7.3. Соціологічні дослідження системи освіти в Україні, шляхи її вдосконалення
Для того щоб виявити дійовість освіти з позицій соціології, потрібна різновічна оцінка цього інституту . Дуже важливо оцінити соціальне спрямування, мету, установки і орієнтації як тих, хто вчиться, так і тих, хто вчить, а також тих, хто є споживачем продукції професійної освіти, хто отримує професійних фахівців, що претендують на відповідність потребам народного господарства. Саме з таких позицій підходить соціологія до вивчення будь-якого ключового показника освіти будь-якого рівня.
Насамперед соціологів цікавить рівень знань учнів, студентів, населення країни. Нині показник працюючих у народному господарстві, що мають середню, середню спеціальну і вищу освіту, надзвичайно високий. З кожним роком він ще збільшується. Проте якість професійної підготовки не задовольняє сучасні потреби
суспільства. Кращі традиції, які мала вітчизняна середня та вища школа в кінці 50-х років, згодом було втрачено. Вона перестала забезпечувати засвоєння справжнього багатства людської культури, загальногуманістичних моральних цінностей.
Тематика соціологічних досліджень у нашій країні змінювалась одночасно з еволюцією соціальних відносин. Соціологічні дослідження з проблем освіти активізуються у 60—70-ті роки, у період її реформування. Досліджується взаємодія освіти із соціальною структурою суспільства, соціально-професійна орієнтація молоді, чинники поліпшення якості освіти тощо.
Дослідження виявили брак належних зв’язків між навчально-виховною й науково-дослідною діяльністю вищої школи, порушення принципу безперервності освіти, ускладнення адаптації молодих фахівців через невідповідність якості підготовки потребам суспільства, причиною чого був здебільшого недостатній зв’язок освіти з виробництвом. Майбутні фахівці — випускники спеціальних навчальних закладів — були мало поінформовані про зміст і специфіку майбутньої професії, умови й оплату праці. А тому значна частина їх була невдоволена тим, як склалася їхня професійна доля і періодично змінювала професію чи місце роботи.
Дослідження показали, що значний вплив на якість підготовки фахівців справляє матеріально-технічна база, науково-методичне та організаційне забезпечення навчального процесу.
В оцінці ефективності та якості освіти велике значення має задоволення процесом отримання знань, методами та формами подання знань, самими знаннями та тим, наскільки вони допомагають людям у житті.
Соціологічні дослідження свідчать, що вдоволеність освітою дуже низька у службовців і ще нижча у робітників. Учені пояснюють це явище обмеженими можливостями соціального статусу, а також недостатніми у свій час вимогами школи та батьків які змусили б докладати більших зусиль для оволодіння знаннями.
Розвиток сучасної системи освіти в Україні також є дуже суперечливим — реальні позитивні зміни часто є набагато меншими, ніж негативні тенденції. Щодо багатьох питань триває стан цілковитої невизначеності.
Стара система освіти приділяла багато уваги трудовому навчанню, вихованню первинної потреби в праці. Але вона була малорезультативною, оскільки оперувала самими загальниками — працелюбність взагалі, трудове навчання взагалі без урахування конкретних запитів і побажань молоді.
Ефективність освіти, як зауважує Ж. Тощенко, багато в чому залежить від того, яку мету мають учасники цього процесу, і насамперед учні та студенти, що вони хочуть реалізувати у своєму житті за допомогою освіти. У цьому контексті дуже важливо виявити залежність між соціальною і професійною орієнтацією. Соціальна орієнтація — це визначення людиною свого місця в системі суспільних відносин, вибір бажаного соціального стану і шляхів його досягнення. Професійна орієнтація — це усвідомлення того «набору» професій, який пропонує в даний момент суспільство, і вибір із них найбільш привабливої.
Соціальна і професійна орієнтації взаємодіють, бо соціальний стан людини в суспільстві визначається характером і змістом його професійної діяльності.
