Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.1. Школи граничної корисності в Європі

Школи граничної корисності в Європі

Один із засновників австрійської школи К. Менгер пише: «Ще жодна епоха не ставила господарських інтересів вище, ще ніколи потреба в науковому підґрунті господарської діяльності не була так розвинена і не відчувалася так глибоко; ще ніколи практичні діячі не вміли так скористатись успіхами науки на всіх теренах людської діяльності»[1].

У політичної економії австрійської школи своє розуміння як предмета, так і методу. «Теоретична наука про народне господарство займається не викладанням практичних порад для господарської поведінки, а встановленням умов, за яких люди виявляють завбачливу діяльність, націлену на задоволення своїх потреб ¼від­працьована нами тут галузь, яка охоплює всі найзагальніші вчення нашої науки, чималою мірою являє собою результат новітнього розвитку німецької політичної економії¼[2].

Наведена цитата ясно підкреслює зв’язок твору К. Мен­гера з німецькою історичною школою. Відомо, що історична школа заперечувала вихідне положення англійської школи про невидиму руку й егоїзм як рушійну силу розвитку людської цивілізації.

Лютерани — люди доброчесні, вони служать Богові, а не гріховному приватному інтересу. Доброчесна людина не тільки додержує заповідей Господніх, вона ощадлива, знає свої можливості і шанує їх. Людина з її потребами в їжі, житлі, одязі, напоях, тютюні і в їх задоволенні — ідеал лютеранина. Спокійна доброчесна Австрія епохи початку утвердження машинного виробництва, початку науково-технічного перевороту останньої третини XIX ст. — батьківщина нової економічної концепції.

Концентрація виробництва відбувалась на основі машинізації, що породила масове виробництво, на окупності величезних для того часу інвестицій, здебільшого заснованих на використанні кредитних ресурсів банків, страхових компаній, на зміні ролі цих ринкових елементів, на появі нової панівної сили фінансового капіталу з його рухливістю, з новою роллю цінних паперів, появою світового господарства, де індустріально розвинуті держави піддали експлуатації країни традиційної економіки. Знаковою подією цього періоду є дедалі міцніші економічні кризи; з’являються на сцені грошові, кредитні кризи; криза 1857 р. і велика криза 1873 р. зачепили надзвичайно велику кількість підприємств.

У цьому складному світі підприємці мали потребу в путівнику, однак англійська, німецька, французька політекономія ним стати не могла. Англійська вільна торгівля, протекціонізм з урахуванням національних особливостей німецької історичної школи в путівники бізнесу не були придатними.

Емпіризм — вимога бізнесу, емпіризм — метод австрійської школи політичної економії. «Ми намагалися звести складні явища людського господарства до їх найпростіших елементів, ще доступних точному спостереженню, прикласти до останніх відповідну їх природі міру і з установленням її знову показати, як складні господарські явища закономірно розвиваються зі своїх елементів¼ Це той метод дослідження, який, будучи застосований у природничих науках, привів до настільки значного результату, що через непорозуміння став називатися природничо-науковим і, оскільки він є загальним для всіх наук, заснованих на досвіді, то повинен бути названий емпіричним»[3].

Тут видно чітке заперечення абстрактного методу. А це ближче до людини з її потребами, але в умовах ринкового господарювання, на відміну від натурального з його обміном. Але цього не помічає К. Менгер: «¼Узятися до успішного розв’язання завдання можна буде все-таки тільки тоді, коли будуть ретельно досліджені окремі галузі і будуть знайдені їм властиві закони¼ Нам хотілося б лише відгородити себе від нападів тих, котрі заперечують закономірність народногосподарських явищ, посилаючись на свободу волі людей»[4].

Австрійська школа політекономії висуває тезу про те, що збут є реалізацією потреб, насамперед людських, причому потреб зростаючих. Він психосоціальний, а разом з тим має і загальні потреби: їжа, одяг, житло, насолоди, матеріальний добробут. Саме реалізація фізіологічних, духовних, етичних потреб є об’єктом підприємницької діяльності.

