7.1. Поняття банкрутства

Банкрутство з часів його виникнення як інститут господарського права пройшло довгим історично складним шляхом. У праві страродавніх народів забезпеченням боргу служило не стільки майно боржника, скільки він сам. У початковий період розвитку римського права виконавче провадження передбачало, що особі, щодо якої винесене судове рішення або яка визнала свій борг, надавався тридцятиденний строк виконання. Якщо протягом цього часу боржник не задовольняв вимоги свого кредитора, останній здобував право власності на боржника як раба, тобто він міг за своїм бажанням продати його за межі Риму або навіть убити[1].

Розвиток капіталістичних відносин, безперечно, потребував інших засобів боротьби з явищем банкрутсва. Поступово в цивіль­ному та торговельному законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задовольнити позови та претензії кредиторів. У результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, скерованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення[2].

Сучасне поняття банкрутства бере своє джерело з конкурсного процесу, що мав місце в середньовічній Італії. Термін банкрутство в перекладі з італійської означає: banco — лава, rotto — зламаний. Така назва походить від звичаю перекидати чи ламати лаву, на якій сидів неплатоспроможний міняйла. З часом термін банкрут (банкрутство) залишився, але став означати фінансовий крах боржника, неспроможного виконати свої зобов’язання перед кредиторами.

Законодавче визначення поняття банкрутства міститься в Господарському кодексі України (далі — ГК) і в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон) від 14.05.1992, нова редакція якого (від 30.06.1999) набула чинності з 01.01.2000.

Зазначені нормативні акти встановлюють умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності — боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до ч. 2 ст. 209 ГК банкрутством вважається нездат­ність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури[3].

Водночас, поряд з поняттям банкрутства, важливим є поняття неплатоспроможності боржника, оскільки ГК і Закон першою чергою спрямовані на відновлення платоспроможності.

Згідно з ч. 1 ст. 209 ГК суб’єкт підприємництва (боржник) визнається неспроможним у разі нездатності після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов’язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності.

Отже, за неспроможності боржник може виконати свої зобов’язання через процедуру відновлення платоспроможності, а за банкрутства боржник (банкрут) має задовольнити вимоги кредиторів через ліквідаційну процедуру.

Виокремлюють кілька рівнів неплатоспроможності.

Поточна неплатоспроможність — фінансовий стан будь-якого підприємства, якщо на конкретний момент через випадковий збіг обставин тимчасово суми наявних у нього коштів і високоліквідних активів недостатньо для погашення поточного боргу.

Критична неплатоспроможность — фінансовий стан підприємства містить ознаки потенційного банкрутства. За критичної неплатоспроможності перевага повинна надаватися позасудовим заходам відновлення платоспроможності боржника або його санації в процесі провадження справи про банкрутство.

Надкритична неплатоспроможність — якщо за підсумками року коефіцієнт покриття менше ніж 1 і підприємство не отримало прибутку, то такий його фінансовий стан характеризується ознаками надкритичної неплатоспроможності, коли задоволення визнаних судом вимог кредиторів можливе не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.