7.2. Зміни в сільському господарстві та аграрних відносинах в Україні в другій половині XVII - XVIII ст.
Еволюція соціальних відносин і розвиток господарства України в період пізнього феодалізму відбувалися в складних, неоднозначних соціально-політичних умовах. З одного боку, об'єднання в 1654 р. України з Російською державою сприяло прискореному розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст як великих адміністративних і культурних осередків. З іншого ж боку, не можна заперечувати й негативну роль царизму в історичній долі українців.
Після смерті Б. Хмельницького (1657), становище ускладнилося боротьбою між промосковськими та пропольськими угрупованнями старшини і шляхти. Перемогли сили, що виступили за союз із Москвою. Воєнні дії між Україною і Польщею продовжувались. Однак і за цих умов відбувався об'єктивний процес становлення української нації, зміцнювалася її економічна спільність.
У той час у надрах пануючого натурального господарства дедалі чіткіше визрівали ознаки буржуазного суспільства. Перш за все вони проявилися в основі української економіки -сільському господарстві.
Після 1648 р., коли територія України була визволена від польсько-шляхетського панування, відбулися зміни у поземельних відносинах. З України вигнали польських магнатів, шляхту, орендарів, а їх землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли до козаків, селян, міщан. Законодавство Речі Посполитої втратило силу, і селяни стали вільними землевласниками.
Б.Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння. Він відмовився пускати на Україну магнатів, не мали права приїздити до маєтків фе-одали-католики.
Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність корони, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги під Батогом (1652 р.). Основна частина звільнених територій, а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорізького. Верховним розпорядником землі виступав гетьман, на місцях розпоряджалися полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
Важливим наслідком визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його в привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, були звільнені від податків. Основним обов'язком була військова служба. Більша половина населення України вважали себе козаками.
В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, адже носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, конфіскувати землі, навіть тоді, коли за малолітства дітей порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовний (службовий) характер, було обмежене відбуванням власним коштом військової повинності на користь Війська Запорізького. Частина дослідників вважає, що повна необмежена спадкова власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.
Почало складатися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала землеволодіння шляхом займанщини,
купівлі землі у козаків, селян. Продавав землі й військовий скарб. Як винагороду за несення служби у козацькому війську, старшина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіцію.
Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, перебували під правлінням сотників і залежали від політики гетьмана. Селяни вважали землю своєю з правом розпоряджатися і передавати її у спадок, купувати, продавати. Вони користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно розпоряджалися результатами праці.
Обов'язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначались у формі "звиклеє послушенство" і рідко "роботиз-ни". Відробіткова рента замінювалася грошовим чиншем.
В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо характеру селянського землеволодіння. Є думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Частина вчених вважає, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, право на користування землею і угіддями свідчило лише про значний крок до селянської власності.
Магнатсько-шляхетське землеволодіння зберігалося на території західноукраїнських земель (Белзьке, Волинське, Руське воєводства). Але і тут, під впливом подій визвольної війни, посилився процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобод, мешканці яких звільнялися від виконання повинностей і сплати податків.
Таким чином, на території Української Козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яка стала вільно продаватися і купуватися. Панівними стали державна і козацька форми земельної власності. Поступово склалася старшинська власність, хоч і у незначних розмірах. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.
Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоч селянське землеволодіння, на відміну від козацького, базувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, селяни фактично стали вільними виробниками.
Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються в історико-економічній літературі по-різному. Частина вчених вважає, що всі перетворення не виходили за межі феодального ладу, який на той час не вичерпав потенційних економічних і соціальних можливостей. Феодальна земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське селянство перейшло в категорію феодально-залежних державних селян. Вони виступали не власниками землі, а людьми, які користувалися нею. Селяни добилися особистої свободи, але позаекономічний примус залишився. Відробіткова рента була замінена грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом стягнення державних податків.
Нині дослідники доводять, що визвольна війна почалася в умовах, коли на території, де утворилася Козацька держава, почався процес генези капіталізму. Тут не існувало кріпосницького права, більшість населення було особисто вільним.
