Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

8.2. Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Га­личина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австр­ійської імперії. Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".

Господарство України в досліджуваний період стало не­від'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодаль­но-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У се­редині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишало­ся головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогос­подарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних волод­іннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експ­луатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були зму­шені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. По­міщицьке господарство все більше набувало товарного характе­ру. На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях виробляло­ся 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які корис­тувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Пол­тавській та Чернігівській губерніях, льону — в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків - на Правобережжі та Ліво­бережжі. Отже, спостерігаємо певну спеціалізацію районів на виробництві тих чи інших культур. Вирощуванням їх займа­лись у різному обсязі як поміщицькі маєтки, так і селянські господарства. Зрозуміло, що ступінь товаризації поміщицьких і селянських господарств був різним. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у господарствах Південної та Правобережної України. В товарне виробництво

втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового оброку вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності.

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічно­му житті змушувала виробників перетворювати частину про­дуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у кош­тах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщи­ки прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Аналогічні процеси товаризації сільськогосподарського виробництва спостерігалися у садівництві, городництві та тва­ринництві. Вони були яскравим проявом пристосування ви­робників до нових потреб внутрішнього ринку країни.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. На Правобережжі, де одна шоста, а на Лівобережжі -третина поміщицьких селян не мали надільних земель, дуже поширеною стала піша панщина. Офіційно панщина обмежу­валась трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні.

Щоб ширше використати працю малоземельних і безземель­них селян, поміщики переводили їх до розряду дворових, на місячину. По суті, це була форма примусового найму селян.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами. Надзвичайно тяжким її видом була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Експлуатація кріпаків супроводжувалася повним соціальним безправ'ям.

Свідченням нездатності кріпосного господарства до даль­шого саморозвитку була низька продуктивність праці. Задав­лений малоземеллям, злиденністю існування, селянин не мав стимулів для підвищення врожайності землі. Весь прибуток, який вдавалося отримати від господарства, у переважної більшості селян йшов у казну або ж поміщикові.

Лише певній частині поміщицьких і селянських господарств, які тісніше були пов'язані з ринком, вдавалося запроваджува­ти більш досконалі знаряддя праці, поширювати кращі сорти сільськогосподарських культур, передову технологію обробіт­ку ґрунту. Капіталістична організація сільського господарства

успішніше здійснювалась на Півдні України. Наявність вели­ких земельних площ, сприятливих умов для збуту сільськогос­подарських продуктів, незначне поширення кріпосницьких відносин, використання вільнонайманої праці створювали умови для поступової заміни примітивної техніки машинною. Проте це були лише поодинокі зрушення, дальший розвиток яких гальмувався феодальною системою господарювання. Недостат­ню продуктивність праці переважна більшість поміщиків на­долужувала посиленням експлуатації селян, що вкрай підри­вало їх господарства, і з рештою, всю систему, засновану на примусовій праці.

Промисловість періоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вот­чинними і капіталістичними мануфактурами, першими фаб­рично-заводськими підприємствами.

Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зростан­ня промислових підприємств. Значну перевагу мала обробна промисловість, що було зумовлене сільськогосподарською спеціа­лізацією України в загальноросійському масштабі, але розвива­лися й галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, механічні та металообробні підприємства.

Провідного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка твариницької сировини. До їх роз­витку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, за­можні селяни та міщани. Засновником промислових закладів виступала також і казна. Монополію у ґуральництві та цукро­варінні захопили поміщицькі капітали.

Починаючи з 30-40-х років XIX ст. у промисловому роз­витку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов'я­зані з початком технічного перевороту у промисловості, пере­ростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтували­ся на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засно­вані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють по­зиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, папе­рову, металообробну, полотняну. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, знач­на частина вовномиєнь, олійниць, здійснюються перші спроби по оволодінню цукровою промисловістю.

Занепад кріпосної мануфактури був значною мірою спричи­нений непродуктивністю праці підневільних селян. Переваги

по використанню вільнонайманої робочої сили на купецьких, селянських та міщанських підприємствах були незаперечними. В деяких галузях промисловості продуктивність вільнонайма­ної праці була майже в чотири рази вищою за кріпосну. Це починали розуміти навіть поміщики.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одер­жали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі - 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби по­міщицьке підприємство занепадає, і це з усією ясністю відоб­ражає кризу феодальної системи.

Протягом останніх передреформних десятиліть виросла питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то на 1861 р. — вже майже 74%.

