Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.2. Зміни в сільському господарстві та аграрних відносинах в Україні в другій половині XVII - XVIII ст.

Еволюція соціальних відносин і розвиток господарства України в період пізнього феодалізму відбувалися в склад­них, неоднозначних соціально-політичних умовах. З одного боку, об'єднання в 1654 р. України з Російською державою сприяло прискореному розвитку продуктивних сил у сільсько­му господарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфак­турного виробництва та зростанню міст як великих адмініст­ративних і культурних осередків. З іншого ж боку, не можна заперечувати й негативну роль царизму в історичній долі українців.

Після смерті Б. Хмельницького (1657), становище усклад­нилося боротьбою між промосковськими та пропольськими угрупованнями старшини і шляхти. Перемогли сили, що вис­тупили за союз із Москвою. Воєнні дії між Україною і Польщею продовжувались. Однак і за цих умов відбувався об'єктивний процес становлення української нації, зміцнювалася її еконо­мічна спільність.

У той час у надрах пануючого натурального господарства дедалі чіткіше визрівали ознаки буржуазного суспільства. Перш за все вони проявилися в основі української економіки -сільському господарстві.

Після 1648 р., коли територія України була визволена від польсько-шляхетського панування, відбулися зміни у позе­мельних відносинах. З України вигнали польських магнатів, шляхту, орендарів, а їх землі, робоча худоба, реманент шля­хом займанщини перейшли до козаків, селян, міщан. Законо­давство Речі Посполитої втратило силу, і селяни стали вільни­ми землевласниками.

Б.Хмельницький намагався не допустити відновлення ве­ликого феодального землеволодіння. Він відмовився пускати на Україну магнатів, не мали права приїздити до маєтків фе-одали-католики.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність коро­ни, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги під Батогом (1652 р.). Основна частина звільнених територій, а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорізького. Верховним розпорядником землі виступав гетьман, на місцях розпоряджалися полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православ­них монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Важливим наслідком визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його в привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгів­лею, промислами, були звільнені від податків. Основним обо­в'язком була військова служба. Більша половина населення України вважали себе козаками.

В історико-економічній літературі підкреслюється супереч­ливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, адже носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право ко­зацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в ко­зацьке землеволодіння, конфіскувати землі, навіть тоді, коли за малолітства дітей порядкувала вдова. Одночасно право земель­ної власності мало умовний (службовий) характер, було обме­жене відбуванням власним коштом військової повинності на користь Війська Запорізького. Частина дослідників вважає, що повна необмежена спадкова власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського земле­володіння.

Почало складатися старшинське землеволодіння, що існува­ло в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала землеволодіння шляхом займанщини,

купівлі землі у козаків, селян. Продавав землі й військовий скарб. Як винагороду за несення служби у козацькому війську, стар­шина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіцію.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, перебували під правлінням сотників і залежали від політики гетьмана. Селяни вважали землю своєю з правом розпоряджатися і передавати її у спадок, купувати, продавати. Вони користувалися полями, лісами, луками, сіно­жатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно розпоряджалися результатами праці.

Обов'язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначались у формі "звиклеє послушенство" і рідко "роботиз-ни". Відробіткова рента замінювалася грошовим чиншем.

В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо характеру селянського землеволодіння. Є думка, що зем­ля належала селянам вільних військових сіл і містечок на пра­вах власності. Частина вчених вважає, що селяни лише корис­тувалися землею і сплачували державі як власнику землі фео­дальну ренту. Отже, право на користування землею і угіддями свідчило лише про значний крок до селянської власності.

Магнатсько-шляхетське землеволодіння зберігалося на те­риторії західноукраїнських земель (Белзьке, Волинське, Русь­ке воєводства). Але і тут, під впливом подій визвольної війни, посилився процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобод, мешканці яких звільнялися від виконання повинностей і сплати податків.

Таким чином, на території Української Козацької держа­ви було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яка стала вільно продаватися і купуватися. Панівними стали державна і ко­зацька форми земельної власності. Поступово склалася стар­шинська власність, хоч і у незначних розмірах. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого земле­володіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.

