7. УКРАЇНА МІЖ РОСІЄЮ ТА ЗАХОДОМ

УКРАЇНА МІЖ РОСІЄЮ ТА ЗАХОДОМ

Формування ментального комплексу, пов'язаного з ідеєю про­гресу, означало творення європейською цивілізацією нового виміру людського буття — спрямованість у краще майбутнє. В традиційно­му суспільстві, побудованому на циклічному господарюванні, цього виміру принципово не існувало, бо за усталеними уявленнями в май­бутньому людину мало чекати те ж саме, що було в минулому і що є в її сучасному житті. Християнський есхатологізм вже націлював свідомість на всезагальне завершення буття світу й спасіння, що впливало на духовно-смислові засади повсякденного життя людини, однак практичні схеми сприйняття людиною реальності залишалися по суті незмінними. Тільки утвердження засад раціонального мис­лення серед різних верств населення змусило суспільство шукати підходи до практичного планування бажаного майбутнього, тобто та­кого майбутнього, яке б відрізнялося від сучасності в ліпшу (в плані безпеки та можливостей для людини реалізувати себе) сторону.

Здатність етносу до самоорганізації та розвитку визначається особливостями його перцепції (сприйняття), історичної пам'яті, уяви, розуму, волі.

Колективна пам'ять є формою зберігання значущої інформації, символів, образів, нормативних стереотипів, прецедентів тощо. Фор­мою соціального контролю над пам'яттю є уживана в суспільстві та чи інша модель історичного опису (дискурс історії). Механізми со­ціальної перцепції зорієнтовані на селекцію значень і пов'язані з відображенням у свідомості певних фактів, подій, інформаційних да­них тощо. Контроль над перцептивними структурами здійснюється за допомогою тієї чи іншої, прийнятної для більшості, моделі соціа­льного порядку (дискурс влади). За участю соціальної уяви констру­юється символічна реальність, визначаються смислові орієнтації й домінантні цінності. Контроль над сферою смислу відбувається на основі тієї чи іншої моделі масової комунікації (публічний дискурс). Сферою дії суспільного розуму є різностороння критика існуючого соціального життя та пошук більш ефективних знань і цінностей, що його регулюють. Контроль над раціональністю здійснюється тією чи іншою формою епістемології (когнітивний дискурс). Соціокультур-ним механізмом, що певним чином спрямовує на ті чи інші дії на-цію-суб'єкт, є воля суб'єкта, тобто бажання та спроможність суб'єкта влаштовувати власну долю згідно із власним баченням світу і свого місця в ньому. Саме воля здійснює контроль над усіма іншими сфера­ми діяльності суб'єкта. Та чи інша конфігурація усіх цих ментальних складових певної спільноти становить ментальний комплекс цієї спільноти, до якого, зрештою, прив'язана національна модель бачен­ня світу, що має регулятивний вплив на організацію всього соціуму й здійснення відповідних внутрішньо- та зовнішньополітичних акцій.

На Сході й Заході Європи склалися різні конфігурації менталь­них комплексів, у чомусь вони досить подібні (це виявляється у по­рівнянні їх з ісламським або конфуціанським комплексами), а в чо­мусь й істотно відмінні. Ці відмінності є грунтом для виникнення різ­номанітних бар'єрів для побудови спільного політичного, культурно­го та економічного життя Європи.

Так, на Сході домінує традиційна схема регулювання соціально­го життя за допомогою ієрархізованих владних відносин патрональ-но-сервіального типу, яким підпорядковано все — і віра, і повсякден­ність. Сьогодні в Росії та значною мірою й в Україні ця модель набула редукованого вигляду — соціально-кланового, олігархічного уст­рою, в якому економіка і влада та частково — ідеологія тісно пере­плетені. А от на Заході відбувалося поступове нарощування горизон­тальних диференціацій ментальності, кожен із сегментів якої набував самостійного значення. Це потребувало і потребує сьогодні постій­них узгоджень і компромісів для встановлення того або іншого типу суспільної консолідації "знизу".

Відповідно до сформованої на Сході схеми соціального порядку тут склалися досить сильні механізми маніпулювання формами істо­ричної пам'яті (спогадами, що зафіксовані у традиціях тієї чи іншої групи та визначають її самоідентифікацію). За допомогою цих меха­нізмів відбувається актуалізація одних і забуття інших значущих по­дій.

Домінування влади над суспільством потребує відповідної побу­дови соціальної пам'яті, яка легітимізує існуючу владу. Тому кожно­го разу у країні, де влада домінує над суспільством, зі зміною вождів, харизматичних лідерів або з появою деяких новацій влади історія пе­реписується наново, а фактологічні документи або знищуються, або засекречуються. Конструювання систем образів і символів, призначе­них для соціального регулювання та забезпечення порядку, здійсню­ється також за ієрархічною схемою, яка передбачає існування вищих цінностей, потрібних для зміцнення існуючої влади, і нижчих ціннос­тей, пов'язаних із суспільними інтересами. Правові механізми, що за своєю природою мають виконувати функцію врегулювання "горизон­тальних" конфліктів, у такому суспільстві викривлюються по вертика­лі та доповнюються механізмом так званого телефонного права.

Схеми соціального сприйняття (перцепції) "внутрішнього" і "зо­внішнього", задля збереження вигідної владі системи суспільних відносин будуються таким чином, щоб радикально відсіювати "чуже" та консервувати "своє", звичне. Нарешті, раціональність у дусі східних традицій також набуває досить містичного вигляду, оскільки голо­вною функцією її стає пошук аргументів для обгрунтування пануючої міфологеми, а критика допускається лише у формах або засудження "чужого", або розвінчання попередньої владної міфологеми.

Західний ментальний комплекс, навпаки, зорієнтований здебіль­шого на акумуляцію в суспільній пам'яті усієї можливої інформації та знань, набутих у ході соціального розвитку, на максимальне збере­ження документального архіву, на пошук нових тлумачень історії. Його уява конструює паралельні символічні світи, рівноправні у сво­їй значущості. Механізми перцепції варіативні й припускають абсор­бцію будь-яких відмінних від визнаних, у тому числі й "чужих", цін­ностей та символів за умови збереження права на їх раціональну кри­тику. Суспільний розум налаштований на явно прагматичний лад і піддає критиці будь-які міфологеми.

Отже, розглядаючи Європейський світ у цілому, бачимо, що в ньому є два силових центри (два полюси), які визначають формуван­ня ціннісних параметрів життя та універсальних структур порядку, а також ментальних орієнтацій населення різних країн та їх угрупо­вань. Ці полюси утворені й діють на принципово різних засадах: один — на засадах закритості, пригноблення особистості, стихійного колективізму, централізації, силових засобів вирішення конфліктів, ідеологізованості тощо, інший — на засадах відкритості, індивідуа­лізму, децентралізації, демократизму, комунікативності, раціональ­ності.

У часовому вимірі (на вісі від минулого до майбутнього) ці обид­ва полюси притаманні будь-якому європейському суспільству: кожна країна рухається від закритих форм суспільства до відкритих, згідно зі своєю історичною долею. У просторовому вимірі ці полюси умов­но можна розвести по краям вісі Захід — Схід.

