливість застосовувати способи оцінки матеріалів, широко відомі за кордоном, як ЛІФО і ФІФО (LIFO, FIFO). Так метод ЛІФО передбачає першочергове списання на виробництво тих матеріалів, які були придбані останніми. Тоді величина залишків в балансі буде визначатись, виходячи із собівартості матеріалів, придбаних першими. Використання методу ФІФО, навпаки, базується на тому, що матеріальні запаси на кінець періоду оцінюються за цінами останніх закупок, а на собівартість реалізованої продукції використані матеріали списуються за вартістю їх перших закупок.

Найбільш розповсюдженим методом оцінки  матеріальних запасів в нашій країні є метод оцінки за фактичною собівартістю придбання. До числа негативних наслідків його використання для підприємства слід віднести те, що він, з одного боку, занижує собівартість реалізованої продукції і, з іншого, тягне за собою суттєве заниження вартості матеріалів, а отже штучно завищує їх оборотність.

Використання методу оцінки матеріалів за вартістю закупок (ЛІФО), хоча і є досить привабливим в умовах інфляції з позиції оподаткування (так як він максимізує собівартість реалізованої продукції), і в той же час призводить до спотворення величини залишків матеріалів в бік їх зменшення. В результаті цього достовірність показника оборотності активів знижується.

Застосування способу оцінки товарно-матеріальних цінностей за вартістю перших закупок (ФІФО) призводить до того, що вартість реалізованої продукції формується, виходячи з найбільш стійких (в умовах інфляції) цін на матеріали, а їх залишки оцінюються за максимальною (ринковою) вартістю. Виходячи з цього, оборотність поточних активів в даному випадку буде об’єктивно нижчою, ніж в розглянутих раніше способах (в зв’язку з цим корисно прийняти до уваги, що ця перевага методу може одночасно виявитися і його недоліком в очах менеджера, зацікавленого в наданні своїм кредиторам або інвесторам інформації про високу оборотність коштів на підприємстві).

Таким чином, на прикладі лише трьох розглянутих способів оцінки товарно-матеріальних цінностей можна побачити, що, виходячи з поставлених задач і обраної стратегії управління оборотними активами, підприємство має певну можливість регулювання величини коефіцієнту оборотності своїх активів.

Контроль за ефективністю управління запасами на вітчизняних підприємствах здійснюють за допомогою аналізу зміни швидкості обороту запасів. В загальному випадку швидкість обороту виробничих запасів (ВЗ) підприємства прийнято розраховувати за допомогою формули:

К о.в.з. = .                      (6.19)

Середня величина виробничих запасів за даними балансу визначається за формулою:

Середня величина ВЗ = ,                              (6.20)

де Зп, Зк – відповідно величина запасів на початок періоду і на його кінець.

Більш точний розрахунок середньої величини активів буде отриманий у випадку використання щомісячних даних про стан активів. Тоді величина активів визначається за формулою:

Середня величина запасів = ,                         (6.21)

де Зn – величина запасів в n-му місяці.

Потім визначається тривалість одного обороту в днях:

Тривалість обороту = .                                   (6.22)

 

Управління дебіторською заборгованістю. Дебіторська заборгованість – це складова оборотного капіталу, яка представляє собою вимоги до фізичних чи юридичних осіб щодо оплати товарів, продукції, послуг. Збільшення дебіторської заборгованості означає вилучення коштів з обороту, що, в свою чергу, вимагає додаткового фінансування.

Традиційна класифікація дебіторської заборгованості передбачає її розподіл за правовим критерієм на строкову або прострочену. До строкової відноситься дебіторська заборгованість, строк погашення якої ще не настав або становить менше одного місяця і яка пов’язана з нормальними строками розрахунків, визначеними в угодах. Прострочена – це заборгованість з порушенням договірних термінів, або заборгованість, що пов’язана з помилками в оформленні розрахункових документів. Окремо необхідно виділити безнадійну дебіторську заборгованість – рахунки, які покупці не оплатили. Такі борги списуються на збитки по закінченні строку позовної давності.

Розмір дебіторської заборгованості визначається багатьма факторами, які поділяються на зовнішні та внутрішні (рис. 6.8. і рис. 6.9).

 

Рис. 6.8. Склад зовнішніх факторів, що визначають розмір дебіторської заборгованості

 

Зовнішні фактори практично не залежать від діяльності підприємств і обмежити їх вплив досить складно. Внутрішні – залежать від того, наскільки фінансовий менеджер володіє навичками управління дебіторською заборгованістю.

