6.5. Регулювання діяльності комерційних банків за допомогою економічних нормативів

6.5. Регулювання діяльності комерційних банків за допомогою економічних нормативів

У світовій практиці банківської справи спостерігається стійка тенденція до уніфікації системи банківського регулювання та нагляду. Ця тенденція передусім пов’язана з діяльністю Міжбанківського комітету з банківського нагляду (Базельський комітет з банківського нагляду). Комітет на базі власного досвіду розробляє рекомендації щодо регулювання банківської діяльності, які не мають директивного характеру, але активно використовуються центральними банками більшості країн світу з метою зближення національних та створення уніфікованої системи банківського регулювання та нагляду.

Одним із основних напрямів банківського регулювання та нагляду Базельський комітет визначає необхідність установлення та контроль за дотриманням банками економічних нормативів, що регулюють банківську діяльність.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» передбачає необхідність дотримання комерційними банками економічних нормативів, що їх встановлює Національний банк України. Націо­нальний банк України як орган регулювання та нагляду за банківською діяльністю дотримується рекомендацій Базельського комітету з урахуванням національної специфіки розвитку банківської системи та економіки. Відповідно до чинного законодавства та інструкції «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні», затвердженої постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001 р. № 368, НБУ встановив ряд обов’язкових економічних нормативів, які за напрямом регулювання групують таким чином:

група 1 — нормативи капіталу;

група 2 — нормативи ліквідності;

група 3 — нормативи кредитного ризику;

група 4 — нормативи інвестування;

група 5 — нормативи відкритої валютної позиції.

До групи нормативів, що регулюють капітальну базу банків, включено три нормативи: норматив мінімального розміру регулятивного капіталу Н1, норматив адекватності регулятивного капіталу або норматив платоспроможності Н2 та норматив адекватності основного капіталу Н3.

Через норматив мінімального розміру регулятивного капіталу Н1 центральний банк реалізує вимоги до обсягу банківського капіталу на момент створення банку, а далі — протягом усього періоду їх функціонування. Причому регулюванню підлягає не фінансовий капітал банку, який відображає залишковий інтерес банку в його активах за вирахуванням зобов’язань, а регулятивний. Призначення регулятивного капіталу — покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, забезпечення захисту інтересів вкладників, фінансової стійкості та стабільності діяльності банків. Саме тому при розрахунку регулятивного капіталу за установленою методикою враховують не всі позиції або неповну вартість фінансового капіталу банку. З цією метою банківський капітал залежно від стабільності вартості окремих його складових поділяють на дві частини: основний і додатковий.

Основний капітал, або капітал першого рівня, — це найбільш стабільна частина фінансового капіталу банку, яка не підлягає передаванню, перерозподілу. Додатковий капітал, або капітал другого рівня, — це та частина фінансового капіталу банку, обсяг якої, навпаки, піддається змінам.

Розмір регулятивного капіталу розраховується за формулою:

Регулятивний капітал (РК) = Основний капітал (ОК) +
+ Додатковий капітал (ДК) – Кошти, вкладені (КВ).

За методикою НБУ до складу основного капіталу включають фактично сплачений зареєстрований статутний капітал, розмір якого може бути змінений лише за рішенням вищої управлінської ланки банку, та розкриті резерви. Розкритими резервами вважаються оприлюднені банком у фінансовій звітності резерви, що створені за рахунок нерозподіленого прибутку. Це можуть бути:

емісійний дохід;

реінвестовані дивіденди;

кошти резервного фонду;

прибутки минулих років.

Обсяг усіх перерахованих складових фінансового капіталу може бути змінений лише за результатами фінансового року, саме тому об’єктивним є їх урахування у складі основного капі-
талу.

Основний капітал зменшується на суму нематеріальних активів за вирахуванням зносу та на суму капітальних вкладень у нематеріальні активи; на величину збитків поточного та минулих років, а також на суму недосформованих резервів під можливі втрати за активними операціями.

Додатковий капітал, на відміну від основного, має менш постійний характер і до його складу включають:

резерви під стандартну заборгованість за кредитними операціями інших банків та клієнтів;

результати переоцінки основних засобів;

прибуток поточного року;

субординований капітал.