Однак соціологічні дослідження свідчать, що вибір професійної освіти лише частково зумовлюється інтересом до самого тільки фаху. Більше ніж на професію молодь орієнтується на своє майбутнє соціальне становище, тому соціальна орієнтація випускників шкіл формується набагато раніше за фахову. Вони мало поінформовані про зміст майбутньої професії, але свідомі того, які життєві блага, привілеї, добробут вона забезпечує. Особливо посилилась соціальна орієнтація в період ринкових перетворень. Різко збільшилась кількість бажаючих отримати економічну, фінансову, юридичну освіту через те, що саме ці види освіти дають можливість бути у майбутньому лідером, матеріально забезпеченою людиною, посісти високу соціальну позицію у суспільстві. Не бажає сучасна молодь займатися фізичною працею, не користуються у неї повагою виробничі професії, що потребують середньої та вищої спеціальної освіти.
До проблеми мети впритул примикає проблема мотивів навчання. Якщо в загальноосвітній школі інтерес до освіти дещо розмитий установками «так потрібно», «вимагають батьки», «усі вчаться», то в професійних середніх та вищих школах він чітко проявляється в бажанні «отримати престижну професію», «працювати в інтелектуальній сфері діяльності». За ринкових відносин виявляється особистий інтерес до високої заробітної плати, економічної незалежності, майбутнього влаштування в житті.
Найбільш престижними нині є підприємницька діяльність, банківська справа, бухоблік і аудит та ін., натомість значно знизився престиж діяльності учителя, науковця. Зміни, що відбуваються в суспільній свідомості, зумовлено невиправданою невідповідністю соціально-економічних умов різних видів праці, а передовсім її оплати. Звідси й низька професійна стійкість. Багато випускників середніх та вищих навчальних закладів працюють не за фахом. Безробіття призводить до того, що багато фахівців змушені працювати на посадах, які не потребують такого високого рівня підготовки.
Для подолання перекосів у суспільній свідомості, в оцінці престижності професій, у формуванні професійної орієнтації та мотивації до праці велике значення має забезпечення в системі освіти поєднання навчання з продуктивною працею. Завдяки цьому молодь набуває не тільки трудових навичок, а й усвідомлює суспільну значущість цього виду праці; молоді відкриваються можливості свідомої орієнтації у трудовій сфері, а отже — економічної свободи, виникає інтерес до поповнення знань. Без цього праця, на думку видатного педагога А. Макаренка, є педагогічно нейтральною, тобто не формує духовного багатства особистості.
У цьому зв’язку надзвичайно велике значення має співпраця навчальних закладів із науковими й виробничими організаціями, участь учнів і студентів у дослідженні й вирішенні конкурентних проблем. З переходом до ринкових умов можлива поява нових форм організації такої співпраці, наприклад, шкільних та студентських кооперативів.
Криза освіти проявилася й у збільшенні її відставання від науки. У ХХ ст. наука збагатилася новими знаннями, освіта ж щодо розвитку методології і дидактики залишилася на рівні ХІХ століття, що знижує престиж знання, послаблює його мотивацію.
У цьому контексті особливо актуальним є питання формування самої концепції народної освіти, характеру її дальшого функціонування. Стара авторитарна система освіти, виконуючи державне замовлення, формувала не суб’єктів соціальної дії, а людину — об’єкт, якою можна було б управляти, маніпулювати. Вона протиставляла особисте — суспільному, політичне — моральному, професійне — людському. Це пригнічувало людяне в людині, принижувало людську гідність. Завдання сучасної системи освіти — формувати вільну особистість, яка б вільно робила вибір і визначала свій життєвий шлях, забезпечувала би свій добробут і сама відповідала за свій соціальний статус. Цьому може сприяти система, яка спирається на зміст освіти, на активні способи включення молоді в соціальні відносини. Вона має зосереджувати увагу не на окремих шкільних навчальних дисциплінах, не на обсязі інформації, а на пошуках нових методів організації навчання, коли в свідомості людини формувалося б якомога більше прямих зв’язків із загальним світосприйняттям, суспільною свідомістю. Саме в цьому і полягає справжнє багатство, цілісність і єдність особистості, запорука її справжньої свободи.
Велике значення має формування освітою національної самосвідомості, що сприятиме визначенню молоддю правильних життєвих орієнтирів. Поєднання історичної свідомості із самосвідомістю є необхідним для формування в молоді справжньої громадянської позиції у побудові демократичного суспільства.
Значний вплив на свідомість і поведінку молоді справляє система управління навчальним закладом. Дотримання норм і принципів демократії, справедливе розв’язання принципових питань, що стосуються інтересів різних груп молоді, стає для тих, хто навчається, справжнім орієнтиром на майбутнє.