Україна, як й інші країни Середньої Європи, і хронографічно, й географічно перебуває між цими двома полюсами. В часовому вимірі такий її стан є перехідним, а в просторовому — двовекторним. Сут­ність же новітніх трансформаційних процесів посткомуністичної до­би полягає в руйнуванні бар'єрів між полюсами (культурних, еконо­мічних, політичних) у межах цілісного Європейського світу. Ці зміни відбуваються під впливом сил, що формують глобальну систему ци­вілізації — універсальний комунікаційний простір якісно нового рів­ня.

Подолати ці бар'єри буде неможливо, по-перше, без радикальних перетворень провідних схем східноєвропейського ментального ком­плексу — у напрямку посилення особистісних чинників, а по-друге, без корекції західноєвропейського ментального комплексу — у напрямку до загальноєвропейської єдності. Відповідно до цього має фо­рмуватися загальна соціокультурна модель історичної пам'яті, тобто така концепція історії, в якій домінуватимуть спільні теми і питання, а також — відповідні викликам сучасності механізми уяви та перцеп­ції з якісно новою конфігурацією співвідношень: своє/чуже, внут­рішнє/зовнішнє, верх/низ, центр/периферія тощо. Цього можна дося­гти лише через вдосконалення структур раціональності, на грунті чо­го й повинні вибудуватися схеми взаєморозуміння та багатопланової комунікації. Результатом цього процесу має бути формування ціліс­ної європейської (в широкому розумінні) системи порядку, в якій на­лежне місце займатимуть і Україна, і Росія як її структурні елементи.

Сучасний стан розвитку людства характеризується розширенням та поглибленням процесів глобалізації, що охопили на цей час майже всі країни світу та визначають головні тенденції світової економіки. В процесах глобалізації має знайти своє місце кожна країна, якщо во­на прагне уникнути периферійної осібності й має намір досягти нале­жного рівня добробуту, стабільного та безпечного життя.

Як свідчить сумний досвід колишнього СРСР, ізольована від світових технологій країна, навіть якщо вона сповна забезпечена усіма необхідними природними ресурсами, самотужки неспроможна забезпечити прогрес і неодмінно деградує.

Україна в кооперації з іншими народами може пройти свій шлях модернізації значно швидше та з меншими затратами. Україна, як і Росія та інші держави СНД, здійснює пошуки нових можливостей розвитку міждержавних зв'язків, які за своєю суттю мають відповіда­ти її національним інтересам.

Глобалізація не позбавлена негативних наслідків, серед яких, зо­крема, значна вразливість нерозвинених країн до світових валютних криз. Та зрозуміло, що все одно іншого шляху у цивілізаційного по­ступу не має й потрібно вживати усіх можливих заходів, аби макси­мально пом'якшити негативні сторони глобалізації.

Провідними рисами глобалізації є створення ефективних меха­нізмів міжнародної кооперації та розподілу праці, а також впрова­дження новітніх технологічних й інформаційних систем, телекому-нікацій, наукоємних виробництв. У сучасному світі головним багатс­твом країни вважаються вже не тільки природні ресурси, як це було раніше, а й знання. Світом рухають передові технології. Навіть неве­лика країна, якщо вона спроможна забезпечити прорив у сфері знань, може досягти передових рубежів соціально-економічного розвитку і за рівнем життя випередити навіть світових економічних гігантів.

Україна з включенням її у процеси глобалізації, так само як і Ро­сія, опинилася в числі найбідніших країн. Відкритість обох держав для вітрів світової економіки спричинила значний відтік ресурсів і капіталів за їхні межі, а не підготовлені до жорсткої конкуренції влас­ні економічні системи почали занепадати. Це призвело до значного погіршення життєвого рівня населення обох країн і до зниження рів­ня безпеки їхніх громадян. Задля подолання деструктивних наслідків глобалізації Україні, як і Росії, слід якомога швидше завершити пере­хідний етап, оскільки в суспільствах перехідного стану значною мірою зберігаються форми життя, мислення та поведінки, що були притаманними старому суспільству, і тому такі суспільства відзнача­ються внутрішньою нестабільністю та виявляють однакову готов­ність як до сприйняття позитивних якостей нового життя, так і до пе­реймання негативних сторін існуючих моделей розвитку.

Реальним підґрунтям свободи людини в цивілізованому суспіль­стві є право розпоряджатися собою та обмінювати продукти своєї праці згідно з суспільно визначеним порядком. Це право є найважли­вішим природним правом кожної людини. Належним чином побудо­ване суспільство надає кожному своєму членові певний спектр мож­ливостей щодо реалізації цього права, і чим ширшим є коло цих мож­ливостей, тим вищим вважається рівень свободи людини. Щоб пов­ноцінно жити в сучасному суспільстві, своїми руками будувати влас­ну долю, людина повинна мати відповідно сформовані психіку та свідомість і забезпечуватися з боку суспільства належними стимула­ми для діяльності та поліпшення життя. Людина мусить вміти мо-білізовувати власні зусилля на те, щоб зайняти у цьому світі активну позицію та знайти ефективні форми взаємодії з існуючим довкіл­лям — соціальним, культурним, а також природним середовищами.

Глобалізація кидає виклик особистості, включаючи особистість у нові системи відносин, які вимагають формування нових схем само-ідентичності. Реалії сьогодення потребують від людини та суспільст­ва нових форм мислення й поведінки, але ні людина, ні суспільство не в змозі змінитися в один день навіть на вимогу влади. В умовах пере­хідного періоду потрібно приймати як належне наявність у широких кіл населення "подвоєної" або "багатошарової" самоідентифікації, ко­ли особистість не відцентрована належним чином, що, власне, й при­зводить до відчутних коливань суспільних настроїв то у бік прогреси­вних перетворень, то до ностальгії за минулим, а то й взагалі — до втечі від реальності. Ці процеси відбуваються як на рівні кожної окремої особи, так і на рівні емоцій та думок громадського загалу.

Процеси формування стабільного та впорядкованого світовід­чуття громадянина — справа не одного покоління. Багато хто ще схи­льний ідентифікувати себе як "радянську людину" і не здатний адек­ватно сприймати нові реалії життя. Ці верстви населення потребують особливої уваги з боку держави, толерантного й виваженого до себе ставлення, бо серед них здебільшого — люди похилого віку, ветерани війни та праці. Нове покоління демонструє більш гнучке мислення, прагнучи знайти орієнтації для побудови свого особистісного життя.

Україна, як і Росія, інтенсивно включається в процеси глобальної інформатизації. Зростає мережа телекомунікацій. Збільшується чисе­льність користувачів Internet. Значна частина національного суспіль­ного інтелекту відволікається на задоволення потреб світової систе­ми інформаційного забезпечення економічного життя. В умовах не­розвинутого інформаційного середовища це спричиняє загрозу пере­творення країни на постачальника дешевого інформаційного продук­ту на світовий ринок без відповідних позитивних наслідків для розви­тку її власної економіки. Водночас встановлюється зовнішній конт­роль над інформаційним простором такої країни.

