8.4. Різноманітність моделей ринкової організації господарства

світ дрібних незалежних господарських одиниць без монополій і без великих утворень капіталу"^66}.

Тому, реформуючи економіку України, слід вести мову не про "перехід до ринку" взагалі, а про впровадження певної конкретної її моделі, яка б відповідала умовам розвитку саме України, а не Швейцарії, Німеччини, Чілі, Канади чи Китаю. Вибір правильної моделі визначить і її конкретні засоби, механізм і рушійні сили, які слід включити, щоб досягти необхідного ефекту. Якою ж повинна бути ця модель?

У перші роки державотворення в Україні ейфорія свободи, під­силена некомпетентністю новітніх політиків, сприяла відродженню вже присипаної нафталіном ідеї "вільного ринку". При цьому було забуто (а може, і не знано), що класично описана А.Смітом ринко­ва саморегульована економіка була лише етапом у розвитку ринкової економіки взагалі. Вона відповідала саме тим умовам, які її породили і які вона обслуговувала. А саме:

1. Суспільне виробництво в той час являло собою сукупність величезної маси відносно невеликих за розмірами і відокремлених одне від одного виробництв.

2. Пануючою формою власності була приватна індивідуальна в двох її видах: трудова і нетрудова.

3. Користування суспільними товарами ще не набуло такого значення, як в сучасну епоху. Отже, не було нагальної потреби регулювати їх споживання суспільством.

4. Суспільні потреби ще не вийшли за межі індивідуальних приватних господарств, і конфлікти, які виникали на їхній основі, не загрожували основам існуючого ладу.

За цих умов найбільш ефективною формою економічних зв'язків між великою кількістю дрібних, економічно відокремле­них товаровиробників міг бути лише ринок з його механізмом саморегулювання відповідно до смітовського принципу "laissez -faire" що означає "віддати події на їх природний плин". До того ж не слід забувати, що , по-перше, у 18 ст., тобто в період становлення капіталізму, філософія вільного ринку служила могутньою ідеологічною зброєю в боротьбі проти "божественного права" королівської влади вершити будь-які справи, в тому числі й економічні. По-друге, власність на засоби виробництва на той час набула широкого розповсюдження, й забезпечення власних матеріальних інтересів ототожнювалося з діяльністю в інтересах суспільства.

166J Селигмен Б. Основньїе течения современной зкономической мьісли (пер; с англ). - М.: Прогресе, 1968. - С 229.

При всьому цьому навіть у найсприят­ливіші часи ідея вільного ринку не була безапеляційною. Так, ще Роберт Мальтус у трактаті "Досвід про закон народонаселен­ня" (1798р.), висловлюючи сумнів щодо оптимістичної віри А.Сміта в саморегулювання -економічних пропорцій лише за допомогою "невидимої руки" ринку, доводив, що при відсутності спеціальних заходів з боку держави неконтрольоване зростання народонаселення приведе до перенаселення й зубожіння суспільст­ва, краху всієї економічної системи. А Карл Маркс у своїй теорії додаткової вартості довів, що механізм "вільної гри ринкових сил", до крайніх меж загострюючи внутрішні суперечливості капіталіз­му, неминуче формує умови переходу до нового суспільного ладу, де макроекономічні пропорції будуть формуватися свідомо.

Історичний досвід переконливо довів справедливість таких оці­нок можливостей механізму саморегуляції. Зокрема, він показав, що вільна гра ринкових сил (конкуренція, вільне ціноутворення) як породження дрібного, економічно відокремленого приватного виробництва, об'єктивно (особливо вільна конкуренція) ^завдяки концентрації і централізації капіталу, веде до виникнення велико­го виробництва і його монополізації. Велике ж виробництво, монополізм, виникнувши, ставлять нові вимоги до ринкового середовища, яке їх обслуговує. По-перше, велике й складне вироб­ництво не може ефективно розвиватися без його певного регулю­вання. По-друге, монополізм зі своєю спрямованістю на монополь­ний прибуток вступає у протиріччя з вільною грою ринкових сил.

Одночасно з цим, вдосконалення технології виробництва при­вело до ускладнення машин і їхнього подорожчання, що збільшило потреби підприємців у капіталі. Це послужило поштовхом до утворення акціонерних товариств, що з одного боку, значно розширило фінансові можливості підприємств, а з іншого, сприяло подальшій концентрації виробництва й капіталу. Останнє ж об'єктивно обмежувало сферу вільної гри ринкових сил.