Комерційні банки створюють ряд резервів для покриття можливих втрат за активними операціями. Резерв за всіма кредитними операціями за специфікою використання коштів поділяється на резерв під стандартну та резерв під нестандартну заборгованість за такими операціями. Ймовірність одномоментного переходу стандартних кредитних операцій у категорію безнадійних є низькою. Саме тому цей резерв використовується для нарощування капітальної бази банку і враховується за методикою НБУ в складі додаткового капіталу при розрахунку регулятивного капіталу.

Результат переоцінки основних засобів може бути як позитивним, так і негативним, що прямо впливає на обсяг фінансового капіталу банку. Тому із зменшенням реальної вартості статутного капіталу чи основних засобів зменшується розрахункова вартість регулятивного капіталу.

Фінансовий результат діяльності банку за звітний період теж може бути як позитивним (прибуток), так і негативним (збиток). При розрахунку регулятивного капіталу виходять з того, що збитки повинні покриватись основним капіталом. Позитивний фінансовий результат минулих років, тобто частина прибутків минулих років, яка за згодою власників банку залишається нерозподіленою і використовується для нарощування капітальної бази, об’єктивно включаються до основного капіталу, а прибуток поточного року включають у додатковий капітал.

Субординованим капіталом вважаються кошти, залучені банком на умовах субординованого боргу. Борг перед інвесторами, який виникає у банку, вважається субординованим, якщо кошти залучаються на підставі довгострокових угод на строк не менше п’яти років і не можуть бути вилучені з банку раніше цього строку. У випадку банкрутства чи ліквідації банку кошти повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів.

У розрахунок величини регулятивного капіталу додатковий капітал включається у розмірі, що не перевищує основного капіталу, а субординований капітал — у розмірі, що не перевищує половини основного капіталу. Крім того, первинний розмір субординованого капіталу за угодою останні п’ять років до настання терміну погашення боргу щорічно зменшується на 20 % при включенні його вартості у додатковий капітал.

Підрахована вартість регулятивного капіталу зменшується на кошти, вкладені в балансову вартість таких активів:

акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком емітовані банками у торговому портфелі банку та портфелі на продаж;

інвестиції в дочірні та асоційовані компанії;

істотна участь у статутному капіталі інших установ;

кошти, вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу.

Вкладення в акції інших банків виключаються із суми основного й додаткового капіталу з метою уникнення ситуації, коли банки купуватимуть акції один одного для штучного збільшення статутного капіталу. Відрахування вартості боргових цінних паперів проводиться з метою упередження ланцюгового банкрутства банків. Інвестиції в дочірні та асоційовані компанії та істотна участь у статутному капіталі інших установ вважаються найбільш ризикованими інвестиціями. Тому регулятивний капітал розраховується виходячи із припущення, що вони є збитковими. Це спонукає банки залучати більше капіталу для проведення таких операцій.

Мінімальний розмір регулятивного капіталу Н1 за Законом «Про банки і банківську діяльність» має перевищувати розмір статутного капіталу банку. Вимоги НБУ до мінімального розміру регулятивного капіталу комерційних банків України встановлено диференційовано, залежно від сектору ринку, який охоплює діяльність банку, а саме:

1 млн євро — для місцевих кооперативних банків;

3 млн євро — для регіональних банків;

5 млн євро — для міжрегіональних банків.

Регулювання достатності капіталу банків для захисту інтересів вкладників, кредиторів та інвесторів здійснюється за допомогою двох нормативів: адекватності регулятивного капіталу Н2 та адекватності основного капіталу Н3.

Норматив адекватності регулятивного капіталу відображає платоспроможність банку, яка залежить від якості його активів. Цей норматив установлено для запобігання надмірному перекладанню банком ризику неповернення його активів на вкладників, кредиторів та інвесторів. Адже несвоєчасне погашення активів прямо впливає на здатність банку виконувати свої зобов’язання. Саме тому при розрахунку Н2 активи та позабалансові зобов’язання банку за активними операціями зважуються на ризик, тобто кожна позиція активів перемножується на притаманний їй коефіцієнт ризику (коефіцієнт зважування). Класифікація банківських активів за рівнем їх ризику здійснюється за методикою НБУ, згідно з якою всі банківські активи поділено на п’ять груп. До першої групи входять активи із мінімальним ризиком їх несвоєчасного повернення чи повернення із втратою вартості. Це передусім грошові кошти; депозити розміщені на строк і до запитання в НБУ, а також вкладення в державні боргові цінні папери. Коефіцієнт зважування таких активів (k) прирівнюється до нуля (k1 = 0).