Підприємець у господарській діяльності реалізує досягнення в загальній хімії, фізиці, механіці, нових технологічних і технічних рішеннях. Наука стає одним з факторів, що його використовує підприємець у виробничій і комерційній діяльності.

Закон Сея — породження раннього ступеня індустріалізму — втрачає сенс у масовому виробництві. Необхідно знайти покупця, інакше банкрутство. Обстеження, проведені в кінці ХІХ ст., показали, що більше від двох третин фірм, створених у США, Франції, розорились у перший же рік їхнього існування. І тільки одиниці перейшли десятирічну межу, адже управлінських знань у вчорашнього підприємця бракувало. Потрібна була нова наука, наука про реалізацію виробленого — маркетинг.

А для цього необхідний певний обсяг інформації від галузевих, виробничих і споживчих ринків про платоспроможний попит, про психологію й інші характеристики покупця-споживача. В англійській і французькій політекономії панував егоїзм як рушійна сила розвитку суспільства, а до людини з її потребами й діла не було.

Збут зробленої продукції — першочергове завдання для підприємців Англії, Франції, Швейцарії, Німеччини, Австрії, США. Саме тому одночасно виникає економічна концепція про корисність як основу цінності австрійської, лозаннської, кембриджської шкіл.

«Усі країни і народи чують і бачать, розуміють один одного у всіх кінцях землі, — пише С. Цвейг, маючи на увазі прокладення кабелю зі Старого в Новий світ, — і людство стало божественно всюдисущим завдяки своїм власним творчим силам. Перемога над часом і простором навіки об’єднала людей, і майбутнє було б прекрасним, якби не фатальне осліплення, яке все знов і знов змушує їх руйнувати цю грандіозну єдність; це — вияв все-таки засобу для знищення самих себе»[5]. Це — осліплення мілітаризмом. І це — суперечність індустріальної цивілізації.

Історично становленню маркетингу як науки перешкодили Перша світова війна, що наближалася, потім події 30—40-х років, далі 50-х, і тільки в 1960-х рр. відновляється рівновага сил у планетарному масштабі і з’являється маркетинг як повноправне відгалуження економічної науки. Але місце і роль австрійської школи і її родоначальника К. Менгера у визначенні базових положень маркетингу беззаперечні.

Варто також ураховувати ту історичну істину, що індустріальна технологічна революція — машинне виробництво — починається з виробництва засобів виробництва, або господарських благ, за термінологією К. Менгера. Саме на них стрімко зростає попит. Але перелік господарських благ не такий великий, хоч економічна криза 70-х р. XIX ст. свідчить, що їх виробництво було вже досить великим.

До Австрії «машинний гуркіт» хоч і докотився, але не в тих розмірах, що в Англії. Тому приклади, на яких побудована доказова частина нової економічної концепції, не характеризують індустріальну епоху (борошно, сіль, дріжджі, паливо для виготовлення хліба, тютюн, хінна кора, страви, напої і т. д.). До речі, у Бем-Баверка експериментальна база не пішла далеко від К. Менгера (те саме борошно, сіль тощо).

Відомо й те, що коло споживчих благ у цей час розширилось, але було вузьким як порівняти з 60-ми рр. XX ст. Розуміння рідкості матеріального блага як обмеженості ресурсів було для
даного часу безперечною реальністю, що й виразилось у самій концепції. Не слід забувати й те, що школа народилася в країні, не захопленій війною, як Німеччина чи Франція, колоніальними війнами, які вела Англія. Це була добропорядна імперія Габсбургів з її розмірним і ситим життям. Тут немає великих промислових центрів, тут немає морів, які потребують крейсерів і дред-
ноутів. Тут панує католицизм із його ощадливою працелюбною паствою. Але австрійський підприємець, як і його німецький колега, мав потребу в науці, яка б озброїла його знаннями в конкурентній боротьбі, науковим підґрунтям господарської діяльності. «Ще жодна епоха не ставила господарських інтересів вище, ще ніколи потреба в науковому підґрунті господарської діяльності не була так розвинена і не почувалася так глибоко»[6], — зазна-
чав Менгер.

