8.1. Зарубіжна культура епохи Просвітительства
Вже у XVII ст. соціально-економічний і політичний розвиток європейських держав, незважаючи на своєрідність обраного кожною шляху, набув характеру загального процесу, єдиного за своїми тенденціями й спрямуваннями. Процес генезису продуктивних сил в Англії та Голландії внаслідок успішних буржуазних революцій набуває незворотно-го характеру. Він стає визначальним чинником у подальшому розвитку Європи. Ознаками останньої фази загальної кризи феодалізму стало ї схиляння перед досвідом і людською думкою та раціоналістичне світобачення, що прийшло на зміну теологічному. Раціоналізм як філософ- ] ський напрям, згідно з яким розум вважали основою пізнання й ; поведінки людини, став чи не головним джерелом ідеологи Просвітительства.
Отже, панівною ідеєю Просвітительства був розум. Відповідно до цього змінився традиційний погляд на людину. На думку просвітителів, всесвітній розум накреслив параметри людського існування. Вони кваліфікували людину як істоту політичну, а суспільство — як співтовариство таких істот. Добробут людства просвітителі ставили в пряму залежність від розуміння й виконання вимог закону, намагаючись спрямувати інтелектуальні зусилля у відповідному напрямі.
Філософія. Зневірившись у проголошеній християнством любові до кожного, маса людей знаходить духовну компенсацію в ідеї прав людини. Концептуально її сформував основоположник вільнодумства XVIII ст., вчитель французьких матеріалістів, англійський філософ Дж. Локк (1632—1704). Згідно з його трактуванням «природного стану» людини і «природного» закону, надані від природи життя людині, свобода й набута працею власність потребують постійного захисту, подбати про який людина добровільно й свідомо доручає державній владі. Якщо остання не спроможна створити нормальні умови для існування й саморозвитку особи, люди змушені замінити політичний устрій. Так обґрунтовувалась потреба буржуазних революцій, апогеєм яких стала Велика французька революція.
Локкова філософія здорового людського глузду спиралася на результати чуттєвого досвіду й тому протистояла поширеним у Просвітительстві суто раціоналістичним концепціям. Сенсуалізм Локка підготував грунт для маГеріалізму Дені Дідро (1713—1/84). Інші французькі фі-лософи-матеріалісти Етьєнн Кондільяк (1715—1780), Клод Гель-вецій (1715 — 1771) та інші підхопили його думку про потребу підкріплення розуму відчуттями й емоціями, особливо коли людина поставлена перед вибором.
Особливе місце серед французьких мислителів XVIII ст. посідає за своїми класовими позиціями ранній комуніст Жан Мельє (1664— 1729). У залишеному ним єдиному творі «Заповіт» він піддав гострій критиці не лише суспільні відносини феодальної Франції, а й основи класового суспільства в цілому. Проте Мельє виступав не лише проти феодального гніту. Він заперечував також приватну власність, вважаючи її початком усіх соціальних лих. Лише із знищенням приватної власності людство позбудеться злиднів, тиранії і війн. У «Заповіті» зображені риси ідеального ладу, основою якого є загальна власність і обов'язкова для всіх праця. Комунізм Мельє має утопічний характер. Щоб здійснити революцію і створити нове суспільство, досить, за його задумом, лише просвітити народ.
Передовий мислитель Франції Шарль Монтеск'є (1689—1755) у своїх творах «Перські листи», «Роздуми про причини величі і падіння римлян», «Про дух законів» виступає проти феодалізму і необмеженої монархії. Він був прихильником конституційної монархії, хоч теоретично віддавав перевагу республіці, яку, на його думку, можна здійснити лише в малих країнах. Політичні погляди Монтеск'є, зокрема його вчення про розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади між незалежними, але контролюючими одна одну інстанціями, мали прогресивний характер. Вони були спрямовані проти феодально-абсолютистських порядків. Поміркованість поглядів Монтеск'є, тісно пов'язаного з чиновництвом, відбилась у його схильності до компромісу з феодальною монархією.
