7.3. Обґрунтування планових посівних площ, виробництва і використання продукції рослинництва

7.3. Обґрунтування планових посівних площ, виробництва і використання продукції рослинництва

При плануванні посівних площ сільськогосподарських культур на підприємстві виходять з:

потреби в конкретних видах продукції рослинництва;

конкурентоспроможності (ефективності) окремих культур;

обмежень у сівозмінах, земельних, трудових, фінансових і матеріальних ресурсах.

Обчислюючи планову потребу в продукції рослинництва, ураховують:

1. Попит на продукцію певного виду, асортименту та якості на ринку. Основними напрямами реалізації продукції рослинництва можуть бути:

— реалізація продукції за договорами з переробними, сільськогосподарськими, заготівельними, торговельними та іншими організаціями. При цьому особливу увагу приділяють виконанню державних і регіональних замовлень (за їх наявності) на продукцію;

— поставки за міжгосподарською кооперацією;

— експорт продукції;

— поставки відповідно до бартерних договорів;

— реалізація на міських ринках, у власних магазинах, ларьках, населенню.

2. Внутрішньогосподарські потреби в продукції рослинництва:

— створення основних і страхових насіннєвих і фуражних фондів, а також задоволення потреби в кормах і насінні особистих господарств населення;

— видача і продаж продукції працівникам відповідно до чинного в господарстві положення про оплату праці;

— виділення в рахунок оплати за земельні та майнові паї;

— виділення для громадського харчування та у фонд допомоги;

— використання для переробки на підсобних промислових виробництвах господарства.

Рівень конкурентоспроможності визначають окремо щодо товарних і кормових культур. Перші оцінюють, як правило, за такими показниками: рівень рентабельності виробництва продук­ції, вихід валового або чистого доходу [97, с. 87—88]. Перевагу віддають показникові, що найповніше враховує умови конкретного господарства. Наприклад, для господарств з надлиш­ком трудових ресурсів головним показником є максимальний вихід валового доходу чистої продукції з 1 га площі посіву. Для більшості господарств таким показником буде максимум чистого доходу (валового прибутку). Рівень конкурентоспроможності кормових культур (їхня ефективність) характеризують такі показники: вихід кормових одиниць з 1 га посіву; якість кормів
за виходом протеїну з 1 га і вміст його в одній кормовій одини-
ці; собівартість 1 ц кормових одиниць (детальніше див. під-
розд. 6.6).

Необхідність урахування у процесі планування посівних площ обмежень у сівозмінах випливає з чітких вимог щодо чергування культур. Наприклад, типова польова 10-пільна сівозміна в господарствах Лісостепу України передбачає таке чергування культур: 1 — багаторічні трави; 2 — озима пшениця; 3 — цукрові буряки; 4 — кукурудза на зерно; 5 — горох, соя; 6 — озима пшениця; 7 — цукрові буряки, соняшник; 8 — кукурудза на силос і зелений корм; однорічні трави на зелений корм; 9 — озимі пше­ниця, жито, рапс; однорічні трави на зелений корм; 10 — ярі зернові (ячмінь, овес) з підсівом багаторічних трав. Подібні сівозміни забезпечують таку структуру посівних площ (%): зернові — 45—55, технічні — 18—20, картопля та овочеві — 1—5, кормові — 25—35.

При цьому слід ураховувати, що фермерські господарства і створені в процесі реструктуризації КСП невеликі і середні аграрні підприємства замість великих 8—10-пільних сівозмін освоюють нові сівозміни з коротшою ротацією. Наприклад, у зоні Лісостепу застосовують сівозміни з таким чергуванням культур: 1 поле — багаторічні трави, ІІ — озима пшениця, ІІІ — цукрові буряки; ІV — ячмінь, овес з підсівом багаторічних трав. У таких сівозмінах 25 % орної землі займають багаторічні трави, 50 % — зернові і 25 % — просапні. Коли ж господарство хоче збільшити питому вагу зернових (сприятлива кон’юнктура ринку; птахофабрика бере в оренду землю і переходить на виробництво власних комбікормів — див. тему 17), то слід скористатись рекомендаціями Інституту землеробства УААН [?]. Якщо замість багаторічних трав висівати горох, то матимемо зернопросапну сівозміну з 75 % зер­нових, а якщо ще замість цукрових буряків висівати кукурудзу на зерно, то одержимо схему зернової сівозміни зі 100 % зернових, яка в умовах Лісостепу забезпечує врожай зернових 45 ц/га.

