7.6. Прочанство в Російській імперії у XIX — на початку XX століття

Прочанство в Росії з кожним століттям набувало деда­лі більшого розмаху. Останнім російським твором, написаним у жанрі «Хождений», були «Странствия Василия Григоровича-Барского по святым местам Востока с 1723 по 1747». Автор цих записок був природженим мандрівником. Він здійснив по­дорож, яка тривала майже все його життя. Спочатку відвідав Європу: Відень, Пешт, Рим, Барі, де вклонився мощам святого Миколая Чудотворця, далі його шлях був до Венеції, островів Корфу, Хіос, потім до Афону. Після відвідання афонських монастирів Барський вирушив у Палестину, Єгипет, потім через Синайський півострів знов до Палестини. В Дамаску він прийняв чернечий постриг. Із Малої Азії він переправився до Константинополя і через Болгарію, Румунію, Польщу повер­нувся до Києва, де невдовзі помер. Подорож Григоровича-Барського тривала 24 роки.

Естафету В. Г. Григоровича-Барського перейняв А. Норов, який про свої подорожі до Європи розповів у «Путешествии по Сицилии в 1822 г.». східні мандри описав у «Путешествии по Египту и Нубии в 1834-1837 гг. », але особливо треба виділи­ти його опис «Путешествие по Святой земле», де він намага­ється порівняти те, що бачив на власні очі, з тим, що бачив вісім століть тому ігумен Даніїл.

Записки прочан з часом змінювали свій жанр. І вже до жан­ру російської романтичної прози належать твори А. Муравйова «Путешествие по святым местам русским» і «Путешествия по Святым местам в 1830 г.». А. Муравйов зробив вагомий вне­сок в опис і «популяризацію» російських Святих місць. Він сам відвідав в якості прочанина Троїце-Сергієву Лавру, монастирі Ростова Великого, Валаам, Києво-Печерську Лавру.

У XIX ст. в Російській імперії значно побільшало прочан, порівняно з ХУІІ-ХУІІІ століттями. Ходіння на прощу до від­далених святинь здійснював і простолюд, і члени царської ро­дини. Маршрути прочан пролягали як по території Росії, так і за кордон (переважно на Близький Схід та Грецію). Центрами прочанства християн-підданих Російської імперії були Київ, Москва, Валаам і навіть деякі місця за межами держави.

Про масштаби прочанства в Росії свідчить той факт, що мо­настирський готель на острові Валаам був розрахований на 1000 місць.

Притулки, заїзди та готелі для прочан у великих монасти­рях та вздовж популярних маршрутів поширилися в Росії ще в часи Середньовіччя. У XIX ст. новим явищем стали масові по­дорожі росіян на прощу до святинь Палестини.

У 1847 розпочала свою діяльність Російська духовна мі­сія в Єрусалимі, яка відігравала важливу роль в організації прочанства до Святої землі. У 1882 р. було створено Імпе­раторське православне палестинське товариство (ІППТ), в завдання якого входила не тільки організація прочанства, але й справи благочинності та просвітництва. Товариство відкрива­ло школи, шпиталі в Святій землі, проводило наукову роботу, організовувало археологічні експедиції, налагодило видавничу діяльність. Саме ІППТ у XIX ст. були видані дванадцять «Хождений в Святую землю» та всі відомі на той час записки прочан, починаючи з XII століття.

З середини XIX ст. у Палестині постійно перебувала Духов­на місія російської православної церкви (представництво, ана­логічне посольству держави). Місія займалася, серед інших справ, організацією прийому прочан: скуповувала земельні ді­лянки під забудову, а також готові будівлі, які переобладнува­ла під гуртожитки для прочан; організовувала каравани.

