Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.6. Інститут довірчої власності в праві Англії та США

6.6. Інститут довірчої власності в праві Англії та США

«Довірча власність» — термін суто англо-американсько­го права, однак його аналоги та подібні до довірчої власності правовідносини останнім часом виникають і в країнах романо-герман­ської правової системи. Довірча власність є одним з найбільш своєрідних і разом з тим надзвичайно поширених у практиці інститутів сучасного англо-американського права. Він має назву та­кож фідуциарної, тобто заснованої на довірі власності (fiduciary ownership) або трасту (trust).

Довірча власність як система майнових відносин склалася в англійському праві та знайшла своє відображення у праві справедливості. У Сполучених Штатах Америки інститут довірчої власності у своїх основних рисах не відрізняється від англійського.

Особливо широко використовується інститут довірчої власності як засіб організації великих об’єднань. У літературі підкреслюється, що започаткувала такий спосіб пристосування цього класичного англійського інституту до потреб сучасності наприкін­ці минулого століття організація компанії «Standard oil Trust» у США[1]. Акціонери 40 нафтових компаній у 1892 році підписали угоду про передачу всіх наявних у них акцій уповноваженим особам — довірчим власникам. Натомість вони отримали особливі сертифікати, що засвідчували взаємини з довірчими власниками, які зобов’язалися вести справи засновників трасту в найвищих їх інтересах. Така форма об’єднання капіталів виявилася настільки вдалою, що незабаром стала однією з широко використовуваних форм об’єднань у США, а потім і в інших країнах.
У результаті широкого поширення трастів у первісно розроблену схему відносин стали вноситися зміни. Зокрема, компанії, що поєднують свої капітали, стали передавати свої акції в довірчу власність не групі фізичних осіб, а юридичній особі. На такій основі виник тип так званої холдингової компанії (hoi ding companies).

Інститут довірчої власності регулюється нормами прецедентного права, а також англійським Законом про довірчу власність (1925 р.) та законами з окремих видів довірчої власності; у США — Єдиним (уніфікованим) законом про довірчу власність, Зводом правил про довірчу власність (Restatements of the Law of the Trust), який має велике практичне значення. У окремих штатах США прийнято закони про довірчу власність; у більшості штатів діють закони, що стосуються окремих різновидів трасту. Провідну роль у регулюванні відносин довірчої власності, як і інших правових інститутів в англо-американській системі права, продов­жує відігравати судовий прецедент.

Довірча власність — це відносини, за яких одна особа (засновник — settlor), встановлює довірчу власність: передає іншій осо-
бі — довірчому власнику (trustee) майно для управління в інтересах зазначених вигодонабувачів (бенефіціаріїв — beneficiary, cestui que trust). У відносинах довірчої власності беруть участь три сторони. Однак учасниками трасту може бути менше, аніж три особи.

Засновником виступає власник майна, яке передається в довір­чу власність. Передаватися може будь-яке нерухоме або рухоме майно, а також майнові права, які не заборонені законом. Власником (засновником) може бути фізична чи юридична особа.

Довірчим власником, який зобов’язується управляти майном в інтересах вигодонабувачів, може виступати як фізична, так і юридична особа.

Бенефіціаріями виступають вказані засновником особи: одна особа, кілька чи невизначене коло осіб. Якщо вигодонабувачами є одна чи кілька конкретних осіб, то траст є звичайним, приватним (private trust); а якщо невизначене коло осіб — то траст називають публічним (public trust). Публічні трасти діють в інтересах усього суспільства або його частини, їх ще називають благодійними (charitable). Нагляд за управлінням у приватному трасті здійснює суд, а в публічному — суд і спеціальні органи, що упов­новажені в питаннях благодійності.

Довірча власність виникає різними способами: на підставі особистого волевиявлення засновника за його життя (inter vivos) або на випадок смерті (mortis causa), внаслідок закону (логічно виведений траст — resulting trust; конструктивний траст — constructive trust), на основі договору[2].

Конструктивна довірча власність чи конструктивний траст (constructive trust) виникає в силу закону й ґрунтується на особливо довірливих, фідуциарних відносинах осіб, за яких одна особа на засадах особливої довіри веде справи іншої особи. У такому разі розщеплення права власності між цими двома особами не відбувається; довірчий власник, як правило, отримує вигоду і для себе. Конструктивний траст виникає у відносинах принципала й агента, компанії та її директорів, членів торгового товариства між собою, клієнта й адвоката, опікуна й підопічного та ін. Такі відносини не зовсім відповідають ознакам класичної довірчої власності, тому одержали назву квазідовірчого трасту.

Специфіка інституту довірчої власності полягає в тому, що право власності в цьому випадку немов би розщеплюється: одна частина повноважень власника (управління й розпорядження наданим майном) належить одній особі (довірчому власнику), а інша частина правомочностей (одержання вигод від експлуатації майна, у тому числі одержання доходів) — іншій особі чи особам (одному, кільком чи багатьом вигодонабувачам). Це «розщеплення» виявляється в усій структурі відносин, пов’язаних із трастом.