До другої групи віднесено активи з мінімальним ризиком, коли ризик втрати вартості активів становить не більше 10 %. До таких активів належать: кредити, надані центральним органам державного управління (k2 = 0,1). До третьої групи віднесено активи із максимальним ризиком втрати вартості 20 %: вкладення в боргові цінні папери місцевих органів державного управління, депозити (строкові і до запитання), а також короткострокові кредити, розміщені в банках з рейтингом не нижчим, ніж інвестиційний клас (k3 = 0,2).

До четвертої групи входять активи, розміщення яких пов’я­зане із ризиком неповернення чи втрати вартості на рівні 50 % (k4 = 0,5), а саме: депозити (строкові та до запитання), а також короткострокові кредити, розміщені в банках, що не належать за рейтингом до інвестиційного класу; зобов’язання з кредитування, надані банкам і клієнтам; кредити, надані місцевим органам державного управління, а також валюта та банківські метали, куплені, але не отримані.

Кошти, розміщені в інші види активних операцій, що віднесені до п’ятої групи, вважаються високоризикованими і коригуються з коефіцієнтом k5 = 1,0.

Норматив адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) Н2 розраховується за формулою:

де Ар — активи та певні позабалансові зобов’язання банку, зважені за ступенем ризику за шкалою НБУ;

Рфакт — фактично створені резерви за активними операціями.

В алгоритмі розрахунку нормативу Н2 використовується підсумок усіх зважених попередньо активів:

Ар = А1 × k1 + А2 × k2 + А3 × k3 + А4 × k4 + А5 × k5,

де А1, A2, A3, A4, A5 — балансова вартість активів відповідно першої, другої, третьої та четвертої груп ризику;

k1, k2, k3, k4, k5 — відповідні коефіцієнти зважування вартості активів за ризиком.

Вартість зважених на ризик активів банку зменшується на величину фактично сформованих резервів на покриття можливих втрат за активними операціями, оскільки саме за рахунок цих резервів буде списана відповідна частина безнадійних щодо повернення активів.

Вимоги до мінімальної платоспроможності комерційних банків НБУ встановив диференційовано, залежно від строку функціонування банку:

для діючих банків на рівні не менше 10 %;

для новостворених банків протягом першого року діяльності — не менше 15 %, протягом другого року — не менше 12 %, а з третього року діяльності — не менше 10 %.

Отже, активи, зважені за ризиком і з урахуванням створених банком відповідних резервів на покриття збитків за ними, повин­ні не більше ніж у 10 разів перевищувати за обсягом регулятивний капітал діючого банку. Звичайно діяльність новоствореного банку є більш ризикованою, тому протягом перших двох років його функціонування вимоги до платоспроможності є більш високими.

З метою визначення спроможності банку захистити інтереси вкладників, кредиторів та інвесторів від непередбачених збитків установлено норматив адекватності основного капіталу.

Норматив адекватності основного капіталу Н3 розраховується за формулою:

 

НЗ=ОК/ЗА*100%

 

де ОК — основний капітал;

ЗА — загальна сума активів банку за балансом.

Рівень адекватності основного капіталу комерційного банку має бути не меншим 4 %, тобто загальна вартість активів, зменшених на величину фактично створених відповідних резервів для покриття збитків, повинна не більше ніж у 25 разів перевищувати вартість основного капіталу.

Чим вище значення нормативів адекватності регулятивного та основного капіталів, тим більший ризик беруть на себе власники банку, тим більшою мірою захищені інтереси вкладників, кредиторів та інвесторів банку.

У зв’язку з низьким загальним рівнем капітальної бази вітчизняних банків Національним банком України передбачена п’ятирічна програма нарощування капіталу до 2007 р. як діючих, так і новостворених банків. Вимоги до мінімального розміру регулятивного капіталу діючих банків наведені у табл. 6.1.

 

Таблиця 6.1

ВИМОГИ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
ДО МІНІМАЛЬНОГО РОЗМІРУ РЕГУЛЯТИВНОГО
КАПІТАЛУ ДІЮЧИХ БАНКІВ, млн євро

Усі новостворені банки повинні нарощувати регулятивний капітал до визначеного НБУ розміру протягом п’яти років з моменту реєстрації згідно з вимогами, наведеними у табл. 6.2.