 

 

Рис. 6.9. Склад внутрішніх факторів, що визначають розмір дебіторської заборгованості

Дебіторська заборгованість покупців – це фактично безвідсоткова позика контрагентам. Її рівень визначається підприємством за умовами розрахунків зі своїми клієнтами. Якщо ці умови є суворими, то зменшується обсяг продажу товарів через те, що покупці не мають можливості придбати товар в кредит і, відповідно, зменшується величина дебіторської заборгованості за рахунками клієнтів. З іншого боку, якщо розрахункові умови послаблюються, з’являється більше замовників, зростає товарооборот і сума дебіторської заборгованості.

Послаблення розрахункових умов, що збільшує дебіторську заборгованість покупців, має свої переваги і недоліки. Так, з одного боку – це зростання обсягу продажу товарів та прибутку, а з іншого – збільшення суми безнадійних боргів та додаткові фінансові витрати через наявність на балансі дебіторської заборгованості.

Перш ніж прийняти рішення про послаблення розрахункових умов, слід порівняти витрати від утримання на балансі додаткової дебіторської заборгованості контрагентів з вигодою від зростання обсягу продаж. Якщо результат такого порівняння дає прибуток, то підприємство може послабити покупцям свої розрахункові умови.

Однак послаблення вимог щодо розрахунків не завжди дає такий результат. Інколи додаткові витрати на безнадійні борги та утримання на балансі додаткової дебіторської заборгованості значно перевищують прибуток від додаткового товарообороту. Результатом може стати накопичення на балансі, окрім старої, ще й нової дебіторської заборгованості. В цьому випадку краще не змінювати умови розрахунків, тобто не послаблювати їх.

Дебіторська заборгованість, як правило, представлена у вигляді кредиту, що надається по відкритому рахунку. Єдиним доказом того, що покупець винен постачальнику гроші за отримані ним товари чи послуги, є запис в бухгалтерських книгах і рахунок, підписаний покупцем. Щоб захистити себе від ризику несплати по рахунках, постачальник може вимагати оформлення комерційного кредиту шляхом виписки простого або переказного векселя або виставлення покупцем акредитиву.

Алгоритм управління дебіторською заборгованістю має наступні складові:

фінансовий аналіз діяльності організації-постачальника;

розробка кредитної політики організації;

прийняття рішення про надання кредиту, страхування дебіторської заборгованості;

зміна кредитної політики організації;

контроль за відвантаженням продукції, випискою рахунків та його відправкою покупцю; складання картотеки дебіторів;

контроль за фінансовим станом дебіторів;

прийняття рішення про можливість використання факторингу або форфейтингу;

при непогашенні боргу або його частини встановлення оперативного зв’язку з дебітором на предмет визнання ним боргу;

звернення до господарського суду із позовом про стягнення простроченої заборгованості;

порушення справи про банкрутство;

компенсація збитків з фонду безнадійних боргів.

 

 

Рис. 6.10. Завдання управління дебіторською заборгованістю

 

При цьому одним з найбільш важливих етапів в управлінні дебіторською заборгованістю є фінансовий аналіз постачальника і покупця (див. рис. 6.11).

 

Рис. 6.11. Етапи формування рішення

з управління дебіторською заборгованістю

 

Аналіз та контроль рівня дебіторської заборгованості на підприємстві[2]. Після того, як встановлено тривалість виробничо-фінансового циклу, слід провести аналіз дебіторської заборгованості підприємства-постачальника.

Далі проводиться аналіз оборотності дебіторської заборгованості, для чого використовують відповідні коефіцієнти. Для розрахунку цих коефіцієнтів використовується бухгалтерський баланс і Звіт про фінансові результати.

Оборотність ДЗ =  ,                              (6.23)

де ВР – виручка від реалізації;

ДЗсер – середня дебіторська заборгованість.

