8.2. Готельні послуги та розвиток курортів у XIX — на початку XX століття

У XIX ст. Київ, маючи сприятливі природно-кліма­тичні умови, вигідне географічне положення, значну архітек­турно-історичну спадщину, високий адміністративний ста­тус і підприємливе, активне та працелюбне населення, мав значний потенціал для того, щоб стати великим туристич­ним центром Східної Європи. Але для успіху в цій сфері не ви­стачало сучасної туристичної інфраструктури, тобто готе­лів, закладів харчування та розваг для туристів, налагодженої транспортної системи.

До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 р., плани перебудови центральних вулиць міста згідно но­вих вимог виконувались повільно. Серед великих готелів Києва виділялись тільки «Зеленая гостиница», яка була побудована ще в 1803-1805 рр. і належала Лаврі. Майже півсторіччя цей го­тель був найпопулярнішим у Києві. В 1825 р. тут зупинявся О. Грибоєдов. Лаврський готель складався з одного 4-поверхово-го і трьох 2-поверхових корпусів, які розміщувалися поза ого­рожею монастиря, в Гостинно-Лаврському провулку, що йшов до печер. На цьому місці в давнину існував притулок для про­чан, жебраків та калік, заснований ще преподобним Феодосієм.

Лаврський готель мав у 1850 р. 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не враховуючи маленьких буди­ночків. Приміщенням готелю можна було користуватись без­коштовно протягом 2-х тижнів, їжа коштувала 25 коп. за пор­цію, окремою в 5 коп. була платня за користування самоваром. Видача обідів починалась о дванадцятій годині. Один з корпу­сів готелю містив лікарню. Готель приймав до 85 тис. відвіду­вачів на рік. Утримувався Лаврський готель, головним чином, на кошти графині Анастасії Орлової та княгині Турчанінової.

З появою електрики та введенням в дію залізничних доріг помітно зросла кількість туристів, які прибували до Ки­єва. Існували три основні шляхи, якими користувалися тури­сти: на пароплавах (по Дніпру); залізницею та в диліжансах.

Особливо важливою була для Києва Південно-Західна залізниця, вона з'єднувала Київ з Петербургом, Варшавою, Одесою, Миколаєвом і Харковом. Московсько-Київсько-Воронезька залізниця слугу­вала для найкоротшого сполучення з Москвою.

Києво-Полтавська від­кривала прямий шлях до Криму (була введена в експлуатацію у 1901 р.). Києво-Ковельська залізниця вела до західних кордонів Росії.

Сім кур'єрських, по­штових і товарно-пасажир­ських потягів з вагонами І-го, ІІ-го та ІІІ-го класів щоденно приймав і відправляв у зворотному напрямку побудований в стилі англійської готики павільйон Центральної станції київських залізничних доріг, відкритий у 1870 р. (архітектор Вишневський). Вокзал мав загальну площу 460 кв. м: роз­кішні зали очікування для аристократів, маленькі та брудні приміщення для простолюду. Міська станція залізничних до­ріг виконувала доручення пасажирів з доставки багажу до квартир і готелів. Умови цих послуг знали провідники кож­ного потягу.

Прибулих до Києва пасажирів часто зустрічав духовий ор­кестр. Прибуття потягів очікували кінні екіпажі, готельні ом­нібуси, розфарбовані у фірмові кольори. Знайти екіпаж не бу­ло проблемою, але найняти його було недешево. На привокзальній площі працювали комісіонери, вдягнені у фірмовий одяг і картузи з літерою «К», вони пропонували зупинитися в найкращих готелях Києва. На рубежі ХІХ-ХХ ст. Київ славився гостинністю, і готелів вистачало на всіх заможних ту­ристів.

Найфешенебельнішими вважались «Гранд-Отель», «Отель де Франс», «Бель-Вю» та «Европейская» на Хреща­тику, а також «Метрополь» на Великій Володимирській. В першокласних номерах - розкішне меблювання, чемна прислуга, власні екіпажі, телефон. Номер зі зручностями кошту­вав від 1 до 12 карбованців на добу; самовар та білизна — за окрему платню.

Гучні назва київських готелів відображали географію Євро­пи: «Малороссия», «Дрезден», «Россия», «Петербуржская», «Английская», «Лондон», «Рим», «Неаполь», «Женева».

