8.2. Капіталотворча теорія кредиту
Погляди представників цієї теорії базуються на незалежності кредиту від процесу відтворення й підкреслюють, що він відіграє визначальну роль в економіці. Суть капіталотворчої теорії кредиту можна звести до таких основних положень:
– кредит у своєму русі незалежний від процесів відтворення;
– кредит, як і гроші, безпосередньо є капіталом, багатством, тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;
– банки – це не посередники в кредиті, а “фабрики кредиту”, творці капіталу (звідки й назва капіталотворчої теорії). Тому їх активні операції є первинними порівняно з пасивними.
Першим, хто сформулював основні положення капіталотворчої теорії кредиту, був англійський економіст XVIII ст. Джон Ло. У пошуках джерел зростання національного багатства він пропонував використовувати випуск кредитних грошей для створення нових підприємств шляхом залучення в сферу виробництва незайнятих робітників, необроблюваних земель, вільних природних ресурсів. Для цього достатньо активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу дійсних грошей Дж. Ло пропонував випускати нерозмінні на золото грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії таких грошей він обіцяв у короткий строк збагатити країну, зробити її квітучою. Своїми планами Дж. Ло зацікавив керівні кола Франції, і йому дозволили створити емісійний банк. Як тільки цей банк розпочав випуск нічим не забезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінились і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміцнило позиції прихильників натуралістичної теорії.
Проте з розвитком капіталістичного виробництва зростала потреба в активній кредитній політиці банків, у випереджаючому зростанні кредитної емісії для забезпечення обігу необхідними платіжними засобами. Виникла потреба у відродженні капіталотворчої теорії, що було здійснено у ХХ ст. англійським економістом Генрі Маклеодом.
Спираючись на значне зростання ролі кредиту і банків у капіталістичному господарстві, розширення депозитної емісії, Г. Маклеод висунув нові обгрунтування капіталотворчої природи кредиту. На відміну від Дж. Ло він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки приносить прибуток у вигляді відсотка. Тому банки Г. Маклеод називав “фабриками кредиту”, маючи на увазі надання ними позик за рахунок депозитної емісії. Швидке зростання останньої, починаючи з середини XIX століття, він розцінював як вирішальний фактор зростання обсягів виробництва і товарообороту, хоч все було навпаки. Розглядаючи банки як “фабрики кредиту” він цілком логічно відводив активним операціям вирішальну роль в їх діяльності, а пасивним – другорядну роль. На його думку, банки не повинні чекати, поки до них принесуть гроші на депозити щоб розмістити потім у позики. Шляхом депозитної чи готівкової емісії вони можуть здійснювати кредитні операції, внаслідок яких потім формуються депозити. Тому Г. Маклеод не бачив суттєвої відмінності між емісійними та депозитними (комерційними) банками. Якщо перші здійснюють кредитування за рахунок готівкової емісії, то другі – за рахунок безготівкової (депозитної) емісії.
Головна помилка Маклеода полягала в ототожненні кредиту з дійсним капіталом. Вважаючи депозити, готівку, цінні папери капіталом (оскільки всі вони приносять своїм власникам прибуток у вигляді відсотків), він ставив їх поряд з капіталом у натурально-речовій формі, і не розглядав як його відображення в іншій (грошовій) формі. У такому разі зникали об’єктивні межі для такого капіталу, а отже, і для розширення банківського кредиту. Проте Г. Маклеод, на відміну від Дж. Ло і завдяки його експериментам з емісійним банком, уже розумів, що капіталотворення за допомогою кредиту не може бути безмежним. Він попереджав, що у здатності банків примножувати капітал криється велика загроза надзвичайно швидкого розвитку банківських операцій. Тому він навіть ставив завдання пошуку меж розумного розширення кредиту. Все це стало помітним вкладом у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, і водночас кроком у напрямку зближення з натуралістичною теорією.
В епоху імперіалізму з’явилися нові передумови для подальшого розвитку капіталотворчої теорії кредиту. Насамперед – це посилення державно-монополістичного регулювання економіки і широке використання для цього механізму банківського кредиту. Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набувала експансіоністського характеру, у зв’язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською. Першими зробили спробу пристосувати постулати капіталотворчої теорії до потреб державно-монополістичного регулювання економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і німець А. Ган. Аналізуючи закономірності розширеного відтворення, Шумпетер у своїй праці “Теорія господарського розвитку” дійшов висновку, що основною рушійною силою економічного розвитку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва.