К. Менгер — засновник австрійської школи, юрист за освітою, журналіст, біржовий оглядач, член імперської комісії з грошового обігу, автор «Засад учення про народне господарство», ві-
домих як «Засади політичної економії» (1871). Друге видання (1923) широко розповсюдилося завдяки працям його учнів і послідовників Е. Бем-Баверка і Ф. Візера, а вже в XX ст. — завдяки П. Мізесу і Ф. Хайєку. (До речі, Ф. Хайєк став лауреатом Нобелівської премії з економіки 1974 року.) Іншою працею К. Менгера є «Дослідження про метод суспільних наук і політичної економії особливо». Вона — підсумок дебатів з Р. Шмоллером —
засновником молодої історичної школи Німеччини про істину
і роль індуктивного методу в політекономії («Наука про народне господарство. Предмет і метод»). У цій праці К. Менгер обстоює суб’єктивний метод пізнання економічних процесів, яким послуговується в «Засадах політичної економії».

Якщо К. Маркс своє дослідження сучасного йому суспільства в Англії починає з економічної клітинки — товару, то Мен­гер — з загального — «сутності благ». Ті предмети, які задовольняють людські потреби, К. Менгер називає корисностями, а застосовувані дані предмети для задоволення людських потреб — благами.

Для того щоб предмет надбав характер блага, необхідний збіг чотирьох умов:

1) людської потреби;

2) властивостей предмета, що роблять його придатним бути поставленим у причинний зв’язок із задоволенням цієї потреби;

3) пізнання людиною цього причинного зв’язку;

4) можливості розпоряджатися предметом таким способом, щоб насправді вживати його для задоволення цієї потреби.

Якщо немає хоча б однієї умови, предмет втрачає характер блага. Це може відбутися за зміни в потребах людини чи за зміни у властивостях предмета, його придатності бути поставленим у причинний зв’язок. Менгер тут посилається на Аристотеля, який відрізняв справжні й уявні потреби з розумного чи нерозумного переконання.

До особливої категорії благ він відносить «взаємини» монополії, фірми, коло покупців, права видання, патенти. Сукупність благ має, скоріше, розділитися на такі дві категорії: з одного боку, матеріальні блага (включаючи й усі сили природи), з другого — корисні людські дії (у відповідному випадку — бездіяльність), з яких найбільшу важливість являє праця[7].

Менгер визначає блага першого порядку — ті, що задовольняють потреби людини безпосередньо, наприклад хліб, але хліб — результат дії таких благ, як паливо, сіль, необхідна кваліфікована праця і т. д. Це — блага другого порядку. Блага третього порядку — млин, пшениця, праця. Є блага четвертого порядку — поля, знаряддя виробництва, кваліфікована праця.

Отже, благо залежно від свого призначення перебуває стосовно до людських потреб на різній відстані. Це не властивість блага, а породження причинного зв’язку між благами і людськими потребами. Так, блага четвертого порядку НЕ МОЖУТЬ реалізуватись у благах першого, а тільки третього, а третього — тільки в другому. Зрозуміло, що якщо немає благ другого порядку, то блага третього порядку не є благами, вони втрачають характер благ, вони не зв’язані з людськими потребами. Процеси перетворення благ вищого порядку в нижчі реалізуються в часі, а значить, у сфері виробництва. Це може породжувати стан непевності в різних галузях. Утім цей процес нівелюється досягненнями науки. К. Менгер зазначає, що в рільництві несприятливі атмосфер­ні впливи на ріст різних рослин нівельовані досягненнями агрономічної науки. Отже, виробництво благ породжує певний причинний зв’язок із психологією людини, яка споживає.

Якщо А. Сміт бачив причину зростання добробуту людей
у поділі праці, то К. Менгер бачить її в пізнанні. «Прогрес у пізнанні причинного зв’язку предметів з добробутом людей і зростаюче підпорядкування найбільш віддалених умов цього добробуту привели людей від стану дикості і найглибшої бідності
до сучасного ступеня їхньої культури і добробуту¼ Кількість благ, необхідних людині для задоволення її потреб, називається потрібною кількістю»[8]. Задоволення потреб відбувається в умовах передбачливості, яка визначається межами часу і потребує обліку кількості благ, необхідних для задоволення цільової настанови. Також Менгер говорить про здатність людських потреб розвиватися. Але це стосується необмеженості прогресуючого розвитку людських потреб, але не кількості благ, що їх реалізують, і це пов’язано з потребою в благах вищого порядку (засобах виробництва).

