6.5. Господарські суди, третейські суди та міжнародні арбітражі. Порядок виконання судових рішень

6.5. Господарські суди, третейські суди та міжнародні арбітражі. Порядок виконання судових рішень

Захист прав та законних інтересів може реалізовуватись кількома способами, тобто кожна особа має право вільно вибирати не-
заборонений законом засіб захисту прав і свобод. З одного боку, це активні безпосередні дії самих суб’єктів господарювання (так званий самозахист), а також залучення органів, які будуть сприяти в такому захисті. При цьому потрібно зазначити, що крім державних органів у країні існує досить багато установ, які мають недержавний статус.

Так, Конституція України у ч. 5 ст. 55 надає кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень та протиправних посягань. Тобто йдеться про право на самозахист і самооборону. Самозахист (самооборона) — це застосування засобів примусу самою управненою особою, без втручання відповідних державних та інших органів. Проте це не означає, що самозахисту (самообороні) не властивий державний примус. Цей державний примус наявний, хоч закон делегує право на його застосування самій особі, інтереси якої порушені. Самозахист здійснюється після вчинення правопорушення. Прикладом можуть служити норми ч. 4, 6 ст. 193 ГК, які передбачають можливість відмови від виконання (прий-
няття виконання) зобов’язання сторонами. Прикладом самозахисту застосування сторонами зобов’язання є використання оперативно-господарських санкцій.

Суб’єкти господарювання мають можливість використання досудового врегулювання спорів як додаткового засобу правового захисту, що його держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Однак використання досудових процедур є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту, як це було раніше, до літа 2002 р., в рамках розгляду справ господарськими судами.

Право на судовий захист не позбавляє суб’єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб’єкти правовідносин добровільно вибирають засіб захисту їхніх прав.

Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності в договорі застереження щодо такого врегулювання спору[1].

Досудове врегулювання спору має також назву «претензійний порядок врегулювання». Порядок застосування претензій визначається розд. ІІ Господарського процесуального кодексу України та ст. 222 ГК.

В Україні, як і в інших країнах, створена система державних і недержавних органів, що здійснюють захист законних прав і інтересів суб’єктів господарювання, в тому числі способом розв’я­зання суперечок, які виникають між учасниками відносин у сфері господарювання.

До органів, що здійснюють захист, відносять нотаріусів. За ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що встановлюють заборгованість, виконавчі написи.

Нотаріус вчиняє виконавчий напис, якщо документи підтвер­джують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Стягнення за виконавчим написом провадиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом, прирівнюється до рішення суду.

Але першою чергою згідно з ч. 1 ст. 55 Конституції України права суб’єктів господарювання захищаються судом. Причому відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. У сфері господарювання особливу роль відіграє система господарських судів, хоч і не виключає захисту деяких прав судами загальної юрисдикції.

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи
(у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів[2].

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяль­ності.

Правові засади здійснення діяльності господарськими судами визначаються Законом України «Про судоустрій України» від
7 лютого 2002 р. та Господарським процесуальним кодексом від 6 листопада 1991 р.

Систему господарських судів становлять місцеві господарські суди, якими є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди, які утворені в апеляційних округах відповідно до Указу Президента України від 11 липня 2001 р. № 511 «Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України», та Вищий господарський суд України.

Якщо господарські суди належать до судової гілки влади і є державним органом, то в країні існують також спеціалізовані недержавні установи, які можуть за угодою сторін, між якими виникла суперечка, останню вирішити. Насамперед це третейські суди.

Правові засади діяльності третейських судів в Україні визначені перш за все в Постанові Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 р., в якій відзначається, що до прийняття відповідних актів законодавства України на її території застосовуються акти Союзу РСР з питань, не врегульованих українським законодавством, а також за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Сьогодні в Україні діяльність третейських судів з розгляду гос­подарських спорів між юридичними особами регулюється Положенням про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затвердженим Постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. №121.

Практична реалізація питань третейського судочинства відображена в роз’ясненнях та листах Вищого Арбітражного суду України (роз’яснення від 17 лютого 1997 р. №02-5/57, від 3 грудня 1992 р. №01-6/1459, листи від 30 грудня 1999 р. № 01-8/612, від 14 жовтня 1998 р. №01-8/381 ). До того ж посилання на можливість вирішення господарських та цивільних спорів у третейському суді містяться в більш ніж тридцяти нормативно-правових актах України, серед яких Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, закони України «Про заставу», «Про власність», «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ін.

Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України третейські суди, поряд з господарським судом, правомоч­ні розглядати будь-які економічні спори, підвідомчі господарському суду, за винятком спорів про визнання недійсними актів органів державної влади, а також суперечок, що виникають під час укладання, зміни і виконання господарських договорів, пов’яза­них із задоволенням державних потреб. Крім того, третейському суду не підвідомчі також справи про банкрутство, а також сімейні трудові спори.

Найвідомішими центрами з третейського розгляду внутрішньоекономічних спорів є Третейський суд при Київській третейській палаті, Міжрегіональний третейський суд України при Асоціації третейських судів України, Третейський суд при Київській торгово-промисловій палаті[3].

До міжнародного комерційного арбітражу відповідно до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а також їх спори з іншими суб’єктами права України.

В Україні постійно діючими арбітражними установами є Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промис­ловій палаті України та Міжнародна морська комісія при Торгово-промисловій палаті України.

Крім того, останнім часом в Україні все більше поширюються альтернативні способи розв’язання конфліктів. До таких способів відносять посередництво (медіація), фасилітацію, міні-суди, приватний арбітраж та ін.[4].

Зрозуміло, що винесення рішення компетентним органом ще не є гарантією свідомого виконання свого обов’язку правопоруш­ником. Саме з метою примусити виконувати свої обов’язки в Україні діє спеціалізований інститут — державна виконавча служ­ба, правовий статус якої визначений відповідним законом від
24 березня 1998 р. Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України. Отже, у разі відмови порушника від добровільного виконання свого обов’язку, підтвердженого рішенням компетентного органу, суб’єкт господарювання повинен звернутися саме до виконавчої служби.

Органами державної виконавчої служби є:

Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Базовим законодавчим актом, який визначає процедуру здійснення виконавчих дій, є Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. Його положення деталізують норми Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції № 74/5 від 15 грудня 1999 р.[5].

Крім цього, особливі процедури визнання і виконання рішень іноземних судів на території України визначаються відповідним законом від 29 листопада 2001 р.