Провідні країни світу, рівень розвинутості яких є масштабом для оцінки сучасного стану цивілізації, досягли високого технологічного й економічного розвитку завдяки створенню відповідних умов ефек­тивної державної підтримки потужного інтелектуального потенціалу. Відставання у цій сфері інших країн ставить їх у неабияку залежність від провідних країн і штовхає на шлях послаблення свого суверенітету. Інтелект, таким чином, слід розглядати як найважливіший стратегіч­ний ресурс, що забезпечує необхідний рівень економічного розвитку. Прагнення підвищувати наукоємність національного продукту є за­порукою суспільного поступу.

У процесі глобалізації і Україна, і Росія зіткнулися із вкрай гост­рою суперечністю: з одного боку, потреби становлення та зміцнення державності вимагають інтенсифікації процесів національно-культу­рного відродження, аз другого —процес модернізації соціально-еко­номічної системи потребує найширшої відкритості та "інтернаціона­лізації" країни, наслідком чого стає зростання небажаних впливів на неї з боку інших країн, що виявляється у поширенні негативних про­явів масової культури, інтернаціонального криміналітету, наркобіз-несу, напливові низькопробних товарів масового споживання тощо.

Однією з функцій культури є забезпечення взаєморозуміння лю­дей. Особа почувається більш вільною, якщо вона здатна вільно спіл­куватися з іншими (зокрема, й послуговуючись різними національни­ми мовами). На рівні великих груп населення — соціальних груп, ет­носів, націй, релігійних громад — відсутність взаєморозуміння озна­чає обмеження можливостей взаємодії, виникнення непередбачува-них ситуацій, де нерідко відстоювання "своїх" прав за рахунок прав інших — "чужих" — призводить до поширення соціальних і міжет­нічних конфліктів, якими так рясніє сучасна доба й які, в кінцевому підсумку, призводять до знищення "чужих", тобто — до відвертого геноциду.

Нова якість українського суспільства вимагає відповідної пере­оцінки системи його власних інтересів, які не можуть не відрізнятися від тих, що були у нього в часи залежності України від союзного центру. Збереження внутрішньополітичної стабільності та єдності нації — необхідна передумова суспільного прогресу. Тому зрозу­міло, під час перехідного періоду, в якому все ще перебуває Україна, будь-який серйозний соціально-політичний конфлікт становить за­грозу для суверенітету українського суспільства в цілому.

В Україні, як і, до речі, в Росії, пересічна людина почувається до­сить невпевнено, живе сьогоднішнім днем і не будує якихось планів на майбутнє. Вона скоріше схильна вичікувати, пливти за течією, аніж брати свою долю у власні руки. Такий стан дуже сильно заважає суспільно-економічному розвиткові.

Умовою соціально-політичної безпеки людини в тій чи іншій су­часній розвиненій державі є усвідомлення усіма громадянами цієї держави цінностей демократичного суспільства та правової влади. Саме усвідомлення того, що все повинно підпорядковуватися зако­нам, а не волі посадових осіб, відрізняє громадянське суспільство від тоталітарного.

У добу глобалізації кожна країна прагне мати високий авторитет у світі, бо від того, наскільки вона є надійним партнером залежить інтен­сивність включення її в глобальні процеси. Від іміджу держави, зокре­ма, залежить і її привабливість для інвесторів.

Сучасному світові притаманна прискорена динаміка розвитку. Він змінюється на наших очах. Вимальовуються нові домінанти еко­номічного, соціально-політичного, культурного розвитку людства, які визначатимуть риси майбутнього. На світову арену виходять нові держави та їх угруповання, що прагнуть утвердитися в геополітично-му просторі, наслідком цього є зміни конфігурації міжнародних вза­ємин. Найбільш пріоритетне завдання України — увійти в багатови­мірний світ складних міжнародних взаємовідносин і знайти в ньому належне місце, яке відповідало б її потенціалу потужної європейської держави.

Геополітичні схеми, зокрема, і протистояння, і співпраці, відо­бражають певні реалії сучасного світу, але як абстрактні конструкції їх слід сприймати з певними застереженнями. В цілому формування сучасного геополітичного простору визначається силовими лініями напруги, що виникають між сферою "порядку", який грунтується на верховенстві закону, міжнародного права, пріоритетності прав та ін­тересів людини, і сферою "невпорядкованої" реальності, що їй про­тистоїть і виявляється у беззаконні, численних конфліктах, екологіч­них кризах, економічних злочинах тощо, — тобто в усіх негативних явищах, які загрожують безпеці, стабільності та розвиткові людської цивілізації. Отже, саме в цьому сенсі можна говорити про основну вісь конфронтації в сучасному світі. Протидія силам хаосу є найваж­ливішим пріоритетом кожної держави, згідно з яким вибудовується система її зовнішньополітичних орієнтацій, ведуться пошуки партне­рів і союзників. З позиції протидії деструктивним силам набувають реального змісту різні вектори нашої зовнішньої політики.

Проблема геополітичного вибору може бути окреслена не тільки в площині багатовекторності, але також і в аспектах двосторонніх взаємин з окремими країнами світу. У зв'язку з цим виникає питання стратегічного партнерства, яке виглядає досить заплутаним, оскільки ми часто зараховуємо до стратегічних партнерів держави, з якими у нас існують звичайні добрі стосунки. Іноді мається на увазі скоріше потенціал розвитку взаємин, аніж реальний стан речей. Вибір страте­гічно важливих партнерів — це питання ефективності нашого вклю­чення в існуючу систему розподілу функцій і ролей в сучасному гео-політичному просторі. Точно кажучи, Україна ще не має реальних і надійних стратегічних партнерів. їх пошук і визначення, розвиток по­тенціалу взаємин з ними до рівня стратегічного партнерства — трива­лий і складний процес, який залежить від багатьох чинників. Стосун­ки стратегічного партнерства передбачають високий ступінь взаємо-зацікавленості як в геоекономічному, так і в геостратегічному ракур­сах.

За умов балансування можливі такі лінії поведінки держави, як політика інтеграції в європейські структури, посилення стратегічно­го співробітництва із США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. Але, зрозуміло, подолати геостратегічну ізоляцію Україна може насамперед шляхом повної структурної модернізації свого економіч­ного потенціалу й набуття статусу потужної регіональної держави.

Європейський статус України ще породжує численні суперечки, бо її довгострокова орієнтація на Схід та розрив безпосередніх зв'яз­ків із Заходом дають себе знати і по цей день, але все ж таки важко за­перечувати очевидні факти, що свідчать про належність України до Європейської спільноти. Греко-римська цивілізація у вигляді право­славного християнства прийшла в Україну з Півдня, з Візантійської імперії, культурного центру тяжіння країн Середземномор'я прибли­зно в ті ж часи, коли ця цивілізація опановувала також і північну час­тину Європи. Потім зв'язки з Константинополем були порушені, але після татаро-монгольського поневолення Україна знову орієнтується на Захід, а згодом складає частину польсько-литовської держави.

Утиски з боку польської шляхти штовхнули український народ, що почав створювати власні самоврядні структури, а врешті-решт і козацько-гетьманську державу, в бік православної Московської Русі.

У складі Російської імперії Україна занепадає як самостійна на­ція, однак все таки зберігає опосередкований зв'язок з європейською цивілізацією. Україна завжди була прилученою до Європи не тільки в географічному, але і в культурному відношенні, хоча не можна відки­дати значних впливів на неї тюрко-ісламського Півдня і Сходу.

