7.1. Євроринок. Євровалюта. Ринок євровалют та його специфічні характеристики
7.1. Євроринок. Євровалюта. Ринок євровалют та його специфічні характеристики
Однією з основних тенденцій формування системи міжнародних економічних відносин у третьому тисячолітті є процес глобалізації. За своєю сутністю він являє собою об’єктивну закономірність. Неминучою стала і глобальна інтеграція фінансових ринків, яка передбачає посилення економічної взаємозалежності країн світу.
Глобалізація світової економіки призвела до якісної трансформації характеру та структури світового ринку валют та позикових капіталів, що раніше являв собою сукупність окремих національних ринків. Операторами цього конгломерату були найбільші банки промислово розвинених країн, котрі здійснювали валютно-конверсійні та кредитно-фінансові операції в національних валютах та за умов, що склалися на внутрішніх ринках грошей і капіталів. Відомо, що класичні іноземні кредити та позики базуються на принципі єдності місця запозичення та валюти (здебільшого це валюта кредитора).
У повоєнні роки на світовому ринку капіталів поступово почав формуватися євроринок. В основі його виникнення лежить ідея використання валют у міжнародному масштабі.
Сьогодні на євроринку задіяні найбільші міжнародні банки, фінансові центри та всі конвертовані валюти. На євроринку операції здійснюються у валютах, які відрізняються від валюти країни місцезнаходження банку, що проводить операції. Поява такого ринку обумовлена лише потребами інвесторів і користувачів інвестицій, тому операції на ньому не підпадають під державне валютне та податкове регулювання країни — емітента валюти.
Євроринок — це частина світового ринку валют та позикових капіталів, на якій операції здійснюються у євровалютах.
Євроринок, як частина світового ринку валют та позикових капіталів, містить три складові (рис. 7.1).
Рис. 7.1. Структура євроринку
Євровалюта — це валюта, що розміщується в іноземних банках, розташованих за межами країни — емітента даної валюти.
Операція, в результаті якої з’являється євровалюта, є банківським депозитом. До євровалюти відносять також кошти, які банк позичає своїм клієнтам у валюті, що відрізняється від валюти країни місцезнаходження даного банку.
Наприклад, євродолар — це долар, розміщений у банку поза територією США. Префікс «євро» зовсім не означає того, що вказана валюта перебуває в Європі, що нею володіють європейці або що вона розміщена в європейському банку. Він визначає лише територіальне розміщення банку, що приймає вкладення, яке не збігається з територією, де валюта емітована, має офіційний курс та є законним платіжним засобом.
Тобто євродоларом однаково буде називатися долар, розміщений бразильцем у японському банку. Операція з євродоларом не регламентується з боку США (країни — емітента валюти). Префікс «євро» свідчить про те, що національна валюта вийшла з-під контролю національних валютних органів, зокрема центрального банку-емітента.
Громадянство або постійне місце проживання вкладника не впливають на визначення євровалюти. Вкладення може здійснюватися (що відбувається доволі часто) особою або резидентом країни — емітента вказаної валюти.
Це означає, що євродоларом завжди буде долар, розміщений американцем у банку, що розташований у Німеччині. І навпаки, долар, розміщений у США німцем, навіть в іноземному банку (наприклад, у відділенні німецького банку), не буде називатись євродоларом. Такого роду операція являє собою внутрішнє американське вкладення, що повністю підпорядковане законодавству США.
Визначальним моментом є місцезнаходження банку, що приймає депозит. Для того щоб бути євровалютою, необхідно, аби валюта була розміщена в банку, розташованому поза країною її емісії. Причому місцезнаходження банку не визначає його державної належності та статусу. Банк може бути як місцевою головною установою, так і філією або навіть простим відділенням іноземного банку.
Отже, долар, розміщений американцем у німецькому відділенні американського банку, буде євродоларом.
Банки, що реєструють у своєму балансі операції з євровалютою, називають євробанками. Будь-яка банківська установа може відігравати роль євробанкіра у тій частині своїх операцій, які вона проводить з євровалютою.
У першій половині ХХ ст., у період між двома війнами, депозити та позики в американських доларах і фунтах стерлінгів уже використовувались європейськими банками. Проте обсяг угод був надто незначним, щоб можна було говорити про створення справжнього ринку.
