7.2. Євровалютне кредитування. Синдиковані кредити та процедура організації синдикованої позики
7.2. Євровалютне кредитування. Синдиковані кредити та процедура організації синдикованої позики
Єврокредит — це міжнародна позика грошової суми. Проте він має особливі риси, що роблять його одночасно надзвичайно цікавим та складним. Єврокредит є точною відповідністю євродепозиту: на міжнародному ринку капіталів банки збирають грошові кошти у вигляді депозитів та використовують їх у формі кредитів. Інакше кажучи, євродепозит відповідає ресурсам банків, тоді як єврокредит стосується їх використання.
Джерело ресурсів банків не змінилося: йдеться про депозити, що набувають форми депозитних угод або депозитних сертифікатів. Навпаки, банківське посередництво протягом останніх років докорінно змінилося. До кінця 70-х років єврокредит був одним із основних засобів використання ресурсів євробанків. З початку 1980-х років у зв’язку з появою євровекселів, ситуація змінилася. Проте це не означає, що єврокредити втратили своє значення. Статистика фіксує зростання обсягів єврокредитів: 1982 р. — трохи більше 100 млрд дол., 1983 р. — 52 млрд дол., 1988 р. — 120 млрд дол., 1997 р. — понад 400 млрд дол.
Однією з особливостей єврокредиту є те, що фінансові інститути, які надають позики, об’єднані в пули або синдикати і з позичальниками їх пов’язують детально розроблені правові відносини. Так, усі єврокредити набувають синдикованої форми. Саме під назвою «міжнародні синдиковані кредити» єврокредити реєструються та аналізуються деякими міжнародними організаціями.
Об’єднання банків, що надають позики, в пул або синдикат пояснюється досить простими причинами:
прагненням зібрати якомога більші фонди;
намаганням розподілити ризики між учасниками банківських об’єднань;
розширенням кола учасників за рахунок збільшення кількості банків, що розміщені в різних країнах.
Підготовка заявки на синдикований кредит здійснюється головним банком або кількома головними банками. Після завершення збору фондів банк починає відігравати центральну роль агента (або уповноваженого) інших банків. Нарешті, угода про єврокредит містить точні відомості про:
природу та коло обов’язків і прав банків;
використання банками методів управління правовими та комерційними ризиками, що можуть виникнути протягом терміну надання позики.
Головний банк — це банк, що обирається майбутнім позичальником з метою підготовки операції з єврокредиту, яку він має намір здійснити. Якщо обсяг єврокредиту є значним, головними можуть бути кілька банків.
Саме головний банк у співпраці зі своїм клієнтом визначає найважливіші параметри позики:
розмір кредиту;
термін, на який від видається;
валюту, в якій буде надаватись кредит;
процентну ставку;
комісійні.
Крім фінансових умов, головний банк разом із клієнтом визначає також основні правові засади, які буде включено в майбутню угоду про кредит, а саме: яке право застосовуватиметься, якими мають бути дії на випадок неплатоспроможності, умови відстрочення, непередбачувані обставини тощо.
Головний банк доводить до відома інших банків, що він забезпечить взаємодію фінансових та правових умов, та пропонує їм взяти участь у синдикаті, котрий має намір створити з певною часткою відкритого кредиту. Виконуючи це, головний банк здатен взяти на себе відповідальність стосовно майбутніх позичальників, інших членів синдикату та у деяких випадках — третіх осіб.
Перед майбутнім позичальником головний банк бере на себе відповідальність за будь-яку помилку, допущену ним, особливо щодо надійності та платоспроможності інших банків-позикодавців.
Головний банк несе відповідальність перед своїми партнерами за прорахунки, допущені в інформуванні їх стосовно економічного та фінансового стану, а також платоспроможності позичальника.
Агентом, що представляє членів синдикату у відносинах із позичальником з приводу надання єврокредиту, може бути банк, обраний іншими членами синдикату. Він є їхнім уповноваженим і за це отримує винагороду. Згода щодо вибору агентом конкретного банку дається на стадії, що передує укладанню угоди. Утім частіше за все агентом стає головний банк. А його роль як «головного» закінчується разом із укладенням угоди про єврокредит.
Агент завжди виконує роль попередника бухгалтерського та технічного характеру між банками-позикодавцями та позичальником. Так, увесь рух фінансових ресурсів обов’язково проходить через нього. У технічному плані саме через агента проходить обмін усією документацією та інформацією, котру сторони домовляються передавати один одному протягом терміну дії угоди. Усі найважливіші рішення, особливо за умов виникнення непередбачуваних обставин, приймаються більшістю банків синдикату.
Об’єднання банків у синдикати з питань надання єврокредитів загалом дозволяє розподілити ризики між його членами, але не ліквідувати їх. Завжди існує ризик неплатоспроможності позичальника (комерційний ризик) так само, як і правовий ризик (ризик суверенітету), пов’язаний зі змінами у законодавчій або адміністративній сферах протягом терміну проведення операції з надання єврокредиту. Отже, угода про єврокредит повинна містити застереження, що здатні обмежити дію цих двох ризиків.
Комерційний ризик існує з самого початку створення банківського пулу або синдикату. Оскільки банки беруть на себе зобов’язання сепаратно, а не солідарно, у випадку неплатоспроможності одного з банків, що бере участь у синдикаті, інші не повинні його замінювати та вносити свої власні кошти. Зі свого боку, позичальник уже не отримає всієї суми, на яку розраховував.
Проте в момент погашення або виплати боргу, що здійснюється, позичальником, ситуація дещо інша. Тут передбачено, що всі платежі, які здійснює позичальник через агента, повинні розподілятись останнім між усіма банками, що входять до синдикату, пропорційно їх участі у кредитуванні.