Удосконалення системи освіти неможливе без змін у викладацькому корпусі. За об’єктивними даними (освітою, стажем) більшість викладачів, педагогів відповідає своєму призначенню, але якість їхньої діяльності в багатьох випадках залишає бажати ліпшого. Багато хто з учителів, викладачів вищої школи не розуміє сутності явищ, що відбуваються нині в Україні, а відтак мимоволі передає свою розгубленість і безпорадність учням. Як свідчать соціологічні дослідження, велике занепокоєння студентів викликає несправедливість та байдужість деяких викладачів і деканів, необ’єктивність оцінки знань, невиправдано вищий статус тих, хто платить за навчання.
Система отримання освіти є одним із критеріїв соціальної диференціації. Роль цього критерію з переходом до ринку посилюється. Із демократичної системи освіти, доступної для представників усіх соціальних груп, відкритої для контролю і діяння з боку суспільства, вона перетворюється на селективну, елітарну, таку, що базується на ідеї як економічної, так і політичної автономності. За ринкових умов освіта сприймається як сфера підприємницької діяльності, яка має давати прибуток. Тому можливість платити і талант — дві головні складові селекції в освіті.
Освіту в Україні було знецінено. Про це свідчила хоча б оплата праці. По суті, зникла була її диференціація (професор отримував значно меншу зарплату, ніж державний службовець із середньою освітою). Унаслідок цього багато найкваліфікованіших викладачів вищої школи виїжджало за кордон, спадав інтелектуальний рівень нації. А в США, наприклад, навіть рядовий працівник із вищою освітою отримує зарплату на 70% більшу, ніж той, хто її не має.
Погіршання матеріального стану, послаблення стабільності, руйнування соціальної захищеності, обмеження прав вузівських та шкільних колективів посилили вплив вузькогрупових інтересів, активізували дезорганізаційні процеси в системі освіти. Працівники освіти своє тяжке матеріальне становище, труднощі адаптації до ринкових умов небезпідставно зв’язують насамперед з державною політикою, яка постійно відмовляється визнавати освіту пріоритетним напрямком розвитку держави.
Соціальна незахищеність породжує у викладацьких колективах почуття апатії й розчарування. За таких умов годі і сподіватися, що вони впроваджуватимуть у навчальний процес будь-які новації, виявлятимуть ініціативу та високу свідомість.
Однією з причин такої ситуації (крім непродуманої державної політики) є відсутність інтеграції навчального процесу і практики. Екстенсивний розвиток народного господарства в минулому не потребував спеціалістів високої якості. Рівень життя людини не залежав від її професійної компетенції. Знання, талант залишалися незастосовними.
Тому наприкінці 80-х і на початку 90-х років соціологів цікавили проблеми, зв’язані зі входженням освіти до ринкових умов, з управлінням та реформуванням вищої та середньої школи. Саме тоді почався перехід від уніфікованого державного навчання до різноманітних альтернативних форм вищих і середніх навчальних закладів. Сталися зміни і в державній освіті. Вона стала різноманітнішою, багатоступеневою, було запроваджено акредитацію вузів, договірну систему відносин зі споживачами, змінено правила прийому абітурієнтів тощо. Мета всіх цих змін — підвищення якості підготовки фахівців, входження в ринкові відносини й інтеграція системи освіти України у світову систему.
Головною ідеєю реформування освіти є створення єдиної неперервної системи, яка з допомогою комплексу державних, громадських та приватних установ освіти здатна була б відтворювати інтелектуальний, духовний потенціал суспільства, задовольняти всі громадські потреби на рівні світових стандартів.
Проте, практичне здійснення цієї ідеї гальмується, багатьма несприятливими чинниками. На підставі соціологічних досліджень останнього часу провідні фахівці визначили основні з них:
o катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;
o утрата інтелектуалів та спадання загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу, спричинене безперешкодною дією нецивілізованого й неконтрольованого ринку епохи «початкового нагромадження капіталу»;
o нерозвинутість соціальних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;
o слабкість альтернативного сектора освіти як щодо організаційних форм та стабільності, так і (у більшості випадків) щодо якості належних освітніх стандартів;
o відсутність у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.
Отже, соціологія повинна сприяти системному реформуванню освіти згідно з найновітнішими досягненнями сучасної світової науки й адекватним урахуванням умов ринку.