У повоєнні роки на світовому ринку валют та позичкових капіталів виникли відразу дві нові структури:
міжнародні валютно-фінансові організації;
світовий приватний ринок валют та позичкових капіталів.
До першої відносять валютні фонди та інвестиційні інституції глобального (МВФ, СБ) і регіонального характеру (Арабський валютний фонд, ЄБРР, Африканський, Ісламський та інші банки розвитку). Друга представлена ринком євровалют, що за обсягами операцій значно перевищує всі інші.
Так, станом на середину 90-х років національні інститути кредитування експорту за весь повоєнний період надали позик на суму понад 1 трлн дол., міжнародні валютно-фінансові організації — на суму 0,5 трлн дол., а річний обсяг позик, наданих ринком євровалют, досягав майже 20 трлн дол.
Вважається, що появі в середині 1950-х років ринку євровалют сприяло занепокоєння соціалістичних країн і насамперед СРСР з приводу того, як на більш вигідних умовах та з мінімальним правовим і політичним ризиком розмістити офіційні доларові резерви. Керівники цих країн не бажали розміщувати долари на американському ринку (дана операція являла собою внутрішній вклад у доларах) через побоювання блокувати або заморозити ці суми у випадку гострої політичної кризи. Звідси — поява ідеї вкладати ці долари за межі США, в європейські банки (або ті, що розташовані в Європі), що надавало операції більшу надійність у правовому аспекті. Адже здійснений у такий спосіб міжнародний вклад (або євродепозит) не підпадав під американську юрисдикцію.
Коли європейські банки (євробанки) приймали вклади своїх клієнтів із Східної Європи у доларах (євродоларах), вони надавали їх у борг іншим позичальникам, які бажали забезпечити себе американською валютою. Виконуючи традиційну роль свого роду посередника, євробанки сприяли виникненню ринку євродоларів: джерелом коштів були євродепозити або депозитні євросертифікати, тоді як використання їх здійснювалось у формі позик або єврокредитів.
Ринок євродоларів мав значний успіх. Обсяг депозитів, що становив кілька мільярдів доларів на початку 60-х років, досяг майже 80 млрд дол. у 1970 р., перевищив 600 млрд дол. у 1979 р., 3500 млрд дол. — на кінець 1989 р. та 9000 млрд дол. — на кінець 1997 р.
До факторів, що вплинули на становлення та розвиток ринку євродоларів, а згодом і власне ринку євровалют відносять:
дефіцит платіжного балансу США, що постійно зростав (принаймні, відносно його доларової складової);
дія на території Америки «правила Q» (1937—1974 рр.), що було введено федеральною резервною системою та дискримінувало авуари[1] нерезидентів, відсотки за вкладами яких нараховувалися за нижчими від рівня внутрішнього ринку США ставками;
обмеження експорту капіталів із США;
відновлення часткової (зовнішньої) конвертованості західноєвропейських валют для нерезидентів з поточних операцій у грудні 1958 р., у зв’язку із завершенням повоєнного відновлення економіки;
звільнення рахунків нерезидентів від оподаткування (мається на увазі стягнення податку з процентів, що сплачуються вкладникам);
звільнення рахунків нерезидентів від обов’язкового резервування частини коштів у місцевому центральному банку;
практично повна відсутність державного контролю за операціями.
Країни Західної Європи, що відчували гострий доларовий голод, заохочували приплив коштів на рахунки нерезидентів у своїх банках, оскільки такі депозити слугують валютним кредитом для держави, що їх приймає.
Для того щоб відрізняти валюту, яка надходить на рахунки нерезидентів у європейські фінансові установи, від грошових одиниць, що контролюються центральними банками, котрі їх емітують, вона отримала префікс «євро». Вперше цей префікс почав додаватися до доларів США, а потім і до інших валют, що вільно використовуються у міру їх освоєння євроринком. Винятком є колективна одиниця ЄС, яка в даному разі одержує назву «приватне» (це стосується як ЕКЮ, так і євро).
За період з 50-х до 90-тих років ринок євровалют зазнав значних змін:
він більше не обмежувався доларом (євродоларом), хоча останній зберігав домінуючі позиції (60—70 % загальної суми вкладень);
з’явилися та розширилися ринки євровалют німецької марки, єни, фунта стерлінгів, французького франка.