Менгер формулює закон: «Справжня потреба в окремих благах вищого порядку щодо визначених проміжків часу обумовлена наявністю в нашому розпорядженні комплементарних кількостей відповідних благ вищого порядку»[9]. Цей закон, за Менгером, може бути реалізований у практичній діяльності, де виражається ідея моделювання економіки у визначених благах вищого порядку.

У поняттях господарських благ вирізняються економічні, господарські і неекономічні блага. Блага, які перевищують потребу в них, не є об’єктами людського господарювання. Менгер називає їх неекономічними. У власності можуть виявитись і предмети, що не беруть участі в задоволенні людських потреб, а значить, вони не можуть уважатись економічними.

Як правило, благ для повного задоволення потреб не вистачає. Звідси — прагнення утримати у своєму розпорядженні кожну частку благ і зберегти цю частку в її корисних властивостях. Тому відбувається вибір між найбільш важливими потребами, які необхідно задовольнити; «¼застосувати найбільш доцільним способом до задоволення своїх потреб як предмети споживання, так і засоби для виробництва. Усю сукупність діяльності людей, спрямованої на зазначену мету, ми називаємо господарством, а блага в кількісному співвідношенні — винятковими об’єктами господарства, або господарськими благами»[10]. Дослідження поняття блага в Менгера є базою вчення про цінність.

У теорії цінності до появи австрійської школи панувало положення про природну і ринкову вартість; ринкова — тимчасова, природна — постійна. Ринкова вартість визначається попитом та пропонуванням, причому попит залежить від ринкової вартості. Далі — є предмети відтворювані і невідтворювані, і для перших вартість визначається витратами виробництва і витратами на доставку, для других — монополією і рідкістю. І, нарешті, витрати виробництва складаються з заробітної плати і прибутку на капітал.

В історичній школі Німеччини панує «цінність», а не закон вартості. Якщо класична школа вважала, що особисте споживання — явище ірраціональне, непередбачуване, то австрійська школа виходить з того, що людина знає свої потреби і задовольняє їх. Це чітко видно з наведеного раніше положення К. Менгера про моделювання взаємозв’язку виробництва і споживання. Тому і предметом політекономії він уважає задоволення людських потреб. «Людина зі своїми потребами і своєю владою над засобами задоволення останніх становить вихідний і кінцевий пункт усілякого людського господарства»[11].

Будь-які блага самі по собі позбавлені цінності. Властивості цін­ності додає їм тільки ставлення того чи того суб’єкта. Теорія цінності австрійської школи заснована на суб’єктивній оцінці, а тому вона заперечує еквівалентність обміну, бо обмін взаємовигідний.

Особливе місце в суб’єктивній оцінці посідає знання, інформація про зроблені блага як особистого, так і господарського споживання.

Явище життя, назване нами цінністю благ, походить з того самого джерела, що й економічний характер благ, тобто відношення між потребою і кількістю благ, доступних розпорядженню. Тільки економічні блага мають для нас цінність.

Як же визначається цінність економічних благ? Безумовно, задоволення різних конкретних потреб має для людей різне значення, тобто вони — потреби суб’єктивні. І задоволення потреби в кожному окремому разі залежить від наявності в нашому розпорядженні визначеного блага. Це вже об’єктивний фактор.

Очевидно, що потреби, від яких залежить життя, матимуть більш високе значення, ніж потреби, що забезпечують комфорт. Задоволенню потреб благами є один вимір — корисність.