Після проголошення Україною незалежності процеси її інтегра­ції в Європу набули значного прискорення, проте, якщо пустити їх на самоплив, то можна очікувати несприятливої для розвитку українсь­кої нації економічної та психологічної експансії з боку Заходу. Так, наприклад, може виникнути загроза перетворення України на сиро­винний придаток Європи. Таким чином буде лише змінено північно--східну залежність країни на західну. Процес входження України в Європу і світову цивілізацію повинен бути контрольованим та спира­тися на ґрунтовну й послідовну концепцію.

Входження в Європу для нас вигідне лише за умови визнання за Україною права на місце, відповідне її гідності та потенціалу. Якщо ми зможемо подолати власні труднощі, побудувати сильну націона­льну економіку, створити розвинуте громадянське суспільство, тоді інтеграція відбудеться цілком природно, за прийнятною для нас мо­деллю.

Стратегія повернення України в Європу має спиратися на реальні можливості українського економічного, соціально-політичного, воєн­ного і духовно-інтелектуального потенціалу. Аналіз дійсного стану ре­чей свідчить, що, по-перше, цей процес буде тривалим, важким, але безповоротним. По-друге, він є багатомірним, бо включає в себе ряд більш конкретних процесів, що диференційовані відповідно до скла­дного характеру розвитку самого Європейського співтовариства.

Захід в цілому продемонстрував свою переважну зацікавленість у розвиткові відносин з Росією як правонаступницею СРСР, тоді як відносини з Україною він розглядає як щось вторинне. Захід і Росія знайшли спільну мову в питанні ядерного роззброєння України, ство­ривши ситуацію міжнародної ізоляції нашої держави. Зберігається небезпека перетворення України на "буферну зону" між НАТО і Ро­сією, що є чи не найгіршою з усіх можливих геополітичних позицій. Шанси до вступу України в НАТО в недалекому майбутньому зали­шаються проблематичними, тоді як вступ до євразійського альянсу є для неї небажаним.

Національні інтереси України в північно-східному напрямі, у розбудові відносин з Росією, полягають у збереженні миру й стабіль­ності, в запобіганні будь-яким гострим конфронтаціям, що можуть бути спровоковані певними силами тієї чи іншої сторони. Враховую­чи, що економічна нестабільність може призвести до політико-еконо-мічної кризи в Росії та приходу до влади більш шовіністично налаш­тованих сил, які візьмуть курс на політику імперського реваншизму, в інтересах України створити стратегічну систему противаг для запо­бігання можливій загрозі з боку цих сил.

За умов істотного скорочення масштабів співробітництва в еко­номіці найбільш дієвим засобом російського впливу на позиції Украї­ни залишається політика в сфері енергопостачання. У разі скорочен­ня видобутку енергоносіїв у Росії та загострення в ній соціально-еко­номічної ситуації Україні слід очікувати на більш жорстку позицію свого партнера в ході переговорів щодо погашення українською сто­роною заборгованості за спожиті енергоносії й висунення російсь­кою стороною вимоги здійснити розрахунки шляхом надання їй кон­трольних пакетів акцій ключових для України господарських об'єк­тів.

Якщо придивитися уважніше до потенціалу українсько-російсь­ких відносин, їх глибинного підґрунтя, то не можна не визнати, що іс­тотних, історично й економічно зумовлених причин для їх погіршен­ня все ж таки немає. Обидві країни є справді спорідненими в цивіліза-ційно-культурному відношенні, мають спільні економічні інтереси й здатні проводити узгоджену політику стосовно інших держав. Ана­лізуючи причини непорозумінь в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що вони мають переважно суб'єктивний характер, тобто обумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями до­мінуючих у цих країнах політичних еліт.

Найголовнішою причиною непорозумінь є, безумовно, позиція росіян щодо самих себе — як представників великодержавної нації, а щодо українців — як етносу вторинного, селянського, неспроможно­го до самостійних політичних дій. Вважаючи себе єдиною правона-ступницею СРСР, Росія просякнута амбіціями стосовно відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі.

Можна також дорікати й українцям, які, захопившись ідеєю роз­будови власної суверенної держави та відновленням власної націона­льно-культурної ідентичності, іноді занадто різко відособлювалися від росіян. Проте ця "провина" має певне виправдання — необхід­ність протидії імперським амбіціям Росії та її політичному й еконо­мічному тискові.

Україна обрала за головну зовнішньополітичну мету європейсь­кий вектор інтеграції, що також призводить до нарощування певної "конфронтаційності" у відносинах, обумовленої, зокрема, побоюван­нями Росії, що її інтереси в процесі "європеїзації" України будуть знехтувані.

Для Росії на одному з перших місць стоїть завдання інтеграції по­страдянського простору, хоча російські пріоритети в цьому напрямку й зміщуються: визнавши неефективними для досягнення своєї мети механізми СНД, Росія головну увагу починає приділяти зміцненню Митного союзу та системи Пакту про колективну безпеку.

Приймаючи важливі концептуальні документи, що мали б визна­чати стратегію її поведінки у відносинах з іншими державами, в тому числі й в галузі безпеки, Україна не дбає про їх практичну реалізацію, а діє відповідно до міжнародної кон'юнктури. Водночас Росія, ухва­ливши низку документів стратегічного значення, послідовно втілює визначений ними комплекс завдань і таким чином підвищує свій ав­торитет.

Україна, не маючи чіткої стратегії поведінки у відносинах з РФ, багато втрачає внаслідок цього, бо виглядає країною непередбачува-ною, яка діє без урахування своїх стратегічних пріоритетів, і на яку у зв'язку з цим можна здійснювати зовнішній тиск без огляду на її інте­реси. Узгодження пріоритетів і національних інтересів України та Ро­сії потребує постійного діалогу на вищому рівні, підкріпленого різ­ними формами взаємодії гілок влади, науково-аналітичних структур та об'єднань громадян.

Замість того щоб дбати про економічну привабливість України, її політична верхівка ставить державу в позицію прохача чи то дешевого газу і нафти, чи іноземних інвестицій та інших форм допомоги. Нікому в світі не потрібні утриманці, тим більше такі, які надану їм допомогу невідомо куди дівають. Ще більше в світі не поважають брехливість у міжнародних відносинах, оскільки вона є ознакою слабкості й невпев­неності в своїх силах.

Росія після кризи 1998 р. стала на шлях розбудови дієздатної еко­номічної системи. Мобілізуючи внутрішні інтелектуальні та матеріа­льні ресурси, Росія наполегливо шукає механізми реалізації своїх на­ціональних інтересів, діючи при цьому здебільшого егоїстично, але досягаючи потрібного ефекту. Отже, Україні надалі важко розрахо­вувати лише на "дружні стосунки" з РФ, а певні послаблення тиску з боку Росії відбуватимуться лише за умов досить істотних поступок з боку України в площині геополітики, зокрема: у військово-політич­ній сфері та в економічних стосунках.