Так, ринок євродоларів поступово перетворився в ринок євровалют.
Завдяки вельми розвиненій банківській системі та достатньо ліберальному законодавству, Лондон швидко перетворився на головний центр ринку євровалют та залишається ним і сьогодні. Поступово подібні центри поширились на всі населені континенти і більшість часових поясів. Сьогодні нараховується близько 35 центрів ринку євровалют, а найбільшими з них є:
Лондон, Токіо (більше 20 % обсягу угод ринку);
Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні (по 10 %);
Париж (7 %);
Цюріх — Женева (6 %);
Люксембург (4 %);
Амстердам, Брюссель (по 3 %);
Мілан (2 %);
Торонто (1 %).
Іншими центрами ринку євровалют можна назвати такі міста та території:
в Європі — Мадрид, Дублін, Гібралтар, Монако, Сент-Хелієр (о. Джерсі, Нормандські о-ви), Валетта (Мальта), Нікосія (Кіпр);
в Америці — Лос-Анджелес, Сан-Франціско, Чикаго, Майамі, Нассау, о-ви Кайман, Нідерландські, Антили, Панама, Гамільтон (Бермуди), Бриджтаун (Барбадос), Сен-Джон (Антігуа);
в Азії — Сінгапур, Сянган (раніше Гонконг), Маніла, Тайбей, Порт-Віла (Вінуату), Бахрейн, Абу-Дабі, Дубай, Бейрут;
в Африці — Кейптаун, Монровія (Ліберія), Порт-Луї (о. Маврикій).
За роки формування ринку євровалют відбулася істотна зміна кола його учасників. Спочатку учасниками як вкладники та позичальники були лише великі підприємства (багатонаціональні корпорації). Потім до ринку євровалют приєднались (одночасно як вкладники та позичальники) національні держави та їхні фінансові установи (центральні банки).
Цьому сприяла нафтова криза 1973—1974 рр., яка менше ніж за півтора року призвела до збільшення ціни на чорне золото в чотири рази: країни-виробники нафти, що раптом отримали значні суми іноземної валюти (під назвою «нафтодолари»), розміщували їх переважно через євробанки. У свою чергу, країни-імпортери вимушені були виступати позичальниками доларів через євробанки, щоб мати змогу сплачувати свої нафтові рахунки. Цей механізм надання позик та внесення депозитів, що здійснювався за посередництвом євробанків, отримав назву рециклювання нафтодоларів.
При цьому змінилась і цілеспрямованість, якщо не сутність, ринку євровалют: якщо початковим його завданням було забезпечувати потреби короткострокового фінансування багатонаціональних підприємств, то поступово він перетворився на основне джерело фінансування держав із дефіцитним платіжним балансом незалежно від їх економічної і соціальної системи та рівня розвитку. Згодом ринок євровалют продовжував відігравати цю майже публічну роль, яка навіть посилилась у зв’язку з другою нафтовою кризою 1979—1980 рр.: євробанки дуже успішно продовжували виконувати своє завдання фінансового посередника в інтересах країн (принаймні деяких з них), що мали надмірну заборгованість.
Ринок євровалют відіграв важливу роль у перерозподілі фінансових засобів на початку та в кінці 1970-х років під час значного зростання світових цін на нафту та у вирішенні проблеми зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на початку 1980-х років.
На той період євровалютний ринок задовольняв практично всіх:
офіційна влада не бачила в ньому загрози для власних замкнених національних ринків; більше того, для багатьох урядів він відкривав можливості міжнародних запозичень;
для банків, що здійснювали міжнародну діяльність, він додав змогу розширити спектр послуг;
для промислових компаній, у тому числі американських, він надавав додаткові можливості для фінансування зовнішньоекономічної діяльності;
для власників євровалютних депозитів — забезпечував вигідне та надійне розміщення тимчасово вільних коштів.
Так, ринок євровалют здатний вільно надавати державам кредити у десять разів більші за розміром, ніж ті, що вони сподіваються отримати у фінансових та валютних міжурядових організацій. До того ж останні надають кредити на більш жорстких умовах.
Ринок євровалют став у повному розумінні наднаціональним ринком, на який не поширюється юрисдикція національних органів валютного регулювання жодної з країн. Свої функції контролю деякі з них обмежували лише вимогою надання інформації від національних банків про операції, що проводяться на даному ринку.