Під час війни стався переворот в аграрних відносинах. Було знищено феодальну власність, крім монастирської і незначної частини шляхетської, але права не неї практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська земельна власність. Козацтво і селянство вступили в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та інше. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого переростання козацько-селянськйх господарств у господарства фермерського типу. Але в складі феодально-кріпосницької Російської держави економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.
Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII — XVIII ст. визначальним було зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їх прагнення одержати і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися
забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на нагромадженні земельних володінь і організації господарства.
Царський уряд, підтримуючи панівне становище козацької старшини та сприяючи її земельній власності і привілеям, одночасно обмежував практику роздачі маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель царськими указами та одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорізького, вважався гетьман. Верховним власником і розпорядником усієї землі виступав царський уряд. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662-1722), Сенату, Малоросійської першої (1722-1727) і другої (1764-1786) колегії набули першорядного значення. Земельні відносини регулювалися царськими грамотами, "новими" статтями при обранні гетьманів, гетьманськими універсалами, полковницькими листами.
За майновою ознакою старшинські господарства поділялися на три групи: дрібні, що мали до 120 десятин орної землі, середні — до 300 десятин, великі - понад 300 десятин.
У 80-х роках XVIII ст. почалася колонізація причорноморських і приазовських степів, Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння баїв, мурз залишалися на правах спадкового, а населення прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи за умови їх заселення селянами, котрі відробляли два дні панщини на тиждень.
У другій половиш XVII - першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахунок купівлі загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді пожалувань.
Суттєві зміни сталися в цей період і у землеволодінні козаків, селян, міщан. Козацтво було привілейованим станом у Лівобережній та Слобідській Україні. За ним законодавче закріплювалися свобода, власна юрисдикція, право на спадкове володіння землею та іншим майном, зайняття промислами, ремеслами, торгівлею. Основним обов'язком було несення військової служби за власний кошт.
Козаки зберігали земельні наділи, що мали до визвольної війни, а також купували, освоювали шляхом займанщини нові
землі. Правом займанщини користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні козацька власність формувалася шляхом урядових пожалувань.
Після визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Козацьке і селянське землеволодіння розмежувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, скуповувала її, забирала за борги. Старшина примушувала козаків безоплатно працювати в своїх маєтках: орати, заготовляти сіно і дрова, доглядати худобу, брати участь у будівельних роботах, забороняла торгувати горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову службу.
Козаки за майновою ознакою поділялися на виборних і підпомічників. Виборні козаки становили заможну верхівку родового козацтва, вони відбували службу за свій кошт, були звільнені від державних податків. Козаки-підпомічники були неспроможними відбувати службу, тому забезпечували виборних провіантом, зброєю, одягом, кіньми, тому обробляли їх землі під час військових походів, дбали про господарство.
У 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу і право володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні повинності.
Селяни поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. Протягом другої половини XVII — XVIII ст. змінилося майнове становище селян. За господарською ознакою селяни ділилися на три групи: орних, які обробляли землю власною худобою, ремісників і бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня. У першій чверті XVIII ст. площа орних земель селянських господарств коливалася від 0,4 до 18 десятин, а сіножатей — від 4 до 40 десятин.
Землеволодіння селян існувало в трьох формах: особисте, общинне, сябринне. Основою господарювання, одиницею при проведенні ревізій, сплати податків був двір, в якому часто жило кілька сімей.
Селяни вільних військових сіл в другій половині XVII - на початку XVIII ст. вільно передавали землю у спадок, дарували, продавали, купували. У приватновласницьких, тимчасово-умовних володіннях право селян на користування землею було
обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з існуючими повинностями на користь державця.
Зростання земельної власності старшини та монастирів вело до обезземелення селян. Вільні військові маєтності передавалися в приватні руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після визвольної війни 80-90% селян мали землю, в 30-40-х роках XVIII ст. безземельних і малоземельних селян було 40% від загальної кількості, а за даними ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78% - малоземельними.
Продовжувало існувати общинне землеволодіння. Сільська община (громада) об'єднувала козаків і селян, в її користуванні були угіддя, ліси, озера, якими вона розпоряджалася і розподіляла, продавала общинникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли громадські землі. Юридичне вони під назвою "вільних", "громадських", "мирських" вважалися власністю Війська Запорізького. До середини XVIII ст. общинне землеволодіння занепало під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала землю, або оголошувала її вільною і захоплювала. Общинні землі перейшли в індивідуальне користування.