Пасивність України призводить до того, що вона стає привабли­вою для Росії лише у якості геополітичного простору та об'єкта еко­номічної й гуманітарної експансії, а не як рівноправний суб'єкт з яким можна співпрацювати. Спровокована багато в чому самою Україною недовіра до неї з боку як Росії, так й інших впливових країн світу є чи не найбільшою втратою нашої держави.

Світові інтеграційні процеси обумовлені загальними тенденція­ми глобалізації міжнародного життя та економічної модернізації. До­лучитися до цих інтеграційних процесів має кожна країна, яка не ба­жає залишитися на периферії цивілізованого світу і прагне досягти сучасного рівня добробуту, економічної та соціальної стабільності й безпеки. Свідченням ефективності механізмів інтеграції можна вва­жати успіхи, яких досягли країни Європейського Союзу.

Разом з тим протягом усього періоду існування нових незалеж­них держав на теренах колишнього СРСР не вщухають розмови про необхідність їх інтеграції. При цьому всім зрозуміло, що створення в євразійському просторі ще однієї спільноти на взірець Європейсько­го Союзу навряд чи є можливим і доцільним. Але фактично під інтег­рацією пострадянських країн розуміється відновлення великої дер­жави в пострадянському просторі під егідою Росії, хоча ідеологічні засади цієї великої держави в уявленні різних політичних сил відріз­няються.

"Лівий інтеграціонізм" передбачає повернення до влади комуніс­тичних сил та відновлення тоталітарного суспільства під егідою того ж таки московського Центру, з можливим просуванням по шляху тех­нічної та господарської модернізації за китайським аналогом. Така ін­теграція приваблює старше покоління та зубожіле населення, оскільки може забезпечити певний, звичний їм з радянських часів, порядок, а також мінімальний рівень соціального захисту. Особливий акцент ро­биться на наявності "спільного ворога" у вигляді НАТО і світової бур­жуазії та на необхідності організації спільної системи безпеки. При цьому замовчується, що з точки зору соціально-економічного розвит­ку це шлях, який веде до міжнародної ізоляції та до знищення націона­льної державності, а тому — це шлях у глухий кут. На грунті російської великодержавності позиції комуністів збігаються з позиціями партій демократичного і реформаторського спрямування.

Розбіжності торкаються лише тактики відновлення й характеру великої держави, яка, на думку комуністів, має бути соціалістичною, а не буржуазною, а для цього слід рішуче застосовувати силові мето­ди, на відміну від "м'яких" економічних і дипломатичних засобів, які більше влаштовують демократів.

Ліві сили України також закликають до зміни зовнішньополітич­ного курсу держави в напрямку реставрації СРСР. Першим кроком має бути формування потужного інтеграційного поля з кількох коли­шніх радянських республік або, принаймні, у вигляді об'єднання України з РФ та Білоруссю. Водночас передбачається протидія всіма можливими засобами розвиткові співробітництва України з міжнаро­дними економічними та військово-політичними структурами, які, на думку лівих, реалізовують інтереси лише певних розвинених проми­слових країн світу.

Ідеологія "слов'янської інтеграції" в основних рисах збігається з ідеологією "лівого інтеграціонізму", але, враховуючи певну відразу частки населення до віджилих комуністичних гасел, прагне замінити комуністичні гасла гаслами об'єднання слов'янських народів (насам­перед російського, білоруського та українського) під егідою Росії.

З погляду історії, ідея об'єднання "трьох братніх народів", що "вийшли зі спільної колиски" — Київської Русі, не витримує жодної критики. Так само "братніми народами" можна називати українців, білорусів і поляків, які "вийшли зі спільної колиски" Речі Посполи­тої — держави пізнішого періоду (XVI— XVII ст.), коли, власне, й формувалися соціокультурні засади існування цих народів.

Ідея прискореної інтеграції слов'янських трьох держав СНД по­будована на приналежності цих держав до єдиного культурного поля "православно-слов'янської" цивілізації та на ностальгічних настроях частини населення цих країн за радянським минулим. Оскільки у яко­сті систематизуючого чинника інтеграції виступає Росія, "братні на­роди" мають прилучатися до світової макроекономічної системи не безпосередньо, а лише через Московський центр. Фактично ж ця іде­ологія спрямована на консервацію та гальмування реформ у націона­льних республіках. Ситуація в Білорусі може бути охарактеризована як практичне збереження в ній радянського ладу, що, у поєднанні з майже повною ізоляцією країни на міжнародній арені, призвело до значного гальмування в ній реформаторського процесу.

Підписання між Білоруссю та Російською Федерацією Договору про утворення Союзної держави трактується російськими аналітика­ми в антизахідному ключі, відтісняючи на задній план економічні ас­пекти. Більшість експертів і в Москві, і в Мінську поділяють думку, що об'єднання їхніх держав — це в першу чергу вирішення питання щодо зміцнення їх національної безпеки за умов нової політичної ре­альності в світі. На відміну від співробітництва в галузі економіки, взаємодія цих двох держав у оборонній сфері є набагато успішнішою. В результаті утворення Союзної держави Росія отримала ряд важли­вих геополітичних переваг: це значно підсилило сухопутні сили РФ у регіоні та стало вагомим фактором протидії ймовірному створенню інфраструктури НАТО в Прибалтиці.

Але разом з тим зрозуміло, що російсько-білоруське військове співробітництво, рівень якого вищий, аніж рівень взаємодії сторін в ін­ших галузях, не може бути головною рушійною силою для реальної ін­теграції Росії та Білорусії. Зараз важко оцінювати, наскільки цей про­цес може бути ефективним і наскільки він сприятиме економічному розвитку обох країн. Можна тільки зазначити, що кожна з цих держав шукає свої шляхи виходу з економічних негараздів, керуючись власни­ми національними інтересами.

На думку російських геополітиків, зі створенням Союзної держа­ви значення України в планах західних геостратегів щодо формуван­ня другого (після Центральної та Східної Європи) "буферного" поясу навколо РФ значно зменшується. Це також зменшує "потенційну не­дружність" України, яка б могла входити разом із балтійськими дер­жавами та Білоруссю до такого поясу в разі приходу в Білорусі до влади прозахідних політиків.

В Україні також є багато прихильників ідеї "слов'янської інтег­рації". З демагогічною заявою про підтримку російсько-білоруського Договору виступила наприкінці грудня 1999 р. група народних депу­татів Верховної Ради України, вимагаючи провести референдум що­до вступу нашої держави в новий Союз. Але на відміну від Білорусі, де третина населення виступає за союз слов'янських держав, в Украї­ні ані населення, ані політична еліта в більшості своїй не сповідують цієї ідеї. Навіть в РФ ідея Слов'янського союзу поділяється не дуже широким колом політиків і політологів. На думку їхніх політичних опонентів, утворення такого союзу означало б самозамкнення в ме­жах одного макроетносу і протиставлення себе іншим народам РФ (зокрема тюркським), що може спричинити етноконфесійні конфлік­ти. Конфліктні ситуації виникли б і в Україні у зв'язку з тим, що це суперечить етнічним інтересам кримських татар та менталітету насе­лення Західної України.