Ототожнивши кредит з капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними факторами розвитку капіталістичного виробництва, здатними відвернути економічні кризи, інфляцію, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розробки кредитних методів економічного регулювання. Ще далі в розробці кредитної політики, згідно з ідеями капіталотворчої теорії кредиту, пішов А. Ган. Як і його попередники, він вважав, що банки спроможні безмежно розширювати кредит шляхом депозитно-чекової емісії, що їх активні операції первинні по відношенню до пасивних, що останні є лише відображенням перших. На відміну від своїх попередників А. Ган зробив спробу розкрити механізм капіталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкритися при кредитуванні по контокоренту. В такій формі банки задовольняють потреби підприємств не тільки в короткострокових, а й у довгострокових кредитах, а отже, і в капіталах. По контокорентному рахунку банк може в будь-який час надати підприємству додаткову купівельну спроможність, необхідну для залучення до свого обороту робочої сили і матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує посилення зв’язку банків з підприємствами, їх глибокий контроль над економікою.
На цій основі А. Ган розробив рекомендації по широкому використанню кредитної політики для підтримання високої економічної кон’юнктури. Змінюючи умови кредитування, постійно форсуючи надання позичок, банки можуть надати обігу стільки купівельної сили, скільки необхідно, щоб створити достатній попит, не допустити кризи перевиробництва, згладити коливання економічного циклу. У зв’язку з цим А. Ган проголосив теоретичну можливість створення “безкризового”, “безкон’юнктурного” господарства. Подібні рекомендації А. Гана користувалися великою популярністю в 20-ті роки, коли глибокі економічні кризи регулярно потрясали капіталістичну систему господарства. Проте тривала гіперінфляція, що вразила в цей період економіку Німеччини, дещо підірвала авторитет капіталотворчих рекомендацій. А. Гана навіть звинувачували у тому, що його теорія сприяла розв’язанню гіперінфляції. Під тиском цих звинувачень він дещо переглянув свої позиції. Зокрема, кредитну експансію перестав вважати єдиною умовою високої економічної кон’юнктури. Замість політики постійної кредитної експансії А. Ган став радити періодично проводити кредитну рестрикцію.
Проте це не означало принципову відмову А. Гана від капіталотворчої теорії кредиту. Вже в 1960 році він стверджував, що значна частина висунутих ним у 20-ті роки положень, які гостро критикувалися тоді його опонентами, в кінцевому підсумку знайшли загальне визнання. І це справді так. Всі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім кейнсіанського спрямування, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії кредиту. Джон Мейнард Кейнс повністю сприйняв основні положення капіталотворчої теорії і запропоновану А. Ганом ідею використання її в інтересах державного регулювання економіки. Слідом за А. Ганом Дж. Кейнс стверджував, що кризи і безробіття можуть бути ліквідовані шляхом втручання емісійного банку і уряду в економічні процеси. Причини економічних криз він вбачав в недостатності попиту на предмети споживання і засоби виробництва. Недостатність же попиту пояснював тим, що із зростанням доходів зменшується схильність населення до споживання, а недостатність попиту на засоби виробництва – обмеженістю приватних інвестицій. Цю останню тенденцію Дж. Кейнс вважав наслідком високого рівня відсотку. Якщо рівень відсотка дорівнює чи перевищує норму прибутку, то це стимулює капіталістів віддавати “перевагу ліквідності”, тобто схильність тримати свій капітал і доходи в грошовій формі, а не вкладати в підприємство чи розширювати споживання. Особливо відчутно перевага ліквідності над інвестиціями виявляється в умовах “невпевненості”.
Високий рівень відсотка Дж. Кейнс пояснював виключно недостатньою кількістю грошей в обігу, що викликає обмеженість пропозиції позикового капіталу порівняно з попитом. Тим самим Дж. Кейнс ототожнював гроші з позиковим капіталом, а рівень відсотка пов’язував з рухом попиту і пропозиції позикового капіталу. Це давало йому можливість сконструювати зовні простий і ефективний механізм впливу на рух платоспроможного попиту, а через нього на зміну економічного циклу.