 Важливим досягненням стало визнання селянської влас­ності. І хоч селянське землеволодіння, на відміну від козаць­кого, базувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, селяни фактично стали вільними виробниками.

Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються в історико-економічній літературі по-різному. Частина вчених вважає, що всі перетворення не вихо­дили за межі феодального ладу, який на той час не вичерпав потенційних економічних і соціальних можливостей. Феодаль­на земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися феодаль­но-державна власність на землю, а українське селянство пе­рейшло в категорію феодально-залежних державних селян. Вони виступали не власниками землі, а людьми, які користува­лися нею. Селяни добилися особистої свободи, але позаеконо­мічний примус залишився. Відробіткова рента була замінена грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну ек­сплуатацію шляхом стягнення державних податків.

Нині дослідники доводять, що визвольна війна почалася в умовах, коли на території, де утворилася Козацька держава, почався процес генези капіталізму. Тут не існувало кріпос­ницького права, більшість населення було особисто вільним.

Під час війни стався переворот в аграрних відносинах. Було знищено феодальну власність, крім монастирської і незначної частини шляхетської, але права не неї практично не були реа­лізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і ста­ла панівною індивідуально-приватна козацько-селянська зе­мельна власність. Козацтво і селянство вступили в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та інше. Це створювало умови для інтенсивного роз­витку аграрних відносин, швидкого переростання козацько-селянськйх господарств у господарства фермерського типу. Але в складі феодально-кріпосницької Російської держави еко­номічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII — XVIII ст. визначальним було зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і ко­зацької старшини, їх прагнення одержати і привілеї російсько­го дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися

забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на на­громадженні земельних володінь і організації господарства.

Царський уряд, підтримуючи панівне становище козацької старшини та сприяючи її земельній власності і привілеям, од­ночасно обмежував практику роздачі маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель царськими указами та одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорізького, вважався гетьман. Верховним власни­ком і розпорядником усієї землі виступав царський уряд. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійсь­кого приказу (1662-1722), Сенату, Малоросійської першої (1722-1727) і другої (1764-1786) колегії набули першорядного зна­чення. Земельні відносини регулювалися царськими грамота­ми, "новими" статтями при обранні гетьманів, гетьманськими універсалами, полковницькими листами.

За майновою ознакою старшинські господарства поділяли­ся на три групи: дрібні, що мали до 120 десятин орної землі, середні — до 300 десятин, великі - понад 300 десятин.

У 80-х роках XVIII ст. почалася колонізація причорно­морських і приазовських степів, Криму переселенцями з Ук­раїни, Росії, Туреччини. Землеволодіння баїв, мурз залишалися на правах спадкового, а населення прирівнювалося до держав­них селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи за умови їх заселення селянами, котрі відробляли два дні панщи­ни на тиждень.

У другій половиш XVII - першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за ра­хунок купівлі загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у виг­ляді пожалувань.

Суттєві зміни сталися в цей період і у землеволодінні ко­заків, селян, міщан. Козацтво було привілейованим станом у Лівобережній та Слобідській Україні. За ним законодавче за­кріплювалися свобода, власна юрисдикція, право на спадкове володіння землею та іншим майном, зайняття промислами, ремеслами, торгівлею. Основним обов'язком було несення військової служби за власний кошт.

Козаки зберігали земельні наділи, що мали до визвольної війни, а також купували, освоювали шляхом займанщини нові

землі. Правом займанщини користувалися переселенці з Пра­вобережної України. В Слобідській Україні козацька власність формувалася шляхом урядових пожалувань.

Після визвольної війни почався процес поступового обме­ження прав козаків на землю та їх обезземелення. Козацьке і селянське землеволодіння розмежувалися. Старшина, викори­стовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася ви­знавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, скуповувала її, забирала за борги. Старшина примушувала ко­заків безоплатно працювати в своїх маєтках: орати, заготовля­ти сіно і дрова, доглядати худобу, брати участь у будівельних роботах, забороняла торгувати горілкою, замість своїх ранго­вих селян віддавала козаків на військову службу.