Найвидатнішим вожаком поміркованого крила французького Просвітительства був Франсуа Вольтер (1694—1778). Його величезний талант знайшов вираження у різноманітних літературних, філософських, історичних творах, блискучих за формою, насичених ненавистю до феодальної держави і релігійного фанатизму. До кінця життя він боровся за знищення кріпосництва і духовного рабства. З його філософських творів найвидатнішими є «Філософські листи», «Основи філософії Ньютона», «Філософський словник», «Метафізичний трактат». Як історик він найбільше відомий своїми працями «Доба Людовіка XIV», «Досвід про нрави і дух народів». Остання праця є справжнім маніфестом просвітительської історіографії XVIII ст. Як і іншим просвітителям, Вольтеру притаманний ідеалізм у розумінні історії. Вбачаючи основний зміст історичного процесу в боротьбі з невігластом і фанатизмом, він відводить значну роль зростанню освіти.
Новий етап у розвитку французького Просвітительства XVIII ст. знаменував своєю творчістю Жан Жак Руссо (1712—1778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Його ідеї, висловлені у творах «Юлія, або Нова Елоїза», «Сповідь», «Мрії любителя самотніх прогулянок», «Міркування про походження й причини нерівності між людьми», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» здобули особливе місце серед ідеологів Просвітительства. Виступаючи проти соціальної нерівності, деспотизму і рабства, визнаючи законною боротьбу народних мас проти монархії, Руссо спростовує як злочинне будь-яке насильство над природою і особою. У своєму романі-трактаті «Еміль», присвяченому проблемам виховання, Руссо визначає його як спосіб розвинути в людині надані їй природою основи здоров'я і моральності.
Отже, одним з основних напрямів філософських. соціально-політичних шукань просвітителів стає проблема виховання, їхній громадський пафос реалізується у заклику до створення в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностями істоти. Цьому
віддають свої зусилля найвидатніші представники Просвітительства, їхні твори стають програмою соціальних перетворень, знаряддям формування нового типу особи, іншого способу мислення.
Яскраве свідчення того — «Словник, чи Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел» у 28 томах, що видавався у Франції за редакцією Дідро з 1751 по 1772 р. і був подією загальноєвропейського масштабу. Відображаючи тогочасний рівень знань, «Енциклопедія» об'єднала навколо себе опозицію феодальному режимові, захисників суверенної людської особи, її свобод: д'Аламбера, Монтеск'є, Вольтера, Руссо, Гольбаха, Тюрго, Кене, Кондорсе, Бюффена та ін. Проникаючи у всі сфери соціальної дійсності Франції переконливо і авторитетно, «Енциклопедія» закликала до об'єктивного дослідження природи й суспільства всупереч релігійному ставленню до реального світу. «Енциклопедія» так чи інакше підтримувала нові принципи, що вносились у педагогічну науку з позицій просвітительського погляду на формування людини: ідеї вирішального впливу середовища, природної рівності здібностей, вимоги реальної освіти.
26 серпня 1789 р. Установчі збори Франції ухвалили «Декларацію прав людини і громадянина», яка, грунтуючись на ідеях просвітителів, виголошувала, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах, що природними і незаперечними правами людини є «свобода, власність, безпека і опір гнобленню», що верховну владу санкціонує народ, що всім громадянам, незалежно від походження, має бути доступною будь-яка посада. Проголошувалася свобода особи, слова, думки, совісті та друку.
Музика. Висока хвиля суспільного руху у Франції, що привела до революції 1789 р., ознаменувалася характерними змінами у всіх видах мистецтва. Останнє через епоху бароко й «старого» класицизму прийшло спочатку до ряду нових «проміжних» течій, а потім до революційного класицизму XVIII ст. Найбільш чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. В результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії.
Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах бароко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель (1685 — 1759), його інструментальна музика. Проте сила фантазії, почуттів, зри-мість образів у поєднанні з епічною величчю і героїчним оптимізмом зрілого етапу його творчості створили класичну врівноваженість концепції цілого, нехарактерну для бароко. Цього б не сталося, якби композитор не поселився з 1712 р. в Англії, де опинився в атмосфері, наповненій англійським революційним рухом, що спонукала до пошуку відповідних сюжетів. Для Генделя таким матеріалом стала Біблія, сюжети якої визначили тематику близько ЗО його монументальних ораторій.
Стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє Иоганн Себастьян Бах (1685—1750). Він практично створює власний стиль, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Апогеєм творчості Баха стають євангельські легенди («Страсті за Іоанном», «Страсті за Матфієм»), які наближаються до людей життєвістю своїх страждань. У цій музиці відчувалося все: і хода Христа, що йшов на смерть, і плач Петра, гнів, острах та каяття натовпу, і біль. Проте над усім стояла краса духовного подвигу.
Стилем передового мистецтва, що склалося в революційний час, був стиль віденських класиків, тією чи іншою мірою пов'язаних з Просвіти тельством. Раннім представником цієї школи, без сумніву, був Крістоф Віллібальд Глюк (1714—1787), який представляє передовий, просвіти тельський класицизм XVIII ст0 з його громадським пафосом, героїкою, ідейно насиченими образами. Його мистецтво стикується з трактуван ням у живопису античних сюжетів і характерів напередодні Великої французької революції.
Зовсім іншим за характером творчості є Иозєф Гайдн (1732— |$09), який приніс у музику світосприйняття австрійського селянина. Його мистецтво позначене яскравим колоритом, витонченою жанровістю, поетизацією природи, соковитим сприйняттям побуту, добротою та лукавством, а симфонії й ораторії філософськи узагальнюють основні міркування автора про сенс життя.
У стилі класицизму, що піднявся в революційну епоху, розвивав свою творчість Вольфі-анг Амадей Моцарт (1756—1791). Його музика глибше відображала життєві суперечності, її основний зміст — людська драма, зіткнення людських характерів, розкриття психології боротьби, боротьби заради утвердження гуманістичного ідеалу.
Ці принципи проклали шлях музичному романтизмові, який яскраво виявив Людвігван Бетховен (1770—1827). Музичні шедеври Бетховена пронизані ідеями Великої французької революції. Його симфонії, увертюри, сонати пройняті героїкою й демократизмом. Висока ідейність і усвідомлення суспільного обов'язку — характерні риси творчої індивідуальності композитора. Усе це пов'язувало віденську школу з класицизмом більше, ніж з будь-якими іншими стилями XVIII ст.
Образотворче мистецтво. Художнє життя Європи періоду Просвітительства також розвивалося під сильним впливом ідей, що народилися в Англії і остаточно сформувалися як ідейний рух у Франції. Вона ж стає лідером у цьому і на численні десятиліття зберігає своє значення культурного центру Західної Європи й законодавця художніх нововведень. Тому аналіз мистецтва епохи Просвітительства є передусім розглядом французької художньої спадщини.
Грунтом, на якому пізніше зійшли паростки Просвітительства, було мистецтво рококо. Найпослідовніше природа цього стилю виявилася в живопису Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж. О. Фрагонара.
На полотнах Жана-Антуана Ватто (1684—1721) життя розгортається як театральна дія. Основною темою стають галантні святкування, які зображуються з вишуканою грацією.
Фривольність, відверто плотська насолода життям розкривається в образах Франсуа Буше (1703—1770), який усіх зображуваних богинь бачить аристократками — парижанками.
Жан Онорє Фрагонар (1732—1806) збагачує загальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазій.
У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи, відбувається активне звернення до таких понять, як духовна природа, довершеність, краса. В єдину концепцію їх об'єднав німецький історик мистецтва Иоган Іоахіль Вінкельман (1717—1768), який став яскравим представником естетики Просвітительства. Боротьба Вінкельмана проти придворного мистецтва й меценатства за героїчний зміст і демократизм велася з позицій віри в перемогу благородного і прекрасного в людині. Не випадково його ідеї були так палко зустрінуті вели-кими німецькими просвітителями Г. Е. Лессінгом, И. Г. Гердером, И. В. Гете, швидко поширились за межами Німеччини. Вінкельман започаткував буржуазно-революційний класицизм кінця XVIII ст., що дав життя «Марсельєзі» Руже де Ліля
Жак Луї Давід (1748—1825) був втіленням ідеального художника часів Великої французької революції. Його полотно «Клятва Го-раціїв», яке, прославляючи подвиг давньоримських братів-героїв, насправді апелювало до сучасників, закликаючи їх на боротьбу, було програмним твором революції.