Наприкінці XVII - протягом XVIII ст. у становищі селян відбулися значні зміни. Це був період поступового поширення і утвердження феодальної ренти, зокрема відробіткової, а також обмеження і заборони свободи переходу. Остаточно юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з Царським указом від 3 травня 1783 р. В південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлене в 1797 р. Встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх натуральних і грошових повинностей.
У 1775 р. старшина звернулася до малоросійського губернатора П. Румянцева з проханням допомогти у справі юридичного визначення прав на землю. Із скасуванням особливостей адміністративно-територіального устрою Лівобережної України царський уряд зробив рішучий крок до зрівняння прав старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 р. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Румянцева право участі в місцевій адміністрації та суді надавалося дворянам, які мали вотчину і проживали в даній губернії. Таким чином, старшина здобула всі ті права, що мало
російське дворянство. Указ 1783 р. про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні, "Жалувана грамота дворянству" (1785 р.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчили про завершення процесу нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була звільнена від податків, обов'язкової військової служби.
Таким чином, аграрний розвиток Гетьманщини протягом другої половини XVII - XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної Росії. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухому майно, перетворившись у привілейований стан.
Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) продовжується процес зміцнення феодальної власності. Існували такі форми землеволодіння: королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська. Продовжував діяти принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Закони Речі Посполитої забороняли нешляхетську власність. Право власності на землю давало право господаря і владу над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 року.
Великим землевласником була польська корона. В Київському воєводстві в 1683 р. їй належала третина всіх дворів воєводства. В Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало приблизно 15% доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, підприємств, роз'єднаних територіально і зв'язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королів-щиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків - кварти).
Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого австрійського перепису (1773) в Галичині налічувалося 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шляхті, чисельність якої дорівнювала 19 тис. родин, що становило 3,6% населення. Справжніми власниками землі в Галичині й на Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яб-лоновські, Чорторийські, Сангушки та ін.
Найбільшу частину шляхти (близько 12 тис. сімей) складала загородова і безземельна шляхта - шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основному "сиділи" на невеличких земельних наділах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.
Значна частина шляхти отримувала маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служила управителями, економами, адміністраторами у воєнних загонах магнатів.
Великими землевласниками були духовні феодали. В Галичині монастирі, церкви мали великі угіддя, але більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.
У Закарпатській Україні й Північній Буковині земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середніми й дрібними землевласниками були українці.
У Правобережній Україні в XVIII ст. склалися три типи маєтків: перший, де переважали слободи, грошовий чинш і продуктова рента; другий, в котрому поряд з чиншем існувала відробіткова рента; третій, в якому панувала тільки відробіткова рента. Феодальна власність відновлювалася шляхом організації слобод. Селяни на 4-6 років звільнялися від повинностей, створювали свої господарства. Оскільки це були в основному втікачі, феодали давали позику у вигляді хліба, худоби, знарядь праці. Однак до 60-х років XVIIIст. п'ята частина землі пустувала.
Провідна роль у господарському житті належала селянам. Основними групами селян за підданством були державні і приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Селянські господарства різнилися поміж собою становищем і функціями у фільварково-панщинній системі. Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдникових, піших. В Галичині парові селяни, як правило, мали у користуванні 16-24 морги польової землі і 4-8 моргів сіножаті та три-чотири голови робочої худоби. Поєдникові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку одним конем. Піші сиділи на чверті наділу, працювали на ручних роботах. Значну частину селянства становили мало- і безземельні коморники, загородники,
халупники. Халупники та загородники не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комор-ники не мали ні землі, ні городу, жили або в своїх хатах, або у заможного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати ко-морників, які допомагали виконувати феодальні повинності.
Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині наприкінці
XVII ст. панщина звичайна, дарова, шарваркова у королів-щині дорівнювала в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках - 133 дні.
Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належала повозова повинність (або 14 днів, 8 золотих). В усій масі кріпосних повинностей на відробіток ренти припадало приблизно 68,2%. Селяни також сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами — 26,6%, данину зерном (осип) - 1,7% , пряжею - 2,2%, продуктами харчування — 1,3%, виконували роботу по двору, відбували сторожову повинність. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.