Отже, слід констатувати, що в процесі свого подальшого роз­витку реальні економічні системи все більше віддалялися від ідеальної ринкової моделі. Передбачення про атомізованість ринку й відносну рівномірність у розподілі економічної сили діючих суб'єктів - що виступало одним із вихідних постулатів теорії А.Сміта - прийшло у протиріччя з життям. Практика показала, що виникло істотне розходження між теоретичною моделлю й реаліями ринку, оскільки, і це в свій .час довів відо­мий український економіст М.Туган-Барановський, інститути приватної власності на засоби виробництва за своєю природою

економіка, практичний відхід реальних економіч­них систем від смітовського ідеалу примусили вчених переглянути погляди на роль і місце ринкової економіки в процесі суспільного відтворення. В результаті цього виникають теорії, в яких усе менше говориться про "невидиму руку" ринку і все більше робиться наголос на тому, що вільний ринок з його саморегулюючим механізмом - це історично пройдений етап, що в нових умовах ринок сам по собі неспроможний забезпечувати високу ефективність економіки й вирішувати низку сучасних проблем (соціальних, екологічних), які особливо загострилися в кінці 19 ст. і не знімаються з порядку денного протягом всього 20 ст. Виникає об'єктивна потреба в певних позаринкових методах регулювання економіки.

Одним з визначних теоретиків регульованої економіки став ан­глійський економіст Джон Мейнард Кейнс. У своїй головній праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1930р.) він обґрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення держав­ного регулювання ринкової економіки. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найважливішим об'єктом - ресурси інвестицій і процентні ставки. Кейнсіанська концепція зайнятості й стабілізаційної політики тривалий час домінувала в макроекономічних переконаннях більшості економістів, була покладена в основу багатьох моделей державного регулювання економіки країн капіталістичного світу в період після другої світової війни.

Ідея позаринкового макрорегулювання економіки, включаючи навіть її планування, була підтримана й іншими відомими вчени­ми-економістами. Зокрема, таким представниками історичної школи політекономії, як В.Зомбарт (1863-1941рр.) і М.Вебер (1864-1920рр.), теоретиками інституціоналізму У.Мітчелом, Дж. Гобсо-ном (1868-1940), Дж. Гелбрейтом, представниками інших течій та шкіл економічної думки Заходу, представником ліберально-реформістського напрямку - американським економістом Б.Селігменом (нар. 1912р.). Останній, полемізуючи з відвертим прихильником вільного ринку, представником австрійської школи Ф.Хайєком, писав, що "у теперішній час господарська структура настільки складна, що держава повинна проявляти турботу про правильне функціонування економіки"^67]. Продовжуючи цю думку, російські економісти М.Шмельов і В.Попов стверджують, що в чистому вигляді цілком нерегульованого ринку немає сього­дні в жодній країні^68}. Серед Українських економістів послідовним прихильником, регульованої ринкової економіки е професор Львівського університету С.Мочерний Ј693 .

Наведена аргументація дозволяє зробити ви­сновок, що основою сучасного високоефективно­го виробництва може бути не просто ринкова економіка, а лише регульована ринкова економіка. Проте і визнання того, що необхідно формувати регульовану ринкову економіку, - теж досить абстрактна формула. В світі існує багато країн, які сповідують цей принцип, але мають малоефективну економіку й багато невирішених соціальних проблем. Річ у тім, що механізм регулювання економічної системи - досить складне утворення, в якому, по-перше, повинно знайти відображення оптимальне співвідношення між ринковими та позаринковими регуляторами; по-друге, - чітке визначення важелів і чинників позаринкового регулювання. Саме це визначається конкретними умовами тієї чи іншої країни.

Тому за наявності спільних закономірностей, характерних для регульованої ринкової економіки взагалі, можуть існувати (й існують) різні конкретні моделі й застосування. Саме ці конкретні моделі й повинні відобразити специфіку (економічну, соціальну, історичну, національну і т.д.) даної країни. Саме це є причиною того, що, як уже зазначалося, в світі склалося декілька відмінних один від одного різновидів (моделей) регульованих ринкових економік.

Отже, узагальнюючи сказане, можна зробити висновки:

1. Поняття "ринкова економіка" відображає загальну, абстра­ктну модель господарювання в умовах товарного виробництва.

2. Ця абстрактна модель виступає в двох основних формах: са­морегульована і регульована ринкова економіка.

