6.4. Захист права власності в романо-германській та англо-американській цивільно-правових системах

6.4. Захист права власності в романо-германській та англо-американській цивільно-правових системах

Право власності в зарубіжних правових системах захищається різноманітними засобами: кримінально-правовими, адміністратив­ними, цивільно-правовими та ін. Однак саме цивільне право наділяє власника матеріально-правовими засобами захисту, які забезпечують поновлення його порушених прав, ліквідацію негативних майнових наслідків різного роду посягань на його права. Цивільно-правові засоби захисту права власності в доктрині зарубіжних країн поділяють на зобов’язально-правові та речові.

Зобов’язально-правовими способами захисту права власно-
сті є:

позови про порушення договірних зобов’язань (шляхом примушення до виконання договірного зобов’язання в натурі: повернення майна після закінчення дії договору майнового найму і т.ін.);

позови про відшкодування шкоди (стягнення грошової компенсації, відновлення речі в натурі).

Речово-правові способи спрямовані безпосередньо проти різних порушень права власності та мають на меті захист цього права в цілому чи захист окремих правомочностей власника. У країнах романо-германської системи права застосовують спеціальні речово-правові позови, а в країнах англо-американського права — особливі позови з правопорушень (torts) і деякі спеціальні речово-правові позови.

Загальними (речово-правовими) способами захисту права власності є:

віндикаційний позов (rei vindicatio) — позов неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення майна з незаконного володіння;

негаторний позов (actio negatoria) — позов про припинення неправомірних дій, не пов’язаних із позбавленням володіння, які перешкоджають власнику здійснювати правомочності користування й розпорядження майном.

Пред’явлення заснованих на цих двох позовах вимог, спрямованих на відновлення власника в колишньому становищі, не виключає можливості одночасного пред’явлення й вимог про відшкодування понесених збитків у результаті порушення його виключних прав.

У ФРН правила про такі позови докладно виписані у НЦК; у Франції — розроблені доктриною та судовою практикою, хоча у ФЦК конкретні норми щодо них відсутні.

Позов про витребування майна з чужого незаконного володіння має право подати власник речі. Відповідачем за віндикаційним позовом виступатиме особа, яка володіє річчю без юридичної підстави (титулу), тобто незаконний володілець. У такому разі діє встановлена законом презумпція про те, що володілець рухомої речі припускається її власником. За нормами НЦК на користь володільця рухомої речі передбачається, що він є її власником. Відповідні статті ФЦК закріплюють правило, згідно з яким володіння рухомою річчю рівнозначне правовій підставі. У зв’язку з цим відповідач звільняється від обов’язку доведення законності підстави придбання ним володіння, а на власника-позивача пок­ладається обов’язок довести неправомірність володіння річчю відповідачем.

Недобросовісним є володілець, який заволодів річчю протизаконними методами і знав чи повинен був знати про це або отримав її від особи, неправомочної на її відчуження (наприклад від перевізника, охоронця, особи, що протиправно заволоділа майном і т. ін.). Добросовісним є володілець, який під час придбання законними методами майна не знав і не повинен був знати про факт неправомочності відчужувача на здійснення угоди.

Відповідно до законодавства та судової практики досліджуваних країн річ може бути витребувана власником лише від недобросовісного володільця. Річ, добросовісно придбана володільцем від будь-якої особи, у тому числі і не управомоченої на її відчуження, не може бути витребувана власником. Вона залишається у власності набувача, якщо вибула з володіння власника за його волею (передана довіреній особі для схову, перевезення та ін.). Якщо річ вибула з володіння всупереч волі власника чи особи, якій він її довірив, то вона повертається власникові (окрім грошей, цінних паперів на пред’явника, речей, придбаних на аукціонах і публічних торгах). Разом з річчю власнику передаються всі доходи, одержані від неї з моменту, коли володілець дізнався чи повинен був дізнатися про незаконність свого володіння.

Існують ще деякі винятки із загальних правил. Так, відповідно до положень Німецького ЦК власник має право вимагати від добросовісного набувача повернення будь-яких речей, що вийшли з його володіння всупереч його волі. За нормами Французького ЦК у випадку крадіжки чи втрати власником володіння майном без його волі він може зажадати повернення його від добросовісного володільця протягом трьох років із дня крадіжки чи втрати.

Від недобросовісного володільця річ може бути витребувана в будь-якому разі. Власник має право при цьому вимагати повернення не тільки самої речі, але також плодів (доходів), вилучених з неї за час володіння річчю. Добросовісний і недобросовісний володілець, у яких витребувана річ, мають право на відшкодування витрат, пов’язаних з її утриманням. За правом ФРН компенсація виплачується з моменту, з якого власнику належать плоди, а за правом Франції — за увесь час володіння.

Власник може пред’явити негаторний позов у разі, коли інші особи створюють йому перешкоди в користуванні річчю, яка не вибуває з його володіння. Він може вимагати в позові: припинення такого порушення, усунення перешкод і здійснення заходів для запобігання повторення такого ж порушення.

У праві Англії та США існують такі способи захисту права власності як віндикаційний позов та негаторний, однак захист власності в англо-американському праві здійснюється, головним чином, на підставі загальних позовів із правопорушень (torts). Вони побудовані, переважно, не як позови власника, а як позови володільця, і надають право на витребування самої речі та на одержання грошового відшкодування.

Доктрина зарубіжних країн окремо розглядає способи захисту володіння, серед яких виділяє:

набуття права власності за давністю володіння;

право на самодопомогу (володілець може примусово відіб­рати річ, вивести особу зі свого будинку, земельної ділянки
та ін.);

посесорні позови ( позови володільця): про відновлення володіння; про припинення порушень, які перешкоджають нормаль­ному володінню;

превентивні позови — про усунення погрози порушення володіння.

У процесі розгляду посесорних позовів позивач зобов’язаний довести факт володіння річчю, але питання про належність йому права на річ у суді не розглядається, оскільки діє презумпція правомірності володіння («володіння рівнозначне юридичному титулу»). Довести наявність права на річ значно складніше, аніж довести факт володіння, тому позови володільців називають спро­щеними способами захисту. Ними часом користуються і власники речі, якщо виникають ускладнення з доказами наявності в них права (юридичного титулу)[1].