Протягом терміну, на який надається кредит (від п’яти до семи років), банки зберігають за собою можливість передати весь початковий комерційний ризик або його частину, поступаючись своєю участю у кредитуванні іншим банкам. Тобто в інтересах банків, які з самого початку брали участь у створенні синдикату, передбачено два види правових операцій: перевідступлення прав на участь та неповна участь у синдикаті.
Ризик суверенітету, або правовий ризик, виділено через те, що угода про єврокредит зачіпає значну кількість правових порядків:
банки-позикодавці підпорядковуються різним державам, залежно від їхнього громадянства або місцезнаходження (це стосується відділень банків);
валюта, що використовується банками, часто є валютою третьої особи;
позичальник підпорядковується власному правовому порядку, а якщо це суверенна держава, то вона сама його втілює;
у такому випадку суверенітет може суттєво змінити реалізацію єврокредиту.
Так, учасники угоди про єврокредит намагаються вмістити ризик суверенітету в договірні рамки. До того ж договірні рамки стосуються ризику як на стадії укладання угоди про єврокредит, так і на стації її виконання.
Положення, що стосуються визначення процентної ставки,
є дуже простими. Єврокредити не супроводжуються фіксованою процентною ставкою протягом усього терміну дії угоди про позику: процента ставка змінюється залежно від установленої угодою періодичності та визначається виходячи із заздалегідь визначених параметрів. Необхідність мати змінювану процентну ставку пояснюється положенням євробанків, котрі постійно повинні поповнювати свої резерви на ринку капіталів, не знаючи,
у що це їм обійдеться: тягар цієї невпевненості несе позичальник.
Угода про єврокредит установлює період процентної ставки, що може коливатись між 3 та 12 місяцями. Процентна ставка визначається, виходячи з двох складових:
базисної банківської ставки;
спеціальної надбавки — маржі, спреду, премії.
При цьому базисна банківська ставка є змінною складовою,
а спеціальна надбавка, що включає банківський дохід, оцінку ризику та накладні витрати — постійною. Ця надбавка фіксується на весь термін «життя» кредиту. Розмір спеціальної надбавки залежить від:
співвідношення попиту та пропозиції на кредит;
платоспроможності (рейтингу) боржника;
терміну, на який надається кредит;
кредитного ризику;
кон’юнктури ринку.
Для першокласних позичальників надбавка встановлюється на мінімальному рівні (близько 0,375 % річних), а для менш значних — на рівні 3—4 та більше відсотків річних.
Найбільш поширеною базисною ставкою є міжбанківська ставка пропозиції (Interbank Offered Rate, ІБОР). Це середня ставка, за якою транснаціональні банки надають кредити на оптовому міжбанківському євроринку (Interbank Market), де обсяг окремого кредиту є еквівалентним не менш ніж 400 тис. дол. на відповідний термін запозичення. Вищезазначеній абревіатурі передує літера, що позначає фінансовий центр, де надаються ці міжбанківські кредити.
Так, ставка ЛІБОР (London Interbank Offered Rate, LIBOR) — це ставка, за якою великі банки, що розташовані в Лондоні, надають кредити один одному. Ця ставка відіграє роль основної короткострокової відсоткової ставки, що характеризує європейський грошовий ринок та являє собою еталонну ставку при виконанні широкого спектра транзакцій. Корпорація може запозичити гроші за ставкою, що дорівнює, наприклад, ЛІБОР + 2 %. Ставка ЛІБОР є статистичною характеристикою, що широко використовується інвесторами.
Відома міжбанківська ставка, що пропонується в Лондоні (ЛІБОР), протягом певного проміжку часу користувалася практично повною монополією у цій сфері завдяки зробленій їй рекламі, що справляла враження об’єктивності. Але учасники угоди про єврокредит часто ухиляються від слідування цій практиці та обирають ту базову ставку, що застосовується найбільшою кількістю солідних банків. Можуть використовуватись такі ставки, як ПІБОР (Paris Interbank Offered Rate) — Паризька міжбанківська кредитна ставка, СІБОР (Singapore Interbank Offered Rate) — Сінгапурська міжбанківська кредитна ставка, прайм рейт (prime rate, США) — базова ставка за кредитами небанківського сектору тощо.
До базової ставки додається маржа (spread), розмір якої залежить від якості підпису позичальника. Вважається, що маржа буде тим нижчою, чим більше довіри заслуговує платоспроможність позичальника. В іншому разі позичальник ризикує заплатити вищу маржу. Безперечно, оцінки, зроблені американськими спеціалізованими фірмами Moody`s та Standard & Poor`s, відчутно впливають на міжнародне банківське співтовариство. Крім того, передбачається приватний перегляд маржі (наприклад, щорічний) з метою взяття до уваги еволюції, що відбулася в оцінці якості підпису позичальника протягом дії угоди з позики.
Угода про єврокредит може бути складена в єдиній валюті, що одночасно є валютою, в якій здійснюється позика, та валютою,
в якій повертається борг. Проте на практиці часто мають місце багатовалютні позики, коли валюта, що позичається, може бути змінена на вимогу боржника.
З 80-х років ХХ ст. обсяги синдикованих банківських кредитів почали швидко зростати і вже в середині 1990-х років за обсягами обігнали традиційні міжнародні банківські кредити.
Діяльність світового кредитного ринку тісно пов’язана зі світовим фінансовим ринком. Їх взаємозв’язок посилюється у зв’язку з тенденцією до сек’юритизації (англ. securities — цінні папери) — заміщення традиційних форм банківського кредиту на випуск цінних паперів.