Для України інтеграція у північно-східному напрямку може ста­ти "третім Переяславом" '. Терміном "Переяслав" позначають різні моделі (унія, союз, пряме включення) прив'язування України до ро­сійського геополітичного простору. "Першим Переяславом" назива­ють входження Гетьманської держави під руку московського царя, "другим" — входження УРСР до складу СРСР у 1922 p., "третім" — нову модель включення України до складу євразійського утворення під незаперечним домінуванням Москви. Різні варіанти пострадянсь­кого інтеграціонізму мають на меті саме такий розвиток подій.

"Ліберальний інтеграціонізм" (позиція ідеологів перебудови до­би Горбачова, сучасних російських ліберал-реформістів та їхніх українських однодумців) передбачає, що пострадянські держави по­ступово прилучатимуться до світової макроекономічної системи, але не безпосередньо, а через Московський центр. У ліберальних формах інтеграції зацікавлені російські фінансові олігархи та транснаціона­льні корпорації, які, спираючись на залежні від них українські фінан­сово-промислові групи, мають на меті поставити під свій контроль найбільш потужні українські підприємства.

Ідеї "фундаменталістського інтеграціонізму" сповідують росій­ські націонал-патріоти, діячі РПЦ МП, прихильники Великої Росії, які традиційно вважають українців і білорусів лише гілками велико­руського етносу, а отже, відмовляють їм у праві на самостійну держа­вність. Інтеграційна модель цих авторів передбачає включення Біло­русі та України до складу РФ на правах автономних республік або ж навіть, як пропонують деякі російські політики, на правах окремих губерній.

Інтеграціоністські ідеологеми євразійської орієнтації мають бага­то спільного — всі вони побудовані на ідеї відновлення імперії, а голо­вним каменем спотикання в цьому процесі їхні автори вважають існу­вання незалежної України. Дивлячись на речі об'єктивно, можна ви­знати, що така думка має підстави, оскільки відновлення Російської імперії в будь-якому варіанті неможливе без встановлення російського контролю над Україною.

Російські ЗМІ активно відстоюють думку, що будь-який процес, пойменований інтеграційним, є абсолютне благо, але при цьому тих, хто заперечує особливу, керівну й спрямовуючу роль Росії як інтегра­ційного центру для пострадянських країн, таврують як супротивни­ків інтеграції. Насправді ж, у Росії під інтеграцією мають на увазі, хоч і не завжди про це кажуть уголос, творення москвоцентричної надде­ржави. Яскравим зразком бачення проміжних та кінцевих етапів та­кої інтеграції є проекти Митного союзу або ЕврАзЄс, а останнім ча­сом — і Єдиного економічного простору, в яких структурно закладе­но російське домінування. Ідеї домінуючого центру радикально від­різняють ідеологічні засади російських проектів інтеграції від засад Європейського Союзу.

І російська преса, і російські політики дуже ревно ставляться до спроб знайти інший, окрім Москви, центр інтеграції на пострадянсь­кому просторі. Досить згадати, як було зведено нанівець інтеграційні ініціативи Н. Назарбаева або ж з якою неприхильністю ставляться в Росії до такого неформального угруповання пострадянських країн, як ГУУАМ. Ще більше невдоволення російських політиків викликають будь-які намагання колишніх республік СРСР брати участь в інтегра­ційних процесах за межами пострадянського простору.

Урядові кола РФ демонструють зацікавленість в активних інтег­раційних процесах у межах колишнього СРСР з тим, щоб швидше відновити єдиний економічний, політичний, воєнний і військово-промисловий простір із спільною внутрішньою, зовнішньою та обо­ронною політикою. Відновлення єдиного воєнно-політичного прос­тору на теренах колишнього СРСР, по-перше, фактично змусить нині незалежні держави брати участь у забезпеченні національних інтере­сів Росії; по-друге, означатиме для цих держав необхідність фінансу­вання можливих російських військових акцій та пряму участь у мож­ливих регіональних, етнічних та інших конфліктах на теренах колиш­нього СРСР; по-третє, ці країни як "реінтегровані" партнери Російсь­кої Федерації неминуче зазнають негативних змін у ставленні до себе з боку Заходу та США, країн-членів Європейського Союзу, всіх ни­нішніх чи потенційних конкурентів РФ. Неважко передбачити, що приєднання України до імперії під егідою Росії неминуче супрово­джувалося б серйозним внутрішнім розколом в українському сус­пільстві.

Домінування російських мас-медіа в інформаційному просторі України надає можливість нав'язувати її населенню відповідне до ін­тересів РФ розуміння міжнародних подій, створювати у російськомо­вних колах українського суспільства негативний імідж щодо самої України, де начебто влада знаходиться в руках "націоналістів", які тільки й прагнуть того, щоб утискувати росіян та російськомовне на­селення. Така інформаційна політика на тлі розгорнутої пропаганди про неспроможність керівництва України здійснити необхідні пере­творення та створити умови для процвітання країни сприяє підсилен­ню амбіцій Російської держави, стимулює проросійські настрої в українському суспільстві.

Вплив євразійських інтеграціоністів у більшості нових незалеж­них держав має локальний характер, поширюється переважно на пев­ні прошарки населення, не зацікавленого в національно-демократич­них перетвореннях. На жаль, поки що в Україні є чимало пересічних громадян, які досі відчувають себе частиною "радянського народу", а зростаюче зубожіння переважної більшості населення та швидке зба­гачення небагатьох нуворишів мимоволі спрямовують їхні думки в минуле з його відносним добробутом і стабільністю та відвертають їх від реформаторів та демократів, а, зрештою, і від української держав­ності, посилюють у них антизахідні настрої.

Російські політики намагаються поступово і непомітно підміни­ти ідею взаємовигідного економічного співробітництва у пострадян­ському просторі політико-економічною та військово-політичною ін­теграцією колишніх союзних республік під егідою Москви. При цьо­му ігнорується безперечність того факту, що ідея відновлення втраче­них зв'язків у рамках колишнього СРСР не може бути реалізована, оскільки починаючи з 1980-х pp., та особливо з розпадом СРСР у кра­їнах СНД відбулися й досі відбуваються безповоротні структурні зміни, і отже, тільки в контексті цих перетворень доцільно вести мову про інтеграцію.

Політична еліта РФ у проведенні в Україні політики реінтеграції імперії розраховує насамперед на підтримку місцевої політичної еліти в "потенційно сепаратистських регіонах" України, зорієнтова­них на Росію, на "прокомуністичну опозицію", на економічні інтере­си частини директорського корпусу і, зрозуміло, на російськомовне населення. Політика РФ спрямована на утворення союзних взаємин з Україною, але аж ніяк не на підтримку української економіки або сприяння проведенню в Україні реформ. Йдеться про суто політичну прив'язку України до інтересів Російської Федерації.

Серед російських експертів в останні роки починає переважати ідея "інтеграції знизу". Така інтеграція виглядатиме як реалізація прагнень національних суб'єктів економічної, соціальної та культур­ної діяльності до створення, організації й функціонування таких сус­пільних інституцій, які можуть утворити спільне ядро тяжіння для на­селення пострадянських країн. Діяльність цих інституцій полягатиме у здійсненні в різних формах виробничої кооперації, економічних ко­нтактів та співробітництва в різноманітних галузях. Провідна роль відводиться заснуванню промислово-фінансових груп або трансна­ціональних корпорацій. До числа впливових каналів інтеграції, які поки що недостатньо використовуються, політики відносять "твор­чих працівників і вчених", які начебто "зрозуміли, що національні ко­рдони в науці та культурі неможливі".