З початком революції Давід стає організатором художнього життя Франції, проводить роботу щодо націоналізації творів мистецтва, перетворення Лувра на музей, відкриття бібліотек і архівів для народу, оформлення масових свят. У виконаній на замовлення конвенту «Смерті Марата» художник не лише надав меморіального характеру суворому класичному стилеві, а й виявив неабиякі можливості реалізму, що пізніше визначив долі багатьох талановитих представників французького і світового живопису.
Література. Дух Просвітительства в усій складності його принципів повно та різнобічне розкрився у літературі. Жоден із представлених нею напрямів (класицизм, реалізм, сентименталізм) не міг стати єдиним виразником свого часу, відображаючи його по-своєму. Та всіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником формування суспільної моралі. Тому вона мала відкрито публіцистичний, пропагандистський характер, несла високі громадянські ідеали, пафос ствердження позитивного героя. Вольтер, Дідро, Руссо, Бомарше, Лессінг, молоді Гете й Шіллер, Річардсон, Філдінг, Смолетт, Шерідан та інші уособлювали це у своїй творчості. Серед жанрів, у яких вони працювали, провідну роль відігравали сатиричний і сімейно-побутовий роман, «роман виховання», філософська повість, сатирике-моралістичне есе, драма, особливо міщанська.
Однак поряд з живописом вражала новим підходом до зображення людини проза («Робінзон Крузо» Даиіеля Дєфо (1660—1731), «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» Лоренса Стерна (1713— 1768), «Юлія, або Нова Елоїза» Ж. Ж, Руссо). Ці просвітительські романи, як й інші твори («Манон Леско» П'єра-Амбоаза Прево (1697— 1763), «Небезпечні зв'язки» Шодерло де Лакло (1741—1803), своїми окремими гранями поєднувалися із загальним напрямом суспільних ідей, проникненням у психологію людини, в людське добро і зло, готували художні відкриття сентименталізму, критичного реалізму.
Театр. На службу Просвітительства був поставлений театр. Писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодальному світові Г. Філдінг, П. Бомарше, К. Гольдоні, В. Шіллер. Вихваляючи енергію, цілеспрямованість, могутність людини нової епохи, вони разом з тим не ідеалізували буржуа, не цуралися навіть злої пародії. Ось чому великого розквіту досягла комедія, а відкриттям XVIII ст. стала міщанська драма. Остання була відповіддю на процес демократизації театру. Новаторською напередодні революції стає драма, яка утвердила центральним героєм просту людину.
XVIII ст. було винятково важливим для розвитку реалізму. Вимоги життєвої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили вирішення в різних жанрах, у різних акторів. Показова у цьому плані полеміка Д. Дідро з апологетами класицизму відносно романтичної поезії. Обстоюючи природність і простоту сценічного мистецтва, він вважав за необхідне зображати особу в її соціальному контексті. Принципові питання естетики просвітительського реалізму порушив Генрі Лес-сінг (1729—1784) у «Лаооконі» та «Гамбурзькій драматургії». Вбачаючи в класицизмі прояв стоїчно-рабської свідомості, повну відмову від індивідуального під тиском розуму, почуття обов'язку, він вимагає гармонійного поєднання особистих і громадських інтересів, показу всієї гами людських почуттів: «Герої на сцені, — писав Лессінг, — повинні виявити свої почуття, виражати відкрито свої страждання й не заважати вияву природних нахилів».
Отже, відповідаючи загальним сподіванням на справедливе суспільство, Велика французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Великі мислителі, які у Шранції провадили в маси ідеї революції, що наближалася, самі виступали вкрай революційне. Ніяких авторитетів вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний порядок — усе було піддано нещадній критиці; все повинно було стати перед судом розуму: або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Єдиним мірилом усього існуючого став розум.