8.4. Зовнішній борг України і роль Національного банку в управлінні боргом

8.4. Зовнішній борг України і роль Національного банку в управлінні боргом

Зовнішній борг країни — це сукупність зовнішніх фінансових зобов’язань держави та резидентів на певну дату, які підлягають погашенню в установлені строки. За типом позичальника зовнішній борг поділяється на державний, гарантований державою та приватний негарантований державою борг.

До державного зовнішнього боргу відносять фінансові зобов’язання держави перед нерезидентами, що виникли внаслідок позик, здійснених урядом. Платежі з погашення та обслуговування державою зовнішнього боргу здійснюються за рахунок коштів державного бюджету.

До зовнішнього боргу, гарантованого державою, відносять фінансові зобов’язання резидентів перед нерезидентами, які виникли внаслідок отриманих під гарантію держави зовнішніх позик. Платежі з погашення та обслуговування цих позик здійснюються за рахунок власних коштів позичальників, а в разі їх неплатоспроможності — за рахунок коштів державного бюджету.

До приватного негарантованого державою зовнішнього боргу відносять фінансові зобов’язання резидентів перед нерезидентами, які виникли внаслідок отримання ними позик. Платежі з погашення та обслуговування недержавного зовнішнього боргу здійснюються за рахунок власних коштів позичальників.

Загальний зовнішній довгостроковий борг України за 2003 р. збільшився на 15,6 % і на кінець року становив 14,8 млрд дол. США[1]. Основна частина боргу — 72 % припадає на державний та гарантований державою борг (рис. 8.1). Зберігається тенденція до зростання обсягів залучення кредитних ресурсів від нерезидентів приватними позичальниками — резидентами України (табл. 8.4). Аналіз обсягів, динаміки та умов залучення фінансових ресурсів з іноземних джерел резидентами України без державних гарантій свідчить про розширення доступу останніх до іноземного позичкового капіталу за досить сприятливих умов кредитування.

Рис. 8.1. Динаміка зовнішнього боргу України

Джерело: Річний звіт НБУ за 2001 рік. — С. 59; Річний звіт НБУ за 2002 рік. — С. 53; Річний звіт НБУ за 2003 рік. — С. 59.

У загальній сумі зовнішнього боргу збільшується частка заборгованості за приватними запозиченнями уряду на міжнародному ринку капіталів у зв’язку з розміщенням Україною облігацій зовнішньої державної позики, деномінованих в іноземній валюті.

Із загального потоку зовнішніх фінансових ресурсів, що надходять в Україну, слід виділити позики, що надаються по лінії офіційної допомоги розвитку. У межах такої допомоги Україна співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями: Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ), Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР)[2].

Таблиця 8.4

СТРУКТУРА ЗОВНІШНЬОГО БОРГУ УКРАЇНИ В РОЗРІЗІ КРЕДИТОРІВ

Джерело: Річний звіт НБУ за 1999 рік. — С. 63; Річний звіт НБУ за 2000 рік. — С. 57; Річний звіт НБУ за 2001 рік. — С. 60; Річний звіт НБУ за 2002 рік. — С. 54; Річний звіт НБУ за 2003 рік. — С. 59.

Міжнародні фінансові організації надають урядам країн-позичальників кредити на підтримку платіжного балансу, національної валюти, фінансування дефіциту державного бюджету, критичного імпорту, проектів, що сприяють соціально-еконо­мічному розвитку. Особливість цих кредитів полягає в тому, що міжнародні фінансові організації не ставлять собі за мету максимізувати прибуток, а зосереджують свої операції у тих сферах, які можуть забезпечити трансформацію і розвиток економіки. Кредити у більшості випадків довгострокові. Однією з важливих рис кредитів міжнародних фінансових організацій є те, що вони мають як економічний, так і політичний характер, оскільки отримання таких кредитів характеризує надійність країни позичальника, міжнародне визнання її кредито- і платоспроможності, являє собою певну гарантію для інших кредиторів, відкриває країні-позичальнику доступ до запозичень на світовому ринку капіталів за сприятливими умовами.

Кредитування міжнародними фінансовими організаціями ок­ремих країн здійснюється на умовах кредитування їх як членів цих організацій. Україна ще в грудні 1991 р. першою з усіх створених держав СНД звернулася до МВФ та МБРР з проханням про надання їй членства в цих організаціях. Рада керуючих МВФ задовольнила це прохання й ухвалила відповідну резолюцію 27 квітня 1992 р. 3 вересня 1993 р. Україна стала 168-м членом Фонду і, отримавши формальне право на приєднання до групи Світового банку, того ж дня стала 167-м членом МБРР.

Згідно з Законом України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій» Національний банк України виступає як банк-депо­зитарій будь-яких сум Фонду, Банку, Корпорації, Асоціації та Агентства на території України.

Національний банк України виступає розпорядником кредитів, отриманих від МВФ. Погашення та обслуговування цих кредитів здійснюється за рахунок коштів Національного банку України.