корисність змінюється залежно від ступеня задоволення потреби. Вона знижується від найвищої — 10 до нульової. Але сама потреба вирізняється за рівнем її значення для людини. Так, потреби в їжі, одязі, житлі мають більш високу оцінку корисності, ніж потреба в тютюні, напоях, предметах комфорту і культу. Як говорив Чернишевський, не потрібні рукавички, якщо немає чобіт. В оцінці цінності через корисність наявні два елементи: суб’єктивний і об’єктивний. Корисність визначається суб’єктом, його психологічною оцінкою і кількістю благ реалізації потреби — величиною об’єктивною. Е. Бем-Баверк розгорнув таблицю, доказовість концепції корисності в якій очевидніша

Індустріалізм породжує нове явище — потребу, яка задовольняється відомою кількістю благ. Бем-Баверк пише: «Ми оцінюємо згадані матеріальні блага не за їхньою безпосередньою граничною корисністю, а за “субституційною предметною користю”». Так з’являється один із примітних висновків психологічної школи — закон заміни, що означає, що всякий раз, коли одне благо, котре задовольняє яку-небудь потребу, замінено іншим, нове не повинно коштувати більше, ніж замінене. Цей закон сформулював ще до появи австрійської школи Г. Г. Госсен. Отже, виходить, що цінність усілякого багатства визначається граничною корисністю найменшого задоволення його використання, його вживання.

На противагу класичній школі з її законом вартості блага, обумовленої затратами праці, Менгер формулює положення, яке поділяє австрійська школа: «Ні витрачена на виробництво блага, ні необхідна для його відтворення кількість праці чи інших благ не є моментом, що визначає міру цінності благ; такою є величина значення задоволення тих потреб, щодо яких ми усвідомлюємо свою залежність від наявності в нашому розпорядженні блага, тому що цей принцип визначення цінності можна застосувати для всіх випадків явищ цінності, і немає з нього винятку в межах людського господарства»[12].

Цей принцип поширюється на цінність благ вищого порядку, і ним же пояснюються ціни.

К. Менгер знущається з положення про еквівалентність обміну: «Це призвело до незліченного збитку для нашої науки; дослідники в галузі явищ ціни напружували свої зусилля для роз­в’язання проблеми зведення передбачуваної рівності між двома кількостями благ до його причин, і одні шукали ці причини в затраті однакової кількості праці на дане благо, другі — у рівних витратах виробництва»[13].

Утворення цін Менгер розглядає і за монопольної торгівлі: «Монополіст не є особою, яка єдина визначає всі явища, що мають тут місце, але ¼він може в кожному даному разі вибрати для себе, незалежно від всіх інших суб’єктів господарювання, керуючись винятково розуміннями своєї економічної вигоди, визначений образ дій; чи призначити відому кількість монопольного товару для продажу, чи встановити ціни, чи регулювати ціни, чи регулювати розміри збуту¼ Він уважає навіть за краще за відомих обставинах знищити частину монопольного блага, що є в нього. Саме тут уже вихідне положення про взаємну вигоду зникає». Менгер розрізняє споживну і мінову цінність: «¼у випадках, де є підстави до економічного обміну, економічною цінністю буде мінова, а де їх немає — там буде споживна цінність»[14].

Е. Бем-Баверк поділяв погляди Менгера і Візера: «Твори Менгера і Візера є найголовнішими, ¼багато ідей, які розвиваються мною в даній статті, належать згаданим авторам». Недоліком тео­рії цінності і Менгера, і Візера Бем-Баверк уважає ігнорування об’єктивної цінності. «На нашу думку, обов’язок побудувати теорію наша наука несе лише стосовно до суб’єктивної теорії цінності, з одного боку, і стосовно до об’єктивної мінової цінності — з другого¼ Одне з найважливіших теоретичних завдань політичної економії полягає в тому, щоб досліджувати умови обміну матеріальних благ, а отже, і те, що ми називаємо об’єк­тивною міновою цінністю їх, для того щоб виявити закони, що панують у цій царині»[15].

«Цінністю в суб’єктивному значенні ми називаємо ту роль, яку відіграє матеріальне благо чи сукупність відомого роду матеріальних благ для добробуту суб’єкта¼ Цінністю в об’єктивному значенні ми називаємо, навпаки, здатність речі давати який-небудь результат. Існує гранична цінність різних страв, удобрювальна цінність різних добрив, відносна цінність¼ Об’єктивна мінова цінність ¼об’єктивне значення матеріальних благ у сфері обміну ¼даний будинок коштує 100 000 гульденів, даний кінь коштує 300 гульденів»[16].