Підприємливі кияни утримували велику кіль­кість мебльованих кімнат майже на кожній вулиці мі­ста. Сервіс в них не посту­пався першокласним готелям, а коштував у декілька разів дешевше.

Велика кількість готелів розміщувалась на вулиці Безаківській (нині Комінтерна) — їх скупчення поясню­валось безпосередньою близькістю вокзалу та прекрасного ботанічного парку. Майже всі готелі на цій вулиці були побу­довані у 1880-1890 рр.

64 готелі Києва, які були в Києві до 1901 р., можна умов­но розділити на чотири великі групи.

1.      Готелі, що знаходились безпосередньо поруч з вокзалом (4).

2.      Готелі на Подолі (11). Розвиток подільської готельної інфраструктури був пов'язаний, по-перше, з близькістю Дніпра, по-друге, з історично-обумовленою спеціалізацією району — торгівлею, організацією ярмарків.

3.      Готелі в безпосередній близькості від Лаври та вздовж вул. Олександрівської (нині Грушевського). їх присутність була обумовленою близькістю Києво-Печерської лаври, важливих адміністративних будинків, великих парків, що дозволяло печерським готелям конкурувати з готелями центру.

4.      Готелі центру міста. На території сучасного Старокиївського району функціонувало 44 готелі. Архітектори доклали макси­мум зусиль, щоб центр Києва став «доходним місцем з точки зору туризму». Здебільшого, на Хрещатику переважав стиль «віденський модерн». На східному кінці Хрещатика виникло розкішне місце розваг — парк «Шато де Флер», створений у 1863 р., зі своєю перлиною — Долиною троянд (нині на цьо­му місці стадіон «Динамо»). У всіх першокласних готелях бу­ли лазні, гаряча вод; їжа подавалась в номери або спожива­лась в ресторані, був свій погріб вин, які раз на добу подавались клієнтам безкоштовно.

Найдорожчим рестораном Києва в кінці XIX ст. був ресто­ран при готелі «Метрополь», який належав купцеві Дьякову. Престижними вважались ресторани при готелях «Бель-Вю», «Европейская», «Гранд-Огель», «Континенталь». користува­лись популярністю, але не були такими дорогими ресторани при готелі «Орион», «Древняя Русь» і «Марсель». Добрий обід тут коштував 30-40 коп.

Порція кави в кав'ярнях на Хрещатику коштувала 20 коп., у фірмових кав'ярнях «Варшавская» на Лютеранській і «Швейцарская» на Прорізній — 25 коп.

Всі готелі мали спеціальний штат посильних, які викону­вали різні доручення клієнтів. З появою телефону всі готелі скористалися цим досягненням цивілізації, і потреба в посиль­них різко зменшилася.

Згодом по головній вулиці Києва Хрещатику був пущений трамвай, де проїзд коштував набагато дешевше, ніж в омнібу­сах та екіпажах.

На початку XX ст. 5 київських готелів того часу вважались готелями вищої категорії, згідно світових стандартів. Це «Континенталь», «Гранд-Отель», «Бель-Вю», «Европей­ская», і «Франсуа». Ще два були на ранг нижче, але теж кори­стувалися популярністю — це «Английская» та «Националь». На жаль, до 1930 р. залишилось тільки 5 діючих готелів. Це «Континенталь» по вул. К. Маркса з 94 номерами, «Марсель» на буль­варі Шевченка, «Новая Россия» і «Красний Киев» на вул. Леніна і «Сельсини дом» на вул. Горького. Змінились часи, а з ними і назви вулиць та готелів. «Континенталь» підірвали в 1941 р. при відступі радянських військ з Києва; готелі «Бель-Вю», «Гранд-Отель» та «Французская» знищили німці; будинок готелю «Европейская» був знесений у 1978 році.

Аналогічно Києву розвивалась туристична інфраструктура на рубежі ХІХ-ХХ ст. і в інших великих містах України - в Одесі, Харкові.

Особливо активним було будівництво готелів в Одесі, оскіль­ки це був великий морський порт і зручне місце для розвитку ту­ризму. Більшість готелів розміщувались у центрі міста, біля морвокзалу на Приморському бульварі, на вул. Пушкінській, яка з'єднувала морський та залізничний вокзали. У дореволюційній

Одесі було 34 готелі та 6 заїжджих дворів. Найбільш популярни­ми були готелі «Лондонская» (1899 р. архітектор Ю. Дмитренко) на Приморському бульварі, «Бристоль» (1899 р. архітектор А. Бернардацці) на вулиці Пушкінській, «Пассаж» (1898 р. архі­тектори Л. Влодек і Т. Фішер) на розі Преображенської та Дерибасівської. Цікаво, що незважаючи на столітній вік, ці готелі функціонували в Одесі й на початку XXI століття.

