Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.1. Соціальна політика: суть, основні принципи

7.1. Соціальна політика: суть, основні принципи

Соціальна політика — чи не найважливіший напрям державного регулювання економіки, органічна частина внутрішньої політики держави, спрямованої на забезпечення добробуту й усебіч­ного розвитку його громадян і суспільства загалом. Значення
соціальної політики визначається її впливом на процеси відтворювання робочої сили, підвищення продуктивності праці, освітнього і кваліфікаційного рівня трудових ресурсів, на рівень науково-технічного розвитку продуктивних сил, на культурне і духовне життя суспільства. Соціальна політика, спрямована на поліпшення умов праці й побуту, розвиток фізкультури і спорту, дає зниження захворюваності й тим самим відчутно впливає на скорочення економічних втрат у виробництві. У результаті розвитку таких систем соціальної сфери, як громадське харчування, дошкільна освіта, звільняється частина населення зі сфери домаш­нього господарства, підвищується зайнятість у суспільному виробництві. Наука й наукове забезпечення, визначальні перспективи економічного розвитку країни в епоху НТП, також є частиною соціальної сфери, а їхній розвиток і ефективність регулю­ються в межах соціальної політики.

Соціальна сфера не тільки регулює процеси зайнятості населення, а й забезпечує роботою мільйони людей у країні. Такі галузі соціального комплексу, як охорона здоров’я, освіта, торгів­ля, житлово-комунальне господарство й інші забезпечують робочими місцями до 20 % економічно активного населення, а в економічно розвинутих країнах у сфері послуг зайнято до 70 % всіх працівників. Якість соціальної сфери важлива не тільки завдяки її величезному впливу на економіку, головне її призначення — задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб, формування всебічно й гармонійно розвинених членів суспільства. Це і є стратегічна, вища мета розвитку будь-якої цивілізованої держави.

Основними завданнями соціальної політика держави є:

Гармонізація суспільних взаємин, узгодження інтересів і потреб окремих груп населення з довготривалими інтересами суспільства, стабілізація суспільно-політичної системи.

Створення умов для підвищення матеріального добробуту громадян, формування економічних стимулів для участі в суспіль­ному виробництві, забезпечення рівності соціальних можливостей для досягнення нормального рівня життя.

Забезпечення соціального захисту всіх громадян та їхніх основних гарантованих державою соціально-економічних прав, у тому числі підтримка малозабезпечених і слабкозахищених груп на­селення.

Забезпечення раціональної зайнятості громадян.

Зниження рівня криміналізації в суспільстві.

Розвиток галузей соціального комплексу — освіта, охорона здоров’я, наука, культура, житлово-комунальне господарство і т. ін.

Забезпечення екологічної стабільності країни.

Соціальна політика — найважливіша сфера діяльності будь-якої держави, і в цій сфері нагромаджено значний досвід. Сучасні моделі соціальної політики відрізняються ступенем втручання держави в соціально-економічну сферу суспільства та ступенем соціальної захищеності громадян, забезпеченості свободи соціального вибору в різних верств населення та впливу соціальних процесів на економічний розвиток країни.

Найбільше нам знайома патерналістська соціалістична модель, основні характеристики якої — усебічна відповідальність держави за соціально-економічне становище своїх громадян, державна монополія в галузі виробництва, розподіли суспільних товарів і послуг, необхідних населенню, виховання почуття соціаль­ної захищеності, соціальної стабільності, лояльності громадян до своєї держави. При всіх позитивних якостях ця система, володіючи низькою економічною ефективністю, не в змозі забезпечити високий рівень добробуту всіх громадян, тому для неї також характерна система соціальних пільг і привілеїв для бюрократичної еліти і низький рівень забезпеченості й ліміти соціальних благ для основної маси населення. За цієї моделі також дуже висока залежність індивіда від держави: формується ідеологія утриманст­ва, утрачається ініціатива, і в підсумку — обмежується соціальна свобода. Повільний розвиток ринкових взаємин у соціальній сфері зумовлює слабку зацікавленість у результатах праці її працівників, низьку орієнтацію на споживача та практичну відсутність захисту його прав. Методи соціальної політики досить різноманітні — від адміністративних, економічних і до прямого насильства.