 

Таблиця 6.2

ВИМОГИ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
ДО МІНІМАЛЬНОГО РОЗМІРУ РЕГУЛЯТИВНОГО
КАПІТАЛУ ЗНОВУ СТВОРЕНИХ БАНКІВ, млн євро

Банки	Період діяльності
	На момент реєстрації	До одного року діяльності	До двох років діяльності	До трьох років діяльності	До чотирьох років діяльності	З п’ятого року діяльності
Місцеві кооперативні	1	1	1,1	1,2	1,35	1,5
Регіональні	3	3	3,5	4,0	4,5	5,0
Міжрегіональні	5	5	5,5	6,0	7,0	8,0

 

Для забезпечення реальної капіталізації всі комерційні банки поділяють за рівнем достатності капіталу (з урахуванням значень нормативів адекватності регулятивного та основного капіталу) на:

добре капіталізовані;

достатньо капіталізовані;

недокапіталізовані;

значно недокапіталізовані;

критично недокапіталізовані.

Ознаки класифікації банків за рівнем достатності капіталу наведені в таблиці 6.3.

Контролюючи рівень капіталізації комерційних банків, цент­ральний банк має змогу своєчасно й адекватно реагувати на негатив­ні його зміни.

Іншим напрямом регулювання діяльності банків через економічні нормативи є регулювання ліквідності банківської системи в цілому та окремих банків. Під ліквідністю банку розуміють можливість і спроможність банківської установи безперервно в будь-який момент часу здійснювати платежі за своїми поточними та строковими зобов’язаннями за рахунок трансформації своїх активів у готівкові чи безготівкові грошові кошти. Ліквідність банку визначається збалансованістю активів і пасивів його балансу, ступенем відповідності за строками залучених і позичених ним ресурсів (пасив балансу) із розміщенням ресурсів (актив балансу).

 

Таблиця 6.3

КЛАСИФІКАЦІЯ БАНКІВ ЗА РІВНЕМ ДОСТАТНОСТІ КАПІТАЛУ

Класифікація банку за рівнем достатності капіталу	Н1	Н2	Н3	Обсяг активів з негативною класифікацією
Добре капіталізовані	У межах вимог	Більше 17 %	Не менше 8 %	—
Достатньо капіталізовані	У межах вимог	Більше 8 %, але менше 17%	Більше 4 %, але менше 8 %	—
Недостатньо капіталізовані	У межах вимог	Більше 6 %, але менше 10 %	Більше 3 %, але менше 4 %	—
Значно недокапіталізовані	80 % від діючої вимоги	Більше 2 %, але менше 6 %	Більше 1,3 %, але менше 3 %	45—60 % регулятивного капіталу
Критично недокапіталізовані	Менше 80 % від діючої вимоги	Менше 2 %	Менше 1,3 %	Більше 60 % регулятивного капіталу

 

Дотримання банком належного рівня ліквідності залежить від різних факторів, серед яких найважливішими є: наявність у банку необхідної кількості ліквідних коштів; можливість залучення ліквідних коштів шляхом їх мобілізації чи реалізації активів; залежність банку від позичених коштів; структура депозитів. Чим більші обсяги наявних у банку ліквідних активів і реальніші можливості їх залучення, тим вищий рівень банківської ліквідності. З іншого боку, чим вищий рівень залежності банку від позичених коштів та чим вищий рівень так званих «летючих» депозитів, що можуть бути в будь-який момент часу вилучені їх власником, тим ризикованіший стан ліквідності банку.

Ліквідність банківської системи регулюється центральними банками через механізми рефінансування, управління золотовалютними резервами, операції на відкритому ринку.

Для вимірювання ліквідності банку використовується, щонайменше два підходи:

на основі фінансових коефіцієнтів, які розраховуються за балансами і відображають стан ліквідності балансу банку;

на основі визначення потенційної потреби в ліквідних коштах для виконання своїх зобов’язань.

Ліквідність окремого банку піддається регулюванню через установлення певних вимог до ліквідності його балансу. На основі балансу можна розрахувати цілий ряд показників ліквідності, які відображають або співвідношення між активами і зобов’язаннями з однаковими строками повернення (один день, один місяць, три місяці, рік тощо) або співвідношення між активами різного рівня ліквідності (високоліквідні активи/робочі активи; активи первинної ліквідності/загальні активи тощо).