Особливо небезпечним слід вважати ледь приховане прагнення політичних кіл РФ до включення в нову схему інтеграції так званих невизнаних держав, до яких відносять Придністров'я, Абхазію, Пів­денну Осетію, а в перспективі — Крим та інші "державки", що мо­жуть виникнути в умовах послаблення центральної влади в Україні. Цілком вірогідним є використання механізму інтеграції, неодноразо­во випробуваного Москвою, згідно з яким на теренах сусідніх країн утворюються лояльні до Росії режими місцевої влади з наступним проголошенням їхньої самостійності та приєднанням до Союзної держави. Реалізація подібного проекту інтеграції в нашій державі не­минуче супроводжуватиметься серйозним внутрішнім розколом в українському суспільстві, призведе до посилення в ньому лівих на­строїв і до його можливої регіональної дестабілізації.

Якщо говорити про глибинну прагматику, пов'язану зі справж­німи інтересами російського народу, які полягають у досягненні ви­сокого рівня добробуту за рахунок модернізації економіки, проведен­ня демократичних реформ, включення Росії в глобальні процеси, за­безпечення стабільності й безпеки шляхом розвитку рівноправних відносин з іншими народами, то цій прагматиці суперечать такі тен­денції, як утискування свободи слова та інших прав громадян, наро­щування силової компоненти у вирішенні питань в різних сферах су­спільного життя і т. ін. Ліберальні ідеї, якими переймається весь світ, сприймаються частиною сучасного російського суспільства як декла­рації та риторика, бо в уяві цих росіян світ побудований конфронта­ційно, в ньому панує культ сили, з допомогою якої буцімто лише і мо­жливо підтримувати порядок. Заради справедливості скажемо, що ці ідеї сповідуються не тільки в Росії, а й у багатьох інших країнах світу.

Жорстка прив'язка України до нової інтеграційної моделі в прос­торі СНД означатиме, що Україна відмовилась від самостійної євро­пейської політики, а згодом і від будь-якої самостійності у зовніш­ньополітичних і зовнішньоекономічних справах. Входження України в інтеграційні процеси країн пострадянського простору під егідою Росії не повинно відбуватися за рахунок згортання її інтеграції з євро­пейською спільнотою. Інтеграція України в Європейські структу­ри — це досить тривалий і тяжкий процес, яким, до речі, був і процес становлення самої Європейської спільноти — процес визрівання "знизу", з самого фундаменту, а не конструювання "зверху". Можна очікувати, що тривалість процесу входження України в європейські структури є співмірною з тривалістю розбудови самих цих структур.

Найбільш проблемними для української зовнішньої політики мо­жна вважати два питання: про "входження України в Європу" без будь-якої явної або неявної конфронтації з Росією, яка це входження сприймає, м'яко кажучи, несхвально, а також про можливість збли­ження України з Росією без істотних обмежень для просування Укра­їни в європейському напрямі. Вирішення цих питань означає для України визначення збалансованого зовнішньополітичного курсу як на сучасному етапі, так і в довгостроковій перспективі.

У більш широкому міжнародному контексті питання можливого зближення України з Росією та Європою слід розглядати у площині визначення європейської ідентичності обох країн. Україна та значна частина Росії географічно розташовані в Європі, мають спільну з ін­шими європейськими народами історію, належать до християнської цивілізації з її традиційними ціннісними орієнтирами. Однак попри ці, здавалося б, очевидні свідчення приналежності їх до Європи часто ведуться дискусії щодо визначення східних кордонів європейського світу. У сфері невизначеності знаходяться також і країни Південно--Східної Європи, які історично вийшли з лона колишньої Османської імперії, але у перспективі європейці погоджуються визнати їх євро­пейську ідентичність, хоча й не ідентифікують як Європейську дер­жаву саму Туреччину, яка географічно лише частково розташована в Європі. Питання визначення європейської ідентичності не обмежу­ється суто культурологічними міркуваннями, а часто переходить у площину соціально-економічну та політичну, особливо, коли мова йде про стратегію розширення Європейського союзу до його можли­вих кінцевих меж. На думку багатьох як західних, так і російських по­літологів, ці межі визначаються західними кордонами країн СНД.

Важливо зазначити, що питання європейської ідентичності загост­рилося порівняно недавно, саме у зв'язку з посиленням процесів євро­пейської інтеграції в 1990-ті роки. Посилення європейської консоліда­ції потребує також і посилення процесів відчуження європейських кра­їн від "інших", начебто не зовсім європейських країн. Щодо останніх європейці вважають за можливе налагоджувати з ними співробітницт­во, сприяти процесам їхньої соціально-економічної трансформації, але не поспішають принципово вирішувати питання про їх "європейсь-кість".

Такі погляди мають певну підтримку і з боку Росії, в якій багато хто схильний думати, що Росія торує особливий "євразійський" шлях розвитку, який є її історичною долею, наслідком її культурної само­бутності, приналежності до окремої православної цивілізації. В Україні багато політиків також поділяють цю думку, але розміркову­ють більш заземлено: оскільки Європа нас не сприймає та не бажає вважати "своїми", отож ми маємо йти або своїм особливим, або "єв­разійським" шляхом. У цих поглядах є частка правди, але лише част­ка, бо такі погляди, зрештою, є однобічними. Істина може бути знай­дена з переходом до аналізу більш глибинних засад європейської іде­нтичності, не пов'язаних із політичною кон'юнктурою чи ідеологіч­ними схемами. Але, якщо ми визнаємо прийнятним вихідний прин­циповий розподіл Європи на дві частини — Західну і Східну, то неод­мінно виникатимуть ті або інші розподільчі лінії та відновлювати­муться ті або інші види конфронтації.

Існування спільних для Європи екологічних проблем типу Чор­нобильської, проблем загальноєвропейської безпеки та світового еко­номічного розвитку переводять питання цивілізаційної та культурної приналежності тих чи інших країн в іншу площину — площину нала­годження діалогу між ними. На часі —формування нових моделей іде­нтичності, що домінуватимуть у XXI ст.

Разом з тим, пошук основної моделі власної геополітичної іден­тичності ще триває як в Україні, так і в Росії. Більше того, на думку 3. Бжезинського, якщо європейський вибір України як центральноєв­ропейської держави буде чітко визначений і Україна широкими кро­ками йтиме цим шляхом, то це неодмінно вплине й на процеси іден­тифікації самої Росії. І зворотно — якщо Україна піддасться російсь­ким амбіціям щодо відновлення імперії, то її європейське майбутнє знову буде під загрозою, а то й стане зовсім неможливим 2.

Європа шукає оптимальну для себе модель взаємовідносин із Ро­сією та іншими сусідами на Сході з метою реалізації власних інтере­сів у сфері співробітництва й безпеки. Балансуючи між євроатлантич­ною та континенталістською парадигмами зовнішньополітичного мислення, Європа бажала б віднайти засоби їх органічного поєднання та в стратегічній перспективі побудувати безконфліктну схему вза­ємодій з Росією та США. Перешкодою на цьому шляху є нарощуван­ня авторитарних (телурократичних) тенденцій у внутрішньополітич­ному житті самої Росії, а також відповідна реакція на ці процеси ліде­ра атлантичного світу — США, які перебувають у зручніший, ніж За­хідна Європа, геополітичній позиції стосовно Москви та не виявля­ють прихильності до євразійства.