Розглядаючи потреби, Бем-Баверк на перший план висуває:
«І так ясно, що під час визначення цінності матеріальних благ ми повинні брати за основу аж ніяк не шкалу видів потреб, а тільки шкалу конкретних потреб¼ У межах даного виду потреб існують конкретні потреби. Голод — перша страва, друга, третя, четверта — йде загасання потреби ¼поступово зменшуване до нуля значення»[17].

Закон величини цінності матеріальних благ: цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі. Менгер формулює закон граничної корисності лише в застосуванні до нормального випадку. Візер звернув увагу і на виняткові випадки, але помилився, узявши за основу цінності працю і сполу-
чені з працею незручності. Головний внесок Бем-Баверка в економічну теорію — його дослідження категорії «капітал». Він розглядає його в історичному плані. До речі, теорію капіталу Д. Рікардо він називає безбарвною. Бем-Баверк формулює один з важливих висновків, характерних для корпоративних інвес-
тицій — про залежність прибутку від тривалості виробничого процесу.

Епоху панування бірж Бем-Баверк відобразив у поясненні рин­кової ціни. На біржі мають місце постійні коливання цін. У ньо-
го ринкова ціна — це ціна, за яку покупець лише сподівається придбати товар у майбутньому.

На споживчих ринках вона стійка. Ця стійкість і в «справедливій ціні». Якщо в початковий період індустріалізму вона не піддавалася різким коливанням, що відбилось у концепціях Сміта, Рікардо, Маркса, то необхідність пізнання нового механізму ціноутворення була неминучою, і Бем-Баверк досліджує цей феномен. Л. Вальрас у своїй теорії виводить ціну з рівноваги двох факторів: граничних витрат виробництва і граничної суспільної корисності, але Бем-Баверк у товарний обмін включає суб’єктив­ну оцінку грошей для покупців на рівні їхньої заможності. Влучний висновок про роль суб’єктивної оцінки зводить нанівець теорію про граничну суспільну корисність.

Своєрідним завершувачем австрійської школи виступає Ф. Візер, який ще ближче, ніж К. Менгер, до господарської практики кінця XIX ст. Він визначає сумарну корисність даної кількості благ через множення граничної корисності на кількість однорідних благ.

Цікава спроба визначення співвідношення корисності з витратами, зробленими за допомогою даних засобів виробництва, коли береться найбільша корисність інших благ, що могли бути створені цими засобами виробництва. Це вже початок концепції альтернативної вартості.

Візер — родоначальник концепції нав’язування, коли ціна залежить не від об’єктивності фактора, а від внесення в її оцінку суб’єктивного початку нав’язування.

У когорті теоретиків граничної корисності є представник кембриджської школи У. С. Джевонс, який зазначав, що ціни продуктів прямо пропорційні витратам виробництва, праця впливає на кількість продуктів, ця кількість визначає ступінь корисності, що встановлює цінність, або мінове відношення.

Одна з загадок кінця XIX століття: чому практично одночасно австрійська, лозаннська, кембриджська, австрійська школи й американський економіст Д. Б. Кларк створили новий напрямок в економічній теорії — граничну корисність як «основу цінності блага»? Адже Кларк незалежно від Джевонса, Вальраса, Менгера доходить цього висновку, а Джевонс, як і Вальрас, не знає ні Кларка, ні Менгера.

Але ці концепції мають єдину основу — корисність, хоч і різні вихідні шляхи і докази. Кларк виводить граничну корисність, відштовхуючись від розподілу, з засновку, що заробітна плата є виразом граничної продуктивності праці. Менгер — від суб’єктивної оцінки блага з погляду споживання. Джевонс виходить з важкості праці, з її змін у зв’язку зі зростанням кількості опредмеченої праці. У Вальраса вартість відбиває рівновагу між граничною суспільною корисністю даної кількості товарів і граничними суспільними витратами їхнього виробництва.