В одних країнах ці показники встановлюються лише центральними банками. За показниками ліквідності, встановленими центральними банками (нормативами ліквідності), комерційні банки повинні постійно (щомісячно або щоквартально) звітувати перед центральним банком. В інших країнах, крім обов’язкових нормативних показників ліквідності, комерційні банки контролюють ряд інших, установлених самостійно. Такі показники підлягають лише внутрішньобанківському контролю. У деяких країнах центральні банки взагалі не встановлюють і не контролюють нормативи ліквідності.

Кількість нормативів ліквідності та їх види теж відрізняються. Так, у Росії їх п’ять, у Німеччині — чотири, в Україні — три, у Франції — один, а Федеральна резервна система США взагалі не встановлює таких нормативів.

Крім кількості та назви, нормативи ліквідності різняться і за алгоритмом розрахунку та граничними їх значеннями. Усі розглянуті відмінності обумовлені особливостями економічного розвитку окремих країн, розвитку національних фінансових ринків та банківських систем.

Національний банк України на сьогодні регулює ліквідність комерційних банків за допомогою трьох нормативів: нормативу миттєвої ліквідності (Н4), нормативу поточної ліквідності (Н5) і нормативу короткострокової ліквідності (Н6).

Норматив миттєвої ліквідності (Н4) характеризує спроможність банку погашати свої зобов’язання за поточними рахунками за рахунок активів первинної ліквідності (грошових коштів у касі банку та на кореспондентських рахунках НОСТРО) і розраховується за формулою:

де Кк — кошти в касі банку;

Ккр — кошти на кореспондентських рахунках даного банку, відкритих в інших банках;

Зп.р — зобов’язання банку, що обліковуються за поточними рахунками.

За вимогами НБУ граничне значення Н4 має бути не менше 20 %, тобто щонайменше п’ята частина всіх зобов’язань банку за поточними рахунками клієнтів має бути забезпечена активами первинної ліквідності.

Норматив поточної ліквідності (Н5) характеризує спроможність банку погашати свої поточні зобов’язання за рахунок активів первинної та вторинної ліквідності, до яких, крім абсолютно ліквідних активів, відносять активи зі строками повернення до одного місяця. Цей норматив розраховується за формулою:

де Апот — поточні активи — всі активи первинної та вторинної
ліквідності із кінцевим строком повернення до 30 днів;

Зпот — поточні зобов’язання банку з кінцевим строком повернення до 30 днів.

Вимоги НБУ щодо граничного значення Н5 протягом останніх двох років змінювалися. До 1 липня 2002 р. допускалося його значення не менше 30 %, протягом другого півріччя 2002 р. — не менше 35 %, а з 1 січня 2003 р. — не менше 40 %. Отже, на сьогодні поточні зобов’язання банку можуть не більше ніж у 2,5 раза перевищувати його поточні активи.

Норматив короткострокової ліквідності (Н6) характеризує спроможність банку погашати свої короткострокові зобов’язання за рахунок короткострокових активів. Короткостроковими вважаються активи та зобов’язання банку з кінцевим строком повернення до одного року. Розраховується норматив короткострокової ліквідності за формулою:

де Акс — короткострокові активи банку;

Зкс — короткострокові зобов’язання банку.

Нормативне значення короткострокової ліквідності банку встановлено на рівні не менше 20 %, тобто короткострокові зобов’язання можуть не більше ніж у 5 разів перевищувати короткострокові активи.

Постійний контроль за допустимою мірою ризику незбалансованої ліквідності дає змогу центральним банкам «тримати руку на пульсі» ліквідності банківської системи в цілому і своєчасно застосовувати ті чи інші механізми її регулювання.

Крім ризику незбалансованої ліквідності, діяльності будь-якої банківської установи притаманний кредитний ризик. Для банку найбільш уразливим є ризик несплати чи несвоєчасної або неповної сплати позичальником основного боргу та процентів за ним, які належать йому як кредитору. Центральні банки регулюють рівень допустимого кредитного ризику шляхом установлення граничних значень ряду нормативів кредитного ризику. Передусім регламентується максимальний розмір заборгованості одного позичальника перед банком (кредитний ризик на одного позичальника) і максимальний розмір великих кредитів, наданих банком усім категоріям позичальників (великі кредитні ризики). Установлення граничних значень для кредитного ризику спонукає банки диверсифікувати власний кредитний портфель.