До специфічних характеристик ринку євровалют можна віднести:
значні масштаби ринку: загальна маса євровалют, що відповідає обсягу депозитів на даному ринку, на кінець 1997 р. становила 9000 млрд дол., а банківські позики в євровалюті у тому ж році перевищили 500 млрд дол.;
відсутність чітких просторових кордонів: ринок євровалют охоплює приблизно 500 провідних банків, розташованих у фінансових центрах різних континентів;
відсутність обмежень у часі: ринок євровалют функціонує цілодобово, що є зручним для його клієнтів та операторів;
універсальність ринку: на ньому здійснюються валютні операції різного типу (депозитні, кредитні тощо) і не тільки з ключовими валютами, а й грошовими одиницями регіонального характеру (сінгапурський долар, реал Саудівської Аравії тощо);
розміщення фінансових центрів ринку євровалют у тих країнах або офшорних частинах їхніх територій, де місцеве законодавство встановлює пільговий режим для операцій з нерезидентами;
інституційну особливість ринку — виділення категорії євробанків та міжнародних банківських консорціумів;
існування специфічних відсоткових ставок, що є не тільки самостійними відносно національних ставок, а й можуть впливати на останні; відсоткова ставка на євроринку включає постійний елемент — надбавку до базисної ставки «спред» (премію за банківські послуги), а як змінний — ЛІБОР (LIBOR), лондонську міжбанківську ставку пропозиції за короткостроковими міжбанківськими операціями в євровалюті;
обмежений доступ на ринок — тільки великі кредитори та позичальники;
мінімальне урядове регулювання ринку: відсутність контролю з боку центральних банків за угодами, що здійснюються на ринку євровалют;
вища прибутковість операцій у євровалютах, ніж у національних валютах: ставки за євродепозитами вищі, а за єврокредитами нижчі, оскільки відсутня система обов’язкового резервування коштів для євродепозитів та не стягується прибутковий податок на проценти (рис. 7.2);
наявність значної кількості фінансових інструментів, що є порівняно дешевими, характеризуються високою ліквідністю та гібридністю; висока ліквідність інструментів визначається наявністю вторинного ринку, де їх можна в будь-який час реалізувати; порівняно дешевим фінансовий інструмент є завдяки пільгам для рахунків нерезидентів; гібридність інструментів дає змогу використовувати їх для досягнення відразу кількох цілей: кредитування, страхування ризиків, спекуляції тощо.
Рис. 7.2. Різниця ставок за депозитами та кредитами
на національному ринку та ринку євровалюти
Відзначимо, що депозит — це основний інструмент євровалютного ринку. Він є джерелом банківських ресурсів, що використовується для надання єврокредитів. Загальна маса євровалют відповідає обсягу депозитів, що виражені в кожній із них.
Євродепозит — це операція, згідно з якою будь-яка особа (депонент) вкладає на визначений термін суму грошей, що виражена у певній національній валюті, у банк, розташований за межами країни — емітента даної валюти, під визначений процент та за умов повернення основного капіталу після закінчення встановленого в угоді терміну.
Євродепозит набуває форми угоди між депонентом та банком, де визначаються взаємні права та обов’язки сторін щодо:
валюти, що вкладається;
місця та форми платежів;
терміну депозиту;
поновлення депозиту;
процентної ставки;
валюти, що повертається;
місця повернення валюти.
Як уже зазначалося, важливе значення має саме місцезнаходження банку, що приймає депозит. У цьому і полягає різниця між національним та євродепозитом. Це також дозволяє визначитися з валютою: маєш справу з євровалютою чи просто з внутрішньою валютою якої-небудь держави.
З огляду на значні обсяги сум, що вкладаються, євродепозити являють собою безготівкові гроші, а не фідуціарні банківські білети. Платежі рідко здійснюються у формі чеків, частіше — у формі переказів або міжбанківських перерахувань.
Ринок євровалют запозичив у національних ринків також такий тип короткострокових зобов’язань, як депозитний сертифікат (Certificate of Deposit — CD, ДС).
Євродепозитний сертифікат — це депозит із правом перевідступлення, що виражений у євровалютах та має форму банківського векселя у вигляді письмового свідчення про те, що в даному кредитному інституті депоновано певну суму на визначений період та під установлений процент.