Вже у ЗО-50-х роках у ряді галузей промисловості спосте­рігається використання удосконаленої техніки і технології ви­робництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розви­неною у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткаць­ких, шовкомотальних машин, у паперовій — машинне устатку­вання, в гірничозаводській - гаряче дуття. Відчутні зрушення відбулися в суконній та цукровій промисловості, зокрема в ос­танній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого. Зростання потреби в машинах при­скорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1853 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на суму близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого були потрібні метали, спри­чинило розвиток металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавунно-ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Киї­вщині, Одещині. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисло­вості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладали­ся основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кро­ком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності

праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, зай­мала сильні позиції в економіці.

Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським ви­робництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш круп­ними формами виробництва, але продовжували зберігати про­відне місце в ряді галузей — кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. У 1858 р. на Україні налічувалося близь­ко 78 тис. ремісників. Крім того, промисловою діяльністю зай­малася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

Збільшення кількості сільськогосподарської та промисло­вої продукції на ринках збуту сприяло пожвавленню торгівлі на Україні. І хоча внутрішня торгівля початку XIX ст. не зміни­лась порівняно з XVIII ст. ні за структурою, ні за змістом, та вже ближче до середини XIX ст. частка виробів великих промисло­вих підприємств в товарообороті значно збільшилась. Збут і ку­півля товарів здійснювались через мережу ярмарків, торгів та базарів. За умови відсутності постійних шляхів сполучення, при наявності примітивних транспортних засобів, ярмарки відігра­вали виняткову роль в економічному зв'язку різних районів країни. Великих ярмарків з оборотом капіталу більше 1 млн. крб. в Росії було 64. Це, зокрема, Нижньоновгородський, Корін­ний (під Курськом), Ірбітський (Сибір), три Харківських ярмар­ки, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни) і т.д. Всі ці ярмарки, 10 з яких знахо­дились в Україні, мали всеросійське значення. Крім того, існу­вала велика кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких в Україні наприкінці 50-х років налічувалось понад 12 тис.

Найбільші ярмарки ставали серцевиною загальноросійсь-кого підприємництва. В середині XIX ст. при участі великої кількості іноземних оптових торговців тут укладались великі міжнародні угоди. На ярмарках, крім самого процесу торгівлі, демонструвались технічні новинки, встановлювались ділові контакти, створювались акціонерні товариства. Ярмарки були чуттєвими барометрами економічного життя країни, на них відбувалось стихійне регулювання балансу попиту і пропозицій, координації господарського механізму.

На середину XIX ст. торгівля вже перестала бути привілеєм гільдійського купецтва. В 1842 р. відмінені закони, за якими

промисловцям заборонялось займатись роздрібною торгівлею, в результаті чого гільдійські купці втратили монопольне ста­новище на ринку. Поряд з промисловцями на міських ринках і ярмарках з'явились селяни.

Розвиток товарного виробництва втягував Російську дер­жаву та її складову частину — Україну — в систему світового ринку. Зовнішня торгівля Росії будувалась в основному з орі­єнтацією на західно-європейський ринок, на долю якого при-ходилось до 20% всього зовнішньоторгового обороту. Голов­ним торговим партнером продовжувала залишатись Англія — більше 30% товарообороту Росії. Помітну роль в торговому обороті займали Франція і Німеччина. Західні країни купува­ли в Росії хліб, сільськогосподарську сировину, а сюди відправ­ляли машини, бавовну-сирець, фарби і таке інше. Але якщо для західних країн Росія була споживачем сировини і напівфаб­рикатів, то у відносинах з країнами Сходу, і перш за все Серед­ньої Азії, Росія виступала як експортер промислової продукції, в основному тканин і продукції металообробної промисловості.

Зовнішня торгівля України здійснювалася через чорно­морсько-азовські порти. Основною статтею експорту були то­вари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила 81% загальної кількості продуктів, що експор­тувалися. Протягом першої половини століття загальний об­сяг вивозу через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб.

Обсяг імпорту через чорноморсько-азовські порти був наба­гато скромнішим. Так, через Одесу надходило товарів на суму 8-10 млн. крб. В основному вони йшли на задоволення запитів дворянського класу. Щоправда, в першій половині XIX ст. у зв'язку з потребами промисловості та сільського господарства зростає вовіз із-за кордону машин. У 1859 р. через Одесу було завезено машин на 756 тис. крб., тоді як через всі митниці України - на 826,3 тис. крб.