Посиленням кредитної експансії Дж. Кейнс вважав можливим розширити масу грошей в обігу і пропозицію позикового капіталу. Проте вплив цього фактора на збільшення попиту, а отже, на послаблення кризового спаду і зростання зайнятості він бачив не прямим, а опосередкованим – через ставку відсотка. Якщо внаслідок кредитної експансії ставка відсотка знижується, то послаблюється перевага ліквідності і зростають інвестиції, які приносять таку ж або більшу норму прибутку. Це сприяє швидшому виходу з кризового стану. В такому ж напрямі діє розширення платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням схильності до споживання внаслідок зростання доходів і падіння відсотка в умовах кредитної експансії.
Встановлена Кейнсом залежність зростання економічної активності і зайнятості від зниження позикового відсотка, а в кінцевому підсумку – внаслідок кредитної експансії базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Проте він розумів вузькі місця обох теорій і в своїх побудовах механізму грошово-кредитного регулювання прагнув їх обминути. Саме цим пояснюється той факт, що Дж. Кейнс не прямо пов’язував ціни, економічну кон’юнктуру і зайнятість з кількістю грошей, а опосередковано через кредит, попит та інвестиції. Більше того, вплив кількості грошей, отже кредитної експансії, на рівень відсотка він вважав відчутним лише в певних межах, за якими відсоток перестає реагувати на кількість грошей в обігу, і збільшення її набуває інфляційного характеру. Тому Дж. Кейнс відмовився від ідей попередників про безмежні капіталотворчі можливості кредиту та банків і радив поряд з кредитними інструментами широко використовувати інші заходи регулювання економіки.
Особливо відчутні зміни в поглядах Дж. Кейнса на можливості банківського регулювання економіки через позиковий відсоток відбулися після світової економічної кризи 1929–1933 рр. Він зрозумів, що надмірне кредитування може призвести скоріше до інфляції, ніж до розширення інвестицій. Тому він скептично ставився до можливості успіху грошової політики, спрямованої на регулювання норми відсотка, вважаючи, що держава повинна брати на себе дедалі більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій.
Замість кредиту Дж. М. Кейнс почав відводити вирішальну роль у регулюванні економіки витратам держави. Бюджетні витрати, на його думку, забезпечують розширення платоспроможного попиту, поліпшення кон’юнктури, зростання виробництва і зайнятості, компенсуючи недостатність приватних інвестицій. Такий вплив справляють всі бюджетні витрати, в тому числі і витрати на військові потреби, якщо вони здійснюються понад бюджетних надходжень. Ідея дефіцитного фінансування за рахунок державного кредиту потіснила концепції регулювання економічного циклу, ідею низького позикового відсотка. Проте це не означало повну відмову Дж. Кейнса від капіталотворчої теорії, оскільки в своїй концепції він замінив один вид кредиту іншим.
У наступні роки, коли країни Заходу зазнали хронічної інфляції, завдання підвищення платоспроможного попиту шляхом експансійного кредитування і дефіцитного фінансування втратило свою актуальність. На перше місце вийшло завдання кредитної рестрикції і збалансування державного бюджету, що на тривалий час зменшило інтерес до капіталотворчої теорії і побудованих на її основі “рецептів” регулювання економіки. В сучасний умовах деякі економісти звертаються до постулатів капіталотворчої теорії в своїх рекомендаціях щодо державного регулювання економіки. Це представники сучасного неокейнсіанства: Е. Хансен, С. Харріс, П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт (США), Дж. Робінсон, Н. Кольдор (Англія) та інші. Усі вони, слідом за Дж.М. Кейнсом. серед заходів державного регулювання економіки вирішального значення надають зростанню державних витрат (дефіцитне фінансування) та здатності центральних банків регулювати ставку відсотка і через неї впливати на економічний цикл. На відміну від Кейнса, вони нерідко рекомендують використовувати ці заходи в комплексі і одночасно, а також регулярно, пристосовуючи свою тактику до змін фаз економічного циклу.