Для розрахунку середньої дебіторської заборгованості використовуються формули:

середньої хронологічної (якщо є дані про розміри дебіторської заборгованості на початок кожного місяця або кожного кварталу):

ДЗсер = ,                        (6.24)

де ДЗ1, ДЗ2,...,ДЗn – величина ДЗ на початок кожного місяця або кварталу;

середньої арифметичної (якщо є дані про розміри дебіторської заборгованості тільки на початок і кінець періоду):

ДЗсер = ,                (6.25)

Чим швидше обертається дебіторська заборгованість, тим менший ризик її непогашення. Чим вищий є цей коефіцієнт, тим агресивніша політика стягнення платежів;

Період погашення ДЗ = .                 (6.26)

Чим більший період погашення дебіторської заборгованості, тим вищий ризик її непогашення. Період до 60 днів вважається нормальним, до 90 днів – поганим, а більше 90 днів – суцільні проблеми.

Слід проаналізувати також такі показники рівня дебіторської заборгованості як:

Частка ДЗ в поточних активах =             (6.27)

Частка сумнівної ДЗ = .

Цей показник характеризує якість дебіторської заборгованості. Чим вищий цей показник, тим нижча ліквідність дебіторської заборгованості.

Можна провести аналіз дебіторської заборгованості за покупцями з метою виявлення покупців, що порушують строки платежів, і підготовити звіт про збитки по безнадійних боргах.

При аналізі коефіцієнтів, що характеризують дебіторську заборгованість, необхідно дотримуватися наступних принципів:

порівнювати їх із середньогалузевими і з коефіцієнтами підприємств цієї ж галузі. Велика розбіжність із вказаними показниками у будь-який бік потребує уваги;

враховувати циклічність бізнесу, тобто розраховувати коефіцієнти окремо для періодів зростання і для періодів спаду;

порівнювати їх значення при зміні кредитної політики, яка проводиться підприємством, і тим самим визначати ефективність цієї політики;

розрізняти продаж в кредит і за готівку. Якщо у підприємства переважає продаж за готівку, а за продажем в кредит мають місце постійні затримки і середній період сплати занадто високий, то можливо варто припинити продаж в кредит взагалі і продавати товари та послуги тільки за готівку;

прагнути до балансу між кредиторською заборгованістю і дебіторською, адже кредиторська заборгованість є безкоштовним джерелом фінансування.

Аналіз дебіторської заборгованості дозволяє зробити висновок про ефективність кредитної політики, що проводиться підприємством, виявити її недоліки і врахувати їх при розробці нової кредитної політики.

 

Розробка кредитної політики підприємства. На підставі аналізу динаміки дебіторської заборгованості підприємства і складеного прогнозу її стану керівники приймають рішення щодо стратегії кредитної політики підприємства, основні складові якої наведені на рис. 6.12.

 

 

Рис. 6.12. Складові кредитної політики підприємства до контрагентів

 

Період кредитування – дорівнює середньому періоду погашення дебіторської заборгованості в днях, який можна розрахувати за даними попередніх періодів в середньому по галузі. Можна взяти цей показник по аналогічних підприємствах або ж розрахувати його по підприємству-постачальнику. Вихідними даними для розрахунку середнього періоду погашення дебіторської заборгованості є: виручка від реалізації продукції в кредит; середній розмір дебіторської заборгованості; тривалість періоду, що аналізується, в днях.

Особливе значення має прогноз розміру виручки від реалізації, на якому ґрунтуються всі інші розрахунки. Збільшення строку, що надається для сплати рахунків, наприклад з 30 до 60 днів, призводить до залучення нових покупців, зростання попиту на товар та обсягів продажу. На підставі маркетингових досліджень складаються три варіанти прогнозу обсягу продажу: оптимістичний, песимістичний і середній.

Стандарти кредитоспроможності. Можна дати два визначення кредитоспроможності – з позиції позичальника і з позиції кредитора. Кредитоспроможність з позиції позичальника – це наявність передумов для отримання кредиту, здатність повернути його і сплатити відсотки за користування кредитом, з позиції кредитора – правильне визначення розміру можливого кредиту.

Вище було з’ясовано, що дебіторська заборгованість – це фактично позика покупцю. Саме тому ми вважаємо за доцільне використовувати методику аналізу кредитоспроможності, що застосовується комерційними банками до своїх потенційних позичальників[3].

Аналіз фінансового стану контрагента повинен здійснюватися в наступній послідовності:

проводиться ранжування покупців за класами, визначається, чи входить покупець до групи провідних контрагентів, використовуючи АВС – аналіз;

проводиться аналіз достовірності публічної звітності контрагента;

здійснюється розрахунок кредитоспроможності з прийняттям відповідного рішення.

