Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

8.2. Особливості формування економічного мислення у трансформаційних умовах

8.2. Особливості формування економічного мислення у трансформаційних умовах

Економічне мислення — категорія, котра постійно перебуває в «русі», у розвитку, що визначається як внутрішніми потребами індивіда, так і соціально-економічними обставинами, що його оточують. Формування економічного мислення, будучи опосеред­коване теоретичним і емпіричним рівнями пізнання, визначається, як уже було підкреслено, взаємодією суб’єкта й об’єкта економічної дійсності, і чим складнішим є останній, тим нагальнішою виявляється потреба його (економічного мислення) розвитку.

У сьогоднішніх умовах, коли йдеться не просто про певні локальні соціально-економічні перетворення, а про становлення нової економічної системи, що зберігає все нагромаджене позитивне і добудовує себе належними елементами сучасного світового устрою, потрібне адекватне економічне мислення, а отже — і відповідна економічна поведінка.

Орієнтація країни на ринкові взаємини не відкидає, а, навпаки, загострює проблему соціальної визначеності в трансформаційних змінах. Причому, загальна соціальна спрямованість економіки визначає не тільки розробку соціальної програми розвитку суспіль­ства, а й додає процесу перебудови й функціонування механізму господарювання такої ж соціальної спрямованості.

Як у цілому механізм господарювання, так і кожна його форма прояву повинні нести, крім цільового економічного навантаження, соціальне, що в сучасних умовах виступає вирішальним чинником реалізації трудової і соціальної активності суб’єктів господарювання. Поглянемо на цю проблему крізь призму демо­графічного становища. Наша країна наприкінці радянського періоду посідала 45-те місце серед 173-х країн світу за індексом людського розвитку ООН; сьогодні вона посідає 102-ге місце, а рівень ВВП на душу населення у 30 разів менший, ніж у середньому по Європейському Союзу. Такий різний «спад» країни прямо відобразився на демографії — за останнє десятиліття кількість населення України скоротилася на 4,5 млн осіб. Якщо у 2003 р. населення країни сягало 48 млн, то у 2050 р. воно становитиме, за оцінками експертів ООН, 30 млн осіб. Головна причина — бідність. У цілому ж зазначимо, що загальна тенденція — соціалізація економічного життя — органічно охоплює адекватні зміни в економічному мисленні.

У цьому відношенні показовим є такий приклад: у Кабінеті Міністрів з гордістю говорять про реалізацію стратегічних напрямів охорони здоров’я — так, бюджет галузі у 2001 р. становив 5,9 млрд грн, у 2000 р. — 4,7 млрд грн, а в 1999 — 4,7 млрд грн. Порівняно з 1999 р. середня заробітня плата медичних працівників зросла в 1,7 раза і наприкінці 2002 р. склала 241,2 грн. Але ж цей показник у 1,4 раза нижчий за прожитковий мінімум! У цілому ж у нашій країні у 2002 р. налічувалося 13,1 млн осіб, що перебували за межею прожиткового рівня, а на сьогодні їх приблизно на 150 тис. менше, тобто на викорінення бідності знадобиться близько ста років (це за збереження тих темпів розвитку, котрі були за останні п’ять років). Оце і є «якість» економічного мислення. У зв’язку з цим деякі автори зауважують, що якщо бюджет, який обслуговує нинішнє зростання, вважати бюджетом розвитку, то нам нікуди подітися від висновку, що під «розвитком» ми розуміємо деградацію.

Сучасний стиль мислення повинен орієнтуватися на соціальну оцінку і здобутки науково-технічної революції, а не на традиційне уявлення про те, що її наслідки повинні бути оцінені з суто економічних позицій. Останнє є завданням другорядним, залежним від завдань значно вищого рівня, пов’язаним зі збагаченням праці, її змісту й умов, задоволеності нею, тобто — проблемою соціального порядку, котра, головним чином, формує всебічно розвинену особистість не тільки як суб’єкта господарювання, але і як кінцеву мету, що є основною закономірністю майбутнього людського суспільства. На жаль, у галузі технологічного поступу наша країна може похвалитися лише окремими прикладами, у цілому ж наука перебуває в занепаді. За даними ООН, у період 1990—2000 рр. Україна витратила на дослідження і розробки 1 % ВВП, у той час як, наприклад, Швеція — 3,8 %, Ізраїль — 3,7 %, Японія — 2,8 %, Південна Корея — 2,7 %, Швейцарія — 2,6 %. У 2001 р. на наукові дослідження і розробки в розрахунку на душу населення в ЄС витрачено 430 євро, у США — 1005 євро, а в нашій країні — 8 євро.