3. Абстрактна модель, коли вона накладається на певні еконо­мічні реалії, набуває конкретних форм.

Ї671 Селигмен Б. Основньїе течения современной зкономической мьісли. -

М.ІПрогресс, 1968. -С.229.

*681 Шмелев Н., Попов В. На переломе: зкономическая перестройка вСССР. -

М.,1991.

[69] Мочерний С. До якої системи прямувати? // Економіка України, 1993, №6.

Схема 70 Типи і моделі ринкової економіки

Саморегульована економіка у формі ві­льного ринку була однією з перших конк­ретних моделей ринкової економіки. Вона, як вже зазначалося, відповідала невеликому, заснованому на приватній власності на засоби виробництва, відокремленому виробництву. Поглиблення суспільного поділу праці, концентра­ція і централізація виробництва, а на цій основі і його монополі­зація, викликали до життя новий тип економіки - регульовану економіку. Механізм ринкового саморегулювання^ економічних процесів доповнюється спочатку регулюванням з боку монополій з метою забезпечення монопольного прибутку, а потім і держа­ви. В поле зору державного регулювання потраплять соціальні процеси.

Поступово на цій основі формується ідея соціально-ринкового господарства, яка після другої світової війни знаходить своє втілення в конкретних економічних моделях Німеччини, Австрії, Швеції та ряді інших країн. Створити соціально-орієнтовану ринкову економіку обіцяють і в Україні сучасні її реформатори. Тому питання, що вона собою являє і наскільки такі обіцянки є реальними, досить актуальне, бо відповідь на нього розкриває перспективи розвитку країни.

Концепція соціально-ринкового господарства виходить з того, що приватне господарство, функціонуючи лише за законами ринку, приходить у протиріччя з соціальною справедливістю і, через загострення протиріччя між суспільним характером вироб­ництва й приватним привласненням його результатів, провокує неефективне функціонування економіки. Основна ж ідея соціаль­ного ринкового господарства полягає в тому, що принцип ринкової свободи повинен бути взаємопов'язаним з підтримкою соціаль­ної гармонії. Така гармонія досягається спеціальним механізмом. А саме: економічне регулювання і координація діяльності відбува­ється в першу чергу через ринок, в разі ж виникнення загрози, що розвиток ринкових процесів приведе до соціальне небажаних і несправедливих наслідків, держава втручається з тими чи іншими корегуючими заходами. Отже, соціально-ринкове господарство являє собою не що інше, як проміжну модель між чисто ринковою і централізовано-регульованою системами економіки. Ринкове господарство тут виступає як основа економічної системи. Але воно діє не самостійно, а свідомо регулюється державою.

Чи можливо таку модель ринкового господарювання запрова­дити в сучасних умовах в Україні? Питання не риторичне тому, що, по-перше, виникненню соціально-ринкового господарства на Заході передували досить суттєві соціально-економічні процеси. А саме: дрібне відокремлене приватне виробництво поступалося місцем великому виробництву з передовими технологіями і макси­мально інтегрованому на всіх рівнях; індивідуальна приватна

Соціально-економічні й політичні процеси, які відбуваються в Україні, за своїм характером не формують поки що умов, за яких би могла ефективно функціонувати класична соціально-орієнтована ринкова економіка. Чому? По-перше, в результаті обвального роздержавлення й кримінального характеру приватизації загаль­нонародної власності руйнується державний сектор, система управління народним господарством, відбувається не завжди обґрунтоване розукрупнення виробництва, колективна власність на засоби виробництва замінюється індивідуальною приватною. По-друге, економіка знаходиться в глибокій економічній кризі, яка посилюється кризами фінансово-кредитною, енергетичною й екологічною. По-третє, соціально-політична нестабільність робить неефективними будь-які способи державних органів керувати соціальними процесами.

За цих умов існуючу в Україні соціально-економічну систему слід, очевидно, спочатку трансформувати в нормально регульовану ринкову систему (планово-регульовану), а потім формувати її соціальний характер. Але оскільки соціально-економічні моделі господарювання формуються під впливом не лише економічних факторів, а й знаходяться під сильним впливом політики, моралі, культури, типу людської поведінки, соціальних та інших факторів, цей процес не може йти шляхом механічного копіювання жодної з відомих західних чи азіатських моделей. Модель ринкової еконо­міки України не може бути суто німецькою, японською чи амери­канською. Для визначення її форми необхідна кропітка діяльність по врахуванню економічних, соціальних, політичних, національ­них та інших особливостей саме України.