Для розвитку західноукраїнських земель наприкінці
XVIII ст. визначальним було аграрне законодавство австрійських монархів Марії Терези та Йосифа II. Першим законом (1773), що змінив поземельні відносини в Галичині, удержавлювалася королівщина. У 1774 р. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Кількість монастирів зменшилась на 54. Священики греко-католицьких парафій та їх родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осипів.
Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 р. Поміщикам заборонялося притягати селян до відбування повинностей понад записані в інвентарі, до панщини в неділю і у свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, карати без спеціального присуду.
Патентом від 5 квітня 1782 року Йосиф II скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, піти від пана тощо. Селяни стали цісарськими підданими. Вони запишалися прикріпленими до землі й продовжували виконувати панщину та інші повинності.
Найбільш прогресивним був загальноавстрійський Урба-ріальний патент Йосифа II від 10 лютого 1789 року. Проголошувалось, що всі селянські повинності належить встановлювати пропорційно до кількості землі, що перебувала в користуванні селянина. Розміри державних і урбаріальних (на користь пана) повинностей не могли перевершувати 30% загального доходу від селянської землі, зокрема урбаріальні повинності -17,8%, а державні для Галичини - 8,3%, для інших провінцій -12,2%. Урбаріальні повинності мали сплачуватися грішми, що вело до скасування панщини. Встановлювався однаковий поземельний податок для всіх категорій власності, а також норми прибутковості окремих категорій земельних угідь.
Австрійське аграрне законодавство загалом було прогресивне, оскільки відповідало інтересам економічного розвитку, зокрема Галичини. Але збереження права власності феодала на всі землі маєтку, визначення рустикальних земель не майном, а наділом селян, відсутність вільних земель не забезпечували реалізації прогресивних законів.
Отже, для аграрних відносин другої половини ХУІІ-ХУШ ст. у західних і правобережних українських землях було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних, північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.
Як уже зазначалось, основу економіки України в цей період становило сільське господарство. Його розвиток в окремих регіонах відбувався нерівномірно. Спочатку перед вела Лівобережна і Слобідська Україна, а згодом підтягнувся й Південь, де значно розширилися посівні площі, що було викликано постійним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію.
За добу пізнього феодалізму землеробство на Україні мало головним чином зерновий характер. Як і раніше, повсюдно широко культивувалися жито, пшениця, ячмінь, овес, просо, гречка, горох тощо. Проте вже з другої половини XVII, а надто у XVIII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. Наприклад, на Лівобережжі та
Слобожанщині більше уваги почали приділяти вирощуванню жита, на Півдні — пшениці. В другій половині століття в окремих фільварках пшениця займала 30% озимого клину.
З середини XVIII ст. на Україні розпочали вирощувати картоплю. Приблизно в цей же час селяни Покуття й Півдня Поділля почали культивувати кукурудзу. Розвиток товарно-грошових відносин вимагав збільшення посівів технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. До другої половини століття відносяться перші спроби ведення садівництва й виноградарства на науковій основі. В культуру запроваджується цукровий буряк і соняшник.
У другій половині XVII - XVIII ст. спостерігалися також зрушення в системі обробітку ґрунту. Зростала площа угноюваних ланів. Окремі великі землевласники, зацікавлені в збільшенні прибутків від землеробства, поступово руйнували стару двопільну сівозміну і освоювали багатопільну систему, закладаючи тим самим основу для раціонального ведення сільського господарства.
За доби пізнього феодалізму на Україні важливого значення набуло тваринництво, зокрема племінне конярство; зростала кількість кінних заводів. На Лівобережжі та Слобожанщині розводили коней української, російської, англійської, німецької, угорської, датської, іспанської й інших порід. Ще в першій чверті XVIII ст. царський уряд намагався перетворити територію України, що входила до складу російської імперії, на спеціалізований район високоякісного вівчарства. На Лівобережжі у 80-х роках XVIII ст. існувало вже понад 200 великих овечих заводів. Велике місце в сільському господарстві України, особливо у північних районах, займало свинарство.
Зрушення в сільському господарстві свідчили про формування якісно нових відносин в економічній спільності української народності, про невпинний розвиток у надрах старої феодальної системи капіталістичного устрою.