Усі вчені мають на озброєнні той самий метод — емпіричний раціоналізм як віддзеркалення того історичного факту, що в Європі і США затвердився індустріалізм, який формував нові традиції, звичаї в людині. Серед інститутів, котрі піддалися деформації, необхідно виокремити релігію. Протягом тривалого історичного шляху моральні цінності, сформульовані в заповідях християнства, іудаїзму й інших релігій, відзначалися стабільністю в більшості суспільств незалежно від соціального статусу людей. Навіть криза християнства не зачепила їх, а в протестантизмі підсилила їхнє значення. Але індустріальна технологічна революція вивела на арену суспільного життя промислово-торгову, а відтак фінансову буржуазію, послабила вплив релігії на стійкість моральних норм — міжособистісних і соціальних відносин. А роль шаленого егоїзму як основної рушійної сили економічного розвитку, проповідувана «новими підприємцями», особливо рельєфно виявилася в епоху переходу соціалістичних країн до ринкових відносин.

Змінилася роль родини. Якщо в селі, у ремісничому господарстві, ремісничому виробництві родина виступала колективним виробником, то в умовах машинного виробництва робота здійснювалася поза домом. Якщо раніше турбота про здоров’я, економічну стабільність, освіту, про дітей і старих цілком лягала на родину, то в індустріальному суспільстві вона набирає форми соціального страхування і соціального забезпечення. Ця функція переходить до профспілок, благодійних фондів, асоціацій, клубів. З’являються і функціонують соціальні інститути.

Поява машини, а потім і нові технологічні рішення на кшталт конвеєра призвели до нової форми негативних боків праці — монотонності.

На негативні боки праці в умовах «машинізму» вказували ще соціалісти, ті ж Фур’є, Оуен, про це писав і Сміт. Про те, як калічить людину фізично і професійно машинна праця, чимало написано Енгельсом, а згодом і Марксом. На історичному відтинку, коли затвердилася перевага машинного виробництва, цих негативних боків стало більше за рахунок посилення монотонності праці. У шкалі граничної корисності вони посідають особливе місце. У Госсена, Джевонса, Кларка вони є основою визначення цінності матеріальних благ.

У Госсена робота в перші моменти приносить задоволення, а потім важкість, у Джевонса — спочатку важкість праці убуває, потім праця стає приємною, а потім знову важкість, яка дедалі підсилюється. У Кларка важкість зростає зі збільшенням тривалості праці. Ефективність, як бачимо, трохи знижується, досягаючи на певній стадії негативного результату. Але з позиції економічної теорії випливає висновок, що оскільки цінність матеріальних благ може визначатися працею чи корисністю, то теорії трудової вартості мають кілька варіантів, в їх числі й соціально-трудова — важкість праці. Варіант корисності австрійської школи: корисність останнього в ряді (Менгер), соціальна гранична корисність (Візер), субституційна гранична корисність (Бем-Баверк).

Напрошується певний висновок з цього загального для різних економічних шкіл погляду на негативні боки праці, зокрема її важкість. Пошук способів нейтралізації — вимога очевидна для великого машинного виробництва. Це — організація праці, одна з найважливіших функцій керування. Функціональний аналіз — дитя цієї історичної стадії ринкової економіки.

Зразковий варіант організації праці у великому машинному виробництві дав японський менеджмент, коли в умовах «довічного наймання», що теоретично не створювало умов для напруженої праці, народився «японський працелюб». Негативним прикладом загасання трудової активності є радянський соціалізм, в якому, на думку радянських економістів, було переборено відчуження праці. А це довід марксизму-ленінізму про економічні відносини праці і капіталу. Саме у відчуженні праці і полягає порочне підґрунтя капіталістичного господарського ладу. Концепція відчуження замінила релігійну форму взаємодії факторів виробництва, де праця — покарання Господнє за первородний гріх.

Праця, оголошена раннім християнством, як Господнє покарання, дістає таку оцінку в період Реформації, тобто в період відродження ринкових відносин у Європі. Реформація переглядає ставлення християнства до праці. У найбільш радикальній формі це втілилось у пуританізмі. Тут слід згадати особливості суспільного життя Англії. А. Маршалл пише: «Протягом XVII і XVIII століть двір і верхні класи залишалися більш-менш легковажними і розбещеними, але середній клас і деякі шари робітничого класу стали суворо підходити до життя, вони одержували мало задоволення від розваг, що переривали роботу, і високо цінували ті матеріальні зручності, що могли бути отримані лише завзятою і важкою роботою. Вони прагнули робити ті речі, що мали постійну і довгострокову корисність, а не ті, котрі потрібні були для свят і показних хвастощів. Ця тенденція, один раз виявившись, була посилена впливом клімату. Він не сприяв легким розвагам, а одяг, житло й інші елементи, що потрібні для зручного існування в цьому кліматі, є особливо дорогими»[18].