Шведська модель соціальної політики характеризується дуже великою відповідальністю й високим рівнем регулювання державою соціальної сфери. Іноді її називають «шведський соціалізм». Вона забезпечує високий ступінь соціальної захищеності громадян, але через властиву для всіх надзвичайно централізованих систем уніфікацію в соціальній сфері, надмір обмеженості свободи вибору для споживачів не користується популярністю, оскільки це розцінюється як істотні вади в системі західної демократії. Для шведської моделі характерний високий податковий тиск на підприємництво й населення, що також не особливо привабливо для інших країн.

Модель «держави добробуту» — типово ринкова модель з високим рівнем регулювання соціальної сфери. Держава, маючи за пріоритет ринкове господарство, бере на себе функцію забезпечення соціальної стабільності, забезпечує широкий спектр соціаль­них послуг, які ринок забезпечити не може. У «державі добробуту» високий рівень витрат на соціальні потреби, високі соціальні мінімальні стандарти, часто наближені до середніх показників у країні.

Модель соціально орієнтованого ринкового господарства ґрунтується на принципах вільної конкуренції, вільного вибору предметів споживання, свободи розкриття і процвітання особистості. За безумовного пріоритету економічної свободи ринку ця модель характеризується також високим ступенем захищеності громадян, що забезпечується за допомогою державного втручання через перерозподіл благ, податкову політику, правове забезпечення і т. ін. У цій моделі діє ціла система соціальних амортизаторів, що забезпечує рівень життя не нижче за межу бідності. При цьому держава завдання, що їх можуть вирішити самі громадяни, на себе не бере.

Ринкова модель відрізняється найбільшою соціальною жорсткістю. Як основний принцип тут діє пріоритет ринкових методів регулювання соціальної сфери перед методами прямого державного втручання. Вона характеризується роздержавленням соціаль­ної сфери, зведенням до мінімуму державних субсидій і дотацій та розширенням ринкових інструментаріїв у функціонуванні.

У нашій країні за стратегічної орієнтації на соціальне ринкове господарство домінує ринкова модель. Різкий перехід від патерналістської соціалістичної моделі до ринкової, від масового со-
ціального захисту й розгалуженої мережі безкоштовних установ соціальної сфери до ринкових методів хворобливо переноситься населенням. До того ж ці моделі — ідеологічно чужі одна одній, оскільки в основі однієї — колективізм, а іншої — індивідуалізм. Більш м’які моделі «держави добробуту» і «соціального ринкового господарства», безумовно, полегшили б перехід до ринкових взаємин, але умови глибокої економічної кризи різко обмежують такі можливості.

З цієї причини не завжди вдається реалізувати і проголошені принципи соціальної політики, наприклад, такі, як створення умов для підтримки прийнятного рівня добробуту, соціальна захищеність в екстремальних ситуаціях, гарантованість прожиткового мінімуму у вигляді мінімальної зарплати й мінімальної пенсії. До основних принципів української соціальної політики також належать підтримка за рахунок державних коштів тільки слабко захищених груп населення та їхня адресна підтримка; підвищення обґрунтованості пільг, що надаються, переваг і привілеїв, перенесення центру соціальної сфери на місцевий рівень влади; оприлюднення наслідків соціальних перетворень; державний і суспільний контроль у соціальній сфері тощо.

При здійсненні економічних реформ держава повинна оцінювати їх наслідки для всього населення. Щоб визначити ефективність соціальної політики, використовуються різні індикатори. Так, найважливіший міжнародний індикатор — якості життя — визначається через індекс розвитку людського потенціалу, який розраховується на основі трьох показників: очікуваної тривалості життя, рівня освіти і рівня життя, що вимірюється на базі реального ВВП на душу населення. За цим показником Україна посідає 86-те місце у світі.

