7.1. Освіта як предмет вивчення соціології

Освіта — багатозначне поняття. Насамперед — це визначальний компонент культури, що забезпечує спадкоємність та відтворення накопичених знань, досвіду, традицій. У цьому контексті освіту можна розглядати і як процес навчальної та виховної діяльності, і як результат цього процесу. Причому освіта — це не просто діяльність, а діяльність в особливий спосіб організована, з певною ієрархією ролей і нормативним регулюванням.

Освіта як результат такої діяльності — це засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок, розвиток особистості. Результати можуть бути реальними — фактична освіченість, рівень знань, властивості особистості — і формальними — наявність атестата, посвідчення, диплома, що засвідчують факт закінчення навчального закладу, захист дисертації тощо.

Освіта — це також канал інформації в інформаційній системі, один із чинників прогресу.

Отже, освіта є складним соціальним феноменом, і вивченням цього феномена займається багато наук. Вітчизняна наука найбільшу увагу приділяє вивченню змісту, мети та організації освітньої діяльності, методів та процедур навчання, системи управління тощо.

Соціологія освіти — галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут, її функції в суспільстві і взаємозв’язок з іншими соціальними інститутами, освітні установи як соціальні організації, соціальну політику в сфері освіти.

Освіта буває формальною і неформальною. Формальна освіта передбачає наявність спеціальних установ, шкіл для здійснення процесу навчання, а також підпорядкування його певним офіційним приписам, які втілюють культурні стандарти, політичні настанови відповідного суспільства.

Під неформальною освітою розуміють стихійне, несистематизоване засвоєння індивідуальних знань і навичок у процесі спілкування з навколишнім соціальним середовищем — друзями, знайомими, колегами, у процесі самостійної роботи над собою, індивідуального залучення до культурних цінностей, засвоєння інформації з книжок, періодичних видань, радіо, телебачення тощо. Неформальна освіта відіграє неабияку роль у соціалізації особистості, але вона є допоміжною стосовно формальної освіти. Соціологія вивчає, головне, формальну освіту.

Об’єктом соціології освіти є те соціальне середовище, де функціонують інституційні й неінституційні освітні організації, відбуваються процеси навчання та виховання, взаємодіють їх суб’єкти.

Предметом соціологічного вивчення є освіта як соціальний інститут, як соціальна система, механізм взаємодії її з іншими складовими суспільства, його соціальною структурою.

Щоб ліпше зрозуміти роль і місце інституту освіти в загальній системі суспільних відносин, слід коротко ознайомитися з еволюцією освіти, історією її розвитку.

У первісному суспільстві освіта була складовою соціально-виробничих процесів. Не було ні шкіл, ні вчителів. Передачею знань, досвіду, культури займалися всі члени суспільства. Навчання дітей, залучення їх до трудового процесу починалося з 4—5 років. Навчанням хлопчиків займалися чоловіки, а дівчаток — жінки. Підлітки нарівні з дорослими брали участь у випасанні худоби, риболовлі та ін.

Коли діти дорослішали, вони проходили церемонію «ініціації», тобто своєрідного посвячення в дорослі, демонструючи свою силу й трудові навички.

З поглибленням поділу та спеціалізації праці, утворенням державності і появою соціальної нерівності починається поступова інституалізація освіти. Перші ознаки соціального інституту освіти з’являються вже в античному світі. Діти багатих батьків отримували освіту у спеціальних учителів.

Соціальні інститути освіти зароджуються у Стародавній Індії, Стародавньому Римі, де в школах за певну плату вчителі навчали дітей з аристократичних сімей граматики, філософії, музики, красномовства, юриспруденції, медицини тощо. Діти з інших родин, як правило, навчалися безпосередньо в процесі трудової діяльності. За таких умов визначальну роль у навчанні й вихованні дітей продовжувала відігравати сім’я.

У середньовіччі освіта набирає більш організованого характеру, але існує ще в межах соціального інституту релігії. Християнська церква в Європі запроваджує цілу систему спеціальних навчальних закладів для підготовки осіб духовного стану. У Парижі, Оксфорді та інших містах виникають перші університети. Згодом культурно-освітні функції університетів розширюються, там починають навчати юриспруденції та медицини, опрацьовують перші наукові дослідження з математики, логіки, фізики. Але освіта була доступна лише дітям з багатих і «шляхетних» родин.

Докорінно змінюється інститут освіти в індустріальному суспільстві ХІХ—ХХ ст. Ці зміни були зумовлені потребами науки, науково-технічного прогресу, змінами в культурі й житті людей. Освіта поступово стає доступною широким масам населення. Поширюється мережа середніх і спеціальних шкіл, значно збільшується кількість вищих навчальних закладів. Неповна, а потім і повна середня освіта стає необхідною умовою отримання професії в основних галузях промисловості. Докорінно змінюється і сутність освіти.

Якщо в доіндустріальний період її було орієнтовано головним чином на збереження й відтворення культури, досвіду і знань попередніх поколінь, то в індустріальному суспільстві освіта стає активним елементом, ключовим чинником суспільного прогресу, культурних і соціальних змін. Освіта дає небачену раніше віддачу. Приріст національного доходу за рахунок капіталовкладень у сфері освіти досягає 40—50%.