НБУ регулює кредитні ризики банків другого рівня за допомогою чотирьох нормативів:

норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7);

норматив великих кредитних ризиків (Н8);

норматив максимального розміру кредитів, гарантій, порук, виданих одному інсайдеру (Н9);

норматив максимального сукупного розміру всіх кредитів, гарантій, порук, виданих інсайдерам (Н10).

Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) розраховується за формулою:

де З1к — сукупна заборгованість за всіма виданими кредитними операціями щодо одного клієнта (включаючи враховані векселі, позабалансові зобов’язання та зобов’язання з кредитування) чи банку-контрагента (включаючи розміщені депозити), а також дебіторську заборгованість;

РК — регулятивний капітал.

Нормативне значення Н7 не більше 25 %, тобто видача кредитів «в одні руки» не повинна перевищувати четвертої частини його регулятивного капіталу.

Заборгованість позичальника чи банку-контрагента, яка становить 10 % регулятивного капіталу банку-кредитора, за чинним законодавством вважається в Україні великим кредитним ризиком. Норматив великих кредитних ризиків (Н8) розраховується за формулою:

де Звел. 1к — сукупний розмір усіх зобов’язань, що складають великий кредитний ризик одного контрагента або групи пов’язаних контрагентів (із урахуванням забалансових зобов’язань).

За вимогами НБУ сукупний розмір великих кредитних ризиків
не повинен більше ніж у 8 разів перевищувати регулятивний
капітал банку, тобто нормативне значення Н8 має бути не більшим за 800 %.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій, порук, виданих одному інсайдеру (Н9), обмежує видачу банком внутрішніх кредитів «в одні руки». Розраховується Н9 за фор-
мулою:

де З1ін — сукупний розмір кредитів, гарантій, порук, урахованих банком векселів і забалансових вимог щодо одного інсайдера.

Нормативне значення Н9 установлено на рівні не більше 5 %.

Норматив максимального сукупного розміру всіх кредитів, гарантій, порук, виданих усім інсайдерам банку (Н10), обмежує загальний ризик за внутрішніми кредитами. Розраховується Н10 за формулою:

де Зін — сукупний розмір кредитів, гарантій, порук, урахованих банком векселів і забалансових вимог щодо всіх інсайдерів банку.

Світовий досвід свідчить про об’єктивність прирівнювання ризику за всіма інсайдерами до одного позичальника. Саме тому нормативні вимоги до його значення встановлюються на рівні вимог щодо допустимого ризику стосовно одного позичальника. НБУ встановив нормативне значення Н9 на рівні не більше
40 %.

Банки, які є активними інвесторами, стають уразливими щодо інвестиційного ризику — ризику несплати або несвоєчасної чи неповної сплати емітентом цінних паперів доходу та основного боргу за розміщеними цінними паперами власної емісії, які належать інвесторові. Іншими словами — це кредитний ризик за інвестиційними операціями. Допустима міра такого ризику діяльності банків регулюється Національним банком України за допомогою двох нормативів:

нормативу інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11);

нормативу загальної суми інвестування (Н12).

Розраховується Н11 за формулою:

де Кін 1уст — кошти, які інвестовані на придбання акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком (часток, паїв) окремо за кожною установою в портфелі банку;

КВ — кошти, вкладені банками у балансову вартість акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком, емітованих іншими банками, у портфелі даного банку, а також інвестиції в дочірні компанії та істотна участь у статутному капіталі інших установ.

Нормативне значення Н11 встановлено на рівні не більше 15 %. Отже, комерційний банк може вкладати в цінні папери однієї окремо взятої установи не більше 15 % регулятивного капіталу.

Норматив загальної суми інвестування Н12 розраховується за формулою:

де Кін. у всі уст — кошти, інвестовані в акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком у портфелі банку, що випущені банками, фінансовими установами та іншими емітентами;

вкладення в асоційовані та дочірні компанії.