На сучасному етапі перехідної економіки також використовуються:

показники рівня життя (децільний коефіцієнт диференціації прибутків, індекс концентрації прибутків населення (індекс Джинні), поріг бідності та багатства, коефіцієнт соціальної стратифікації населення, ступінь задоволення потреб, структура прибутків і витрат і т. ін.);

мінімальні державні стандарти (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата і т. д.);

соціально-демографічні показники (тривалість життя, динаміка захворюваності, народжуваності, смертності);

показники економічної активності населення (співвідношення зайнятих у різних секторах економіки, рівень зайнятості та безробіття, самозайнятість, міграція населення та її причини, міграція інтелектуалів);

показники соціальної напруженості (участь у політичних заходах, страйках, поріг безробіття, динаміка злочинності, корупція і т. д.);

показники розвитку соціальної сфери (рівень бюджетної забезпеченості регіону, частка державних і комерційних структур, позабюджетні соціальні фонди, співвідношення платних, пільгових і безкоштовних послуг і т. д.);

частка витрат на екологію у ВВП.

Оцінюючи соціально-економічну ситуацію в нашій країні за допомогою названих індикаторів, можна зробити висновок про те, що курс реформ не супроводжувався чітко цілеспрямованою соціальною політикою. Держава, по суті, припинила контролювати найважливіші соціальні процеси. Замість цього час від часу ухвалювалися кон’юнктурні популістські рішення, які лише посилювали недовіру до влади й до перетворень, що провадяться нею.

Соціально необґрунтований курс реформ і послаблення державного регулювання економіки обернулися найтяжчою кризою — усієї соціальної сфери. Соціальна ціна реформ виявилася дуже високою для більшості українців, які багато в чому зазнали непоправних втрат.

Різко знизився індекс людського розвитку (ІЛР): Якщо в 1991 р. Україна перебувала на 32-му місці серед 175 країн світу, то в 1995 р. за ІЛР перемістилася на 95-те місце. На оцінний показник цього індексу значною мірою впливає величина прибутків на душу населення. Оскільки близько 50 % загального обсягу виробництва припадає на тіньову економіку і значна частина цієї діяльності не включається в офіційні показники ВВП, то реальне падіння життєвого рівня може бути значно меншим порівняно з офіційними даними. Однак фізичні показники якості життя, зокрема ті, що пов’язані з охороною здоров’я й демографічною ситуацією, свідчать про значне збільшення кількості людей, які живуть у бідності.

Витрати на соціальний захист населення в бюджеті мають тен­денцію до зниження. Так, у 2000 р. порівняно з 1992 р. витрати на соціальний захист населення у Зведеному бюджеті України зменшилися в 1,5 раза.

Протягом 1998—2000 рр. унаслідок економічної кризи панувала тенденція зниження життєвого рівня населення, про що свід­чить зниження середньомісячної заробітної плати (у доларовому еквіваленті) працівників, зайнятих у галузях економіки (з 62,4 дол. до 42,3 дол.). Лише в 2001 р. середньомісячна заробітна плата в середньому за галузями економіки підвищилася порівняно з двома попередніми роками до 57,9 дол. Однак рівня 1998 р. так і не було досягнуто. При цьому майже цілком втрачена залежність заробітку від кількості і якості затраченої праці.

За роки реформ посилилася нерівність у розподілі прибутків. У доперебудовний час Україна (як і Білорусія) серед інших республік колишнього Союзу мали найрівномірніший розподіл прибутків за оцінним коефіцієнтом Джинні. Цей показник нерівномірності прибутків становив 22 (по СРСР — 26). Прибутки 10 % найбагатших людей нашої країни були в 3,9 раза вищі, ніж прибутки 10 % найбідніших людей (порівняно з 5,7 для Радянського Союзу загалом). За даними Світового банку, в 1999 р. ці показники для України близькі до показників країн із ринковою економікою. Так, коефіцієнт Джинні становив 38. (Для порівняння: коефіцієнт Джинні у Франції — 33, США — 40, Швеції — 25.)