В Ялті перший готель побудували в 60-ті рр. XIX ст. Матильда Рибіцька; вона придбала наділ землі в Ялті по вул. Бульварній, 12 у княгині Воронцової, де згодом архітектором Бшліманом був збудований двоповерховий будинок, в якому відкрили перший в місті готель. Спочатку він мав назву «Ял­та», потім був перейменований в «Тавриду», а після рекон­струкції у 1906 р. отримав назву «Бристоль». За часів радян­ської влади назва змінювалась декілька раз. Зараз готель реконструйовано, повернуто назву «Бристоль», він є одним з найпрестижніших у Ялті, знаходиться по вул. Рузвельта, 10. До речі, готель з такою ж назвою був і в Києві, по вул. Городецького; зараз це житловий будинок.

Початок курортного будівництва на Півдні України при­пав на 70-ті рр. XIX століття. За ініціативою земств, лікар­ських та інших громадських організацій, приватних осіб, практично без фінансової допомоги уряду почали відкривати­ся санаторії вздовж усього узбережжя.

Аристократи та най­більш успішні буржуа обра­ли для палаців і дач голов­ним чином Південний берег Криму. Готелі й пансіонати, що перебували в приватному володінні, експлуатувалися переважно в літній сезон.

Понад 100 джерел міне­ральних вод, численні гря­зьові озера, величезна кіль­кість винограду усе це також сприяло популяриза­ції півострова.

Усього в дореволюційній Росії було 36 курортів, 60 санаторіїв на 3 тис. місць. При цьому кожний курорт мав специфічні особ­ливості забудови міст, організації відпочинку та лікування.

Крихітне поселення Ялта, що в 1802 р. налічувало 13 буди­ночків, поступово перетворилось на центр усього південного уз­бережжя Криму. Розвитку Ялти сприяло будівництво в 1832-1837 рр. гравійної дороги Алушта Сімферополь, яку в 1847 р. продовжили до Севастополя. 17 вересня 1837 р. імператор Ми­кола І надав поселенню Ялта, в якому мешкали лише трохи більше 200 чоловік, статус міста.

Швидке перетворення Ялти на курорт почалося після то­го, як в Лівадії та Ореанді стали відпочивати члени імпера­торської родини, за ними потягнулося чимало аристократів, які придбали великі ділянки землі поблизу Ялти та побудува­ли палаци й дачі. Наприкінці XIX ст. землі в цьому районі вже активно скуповували під дачі багаті підприємці. Почалося бу­дівництво фешенебельних готелів, великих магазинів, приват­них дач і лікарень, створення промислових садів та виноград­ників. Ялта стала престижним аристократично-буржуазним курортом. У 1875 р. в Ялті побудували великий комфортабель­ний готель «Россия» (зараз у цьому будинку розташований готель «Таврида»).

Біля витоків зародження курорту стояв відомий російський учений С. П. Боткін. За його рекомендацією представники царсь­кої династії Романових придбали поблизу Ялти маєток Лівадію.

Ялту почали називати «Російською Ніццою» і «Російською Рив'єрою». У 1913 р. місто Ялта займало територію від Лівадії до Масандри, а його населення складало більше 30 тис. мешканців.

У 1900 р. у приватному будинку на околиці Ялти добродій­не товариство міста за участю А. Чехова, Л. Толстого, М. Горького побудувало пансіонат «Яузлар» на 20 місць.

У 1901-1902 рр. було відкрито дитячий санаторій в Алупці.

У 1915 р. майже всі курортні заклади Ялти - 5 санато­ріїв на 169 місць, клінічна дитяча колонія, притулок на 24 місця для хворих на туберкульоз — були платними. До послуг заможних клієнтів були 14 готелів на 800 номерів, 3 комфор­табельних приватних санаторії та 5 пансіонатів.

Упродовж літнього сезону тут вирувало життя. А коли курортники роз'їжджалися, місто ставало тихим, провінцій­ним, заклади відпочинку і магазини здебільшого зачинялися. Отже, циклічність, сезонна залежність життя цих населе­них пунктів була такою ж, як в сучасних курортних чорноморських містах.