1) На підставі аналізу ступеня вагомості покупців для нашого підприємства визначаємо, якими контрагентами воно повинно займатись більше. Якщо витрати по реалізації повинні бути невеликими, то доцільно приділити увагу перш за все А-покупцям, оскільки більш інтенсивна робота з А-покупцями (5 %) може вплинути на 75 % обороту з усіма іншими контрагентами.

Як правило, ми розрізняємо три групи покупців. А-покупці – це ті, з якими підприємство здійснює приблизно 75 % обороту. Такий оборот складають приблизно 5 % покупців. В-покупці (20 %) дають, як правило, 20 % обороту. Для С-покупців (75 %) оборот складає приблизно 5 % (рис. 6.13).

 

 

 

Рис. 6.13. Результати аналізу ступеню вагомості покупців для підприємства

 

2) Підприємствам, для яких фінансова звітність є єдиним джерелом інформації про діяльність контрагента, необхідно впевнитись в її об’єктивності.

Російський фінансовий аналітик О.В. Єфімова виділяє наступні найбільш типові помилки і приклади викривлення інформації згідно з теорією балансоведення, які можуть бути поділені на наступні групи (рис. 6.14).

 

 

Рис. 6.14. Види викривлень фінансової інформації

Як правило, основними цілями викривлення балансу є: збільшення або зменшення результатів господарської діяльності за звітний період; підвищення суми власного капіталу; приховування тих чи інших особливостей в структурі майна і його джерел; ретушування майнового стану підприємства, часткове збільшення обсягу ліквідних активів.

3) Аналіз фінансового стану позичальника є складовою частиною аналізу кредитного ризику при формуванні рішення про надання комерційного кредиту. Методика оцінки фінансового стану передбачає поєднання об’єктивних даних, сформованих на підставі бухгалтерської звітності, та суб’єктивних даних, що визначаються на підставі інформації про контрагента, якою володіє підприємство.

Ця методика дає можливість постійно здійснювати експрес-аналіз фінансового стану позичальника, своєчасно виявляти негативні тенденції в його виробничо-фінансовій діяльності та вносити корективи до агентських відносин. На підставі аналізу формується комп’ютерна база даних про покупця, що дає можливість розглядати динаміку його виробничо-фінансової діяльності.

Оцінка фінансового стану позичальника також здійснюється поетапно:

1-й етап – обчислення значень показників, які характеризують фінансовий стан покупця;

2-й етап – оцінка і узагальнення показників та визначення класу надійності покупця.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника – юридичної особи постачальник має враховувати такі основні економічні показники його діяльності:

платоспроможність (коефіцієнти швидкої (К1), поточної (К2) та загальної (К3) ліквідності);

фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних (К4) коштів);

обсяг реалізації;

обороти за рахунками (якщо є доступ до такої інформації);

склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості;

собівартість продукції;

прибутки і збитки;

рентабельність (К5);

характер погашення дебіторської заборгованості в минулому.

Методики визначення вказаних коефіцієнтів наведені в Лекції 10. Важливим додатковим показником, який необхідно враховувати при з’ясуванні фінансового стану, є аналіз грошових потоків позичальника.

Також необхідно враховувати суб’єктивні чинники, що характеризуються такими показниками:

ринкова позиція контрагента та його залежність від структурних та циклічних змін в економіці та галузі;

наявність державних замовлень та державна підтримка підприємства-дебітора;

ефективність управління контрагента;

професіоналізм керівництва та його ділова репутація;

інша інформація.

В залежності від значення коефіцієнти К1– К5 поділяються на три категорії (табл. 6.16).

Таблиця 6.16

Класифікація фінансових показників (К1– К5)

Коефіцієнт	1-а категорія	2-а категорія	3-я категорія
К1	0,2 і вище	0,15 – 0,2	Менше 0,15
К2	0,8 і вище	0,5 – 0,8	Менше 0,5
К3	2,0 і вище	1,0 – 2,0	Менше 1,0
К4	1,0 і вище	0,7 – 1,0	Менше 0,7
К4  для торгівлі	0,6 і вище	0,4 – 0,6	Менше 0,4
К5	15 % і вище	Менше 15 %	Нерентабельний

 

Кожному з оціночних коефіцієнтів присвоюється певний рейтинг (вага). Для визначення рейтингу позичальника розраховується сума балів S (табл. 6.17).