У разі переходу господарства на біологічне землеробство, основне завдання якого полягає у виробництві екологічно чистої продукції (а це дуже важливий шлях підвищення конкурентоспроможності української сільськогосподарської продукції), сівозміна відіграє провідну роль. Оскільки застосування хімічних засобів підвищення врожайності культур у таких сівозмінах заборонене або ж дозволяється в незначних кількостях, потрібно включати в них багаторічні трави, бобові культури або парове поле.

Що стосується обмежень у земельних ресурсах, то з при-
йняттям у 1998 р. Закону України «Про оренду землі» [7] воно стало не таким жорстким: у підприємств з’явилась реальна можливість збільшити (зменшити) земельні ресурси за рахунок оренди землі.

Виходячи з визначеної потреби в продукції рослинництва (П) і запланованої врожайності сільськогосподарських культур, визначають розміри їх посівних площ. З цією метою для культур, де господарство користується насінням власного виробництва, застосовують формулу:

,

де Пп — площа посіву, га; Фн — фонд насіння, ц; У — урожайність, ц/га; Нв — норма висіву, ц/га.

Зіставлення загального підсумку потреби посівних площ з наявною площею ріллі показує її дефіцит чи неповне використання. Дефіцит ліквідується за рахунок:

зміни в структурі посівних площ у напрямі розширення площ більш урожайних культур;

розширення площ пожнивних і повторних посівів;

підвищення планової врожайності культур за рахунок додат­кових агротехнічних заходів. Завищення врожайності з метою формального збалансування потреби в продуктах та їх виробництва є неприпустимим;

зменшення потреби в певних видах продукції;

планування придбання продукції на ринку (наприклад, картоплі та овочів в особистих господарствах населення, макухи — на Півдні України);

розширення виробництва на орендованих землях.

У протилежному разі, коли не вся площа ріллі зайнята посівами, планують:

розширення посівів найбільш ефективних культур;

передачу землі в оренду.

В обох випадках неприпустиме порушення сівозмін.

Посівні площі зернових культур доцільно планувати окремо з виробництва продовольчого і фуражного зерна. У трьох ґрунтово-економічних зонах України в структурі зерна переважає продовольче, значну частину якого згодовують худобі. Раціони худоби не збалансовані за білком і мають низьку енергетичну насиченість, що знижує продуктивність худоби і призводить до значних перевитрат кормів з розрахунку на одиницю продукції.

Співвідношення зерна продовольчого і зерна фуражного мало чим відрізняється у цих зонах. Багаторічний досвід країн з ринковою економікою свідчить про доцільність збільшення питомої ваги зернофуражних культур, передусім, у зоні Полісся, де якість продовольчого зерна є низькою. У цій зоні доцільно збільшити питому вагу фуражного зерна з 40 до 60—65 %.

На особливу увагу серед зернофуражних культур заслуговують кукурудза і соя. З розрахунку на одну голову великої рогатої худоби в Україні й у США припадає 0,26 га кукурудзи. Але американські фермери збирають її на зерно 90 % і 10 % — на силос, а в Україні відповідно 30 і 70 %. У практиці кукурудзосіяння не тільки США, а й Канади, Китаю, Франції, Югославії та інших країн переважає зерновий напрям, а в нас — на силос і зелений корм, хоч практично на всій території вона може давати зерно.

Доцільно також розірвати ланку сівозміни «кукурудза на силос — озима пшениця». Майже щорічно та пшениця, яку висівають після кукурудзи, — зріджена, її доводиться або насівати, або пересівати, що пов’язано з великими нераціональними витратами. Дослідження Українського науково-дослідного інституту кормів, що проведені в зоні Лісостепу, переконливо свідчать про те, що в разі сівби після силосної кукурудзи одержано: зерна озимої пшениці — 36, ярого ячменю — 44, кукурудзи — 84, сої — 28,4 ц з 1 га. Тобто вигідніше сіяти зернофуражні культури, а не пшеницю.