У сусідній Алушті в 1864 р. у 120 дворах мешкало 763 осо­би; у 1902 р. населення зросло до 2800 чоловік. Однак містеч­ко мало невеселий вигляд: удень намощена набережна втопала в клубах пилюки, а ввечері стояла суцільна пітьма.

У 1904 р. Алуштинське товариство курортного благоустрою склало, план поліпшення дорожнього та інших господарств. Од­нак цей план не було реалізовано. Тим не менш, значення Алуніти як курорту поступово зростало, завдяки доброму транспортному сполученню і чудовим природним ресурсам. У 1913 р. в Алушті відпочили 3,5 тис. чоловік. В місті в цей час вже було 4 готелі, в яких, разом, нараховувалося 77 місць.

З кінця XIX ст. найкращим місцем для морських купань вважалася Євпаторія.

«Тутешнє морське купання таке, що, напевно, кращого не знайдеш у всьому світі», — писала Леся Українка. Крим вона відвідувала неодноразово — у 1890, 1891 і 1907 рр., намагаю­чись вилікуватись від кісткового туберкульозу.

Мойнакське озеро з його цілющими грязями принесло Євпа­торії велику популярність. У 1886 р. на березі Мойнакського озе­ра побудували грязелікарню. У 1890 р. території з грязями пе­рейшли у підпорядкування Таврійського губернського земства. Було побудовано дві нові грязелікарні, готель літнього типу на 70 номерів, парк з двома ставками. У 1912 р. був відкритий Цандерівський інститут, що готував лікарів-бальнеологів.

Завдяки ініціативі окремих підприємців, у 1905 р. в Євпа­торії було введено в дію першу приватну здравницю «Примор­ський санаторій», а через 4 роки — два приватних медичних пляжі. У 1911-1914 рр. побудували санаторій і великий готель «Дюльбер», у 1913 — ще сім приватних санаторіїв на 400 ліжок. З 1893 р. велося інтенсивне дачне будівництво.

Здавна привертали увагу російських мандрівників і дослідни­ків лікувальні властивості сакських мінеральних грязей. Про це згадується ще в працях академіка П. Сумарокова (1799 р.). Що ж стосується лікування, то воно протягом віків слугувало джере­лом прибутку місцевих мулл. У 1527 р. у Саках було відкрито першу лікарню, через 5 років — готель для хворих на 20 номерів. Про користь лікування на Сакському озері писав у своєму листі до В. Жуковського М. Гоголь (1835). Саки як курорт почав по­стійно функціонувати з 1828 р. і був найстарішим грязеліку­вальним курортом на території колишньої Російської імперії.

Популярність сакських грязей зростала. У 1837 р. тут було побудовано відділення Сімферопольського військового госпіта­лю, де крім офіцерів оздоровлювалися й «нижні чини».

Хворі на сухоти віддавали перевагу Старому Криму, де особ­ливою славою користувалися квіткові ванни, їх готували на квітах і травах, зібраних в околицях міста.

Судак приваблював двокілометровим піщаним пляжем, від­сутністю туманів, рівномірністю температури морської води, ве­ликою кількістю винограду (культивувалося 600 сортів!). Правда, до послуг гостей міста у 1890-х рр. тут був тільки один готель. У Севастополі в цей же час їх було 14 (це крім 5 пансіонатів, грязелікарень та купалень). У 1911р. готелів у Судаку працювало вже три, але ціни трималися високі, і харчуван­ня було порівняно дорогим.

Високим рівнем розвитку інфраструктури гостинності відрізнявся Севастополь. Російський уряд сприяв роз­виткові тут пізнавального ту­ризму, у тому числі з метою посилення популярності армії та флоту. Кримська війна 1853-1855 рр. привернула увагу всього світу до Кримського півос­трова, і насамперед до Севастополя. Центральний уряд та місцева адміністрація намагалися перетворити руїни оборонних споруд та меморіали на привабливі екскурсійні об'єкти, і ці зусилля не бу­ли марними. В численних готелях красивого міста мешкали ту­ристи з багатьох країн Європи. Окрім пам'яток Кримської війни, туристи охоче милувалися залишками античного міста Херсонес та християнськими святинями севастопольських околиць.