Сучасна освіта перетворилася на диференційовану багатоступеневу систему, яка дає змогу людині постійно працювати і освоювати раніше набуті людством знання й навички. Вона стала визначальним чинником у процесі соціалізації особистості, формуванні її соціального статусу, який визначається передовсім престижністю професії. Отримана освіта значною мірою визначає дальшу кар’єру людини, її місце в житті.

Соціологія вивчає освіту як відносно самостійну соціальну систему, метою котрої є систематичне навчання й виховання членів суспільства, орієнтоване на опанування ними певних професійних і наукових знань, моральних цінностей, умінь, навичок, норм поведінки, зміст яких визначається політичним устроєм суспільства, соціально-економічним рівнем його розвитку.

Як самостійна галузь науки соціологія освіти сформувалася на рубежі ХІХ—ХХ століть. Ще Е. Дюркгейм, Д. Дьюі та інші соціологи того часу у своїх працях звертали увагу на необхідність спеціального аналізу проблем, які торкалися ролі, призначення і функцій освіти.

Сучасні вчені називають такі завдання соціології освіти:

·   вивчення потреб в освіті, розуміння і оцінка її ролі в житті суспільства й особистому житті людини;

·   оцінка рівня і якості знань у контексті їх соціальної значущості;

·   ставлення суспільства і тих, хто навчається, до освіти, виявлення її соціальної цінності;

·   виявлення ролі освіти як чинника соціального статусу;

·   визначення міри її впливу на динаміку моральних потреб і інтересів.

Разом з тим система народної освіти має різні форми і рівні, у кожної з яких — свої особливості, мета, завдання.

Освіта як соціальна система існує в Україні на трьох рівнях — дошкільна, шкільнавища — і у двох формах — непрофесійна (дошкільні дитячі заклади, середні школи, гуртки тощо) і професійна (навчання на робочих місцях, курси професійної підготовки, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, інститути, університети, курси підвищення кваліфікації, магістратура, аспірантура, докторантура). (початкова й середня),

Що стосується, наприклад, дошкільного навчання, то соціологія виходить із того, що основи виховання людини, її працелюбство, інші моральні якості закладаються ще в ранньому дитинстві. І дуже велике значення має соціальна позиція й ціннісні орієнтації тих людей, які займаються дитячим вихованням.

Велика роль у цьому належить дошкільним закладам, у яких виховується майже кожна друга дитина. Проте значення цих установ у формуванні особистості людини часто недооцінюють. Інколи забувають, що дитячі садки, ясла — це не просто місця, де дітей годують і доглядають, а що тут відбувається їхній фізичний, розумовий і духовний розвиток. Нині, на жаль, через усеохоплюючу суспільну кризу дитячі дошкільні заклади в більшості своїй перестали функціонувати. Суспільство болісно відчує це років через десять, коли сьогоднішні дітлахи подорослішають.

На відміну від дошкільних закладів, які завжди охоплювали лише частину дітей (на бажання батьків), шкільне виховання є обов’язковим. Це означає, що молоді гарантується право отримання повної середньої освіти.

У соціологічному аналізі загальної середньої освіти вивчаються її цінності, орієнтири батьків і дітей, їх реакція на запровадження нових форм освіти, бо закінчення загальноосвітньої школи є для молоді одночасно і моментом вибору життєвого шляху, професії, виду занять.

Проте глобальна криза суспільства дається взнаки і тут: значно поглибилася різниця між рівнем знань, що його забезпечують звичайні школи, і рівнем знань учнів привілейованих гімназій та ліцеїв, де навчаються діти заможних батьків. Відтак і перспективи продовжити навчання у вузі теж дуже різняться. Діти з матеріально незабезпечених сімей втрачають можливість одночасно із середньою здобути професійну освіту, оскільки значно скоротилася кількість ПТУ, особливо в сільській місцевості. Скорочення мережі позашкільних дитячих установ (спортивних, музичних, природничо-технічних тощо) призвело до значного зростання кількості неформальних груп підлітків. А ці групи поширюють здебільшого не найліпші зразки поведінки й моральних цінностей.

Особливе місце в соціологічному вивченні займає професійна освіта — професійно-технічна, середньоспеціальна й вища.

Професійно-технічне навчання зв’язане безпосередньо з потребами виробництва, з оперативною і порівняно швидкою формою включення молоді у життя. Соціологів цікавлять мотиви і ефективність навчання, його роль у підвищенні кваліфікації, у вирішенні народногосподарських проблем.

Щодо середньої спеціальної і вищої освіти, то для соціології важливо виявити соціальний статус цих видів навчання, оцінку можливостей і ролі в майбутньому житті, відповідність суб’єктивних намагань молоді та об’єктивних потреб суспільства, якість і ефективність її професійної підготовки.

Особливо актуальним є питання професіоналізму майбутніх фахівців, тобто того, щоб якість і рівень їхньої підготовки відповідали реаліям сьогоднішнього дня.