Нормативне значення Н12 установлено на рівні не більше 60 %, тобто всі інвестиції банку не можуть перевищувати 60 % його регулятивного капіталу. Слід звернути увагу на те, що регулятивний капітал при розрахунку нормативів інвестування збільшується на вартість коштів, інвестованих банком в інші банківські установи, дочірні компанії та ті, що мають істотну участь. Оцінюючи ризикованість інвестицій, у розрахунок слід брати весь основний і додатковий капітал, у тому числі і ці високоризиковані позиції, які віднімались від основного і додаткового капіталу при розрахунку регулятивного капіталу.

Валютний ризик впливає на діяльність банківських установ, які мають генеральну ліцензію і здійснюють операції з іноземною валютою чи банківськими металами. З метою мінімізації валютного ризику НБУ встановив для вітчизняних банків обов’язкові нормативи валютної позиції:

норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валют­ної позиції (Н13);

норматив загальної довгої відкритої валютної позиції (Н13/1);

норматив загальної короткої відкритої валютної позиції (Н13/2).

Під валютною позицією розуміють співвідношення між сумою балансових та позабалансових вимог банку та сумою його балансових та позабалансових зобов’язань у певній іноземній валюті. Коли вимоги і зобов’язання в певній іноземній валюті збігаються за обсягом, валютну позицію називають закритою. Банк, який має закриту валютну позицію в певній валюті, не наражається на валютний ризик у цій валюті, оскільки незалежно від напряму зміни курсу цієї валюти обсяги вимог і зобов’язань однакові.

Валютна позиція вважається відкритою, коли сума балансових та позабалансових вимог банку не збігається із сумою його балан­сових та позабалансових зобов’язань у певній іноземній валюті. Оскільки така ситуація можлива за двох умов, то розрізняють відкриту валютну позицію довгу і коротку. Валютна позиція є відкритою довгою, коли вимоги банку перевищують його зобов’язання в певній іноземній валюті. Коли ж зобов’язання в пев­ній іноземній валюті перевищують вимоги банку у цій валюті, відкрита валютна позиція є короткою. При розрахунку відкрита довга валютна позиція позначається знаком «плюс», а коротка — знаком «мінус».

Валютним операціям притаманний валютний ризик за умови наявності відкритої валютної позиції. Якщо у банку відкрита довга валютна позиція у певній валюті, то він зазнає збитків у разі падіння курсу цієї валюти щодо національної. Якщо ж наявна коротка відкрита валютна позиція у певній валюті, то банк зазнає втрат у разі підвищення курсу цієї валюти.

Нормативи валютної позиції, встановлені НБУ, визначають верхню межу допустимого валютного ризику.

Норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції (Н13) розраховується за формулою:

де ЗВВПгрн — загальна відкрита валютна позиція за всіма балансовими та позабалансовими активами і зобов’язаннями банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті. Розраховується як алгебраїчна сума всіх довгих і коротких
валютних позицій у гривневому еквіваленті без урахування
знаку.

Нормативне значення величини допустимого ризику загальної відкритої валютної позиції не більше 35 %.

Норматив ризику відкритої довгої валютної позиції (Н13/1) розраховується за формулою:

де +ВВП — загальна довга відкрита валютна позиція за іноземними валютами у гривневому еквіваленті.

Нормативне значення величини довгої відкритої валютної позиції не більше 30 %.

Норматив ризику відкритої короткої валютної позиції (Н13/2) розраховується за формулою:

де –ВВП — загальна коротка відкрита валютна позиція за іноземними валютами у гривневому еквіваленті.

Нормативне значення Н13/2 не більше 5 %.

Контроль за дотриманням економічних нормативів здійснюється територіальними управліннями НБУ та підрозділами депар­таменту банківського нагляду на щоденній, щодекадній та щомісячній основі.

Дотримання вимог за щоденними розрахунками оцінюється за нормативом Н1, за групою нормативів кредитного ризику Н7, Н8, Н9, Н10; за нормативами Н2, Н5, Н6 — подекадно, за станом на 1-ше, 11-те та 21-ше число місяця, а за нормативами Н2, Н3, Н4, Н11, Н12, Н13 — виходячи із середньоарифметичного значення за звітний місяць. За порушення вимог до банків-порушників застосовуються штрафні санкції. Розміри штрафів за порушення окремих нормативів диференційовані залежно від кількості допущених порушень протягом звітного періоду.

За порушення нормативів капітальної бази банку (Н1, Н2, Н3) банк протягом одного місяця з дня ви