Наприкінці XIX ст. дуже цікавим туристичним об'єктом у Севастополі був Російський Чорноморський флот, відкритий для огляду практично всім бажаючим. Військові моряки привітно зустрічали туристів, які прибували на борт старих та нових панцирників і крейсерів у шлюпках, і особисто проводили екскурсії. Туристи із захопленням споглядали на учбові стрільби флоту, підняття прапорів, відбивання склянок та інші військово-морські акції.

Однак, у 1905-1907 рр. Чорноморський флот став одним з чинників величезних збитків готельної, та й усієї туристичної галузі Криму. У Севастополі революція вилилася у величезний військовий бунт. Чорним морем блукав повсталий броненосець «Потьомкін», наводячи жах на відпочиваючих.

Наприклад, у липні 1905 р. панцирник-заколотник зайшов у феодосійський порт. Команда вимагала в адміністрації вида­ти вугілля, воду й харчі, погрожуючи відкрити вогонь з кора­бельних гармат по місту. Туристи та мешканці у паніці зали­шили місто. На момент закінчення терміну ультиматуму, який висунули моряки «Потьомкіна», у Феодосії залишилося не більше трьохсот людей.

Гурзуф — невелике сільце наприкінці XVIII ст. (усього 179 чоловік державних селян) — через 100 років стало найфешенебельнішим курортом Криму. Підприємець П. Губонін, який на­жив великий капітал на будівництві Лозово-Севастопольської залізниці, спорудив у місті готелі, ресторани, провів електри­ку, телефон, упорядкував парк і навіть установив там барвисті фонтани. Однак, через дорожнечу, курортників було мало: 900 чоловік у 1891 р. і 1558 — через 10 років, у 1901 р. Як бачи­мо, зростання порівняно незначне.

Зі слів доглядача Будинку-музею А.П. Чехова в Гурзуфі, навіть видатний письменник робив спробу організувати свій бізнес, щоб ско­ристатися з розвитку туризму в Криму. Купивши в татарина за величезну на ті часи суму (3 тис. крб. ) саклю (татарську хату), Антон Пав­лович нібито хотів обладнати неподалік платний пляж, проте з якоїсь причини цей задум втілити не вдалося.

Щоб підвищити вартість землі, князі Трубецькі проклали дорогу, що сполучала Севастополь із Сімеїзом — найтеплішим, безвітряним містечком на ПБК. І хоча курортом він став ще в першій половині XIX ст., проте як престижне, буржуазно-ари­стократичне місце відпочинку став відомим на початку XX ст., коли виник Новий Сімеїз.

Поряд з дорогими дачами, пансіонатами, санаторіями на зразок «Бруно», «Арнольди», «Ксения», «Дольник», «Ампир» використовувалися малопридатні для житла помешкання, які І здавали за велику плату. Навіть у Сімеїзькому парку на кожно­му кроці стояли невеликі будиночки, так звані «вагончики». У Старому Сімеїзі квадратний сажень землі на березі моря оціню­вався в 60 крб., на горі — у 40 крб. і вище. Незважаючи на до­рожнечу, в 1912 р. там налічувалося 33 дачі. «Середній клас» міг дозволити собі відпочинок у Криму. Судячи з реклами того часу (1912 р.), 100 «розкішно обставлених номерів» коштували від одного до п'ятнадцяти карбованців на добу з «безкоштовним електричним освітленням» і «безкоштовними автомобілями для пасажирів та перевезення ручного багажу». Були й дешевші го­телі — від 75 коп. за добу, з «балконами», «достатнім світлом і чудовим краєвидом». Вілла на березі моря, де на курортника очікували «здорове повітря, спокій, посилене харчування» (при­чому їжа була не тільки «здорова», а й «гігієнічна»), оцінюва­лася від ста карбованців на місяць і вище. Клієнтів спокушали «шведською гімнастикою, фребелевськими іграми (за методикою німецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852), дитячими виставками, кеглями, крокетом, катанням на човнах, а також «усіма видами масажу, грязьових компресів і притирань».

Стає цілком зрозумілим, що в дореволюційний період якіс­ний комфортабельний відпочинок і лікування на кримських ку­рортах були доступними лише для заможних верств населення.

Багато готелів, побудованих на рубежі ХІХ-ХХ ст., були справжніми витворами мистецтва, адже їх проектували талано­виті, кращі архітектори тієї епохи.

Внаслідок революційних подій 1905-1907 рр. багато готелів та дач розорилися, але напередодні Першої світової війни туристична галузь Криму повернула собі втрачену позицію лідера серед курортних регіонів імперії.