Росія визнається європейцями як стратегічний партнер з відпо­відними обов'язками у справі підтримання стабільності в Європі. На Заході враховують певне пожорсткішання зовнішньополітичного ку­рсу Росії разом зі зростанням силової детермінанти в методах прове­дення нею внутрішньої політики. Загальний підхід Європи до Росії — залучення Росії до європейської системи безпеки, але водночас пере­шкоджання надмірному зростанню впливу Москви в інших сферах єв­ропейського життя.

Старі стереотипи мислення весь час схиляють західноєвропейсь­ку спільноту до відпрацьованої ще за часів СРСР схеми розподілу гео-політичних сфер впливу (трохи, правда, зміненої) — по лінії західних кордонів країн СНД. У відповідності з цим можна говорити про певну стриманість європейських держав у питанні розширення НАТО та ЄС за рахунок колишніх радянських республік (крім країн Балтії), праг­нення "не дратувати" Москву еко- номічною та політичною підтрим­кою національних урядів пострадянських країн, зміцненням війсь­кового співробітництва з ними. Водночас зрозуміло, що такі схеми мислення не мають майбутнього.

Стратегічні інтереси європейського світу вимагають більш мас­штабної економічної та політичної експансії в різних регіонах, вклю­чаючи євразійський простір. Якщо Європейський союз замикати­меться лише на внутрішніх європейських інтересах, автоматично на­рощуватимуться тенденції до економічного, політичного й гуманіта­рного занепаду Європи. Вона програватиме на глобальному рівні, хо­ча, безумовно, зможе забезпечувати власні інтереси на рівні регіона­льному.

Навряд чи сьогодні можна говорити про існування глобальної єв­ропейської геостратегії, співмірної американській. У глобальних пи­таннях Європа дотримується атлантичної, тобто американської, гео-політичної парадигми, і до останнього часу це було виправдано. Від­носини з іншими країнами світу ключові європейські держави тради­ційно будували на двосторонній основі й зміцнювали свої впливи в світі завдяки використанню зв'язків, які історично склалися ще за ко­лоніальних часів, тобто в тих регіонах, де ці держави домінували еко­номічно.

Але подальший розвиток процесів внутрішньої консолідації Єв­ропи за логікою вимагатиме від європейців осмислення проблеми консолідації своїх геополітичних та геоекономічних інтересів у зов­нішньому світі, причому на глобальному рівні. Не обов'язково така консолідація має виглядати як альтернатива лідерству США чи як конфронтація до Москви. У межах цивілізованої конкуренції глоба­льних інтересів Європа обов'язково має визначитися як впливовий геополітичний суб'єкт, інакше вона тяжітиме до самоізоляції з усіма негативними наслідками для власного майбутнього.

Певні кроки в напрямку консолідації зовнішньополітичних інте­ресів Європи можна вже спостерігати. Поряд зі зміцненням провідної ролі структур НАТО в системі безпеки західного світу має місце тен­денція до розширення сфери європейських стратегічних інтересів у східному та південному напрямках — насамперед у регіонах Центра­льної та Східної Європи й далі — в бік Кавказу та, можливо, Центра­льної Азії. Свідченням цього може бути розробка проектів розбудови системи транспортних комунікацій нового "Великого шовкового шляху" з відповідною інфраструктурою. Практично реалізація подіб­них проектів означає формування орієнтованого на Європу геоеконо-мічного простору з відповідним включенням проміжних країн у сфе­ру європейських інтересів.

Росія передбачає у європейському просторі спрямувати свої зу­силля в напрямку зменшення політичного та військового впливу США й окреслити "зони відповідальності" з державами Західної Єв­ропи. До російської зони мають бути віднесені пострадянські країни. Такий розподіл створить нову євразійську модель колективної систе­ми безпеки на Грунті російсько-європейських домовленостей.

Питання розширення Європейського союзу розглядаються РФ під кутом зору посилення європейського центру геополітичного тя­жіння з можливим послабленням впливів США на європейські про­цеси. Росія в цілому не проти розширення ЄС, але прагне до того, щоб її інтереси в цьому процесі були враховані. Формування військо­вої складової Євросоюзу, на думку Москви, має бути відокремлено від планів розвитку Північноатлантичного Альянсу. Росія, однак, орієнтуватиметься на розвиток двосторонніх відносин не з ЄС, а з найбільш впливовими європейськими державами, насамперед з Францією та Німеччиною.

Не маючи реальних важелів впливу на політику розширення НА­ТО, Москва прагне включитися в процеси прийняття тих рішень Аль­янсу, які, на її погляд, зачіпають інтереси РФ. У цілому РФ тримає курс на зміцнення континенталістських або євразійських елементів у європейських країнах і всіляко перешкоджає нарощуванню євроатла­нтичних тенденцій розвитку.

Україна може пов'язувати своє майбутнє з геополітичною пара­дигмою, побудованою на консолідованих інтересах європейського світу. Українською політичною елітою здійснюються пошуки мож­ливостей для введення країни в систему міжнародного спілкування через відповідні європейські структури. Наша держава очікує від За­ходу також реальної економічної допомоги й політичної підтримки на міжнародній арені.

До останнього часу країни ЄС не сприймають Україну як частину Європейського світу. І справа, можливо, тут не тільки у відсутності належних реформ в Україні. Вступ до ЄС України передбачає попе­редні кардинальні зміни в геополітичному мисленні європейців.

Процес розширення НАТО на схід, розпочатий з прийняттям до цієї структури Польщі, Чехії та Угорщини та продовжений на Празь­кому самміті 2002 р. щодо наступної хвилі розширення, створює нову геополітичну ситуацію для України й ще гостріше ставить перед нею питання самовизначення: чи вважає вона себе дійсно європейською країною? Проблема лише посилюється із прийняттям до Альянсу су­сідніх з Україною Румунії, Словаччини та Болгарії.

Питання зміцнення співробітництва України з НАТО постає що­разу, коли загострюються відносини Росії із Заходом чи коли зміц­нення військово-політичних зв'язків України з Росією позначається на євроатлантичних уподобаннях України. Фактично ситуація є до­сить суперечливою: без поступу демократичних процесів у Росії Україна приречена на вступ до НАТО, але зближення України з НА­ТО посилює національно-патріотичні й імперські амбіції РФ, а отже гальмує демократичні процеси в Росії й породжує все нові й нові хви­лі тиску на Україну.

Україна має особливу позицію як щодо НАТО, так і щодо РФ. Де­кларуючи свій нейтралітет, вона прагне зберегти певний баланс вза­ємин із РФ і НАТО, хоча й відчуває час від часу посилення тиску то з одного, то з іншого боку. Такий стан не може бути стійким і довго­тривалим. Під дією відповідних зовнішніх та внутрішніх сил Україна врешті-решт опиниться в ситуації, коли необхідно буде здійснити ос­таточний вибір.