Козаки за майновою ознакою поділялися на виборних і підпомічників. Виборні козаки становили заможну верхівку родового козацтва, вони відбували службу за свій кошт, були звільнені від державних податків. Козаки-підпомічники були неспроможними відбувати службу, тому забезпечували вибор­них провіантом, зброєю, одягом, кіньми, тому обробляли їх землі під час військових походів, дбали про господарство.

У 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу і право володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні по­винності.

Селяни поділялися на приватних, рангових, вільних військо­вих сіл і містечок, ратушних, або магістратських. Протягом другої половини XVII — XVIII ст. змінилося майнове станови­ще селян. За господарською ознакою селяни ділилися на три групи: орних, які обробляли землю власною худобою, реміс­ників і бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня. У першій чверті XVIII ст. площа орних земель селянсь­ких господарств коливалася від 0,4 до 18 десятин, а сіножатей — від 4 до 40 десятин.

Землеволодіння селян існувало в трьох формах: особисте, общинне, сябринне. Основою господарювання, одиницею при проведенні ревізій, сплати податків був двір, в якому часто жило кілька сімей.

Селяни вільних військових сіл в другій половині XVII - на початку XVIII ст. вільно передавали землю у спадок, дарували, продавали, купували. У приватновласницьких, тимчасово-умов­них володіннях право селян на користування землею було

обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з існуючими повинностями на користь дер­жавця.

Зростання земельної власності старшини та монастирів вело до обезземелення селян. Вільні військові маєтності передава­лися в приватні руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після визвольної війни 80-90% селян мали землю, в 30-40-х роках XVIII ст. безземельних і малозе­мельних селян було 40% від загальної кількості, а за даними ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78% - малоземельними.

Продовжувало існувати общинне землеволодіння. Сільська община (громада) об'єднувала козаків і селян, в її користуванні були угіддя, ліси, озера, якими вона розпоряджалася і розподіля­ла, продавала общинникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли громадські землі. Юридичне вони під назвою "вільних", "громадських", "мирських" вважалися власн­істю Війська Запорізького. До середини XVIII ст. общинне зем­леволодіння занепало під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала землю, або оголошувала її вільною і захоплювала. Общинні землі перейшли в індивіду­альне користування.

Наприкінці XVII - протягом XVIII ст. у становищі селян відбулися значні зміни. Це був період поступового поширення і утвердження феодальної ренти, зокрема відробіткової, а та­кож обмеження і заборони свободи переходу. Остаточно юри­дичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожан­щині відбулося згідно з Царським указом від 3 травня 1783 р. В південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлене в 1797 р. Встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх натуральних і грошових повинностей.

У 1775 р. старшина звернулася до малоросійського губер­натора П. Румянцева з проханням допомогти у справі юри­дичного визначення прав на землю. Із скасуванням особливо­стей адміністративно-територіального устрою Лівобережної України царський уряд зробив рішучий крок до зрівняння прав старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 р. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Румянцева право участі в місцевій адміністрації та суді надавалося дворянам, які мали вотчину і проживали в даній губернії. Таким чином, старшина здобула всі ті права, що мало

російське дворянство. Указ 1783 р. про закріплення за стар­шиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні, "Жалувана грамота дворянству" (1785 р.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і півден­ноукраїнські землі, свідчили про завершення процесу нобілі­тації української старшини. Вона мала право володіти зем­лею, селянами, засновувати підприємства, організовувати яр­марки і торги, була звільнена від податків, обов'язкової військо­вої служби.

Таким чином, аграрний розвиток Гетьманщини протягом другої половини XVII - XVIII ст. відбувався під визначаль­ним впливом економіки феодальної Росії. Було знищене зем­леволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобі­літації і спадкової власності на рухоме і нерухому майно, пе­ретворившись у привілейований стан.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Пра­вобережжі (Прутський мир 1711 р.) продовжується процес зміцнення феодальної власності. Існували такі форми зем­леволодіння: королівська (державна), магнатська, шляхет­ська, церковно-монастирська. Продовжував діяти принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Закони Речі Посполитої забороняли нешляхетську власність. Право власності на землю давало право господаря і владу над підданими. Цей порядок був затверджений Конститу­цією 1768 року.