Ще в 1991 р. українська економіка за структурою зайнятості не набагато відставала від розвинутих індустріальних країн: 19,3 % зайнятих працювали в сільському і рибному господарстві; 44,2 % — у промисловості, будівництві, лісовому й житлово-комунальному господарстві; 4,2 % — у виробництві та відтворенні інформаційних засобів (наука, культура тощо); у виробницт­ві й відтворенні людей (охорона здоров’я, фізична культура, освіта) — 14 %; у виробництві і відтворенні суспільних взаємин (транспорт, зв’язок, торгівля, постачання, заготівля, фінанси, кредит, страхування, соціальне забезпечення, управління) — 17,5 %; в інших галузях — 0,8 %. У 2002 р. в сільському і рибному господарстві уже було зайнято 23,4 %. У промисловості, будів­ництві тощо кількість зайнятих скоротилась в 1,5 раза і становила 26,1 %. У галузях інформаційних засобів ця кількість зни­зилася вдвічі. Отож співробітник Центру Разумкова Л. Шангіна робить «висновок» — економіка України «розвивається» у зворотному напрямі — не від аграрно-індустріальної економіки до індустріально-інформаційної (як вважають деякі апологети урядових програм), а навпаки — до аграрно-індустріальної, котра була притаманна Україні 40 років тому. З цих позицій важливою є й оцінка процесів глобалізації, що охопила увесь світ. Тут мислення має спиратися і формуватися на взірцевих світових тенденціях і критично оцінювати спроби увійти в них «наскоком», без урахування факторів «за» і «проти». До речі, у галузі економіки глобалізація надає сприятливі умови щодо:

забезпечення товаровиробникам ширшого доступу до ресурсів: фінансових, матеріальних, трудових, до новітньої технології, а також уможливлює продукування в розрахунку на місткий ринок у межах певної інтеграційної форми;

економічного зближення країн у регіональних межах, що сприяє створенню пільгових умов для підприємств і певному захисту їх від конкуренції;

спільного розв’язання найгостріших соціальних проблем — вирівнювання умов розвитку відсталих районів, поліпшення стану на ринку праці, надання соціальних гарантій малозабезпеченим прошаркам населення, подальшого розвитку систем охорони здоров’я, охорони праці та соціального забезпечення.

Але при цьому важливо пам’ятати, що Україна, не маючи влас­них транснаціональних компаній та через певні обставини не беручи участі в отриманні «своєї частки» від глобалізації, сама стає привабливим об’єктом для поглинання іншими країнами. Особливо приваблює «глобалізаторів» сектор важкої індустрії.

Формування науково зумовленого економічного мислення, так необхідного суспільству, що трансформується, потребує значно тіснішого взаємозв’язку теоретичного й емпіричного рівнів пізнання, що, у свою чергу, неможливий без оптимального співвідношення між економічною теорією і практикою. Так, Н. Шехет вказує, що необхідною умовою посилення реального відображення політичною економією господарської практики є досягнення такої глибини абстракції, котра дає змогу проникати в природу досліджуваних економічних явищ, пізнавати їх усебічно для того, щоб пропонувати цілком переконливі й оптимальні рішення вузлових питань господарського розвитку.