Соціологічні дослідження свідчать, що продовжує залишатися невисокою стійкість професійних інтересів молоді. Більше половини випускників змінюють професію, сотні тисяч фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою працюють на посадах, що не потребують такого рівня підготовки. З розвитком ринкових відносин ця тенденція посилюється.

Слід зауважити, що завжди цінувалися у фахівця його духовність, загальнолюдські якості, тяжіння до цінностей світової культури. На жаль система освіти, що склалася за радянських часів, сприяла формуванню лише «професійного кретинізму», що не сумісний із цінностями громадянського суспільства. Гуманізація вищої освіти — один із основних напрямків її удосконалення.

У недалекому минулому екстенсивна економіка України не потребувала високої якості підготовки фахівців. Рівень життя людини не залежав від її професійної підготовленості, якості праці. Знання, таланти здебільшого залишалися незатребуваними. Зрозуміло, що така ситуація не сприяла виникненню мотивації до активної творчої роботи ні у викладачів, ні у студентів. Панували адміністративні методи організації навчального процесу, які породжували пасивність і апатію.

Спостерігалася деградація народної освіти. Із інструменту розвитку особистості вона поступово перетворилась на інструмент простого відтворення знань.

Оскільки соціальна структура освіти є відображенням соціальної структури суспільства, то специфіка соціологічного підходу до вивчення освіти полягає в тім, що її розглядають у контексті соціальної взаємодії, як одну з підсистем суспільної системи, що в ній формуються стійкі, стандартизовані взірці поведінки — ролі, статуси. Як уже наголошувалося, соціологія в основному вивчає формальну освіту, що розглядається як тип соціальної організації з відповідною соціальною структурою, тобто сукупністю взаємозв’язаних позицій і ролей, за допомогою яких здійснюються певні види діяльності.

Соціологічні дослідження освіти проводяться в двох напрямах:

·   внутрішньому, коли вивчаються соціальні аспекти діяльності працівників освіти, педагогічних та учнівських колективів, соціальна структура та діяльність установ освіти, взаємовідносини педагогів та учнів, роль та професійний статус педагогів, їхнє соціальне становище;

·   зовнішньому, коли вивчаються соціальні аспекти взаємодії освіти та інших суспільних інститутів — науки, культури, політики, виробництва, вплив освіти на інші види суспільної діяльності, соціальних процесів, відносин.

Вивчаючи освіту як соціальну систему, соціологія досліджує соціальні принципи, на яких має базуватися освіта, щоб задовольняти вимоги сьогодення, а саме:

o     загальності, або демократизації, що забезпечує доступність освіти будь-яким соціальним і етнічним верствам населення;

o     безперервності та спадкоємності, що означає наслідування і зв’язок усіх ступенів навчання, стимулювання процесів підвищення кваліфікації та відновлення освіченості, забезпечення наскрізного та інтегрованого характеру освіти;

o     широкої профілізації, що передбачає гуманітаризацію, фундаменталізацію та багатопрофільність навчання;

o     гуманізації, що тяжіє до посилення цілеспрямованого впливу на розвиток особистості, формування її людських якостей;

o     інтенсифікації, що потребує мобільної обробки інформації та добору потрібного для потреб навчання, формування механізму внутрішнього самооновлення;

o     інституційної рефлексії, що означає гнучкість, здатність системи освіти реагувати на вимоги, що диктуються соціальним прогресом людства й етнічними особливостями суспільства;

o     інноваційності, що забезпечує випереджаючий розвиток освіти в процесі загального соціального прогресу;

o     елітарності, що означає селекцію, якісний добір індивідів для навчання за рівнем їхніх природних здібностей, таланту, інтелекту, а також структурну диференціацію системи освіти;

o     формування вільного освітнього простору, що закладає можливості подальшої демократизації освіти, вільного вибору відповідних форм, засобів, напрямків навчання тощо.

Поряд із внутрішньою диференціацією освіти спостерігається її інтеграція у світових параметрах.

У світі відомі американська, японська, французька, німецька, шведська та інші системи освіти. Хоча всі вони й відрізняються одна від одної, є, однак, загальні тенденції їхнього розвитку: децентралізація управління освітою, поглиблення диференціації видів та форм освіти та ін.

Нині в Європі вже розробляються спільні (для кількох держав) програми розвитку освіти, які грунтуються на взаємних контактах університетів різних країн і створюють своєрідний освітній простір для спілкування викладачів, обміну досвідом, обміну студентами, стажерами. Європейські соціологи цікавляться у своїх дослідженнях здебільшого роллю освіти в професійному просуванні, соціальною мобільністю як фактором, що забезпечує зрівнювання в правах різних соціальних груп. Особлива увага приділяється взаємодії вищої школи із соціальним осередком, перспективам випускників на ринку праці, ролі освіти у соціалізації особистості.

Предметом вивчення американської соціології освіти є формалізовані освітні заклади (школи, коледжі, університети), навчальні процеси, що в них відбуваються, зв’язки, які склалися між ними та іншими соціальними організаціями.