Великим землевласником була польська корона. В Киї­вському воєводстві в 1683 р. їй належала третина всіх дворів воєводства. В Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині на­лежало приблизно 15% доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, підприємств, роз'єднаних територіально і зв'яза­них єдністю власності та влади магната). Фактично королів-щиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків - кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. За дани­ми першого австрійського перепису (1773) в Галичині налічу­валося 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близь­ко 1500 доміній (5300 фільварків) належали шляхті, чисельність якої дорівнювала 19 тис. родин, що становило 3,6% населен­ня. Справжніми власниками землі в Галичині й на Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яб-лоновські, Чорторийські, Сангушки та ін.

Найбільшу частину шляхти (близько 12 тис. сімей) скла­дала загородова і безземельна шляхта - шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основному "сиділи" на невеличких земельних наділах, виконуючи чин­шові повинності, дрібні послуги для власника землі.

Значна частина шляхти отримувала маєтки на умовах ва­сальної залежності, оренди, служила управителями, економа­ми, адміністраторами у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. В Га­личині монастирі, церкви мали великі угіддя, але більша час­тина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.

У Закарпатській Україні й Північній Буковині земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським фео­далам. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середніми й дрібни­ми землевласниками були українці.

У Правобережній Україні в XVIII ст. склалися три типи маєтків: перший, де переважали слободи, грошовий чинш і про­дуктова рента; другий, в котрому поряд з чиншем існувала відро­біткова рента; третій, в якому панувала тільки відробіткова рен­та. Феодальна власність відновлювалася шляхом організації слобод. Селяни на 4-6 років звільнялися від повинностей, ство­рювали свої господарства. Оскільки це були в основному втікачі, феодали давали позику у вигляді хліба, худоби, знарядь праці. Однак до 60-х років XVIIIст. п'ята частина землі пустувала.

Провідна роль у господарському житті належала селянам. Основними групами селян за підданством були державні і при­ватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Селянські господарства різнилися поміж собою становищем і функціями у фільварково-панщинній системі. Залежно від за­безпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) по­ділялися на парових, поєдникових, піших. В Галичині парові селяни, як правило, мали у користуванні 16-24 морги польової землі і 4-8 моргів сіножаті та три-чотири голови робочої худо­би. Поєдникові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку одним конем. Піші сиділи на чверті наділу, працювали на ручних роботах. Значну частину селян­ства становили мало- і безземельні коморники, загородники,

халупники. Халупники та загородники не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комор-ники не мали ні землі, ні городу, жили або в своїх хатах, або у заможного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати ко-морників, які допомагали виконувати феодальні повинності.

Залежно від майнового стану селянських господарств ви­значалися розміри феодальної ренти. В Галичині наприкінці

XVII ст. панщина звичайна, дарова, шарваркова у королів-щині дорівнювала в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках - 133 дні.

Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належала повозова повинність (або 14 днів, 8 зо­лотих). В усій масі кріпосних повинностей на відробіток рен­ти припадало приблизно 68,2%. Селяни також сплачували гро­шовий чинш за користування пасовищами і лісами — 26,6%, данину зерном (осип) - 1,7% , пряжею - 2,2%, продуктами хар­чування — 1,3%, виконували роботу по двору, відбували сторо­жову повинність. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.

Для розвитку західноукраїнських земель наприкінці

XVIII ст. визначальним було аграрне законодавство австрійсь­ких монархів Марії Терези та Йосифа II. Першим законом (1773), що змінив поземельні відносини в Галичині, удержав­лювалася королівщина. У 1774 р. було проведено секуляриза­цію монастирського землеволодіння. Кількість монастирів змен­шилась на 54. Священики греко-католицьких парафій та їх родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осипів.

Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 р. Поміщикам забороня­лося притягати селян до відбування повинностей понад запи­сані в інвентарі, до панщини в неділю і у свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, карати без спе­ціального присуду.

Патентом від 5 квітня 1782 року Йосиф II скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, піти від пана тощо. Селяни стали цісарськими підданими. Вони запи­шалися прикріпленими до землі й продовжували виконувати панщину та інші повинності.