Наявність паперового носія та активного вторинного ринку гарантує ліквідність вкладення, тобто дає змогу власникові депозитного сертифіката оперативно реалізувати його та отримати в такий спосіб «живі» гроші зі строкового депозиту до закінчення кредитного періоду за умови збереження підвищеного рівня доходу з відрахуванням незначної комісії. Така сама операція зі звичайним депозитом, що оформлений не цінним папером, а банківською угодою, потягнула б за собою повну або значну втрату встановлених по ньому доходів.
Завдяки підвищеній ліквідності, цей інструмент вигідний не тільки його власникам — кредиторам, а й банкам — боржникам, оскільки дає можливість останнім залучати більш значні суми вільних грошових коштів, ніж компанії погодилися б тримати у формі звичайного депозиту. Незалежно від кількості оборотів ДС на вторинному ринку, відповідне грошове вкладення залишається в банку на раніше визначених умовах.
Так, технічні особливості нового інструменту забезпечують фактичну трансформацію короткострокових депозитів у середньострокові ресурси без втрат для ліквідності вкладення та за умов збільшення дохідності за ним.
Більшість ДС ринку євровалют емітуються на термін від трьох до шести місяців під фіксовану ставку. Випускаються також і сертифікати з плаваючою ставкою та більш тривалим терміном обертання. Перші папери такого роду з’явились у 1966 р. Загальний обсяг заборгованості за цими паперами у першій половині 90-х років досяг 100—50 млрд дол.
Спочатку емісія ДС здійснювалась євробанками у міру виникнення попиту на них з боку власних клієнтів. Звідси їхня назва — теп-сертифікати (Tap Certificates, TC) за аналогією з водопровідним краном, який використовується за необхідності.
Ці папери випускаються не тільки у визначеній кількості, а й на терміни, що відповідають потребам клієнтів, — від одного місяця до п’яти років. Мінімальний номінал окремого сертифіката становить 25 тис. дол. Проте збільшення попиту на ДС привело до появи фіксованих емісій на суми від 15 до 30 млн дол. Подібні випуски не орієнтовані на гарантований попит, оскільки вони адресуються невідомим покупцям з метою залучення нових депозитів до банків-емітентів.
Окремі фіксовані випуски йдуть один за одним, слугуючи немовби частинами гіпотетичного цілого. Від французького слова «частина» і походить назва цього виду цінних паперів — транш-сертифікати (Tranche Certificates, TrC). Транш-сертифікати емітуються партіями (траншами) на значні суми, від 10 до 30 млн дол., а потім дилери виражають їх в окремих купюрах вартістю від 10 до 25 тис. дол. Розміщуються транш-сертифікати на ринках не безпосередньо банком, що їх випустив, а за участі посередника — емісійного дому.
Ці папери, по суті, дублюють звичайні облігації. Проте на відміну від останніх вони мають вищий ступінь надійності внаслідок наявності дуже активного вторинного ринку, де щорічно реалізується до 25 % загального обсягу емісій. Ще однією перевагою даних ДС перед звичайними облігаціями є майже вдвічі нижча вартість їх розміщення.
Практика євроринку обмежує термін випуску ДС п’ятьма роками. За необхідності подовжити кредитний період до восьми років випускаються форвардні сертифікати (Forward Certificates, FC), які поки що не набули значного поширення. Використовуючи механізм строкових угод, банк емітує зазначені сертифікати у дві дії: перший транш розміщується на три роки із зобов’язанням випустити другу сесію з п’ятирічним кредитним періодом. При цьому процентна ставка за форвардними сертифікатами встановлюється на весь термін існування позики — вісім років.
До функцій євровалютного міжбанківського ринку слід віднести:
розподільну (банки однієї країни, що отримують кошти у вигляді депозитів, можуть переміщувати їхню ліквідність до інших банків для остаточного надання позик або здійснення інвестицій);
хеджування (страхування банками власних відкритих позицій від ризиків змін процентних ставок та курсів валют через купівлю-продаж активів та зобов’язань в іноземній валюті з різними термінами дії);
забезпечення зручного механізму надання позик для коригування статей балансу;
забезпечення руху коштів через міжбанківський ринок.