Умови, в яких відбувався розвиток сучасного промислового життя, за Маршаллом:

а) прагнення до матеріального комфорту приводить до нескінченного напруження з метою вилучення щотижня якнайбільшої кількості праці;

б) тверда рішучість підкоряти кожну дію цілеспрямованому служінню розуму — чи не міг би він поліпшити становища, змінивши свою сферу комерції або змінивши її спосіб;

в) повна політична воля і безпека змінити свою поведінку, безболісно втягувати себе і свою власність у нове підприємство.

Про те, що праця не є джерелом насолоди, говорить і К. Маркс: «Протягом усього часу праці необхідна доцільна воля, що виражається в увазі, і притім необхідна тим більше, чим менше праця захоплює робітника своїм змістом і способом виконання».

Перехід від важкої фізичної праці до машинного виробництва веде до спрощення людської праці. Вже в умовах мануфак-
турного поділу праці виконання однієї найпростішої трудової операції перетворює людину на часткового робітника, породжуючи одноманітність, монотонність праці. Але певною мірою ця монотонність була причиною заміни на цій операції людини машиною. Монотонність породила машину. У машинному виробництві, особливо в умовах його спеціалізації, ця монотонність зберігається і потребує постійних затрат інтелектуальної, фізичної, фізіологічної енергії, особливо в умовах конвеєрної організації виробництва. Сам зміст праці, трудова операція, що набридає своєю повторюваністю, породжує негативне ставлення до праці. Але праця — єдине для більшості людей джерело до існування, дозвілля, насолод, що відбивається в його заробітній платі. Заробітна плата — це гранична корисність граничної важкості праці.

Епоха кінця ХІХ століття стала епохою появи і функціонального методу. Функціональний метод — породження організаційно-господарських форм ринкових і соціальних відносин зрілого індустріалізму. Поява нового фактора виробництва: до праці, капіталу, землі додається четвертий фактор — керування. Їхня фун-
кціональна взаємодія потребує обчислення ефективності дії кожного з них, тому що розподіл має визначатися питомою вагою кожного фактора і складників цих факторів. Функція керування реалізувалася в появі бюрократії. (Хоч бюрократизм з’явився ще в епоху розквіту Риму.)

М. Вебер підкреслює, що бюрократія веде до панування організаторів спеціалізованої праці замість того, коли столоначальник виконував безліч завдань. Цей перехід Вебер порівнював з переходом від ручної праці до механізованого виробництва, до появи функціоналізму замість організаторської плутанини. Конфлікт
і плутанину на промисловому підприємстві бюрократія ліквідовує за допомогою введення визначених зобов’язань для виконання регламентаційних правил, невиконання яких карається.



[1] Менгер К. Основы политической экономии. — Одесса, 1903. — С. 34.

[2] Там само. — С. 36—37.

[3] Зазнач. праця. — С. 35.

[4] Там само. — С. 36.

[5] Цвейг С. Избранное. — М., 1957. — С. 611—612.

[6] Менгер К. Основы политической экономии. — С. 34.

[7] Зазнач. праця. — С. 42.

[8] Зазнач. праця. — С. 59—61.

[9] Там само. — С. 67—68.

[10] Зазнач. праця. — С. 76.

[11] Там само. — С. 84.

[12] Менгер К. Основы политической экономии. — С. 126.

[13] Там само. — С. 163.

[14] Там само. — С. 196.

[15] Бем-Баверк Э. Австрийская школа политической экономии. — М., 1992. — С. 250.

[16] Там само. — С. 248.

[17] Там само. — С. 272—273.

[18] Маршалл А. Принципы политической экономии. — М., 1984. — С. 171.