Для отримання кредиту кожна країна — член МВФ повинна:

звернутися у Фонд з переконливими доказами того, що вона має потребу в його ресурсах для фінансування дефіциту платіжного балансу;

продемонструвати, яким чином вона збирається розв’язати власні проблеми і забезпечити погашення кредиту.

МВФ повинен переконатися, що країна, яка звернулася за кредитом, зможе виконати свої зобов’язання щодо погашення заборгованості перед Фондом. Крім того, умови, які висуває МВФ, повинні гарантувати, що політика, яку проводить країна, у допустимі строки приведе до досягнення стабільного платіжного балансу і стабільного економічного зростання. У міру необхідності країна зобов’язана вживати заходів щодо структурної трансформації економіки.

Рішенню про надання кредиту передує розроблення МВФ і урядом країни-позичальника програми (меморандуму) економічної політики. При вирішенні питання щодо доцільності надання кредиту Рада директорів МВФ затверджує угоду про виділення кредиту. Затвердження угоди гарантує надання лише першого траншу кредиту, тому що характерною рисою кредитів МВФ є обумовлений характер їх надання. Під обумовленістю розуміється залежність отримання чергового траншу (або кредиту в цілому) від виконання країною-позичальником умов надання поперед­нього. Протягом усього строку кредитування місія (експерти) МВФ постійно відвідує країну-позичальника з метою вивчення економічно-політичної ситуації та інспектування процесу реалізації програми кредитування.

Етапи співробітництва України з МВФ. На першому етапі
1994—1995 рр. Україна отримала від МВФ кредит за Програмою фінансування системних перетворень (STF) двома траншами на суму 763,1 млн дол. США для підтримання платіжного балансу. Метою даного кредиту було визначено пом’якшення економічної кризи.

На другому етапі 1995—1998 рр. Україна отримала від МВФ кредити на загальну суму 1935 млн дол. США за трьома річними програмами Stand-by для підтримання курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу. Метою кредитів підтримки (Stand-by) було визначено подолання кризового стану виробництва і перехід національної економіки у фазу поступового економічного зростання.

На третьому етапі 1998—2002 рр. Україна отримала кредити за Програмою розширеного фінансування (EFF) на суму 1591 млн дол. США для поповнення валютних резервів НБУ. Метою кредитів за Програмою розширеного фінансування була визначена реалізація фундаментальних структурних реформ.

Конкретні умови надання кредитів на всіх етапах співробітництва України з МВФ передбачали проведення урядом і Національним банком комплексу заходів у сфері грошово-кредитної, фіскально-бюджетної, валютної, цінової, структурної політики, зокрема приборкання інфляції, збільшення валових міжнародних резервів, лібералізація валютного ринку, скорочення бюджетного дефіциту і негативного сальдо платіжного балансу, зменшення заборгованості держави по заробітній платні, пенсіях і соціальних виплатах, реформування бюджетної і податкової систем, прискорення приватизації, реформа земельної власності тощо.

Національний банк України бере активну участь у розробленні і практичній реалізації політики України стосовно МВФ, Світового банку, інших міжнародних інституцій. Ця політика спрямована на забезпечення сприятливих для України умов залучення зовнішніх фінансових ресурсів. Підтримуються регулярні контакти НБУ з МВФ. На зустрічах з місіями МВФ розглядаються такі питання:

хід реалізації програми заходів у сфері грошово-кредитної політики, розвитку грошового і фондового ринків, реформування банківського сектору;

удосконалення системи банківського нагляду і платіжної системи;

динаміка і прогноз платіжного балансу;

приєднання України до Спеціального стандарту поширення даних (ССПД)[3];

консультації з проблем резервних вимог, управління ліквідністю, консолідованого банківського нагляду тощо.

Національний банк України бере участь в управлінні кредитами, які надає Україні Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР)[4] згідно з відкритими кредитними лініями, спрямованими на розвиток малого та середнього приватного підприєм­ництва (МСП). Першу угоду про відкриття в Україні кредитної лінії (МСП-1) обсягом 121,2 млн дол. США підписали Уряд України, НБУ та ЄБРР у 1994 р., другу угоду (МСП-2) обсягом 88,3 млн дол. США — у 1998 р. (освоєння кредитної лінії МСП-2 розпочалося у 2000 р.).

Кошти за кредитними лініями, відкритими НБУ, спрямовуються на подальше кредитування економічно перспективних проектів у сфері малого та середнього бізнесу через уповноважені комерційні банки, які відповідають установленим ЄБРР критеріям. Повноваження відбору проектів з метою отримання позичок віднесено до компетенції уповноважених банків-учасників.