Говорячи про фінансову систему Росії, слід підкреслити, що на її стан великий вплив здійснила Вітчизняна війна 1812 року, яка спричинила величезні матеріальні і людські втрати. До того ж, Наполеон буквально завалив Росію фальшивими грошими.

В 1839 році проведено грошову реформу, за якою срібний карбованець знову оголошувався основною грошовою одиницею. Було встановлено, що 350 крб. паперових грошей дорівнюють 100 крб. сріблом, а це значило девальвацію асигнацій. До 1843 р. вони були вилучені із обороту і замінені кредитними білетами, що вільно обмінювались на срібло. Але в ході Кримської війни

і після поразки в ній уряд неодноразово вдавався до грошової емісії. В результаті такої політики курс кредитного карбованця поступово знижувався в порівнянні з курсом срібного карбо­ванця, тому вільний обмін було заборонено. Країні фактично загрожував фінансовий розпад.

Державні фінанси першої половини XIX ст. постійно зна­ходились у великій скруті. Дефіцит державного бюджету зро­став із року в рік, оскільки основним джерелом державних надходжень залишались податки, в основному із селянства. В той же час дворянство і духовенство майже не сплачували нія­ких податей, купецтво ж сплачувало лише невеликі збори. Але ці надходження не могли покрити потреби держави.

Кредитно-банківська система Росії не змінилась з часів Ка­терини II і продовжувала залишатись в руках держави. В країні практично не було комерційних кредитних закладів. Основна частина банківських субсидій направлялась на пільгове креди­тування дворянських господарств, і ці субсидії дуже повільно повертались в банки. Великих обсягів набули внутрішні пози­ки держави у банків для покриття бюджетного дефіциту, а для кредитування торгівлі і промисловості виділялись незначні суми.

Специфічною особливістю Росії, а значить і України, на відміну від Західної Європи було те, що первісне накопичення капіталу відбувалось в умовах посилення феодально-кріпос­ницьких відносин. Важливим джерелом накопичення висту­пала феодальна рента, яку землевласники отримували в нату­ральній і грошовій формі. Але в основному процес накопичен­ня завершився уже після відміни кріпосного права, оскільки дворянство отримало величезні викупні суми, які частково були направлені у виробничу сферу.

Купецький капітал в значній мірі створювався за рахунок надзвичайно вигідних казенних підрядів і відкупів, особливо на винокуріння. В середині століття до 40% всіх надходжень до бюджету складав так званий "питійний прибуток" — від торгівлі вином.

Процес розкладу феодально-кріпосницької системи, розви­ток в її надрах капіталістичного устрою зумовили певні зміни в класовій структурі. Основні класи феодального суспільства -дворяни та селянство — зазнають руйнування. Серед дворян, се­лян, міщанського та купецького станів з'являється соціальний тип, який, займаючись підприємницькою діяльністю, прибирає до своїх рук основні засоби виробництва. Із цього середовища формується клас буржуазії. Поряд з процесом народження

буржуазії складається клас найманих робітників, джерелом фор­мування яких стають розорене селянство, міські ремісники тощо.

Перетворення певної частини феодальних станів у класи бур­жуазії та найманих робітників було довготривалим і складним. Принципово новим чинником суспільного розвитку стало вкла­дання капіталів у сферу промислового виробництва і викорис­тання його для подальшого розширення підприємницької діяль­ності. В розвитку соціальної структури суспільства наставав пе­ріод капіталістичного класоутворення, який завершився з оста­точною індустріалізацією країни в кінці XIX ст.

У ЗО-50-х роках зростала кількість поміщиків, які заснову­вали у своїх маєтках промислові підприємства, вели товарне сільське господарство, тобто вдавалися до різних видів підприє­мництва, що давало їм можливість одержувати значні прибут­ки. Група таких поміщиків на першу половину XIX ст. була ще незначною і зосереджувала свою діяльність переважно у цукроварінні та ґуральництві.

Серед власників механічних і машинобудівних заводів було чимало вихідців із класу поміщиків - Потьомкін на Полтав­щині, Бобринський у Славуті, Кандиба на Чернігівщині тощо. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства все більше набувала буржуазних рис, хоч її соціальні зв'язки із застаріли­ми структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Активніше формувався торговий прошарок буржуазії. Чи­сельність купців протягом 1816-1859 рр. збільшилась з 18,2 тис. до 104 тис. чоловік. Зростали суми зосереджених в їх руках ка­піталів. Ці гроші купці починали вкладати у промисловість, яка вабила їх чималими прибутками. Таким шляхом відбувало­ся формування торгово-промислового прошарку буржуазії.