Погіршилися також інші соціальні індикатори. Зокрема, це стосується такого важливого соціального показника, як масштаби бідності. Як критерій бідності використовується офіційний показ­ник межі малозабезпеченості, що розраховується Міністерством праці і соціальної політики. У 2000 р. гранична вартість мало-
забезпеченості для непрацездатного населення становила 156,4 грн (у доларовому еквіваленті — 29 дол. на місяць, або трохи менше 1 дол. на день). Згідно з критерієм межі бідності, установленим Світовим банком для країн з перехідною економікою, вона має становити 4 дол. на день. Тож більшість населення України перебуває за межею малозабезпеченості.

Водночас небувало збагатився обмежений верхній соціальний прошарок за рахунок (на перших порах) спекулятивного перепродажу державних товарних ресурсів, експортно-імпортних акцій з отриманням валютної виручки не державою, а конкретними юридичними і фізичними особами, причетними до зовнішньоторговельних операцій, «приватизації» держмайна, а також валютно-фінансових і банківсько-кредитних махінацій.

Загострилася ситуація на ринку праці. У 2000 р. кількість не зайнятих трудовою діяльністю громадян, які перебувають на обліку в Державній службі зайнятості, становила 2,7 млн (4,2 % загальної кількості, зайнятої в народному господарстві). Однак фак­тично ця кількість вища, бо значна частина працездатного насе­лення перебувала у відпустках чи працює неповний робочий
тиждень.

Наслідком приватизації та інфляції стала деформація соціальної структури суспільства. Сталися розпад і декваліфікація робітничого класу і науково-технічної інтелігенції. Виник новий вузький прошарок громадян — клани (приблизно 7 % загальної кількості населення), які здійснили перерозподіл суспільного багатства на свою користь.

За роки незалежності в Україні різко погіршилася демографіч­на ситуація. Якщо в 1990 р. коефіцієнт природного приросту на 1000 наявного населення становив 0,6, у тому числі в містах — 2,5, а в сільській місцевості — 3,4, то в 2000 р. цей показник дорівнював — 7,5, у тому числі в міських поселеннях і сільській місцевості — відповідно (– 6,5) і (– 9,7). Важливими чинниками скорочення кількості населення є скорочення тривалості життя, зростання смертності та міграції населення.

У трансформаційний період ще більше загострились екологічні проблеми, що пов’язано не тільки з наслідками чорнобильської катастрофи, а й з результатами сімдесятирічного ігнорування охо­рони природи (навколишнього середовища). За оцінками зарубіж­них експертів, щорічні втрати України від неефективності й екологічно невиваженого природокористування, забруднення дов­кілля становлять від 15 до 20 % її національного прибутку.

Таким чином, можна зробити очевидний висновок, що соціаль­но-економічні наслідки реалізації утрируваної ліберально-моне­таристської моделі ринкової трансформації для України виявилися неефективними.

На межі повного руйнування перебувають майже всі галузі со-
ціальної сфери: освіта, охорона здоров’я, культура, громадський транспорт та ін. Їхнє хронічне недофінансування, надто низький рі­вень заробітної плати, матеріально-технічна незабезпеченість приз­вели до розвалу багатьох підприємств і систем життєзабезпечення, відпливу кваліфікованих кадрів. Унаслідок різкого розширення платності значно скоротився доступ соціальних послуг.

Не меншу небезпеку для України становить загроза депопуляції у зв’язку з погіршенням усіх демографічних показників народжуваності, смертності, природного приросту, очікуваної тривалості життя. В основі цих негативних процесів, що супрово­джуються зниженням репродуктивного потенціалу, погіршенням генофонду, лежать не стільки суто демографічні закономірності, скільки соціально-економічні чинники.