Ризики, пов’язані із кредитуванням за кредитною лінією ЄБРР, розподіляються між учасниками процесу кредитування: ЄБРР, НБУ, комерційними банками і кінцевими позичальниками (бенефіціарами). Оскільки кредитну лінію ЄБРР відкрито під гарантію Уряду України, за якою Уряд у разі недостатньої кількості коштів НБУ зобов’язаний повернути кредит, то за ЄБРР залишається лише ризик країни, тобто ризик того, що країна не зможе виконати своїх зобов’язань щодо погашення зовнішнього боргу. НБУ бере на себе ризик неповернення кредиту уповноваженим банком-учасником. Для покриття такого ризику НБУ створює спеціальний резервний фонд (за рахунок маржі між процентними ставками за наданими кредитами і кредитами, отриманими від ЄБРР). Комерційні банки беруть на себе ризик банкрутства клієнта (бенефіціара). За бенефіціаром, що працює у нормальному режимі, залишається валютний ризик, оскільки кредит надається і має повертатися в іноземній валюті.

Для управління та адміністрування всього процесу кредитування за кредитними лініями в Національному банку створено спеціальний підрозділ — Групу управління проектами міжнародних кредитних ліній. Група перевіряє заявки на отримання кредиту для визначення їх прийнятності за критеріями ЄБРР і здійснює контроль за видачею, використанням і поверненням позик, аналізує місячну і щоквартальну звітність банків-учасників і бенефіціарів, готує звіти для ЄБРР та НБУ щодо впровадження кредитної лінії.

Національний банк України відносно уряду виступає в ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету та позабюджетних фондів, і тому в процесі управління зовнішнім державним боргом НБУ виконує функції платіжного агента уряду. У Національному банку України відкрито на ім’я Державного казначейства рахунок коштів державного бюджету в іноземній валюті (валютний рахунок) для обслуговування зовнішнього боргу. Для проведення платежів з погашення та обслуговування боргу Державне казначейство перераховує кошти в націо­нальній валюті з єдиного казначейського рахунка Націо-
нальному банку для закупівлі іноземної валюти, яка потім зараховується на валютний рахунок Державного казначейства. За дорученням Державного казначейства НБУ здійснює платежі на користь іноземних кредиторів і списує суму перерахувань з валютного рахунка Державного казначейства.

НБУ як провідник грошово-кредитної політики, банкір уряду і орган валютного регулювання та контролю бере участь у розробленні стратегії державних зовнішніх запозичень, здійснює моніторинг та аналіз боргової ситуації, забезпечує надання Світовому банку звітності про зовнішній гарантований і негарантований державою борг.

Національний банк бере також участь в управлінні зовнішнім боргом шляхом реєстрації приватних не гарантованих державою позик. Згідно з чинним положенням Національного банку України резидент-позичальник (юридична особа чи фізична) зобов’язаний до фактичного отримання коштів за кредитом, залученим від нерезидента в іноземній валюті, зареєструвати кредит­ний договір у відповідному територіальному управлінні НБУ. Сутність реєстрації полягає в тому, що вона має, по-перше, обліковий характер і її метою виступає визначення обсягу приватного не гарантованого державою зовнішнього боргу, а по-друге, контролюючий характер, тому її метою виступає також контроль за рухом капіталу і, зокрема, за відпливом капіталу з країни при погашенні кредитів.

У процесі реєстрації договорів установи НБУ особливу увагу приділяють розміру процентної ставки, за якою передбачається залучення коштів резидентам від нерезидентів.

Якщо кредит надається резиденту в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют та банківських металів, то процентна ставка за кредит не повинна перевищувати розміру мак­симальної процентної ставки, що встановлюється правлінням НБУ. Підставою для визначення цієї максимальної процентної ставки слугує вартість державних запозичень на зовнішніх грошових ринках. По кредитах, які надаються резидентам в іноземній валюті 2-ої групи Класифікатора, процентна ставка не повинна перевищувати розміру середньозваженої процентної ставки, за якою надаються кредити суб’єктам господарювання на внутрішньому грошовому ринку.

Обслуговуючі уповноважені банки здійснюють операції за залученими від нерезидентів кредитами лише на підставі реєстраційного свідоцтва НБУ. Банки як органи валютного контролю повинні відстежувати використання кредитів за цільовим призначенням, передбаченим у договорі, а головне — контролювати погашення кредиту і сплату процентів за користування кредитом. Зокрема, вони контролюють, щоб сума іноземної валюти, перерахована нерезиденту у погашення кредиту, не перевищувала обсяг фактично одержаного кредиту, а сплата процентів за кредит не перевищувала суми, передбаченої в договорі.

Якщо кошти кредиту, залучені від нерезидента, не надходять на рахунок українського банку, а використовуються за кордоном і там же погашаються, то резидент-позичальник повинен одержати спочатку індивідуальну ліцензію НБУ на відкриття рахунка в іноземному банку, а потім обов’язково зареєструвати кредит в НБУ.

У 2003 р. Національним банком України було зареєстровано 1251 кредитний проект на одержання резидентами кредитів в іноземній валюті від нерезидентів на суму 6,7 млрд дол. США. Процентна ставка за більшістю кредитів не перевищувала 10 % річних.