Політичне місце у промисловому розвитку України посіда­ли російські купецькі капітали; з'являються в цей час і перші капіталісти - іноземці.

Чимало підприємців капіталістичного типу виходило із де­мократичного середовища, зокрема селянства. Майнове розша­рування, яке спостерігалося у XVIII ст., в період дальшого роз­витку товарно-грошових відносин поглиблюється, набуваючи класової диференціації. Серед селянства виділяються: заможна верхівка - сільська і торгово-промислова буржуазія; середня група, яка була досить чисельною; малоземельні та безземельні виробники, які складали армію найманої робочої сили.

Так складалася українська буржуазія, що формувалася з середовища купецтва, капіталізованих поміщиків, міщан,

заможних селян. Вона ставала все активнішою суспільною силою.

На початку XIX ст. в містах України з'являється нова сус­пільна група. Вона стояла поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи "робочие люди" та зазначали їх со­ціальні ознаки: 1) відсутність власного дому; 2) відсутність по­стійного місця проживання; 3) джерело існування - праця по найму. Це паупери, вільнонаймані робітники. У 1828 р. вони складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%.

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом 1834 р. в наймані робітники зараховувалися ті державні селя­ни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міського товариства на приєднання до міщанства міста чи не змогли представити поручительства шести благонадійних ха­зяїв і сплатити подушний податок раз в рік. Таким чином вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми стано­вими групами та організаціями.

Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за раху­нок міського населення. Лише в ремісничих майстернях у 1858 р. на Україні налічувалося 24869 робітників і 15935 учнів. Кадри робітників створювалися і шляхом позаекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на по­міщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворювали в робітників найбільш розорену частину селян, бездомних, сиріт.

Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах заможних се­лян, капіталізованих поміщиків чи у промислових закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробітку на Південь України, в область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася по­треба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Лівобережжя - район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. На­прикінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно вида­вали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу по­глинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських робітників.

Формування промислового і сільськогосподарського про­летаріату України відбувалося також за рахунок зайшлих, особ­ливо російських, селян та ремісників. Отже, так само як і бур­жуазія, робітничий клас України був багатонаціональним.

В досліджуваний період завершується юридичне закріпа­чення селян України (укази від 1800, 1804, 1808,1828 рр.). Кріпаки складали 3 млн. осіб - приблизно 50% усієї кількості селян (у 1857 р.). Основним обов'язком кріпаків було відбу­вання панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині знаходи­лося 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. В різних місцевостях розміри панщини були неоднакові, але по всій Україні вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень. Інша особливість даного періоду в становищі кріпаків — переведен­ня їх на місячину. Товаризуючи своє господарство, поміщики віднімали у селян землю і надавали їм місячне утримання. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні складала до 25% усіх кріпаків.

Слід враховувати, що хоча юридичний стан кріпаків був однаковий, але за майновим становищем вони відрізнялись. Розвиток товарно-грошових відносин поглиблював диференц­іацію поміж кріпаків. Сформувалася заможна верхівка, так звана сільська буржуазія. Відомі українські капіталісти Ях-ненко та Семирненки вийшли якраз із цієї групи.

Державні селяни складали другу верству українського се­лянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільше дер­жавних селян проживало на Лівобережжі — 50%, на Правобе­режжі — 13%, решта на півдні України - 37% . Основною фор­мою їх залежності були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

Відчутного впливу на становище селянства завдало утворення військових поселень, які мали за мету полегшити царському уряду утримання армії. Військові поселення засновувалися зде­більшого в Україні. У 1817-1895 рр. 16 кавалерійських і 3 піхот­них полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетво­рено 250 сіл, де проживало приблизно 20000 селян.

Все життя військових поселенців суворо регламентувало­ся. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв. Ос­новний обов'язок солдатів - військова служба. Хазяї забезпе­чували військові поселення засобами існування, а також вико­нували обов'язки військовослужбовців.

Розвиток капіталістичних відносин вплинув і на станови­ще державних селян. У 1837 -1841 рр. було проведено рефор­му управління ними. Вона відома також як реформа графа

Кисельова, міністра державних маєтностей. Реформа управлі­ння державними селянами дещо полегшила економічне стано­вище селян: збільшилися їх земельні наділи, феодальні пла­тежі - перш за все подушне обкладання — замінялися позе­мельним промисловим податком. Заборонялося в майбутньо­му віддавати державні землі в оренду.