Найбільш прогресивним був загальноавстрійський Урба-ріальний патент Йосифа II від 10 лютого 1789 року. Проголо­шувалось, що всі селянські повинності належить встановлюва­ти пропорційно до кількості землі, що перебувала в користу­ванні селянина. Розміри державних і урбаріальних (на користь пана) повинностей не могли перевершувати 30% загального доходу від селянської землі, зокрема урбаріальні повинності -17,8%, а державні для Галичини - 8,3%, для інших провінцій -12,2%. Урбаріальні повинності мали сплачуватися грішми, що вело до скасування панщини. Встановлювався однаковий позе­мельний податок для всіх категорій власності, а також норми прибутковості окремих категорій земельних угідь.

Австрійське аграрне законодавство загалом було прогре­сивне, оскільки відповідало інтересам економічного розвитку, зокрема Галичини. Але збереження права власності феодала на всі землі маєтку, визначення рустикальних земель не май­ном, а наділом селян, відсутність вільних земель не забезпечу­вали реалізації прогресивних законів.

Отже, для аграрних відносин другої половини ХУІІ-ХУШ ст. у західних і правобережних українських землях було характер­ним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Господарство розвивалося на ос­нові фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних, північно-західних землях продовжувала панува­ти відробіткова рента. У північно-східних районах Правобереж­ної України еволюція йшла від особистої свободи селян до гро­шової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачен­ня. Головна роль в організації виробництва перейшла від селян­ського до феодального господарства.

Як уже зазначалось, основу економіки України в цей період становило сільське господарство. Його розвиток в окремих регі­онах відбувався нерівномірно. Спочатку перед вела Лівобережна і Слобідська Україна, а згодом підтягнувся й Південь, де значно розширилися посівні площі, що було викликано постійним зро­станням попиту на сільськогосподарську продукцію.

За добу пізнього феодалізму землеробство на Україні мало головним чином зерновий характер. Як і раніше, повсюдно широко культивувалися жито, пшениця, ячмінь, овес, просо, гречка, горох тощо. Проте вже з другої половини XVII, а надто у XVIII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих сільсько­господарських районів. Наприклад, на Лівобережжі та

Слобожанщині більше уваги почали приділяти вирощуванню жита, на Півдні — пшениці. В другій половині століття в окре­мих фільварках пшениця займала 30% озимого клину.

З середини XVIII ст. на Україні розпочали вирощувати картоплю. Приблизно в цей же час селяни Покуття й Півдня Поділля почали культивувати кукурудзу. Розвиток товарно-грошових відносин вимагав збільшення посівів технічних куль­тур, зокрема тютюну, льону, конопель. До другої половини сто­ліття відносяться перші спроби ведення садівництва й вино­градарства на науковій основі. В культуру запроваджується цукровий буряк і соняшник.

У другій половині XVII - XVIII ст. спостерігалися також зрушення в системі обробітку ґрунту. Зростала площа угною­ваних ланів. Окремі великі землевласники, зацікавлені в збільшенні прибутків від землеробства, поступово руйнували стару двопільну сівозміну і освоювали багатопільну систему, закладаючи тим самим основу для раціонального ведення сільського господарства.

За доби пізнього феодалізму на Україні важливого значен­ня набуло тваринництво, зокрема племінне конярство; зроста­ла кількість кінних заводів. На Лівобережжі та Слобожан­щині розводили коней української, російської, англійської, німецької, угорської, датської, іспанської й інших порід. Ще в першій чверті XVIII ст. царський уряд намагався перетворити територію України, що входила до складу російської імперії, на спеціалізований район високоякісного вівчарства. На Ліво­бережжі у 80-х роках XVIII ст. існувало вже понад 200 вели­ких овечих заводів. Велике місце в сільському господарстві України, особливо у північних районах, займало свинарство.

Зрушення в сільському господарстві свідчили про форму­вання якісно нових відносин в економічній спільності украї­нської народності, про невпинний розвиток у надрах старої феодальної системи капіталістичного устрою.