Теоретичний рівень економічної свідомості й визначається насамперед тим, наскільки вона увібрала в себе систему економічних знань, особливо економічної теорії. Тільки за цієї умови економічне мислення може охопити всю найскладнішу систему зв’яз­ків і залежностей в економіці, виокремити в ній глобальні цілі та похідні, залежні від них, локальні. Прикро, що ця думка не реалізується в нашому реальному житті. З кількісного погляду на сьогодні приблизно 20 % усіх випускників навчальних закладів країни — студенти економічних факультетів. Кожен п’ятий спеціаліст з вищою освітою — економіст. При цьому кількість кандидатів і докторів наук — приблизно 7,9 % їхньої загальної кількості.

У 2003 р. уряд прийняв рішення встановити кількість аспірантів на рівні 24 тис. Але навіть у радянський час, коли обсяги досліджень багаторазово перевищували нинішні, було набагато біль­ше докторів і кандидатів наук, що працювали в галузі науки та освіти, ця кількість не перевищувала 13 тис. В окремих випадках чисельність аспірантури збільшилась у 70 разів. Але тут важливо пам’ятати, що за відсутності наукової бази та спеціалістів високого рівня таке зростання призведе до обернено пропорційного падіння якості підготовки спеціалістів.

Останнім часом наша країна закуповує результати наукових досліджень за кордоном на суму, що в кілька разів перевищує обсяг фінансування власної науки. Так, тільки у 2001 р. придбано НДДКР на 523 млн дол. Але якщо на таку значну суму закуповується інтелектуальна продукція за величезних інтелектуальних можливостей власної науки, то висновок напрошується один: доки економіка, як база економічного мислення, не буде спрямована в бік виробництва, а не перерозподілу, панівними будуть пріоритети академічних регалій, докторизація всієї еліти.

Розвиток теоретичного рівня економічної свідомості може призводити (і призводить) до переосмислення емпіричних уявлень, їх зміни. Але тут повинна бути дотримана міра співвідношення між ними. Якщо в теорії можливе «забігання вперед», то на практиці це, як правило, обертається негативними наслідками. Саме тому критерієм істини є практика.

Економічна практика виступає критерієм переходу емпіричної, повсякденної свідомості в теоретичну. Єдність повсякденного і теоретичного рівнів економічної суспільної свідомості детер­мінується економічним життям суб’єктів. У кожному окремо взятому колективі воно трансформується через призму тих специфіч­них економічних умов, у яких люди працюють, здобуваючи при цьому конкретну, практичну спрямованість, життєву силу і дієвість. Тут виявляється закономірність, згідно з якою економічні умови, їхня специфіка в різних виробничих процесах виступають активним засобом формування економічного мислення в працівників, визначають потребу розвитку його теоретичної основи.

Вивчення економічного мислення під цим кутом зору може бути поглиблене за рахунок розуміння «острівної» і «континентальної» технік мислення, філософських підходів і необхідності їх розмежування. Л. Гребньов серед особливостей «острівного» підходу (Англія, США) виокремлює:

пріоритет емпіричних знань над сконструйованими теоретично схемами;

практику як критерій цінності (а не істинності) наукової конструкції;

фрагментарність досліджень, пояснення і передбачення (по­дій) як основні функції науки.

З відомою умовністю можна констатувати, що «острівний» підхід ґрунтується на конкретних процесах, подіях, а «континентальний» (Європа) — на системі законів. Стосовно проблеми фор­мування економічного мислення, очевидно, праві ті, хто вважає ефективнішою систему підготовки економістів і одержання економічних знань неекономістами на основі «острівного варіанта». Стрижнем «острівного» підходу є «граничний аналіз» — аналіз подій і змін.

Хоча біля витоків «маржиналістської теорії» стояли представники різних культурних традицій, саме вона визначає економічну думку «острівної» техніки мислення. Серед особливостей «континентального» підходу в науці можна виокремити:

прагнення до побудови несуперечливої і повної системи категорій;

тільки на основі сформованої теоретичної системи можливі будь-які емпіричні спостереження;

розуміння ситуації (системи конкретних речей, властивостей, стосунків) і тільки за рахунок цього пояснення і передбачення якихось подій, конструювання (проектування) ще не існуючих речей, систем.

Специфіка національного підходу (наприклад, у Росії, Україні) пов’язана із синтезом вказаних підходів, що отримав назву «метакультурний варіант».