Таблиця 6.17

Розрахунок суми балів

Коефіцієнт	Фактичне значення	Категорія	Вага показника	Розрахунок суми балів
К1			0,11	S=0,11категорія К1+ +0,05категорія К2+ +0,42категорія К3+ +0,21категорія К4+ +0,21категорія К5
К2			0,05
К3			0,42
К4			0,21
К5			0,21
Разом:	Ч	Ч	1,00

 

Окрім кількісних показників, для оцінки кредитоспроможності позичальника використовуються якісні показники: ризики галузеві; акціонерні, що регулюють діяльність підприємства; виробничі та управлінські.

Кінцевим етапом аналізу фінансового стану позичальника є визначення його рейтингу (класу). Встановлюються три класи позичальників:

першокласні, кредитування яких не викликає сумнівів;

другого класу, кредитування яких потребує виваженого підходу;

третього класу, кредитування яких пов’язане з підвищеним ризиком.

Рейтинг визначається за сумою балів:

S = 1 або 1,05 – І клас,

1 < S < 2,42 – ІІ клас,

S > 2,42 – ІІІ клас.

Одержаний рейтинг коригується з врахуванням якісних показників і може бути знижений на один клас.

Також оцінити кредитоспроможність покупця можна, додатково проаналізувавши можливість його банкрутства. Для прогнозування вірогідного банкрутства підприємства використовується модель Є. Альтмана (див. Лекцію 12).

Ми розглянули сутність кредитоспроможності з позиції позичальника. З позиції кредитора – це правильне визначення розміру допустимого кредиту.

Як правило, в ролі позичальників виступають великі і малі підприємства. Малих фірм багато, тому кредитор не в змозі проаналізувати їх фінансову звітність. В цьому випадку, як правило, кредит надається на невеликі суми автоматично. Може також використовуватись політика перевищення суми прибутку першого року над сумами під ризиком.

 

Приклад

Підприємство-кредитор планує одержати виручку від реалізації в сумі 70 тис. грн., собівартість реалізованої продукції – 59,5 тис. грн., прибуток від реалізації – 10,5 тис. грн., або 15 % виручки. Покупець вимагає відпустити товари в кредит на суму 10 тис. грн., очікуваний прибуток від цієї суми складає 1,5 тис. грн. Сума під ризиком = кредитний ліміт – прибуток = 10 тис. грн. – 1,5 тис. грн. = 8,5 тис. грн. Сума під ризиком (8,5 тис. грн.) менша суми прибутку (10,5 тис. грн.). Тому кредит покупцю на суму 10 тис. грн. можна надати.

 

Інакше визначається розмір кредиту, якщо позичальники – великі підприємства. В цьому випадку, як правило, встановлюється розмір абсолютного розміру кредиту, що надається одному позичальнику незалежно від його кредитоспроможності, або ж ліміт кредитування у відсотках до статутного капіталу або чистого робочого капіталу.

Часто постачальник щодо покупців, які несвоєчасно оплачують рахунки, застосовує політику збору платежів, до якої відносяться знижки, що надаються за оплату рахунків в більш ранні строки. Постійні клієнти оплачують товар в кредит, умови якого залежать від багатьох факторів. В економічно розвинутих країнах однією з найбільш розповсюджених є схема типу “d/k нето n”, яка означає, що:

покупець отримує знижку в розмірі d % у випадку оплати отриманого товару протягом k днів з початку періоду кредитування (наприклад, з моменту отримання або відвантаження товару);

покупець сплачує повну вартість товару, якщо оплата здійснюється в період з (k + 1) –го по n-й день кредитного періоду;

у разі несплати протягом n днів необхідної суми покупець буде вимушений додатково сплатити неустойку, величина якої змінюється в залежності від моменту сплати.

Надання знижки вигідне як покупцю, так і продавцю. Перший має пряму вигоду від зменшення витрат на придбання товарів, другий – отримує непряму вигоду в зв’язку з прискоренням обороту коштів в дебіторській заборгованості, яка, як і виробничі запаси, представляє собою іммобілізацію грошових коштів.

На практиці фінансовий менеджер може змінювати будь-який параметр в цій схемі, однак найбільш суттєвим є величина знижки. Вона може встановлюватись різними способами, в тому числі і з використанням деяких формалізованих алгоритмів, які враховують вплив інфляції і скорочення витрат на підтримку джерел фінансування дебіторської заборгованості.