У 1858 р., паралельно з діяльністю місії, в Росії було створе­но спеціальний Палестинський комітет з метою організації подорожей прочан до святих місць Близького сходу. Перевезен­ня прочан та їхнє розміщення у Палестині взяло на себе Російсь­ке товариство пароплавства і торгівлі (РТПІТ), небезпідставно розраховуючи на великі прибутки. Палестинське товариство отримувало значні суми від пожертв, які робили представники всіх верств населення імперії. Палестинський комітет швидко замінив Духовну місію у справі купівлі землі та будівельній діяльності. У 1864 р. замість Палестинського комітету було ство­рено Палестинську комісію при Міністерстві закордонних справ. Але умови подорожей та перебування незаможних російських прочан у Палестині залишались важкими аж до 80-х рр. XIX ст.

Фактичним засновником і керівником створеного в 1882 р. Імператорського православного палестинського товариства (ІППТ) був Н. Хітрово, а головою і формальним засновником — великий князь Сергій Олександрович. Користуючись підтрим­кою імператорської сім'ї, стабільною міжнародною ситуацією, розвитком морських та суходільних комунікацій, Православне палестинське товариство досягло великих успіхів. Масштаби його діяльності вражають.

У 1907 р. капітал ІППТ складав 2 млн. рублів; товариство мало 8 подвір'їв, лікарню, 6 клінік, 101 учбовий заклад (в них було близько 10 тис. учнів); з 1882 по 1907 рр. товариство на­друкувало 347 видань з палестинознавства.

Напередодні Першої світової війни, у 10-х рр. XX ст. через го­телі та подвір'я товариства проходило до 10 тис. чоловік щорічно.

За даними Н. Хітрово, 70 % доходів ІППТ складали пожерт­ви віруючих. На утримання подвір'їв у Єрусалимі, Єрихоні та інших місцях ішло 35 % витрат товариства, інші гроші витра­чалися на освітні та медичні програми, організацію збирання пожертв, загальні організаційні витрати тощо.

У 1884 р. розпочався продаж так званих «прочанських кни­жок», які надавали їх власникам знижки (до 35 %) на оплату проїзду залізницею до Одеси і на пароплаві до Палестини. Як­що прочанин придбав найдешевші квитки (наприклад, у паро­плаві це означало розміщення у трюмі), то подорож з Москви до близькосхідного порту Яффа коштувала лише 46 рублів 50 копійок. Місячний заробіток робітника в Російській імперії на­прикінці XIX ст. складав приблизно 40-50 рублів. Таким чи­ном, подорож до Палестини була доступною людям з середнім рівнем доходів. Масовість подорожей до Святої землі ілюструє такий факт: у 1914 р. в Єрусалим на Великдень приїхало 6 тис. росіян.

Цікаво, що в цей період, як і наприкінці XX ст., деякі російські піддані не поспішали повертатися з Палестини додому. Здебільшого, це були жінки. Вони влаштовувалися працювати кухарками чи поко­ївками у родинах православних арабів, деякі продавали християнські сувеніри. На підставі «прочанської книжки» та письмової рекоменда­ції місцевого священика можна було оформити право залишитись в країні. Були й такі, що займалися проституцією. Саме в той час з'яви­лося прізвисько «Наташка»; ним місцеві араби наприкінці XIX ст. на­зивали слов'янок «легкої поведінки».

Напередодні Першої світової війни зарубіжні подорожі підданих Російської імперії на прощу стали доступними, а відтак і популярними серед селян (вони складали близько 70 % російських прочан у Палестині) та незаможних мі­щан, вони не лише задовольняли релігійні почуття, але й бу­ли зручним засобом побачити екзотичні країни.

Масові подорожі прочан стали можливими, завдяки ве­ликому значенню православ'я в ідеологи Російської імперії і геополітичним інтересам російської верхівки, поширенню впливу імперії на Близький Схід. Держава підтримувала ма­сове прочанство у цей регіон, щоб зміцнити свій вплив у во­лодіннях Османської імперії, в зоні російських політичних інтересів. Важливим чинником був також розвиток транс­порту в Російській імперії.