Довірчий власник виступає в господарському обороті як власник, укладає з третіми особами будь-які угоди й здійснює інші акти щодо використання майна та його управління. Він не правомочний лише продавати майно, якщо тільки право на продаж не надане йому установчим актом (декларацією про створення довірчої власності) чи законом.

На довірчого власника покладаються такі обов’язки: управляти майном відповідно до умов, котрі зазначені в установчому акті та в інтересах бенефіціарія; виявляти дбайливість і розсудливість, діяти в інтересах інших як у своїх власних; не виявляти зайвого ризику, марнотратства, не здійснювати пожертв; зберігати майно. Він зобов’язаний звітувати перед вигодонабувачем за першою його вимогою по всіх справах, пов’язаних з управлінням майном, та передавати останньому всі вигоди і доходи, одержані від управ­ління. Він не має права нічого залишати собі, якщо інше не передбачене в установчому акті.

Довірчий власник вільний лише від виконання розпоряджень, які неможливо виконати або таких, які мають протизаконний характер.

Свої обов’язки довірчий власник за англійським правом може виконувати безоплатно (загальне правило) або на платній основі (якщо передбачено в установчому акті), а за правом США за здійснення таких обов’язків за загальним правилом виплачується винагорода.

Якщо довірчий власник порушує свої обов’язки й завдає бенефіціарію збитків, він зобов’язаний їх відшкодувати. У такому разі бенефіціарій має щодо особистого майна довірчого власника переважне перед усіма іншими кредиторами право задоволення інтересів. За зловживання своїми повноваженнями довірчого влас­ника може бути притягнуто до кримінальної відповідальності.

Довірча власність припиняється за таких обставин: з досягненням мети, задля якої вона створювалася; із закінченням заздалегідь передбаченого терміну; унаслідок обставин, настання яких повинно, за умовами установчого акту, припинити її існування (досягнення бенефіціарієм певного віку, укладення ним шлюбу та ін.); зі смертю бенефіціарія; унаслідок одностороннього волевиявлення засновника, якщо таку можливість було прямо передбачено в установчому акті.

Юридична конструкція трасту може включати різну кількість учасників та різний розподіл правомочностей між ними[3]. Якщо довірча власність виникає на основі односторонньої угоди заснов­ника чи на підставі договору, то власник (засновник) може приз­начити довірчого власника та передати йому повноваження володіння й розпорядження майном, управління ним в інтересах певних бенефіціаріїв (чи однієї особи). За такої конструкції трасту власник практично вибуває з відносин, які складаються між довірчим власником і бенефіціаріями.

Створивши траст, засновник може призначити себе довірчим власником та залишити за собою правомочності володіння та розпорядження, а також управляти майном в інтересах певного вигодонабувача. Такий варіант трасту застосовується, переважно, у відносинах між родичами для управління майном недієздатних осіб.

Власник може сконструювати іншу схему відносин: передати повноваження володіння, розпорядження, управління майном довірчому власнику, призначивши бенефіціарієм себе. Така конструкція трасту успішно застосовується для голосування, управління підприємствами (товариствами) та ін.

Нарешті, засновник має право призначити себе довірчим власником і бенефіціарієм одночасно. Така форма трасту є ефективною для створення компаній, у яких засновники стають директорами та водночас є держателями акцій .

У сучасному цивільному обороті інститут довірчої власності використовується для регулювання різноманітних, зокрема й гос­подарських (підприємницьких), відносин. Так, довірча власність застосовується: для управління майном недієздатних осіб (непов­нолітніх, обмежено дієздатних); для створення благодійних фондів і т. ін. (наукових, навчальних, культурних, лікувальних організацій: університетів, шкіл, лікарень, музеїв тощо); для створення об’єднань (акціонерних компаній (Англія), корпорацій (США); для голосування на загальних зборах в інтересах засновників (voting trust); для захисту інтересів кредитора й підвищення відповідальності боржника (конструктивний траст). Найбільш широко він використовується у сфері комерційного управління чужим майном через створення численних корпоративних утво­рень — інвестиційних банків, компаній, страхових, пенсійних ощадних фондів і т. ін. Часом він суттєво відрізняється від традиційних трастових форм, однак суть залишається незмінною: довірчий власник в особі подібних організацій передає майно (акції, інші цінні папери, грошові вклади ) з метою ефективного комерційного управління на користь власників, які й виступають бенефіціаріями (вигодонабувачами).

Відповідність інституту довірчої власності потребам сучасного торгового обороту зумовила поширення його елементів і в країнах романо-германської правової системи.



[1] Там само... — С. 240—241.

[2] Юридична енциклопедія. Т. 2. — К., 1999. — С. 227—228.

[3] Див. напр.: Богатых Е. Гражданское и торговое право … — С. 125—127.