У всьому світі, крім України, вже давно надзвичайно високими темпами нарощується виробництво сої — найціннішої білково-олійної культури. Вона займає перше місце у світі серед олійних, зернобобових культур і багаторічних трав. В Україні сою можна вирощувати практично в усіх областях зони Лісостепу, Степу та в лісостепових районах Полісся. За розрахунками Інституту кормів УААН площі під сою в Україні в найближчі роки потрібно розширити до 500 тис. га, а в перспективі — до 1 млн га. На жаль, спостерігається протилежна тенденція: за 1991—1997 рр. посівні площі сої скоротились зі 100 до 14 тис. га, а в 2002 р. знову досягли рівня 1991 р. У зоні соєсіяння більш продуктивною буде ланка сівозміни «соя — кукурудза», яка має широке застосування в США і Канаді, ніж ланка «горох — озима пшениця», що поширена в Україні. Інститут кормів рекомендує для фермерів і середніх за розмірами господарств освоювати коротку сівозміну з кукурудзою, соєю та люцерною.

Багато господарств України, ураховуючи кон’юнктуру ринку, частково замінюють посіви озимої пшениці на яру. Це дозволяє поставляти на ринок тверду пшеницю, зерно якої характеризується високим вмістом білка (18—24 %), що на 2—6 % більше, ніж в озимої. Крім того, така пшениця має відмінні хлібопекарські якості, дозволяє виробляти вищі сорти манної крупи, макаронів і вермішелі. Ціни на тверду пшеницю на 20—30 % вищі, ніж на озиму. Враховуючи періодичні вимушені пересіви озимої пшениці (в 2002 р. 65 %) доцільно змінити співвідношення між посівами озимої та ярої пшениці, яке в 2001—2002 рр. становило 96 і 4 %.

Посівні площі технічних культур визначають відповідно до потреб у товарній продукції, яку щодо окремих культур повністю, а щодо інших частково, згідно з договорами контрактації, продають як сировину для переробної промисловості.

Посівні площі під картоплею в Україні за 1990—2002 рр. зросли на 161 тис. га (на 11 %). Однак виробництво картоплі практично перемістилось із господарств суспільного сектору в господарства населення: якщо останні вирощували в 1990 р. 71 % картоплі, то в 2002 р. — 98 %. Тобто в більшості господарств суспільного сектору картоплю вирощують тільки для задоволення внутрішньогосподарських потреб: громадського харчування, дитячих дошкільних закладів і на насіння.

Плануючи площі посівів овочевих культур, ураховують насамперед роль овочівництва в господарстві. Якщо воно товарне, посівні площі овочевих культур мають забезпечувати потребу в овочах для реалізації за договорами контрактації, господарськими договорами, а також потреби дитячих дошкільних закладів, громадського харчування, реалізації населенню, для переробки на підсобних промислових виробництвах господарства. Обґрунтування розмірів посівних площ здійснюють щодо кожної овочевої культури окремо. Особливу увагу приділяють можливості збільшення виробництва найцінніших овочів — помідорів, огірків, цибулі, часнику, перцю тощо. Виробництво овочів, як і картоплі, практично перемістилось із господарств суспільного сектору в господарства населення: якщо останні в 1990 р. вирощували 27 % овочів, то в 2002 р. — 87,9 %. Особливості планування в особистих господарствах населення висвітлено в темі 9.

Посівні площі кормових культур планують, намагаючись передбачити якомога повніше забезпечення потреби в різноманітних високоякісних кормах як громадської худоби, так і худоби, що утримується в господарствах населення. Посівні площі однорічних і багаторічних трав та кукурудзи на зелений корм у план господарства записують з попередньо розрахованого плану організації зеленого конвеєра, який складають для безперебійного забезпечення тварин високоякісними зеленими кормами в літньо-пасовищний період (табл. 7.3). У ньому загальну потребу в зелених кормах розбивають за місяцями і декадами. Роблять це згідно з даними помісячного руху поголів’я худоби (табл. 6.3) і місячних норм споживання зелених кормів за статево-віковими групами і видами тварин. Потім розраховують помісячне надходження зелених кормів із природних і культурних пасовищ. Різницю забезпечують за рахунок посівів культур, площі яких розраховують шляхом ділення необхідної кількості зеленої маси на планову врожайність відповідних культур.

Потребу в грубих кормах задовольняють сіном з багаторічних та однорічних сіяних трав, з природних кормових угідь, а також побічною продукцією зернових культур — соломою, половою. Виробництво сінажу, як і силосу, планують з урахуванням використаної зеленої маси за формулою:

,

де В — вихід сінажу, т; Зм — зелена маса, використана для одержання сінажу, т; С — вміст сухої речовини у зеленій масі, %; П — вологість сінажу, %.