Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

9. 1. Розкол соціал-демократії. В. І. Ленін

Розкол соціал-демократії. В. І. Ленін

Однією з найважливіших особливостей В. І. Леніна як теоретика є спрямованість на організаційну діяльність, на пролетарську революцію, обґрунтування її актуальності. У нього політика — концентрований вираз економіки. Він революціонер за характером, але його революційність ґрунтується на дослідженні економічної, соціальної ситуації у світі, у групі країн, у конкретній країні. Особливе місце посідає ситуація в Росії.

В. І. Ленін — один з теоретиків, які піддали обґрунтованій критиці концепцію «першорядного російського соціалізму». Цьому присвячені його праці 1890-х років, в яких стверджується, що помилковою є теза, що капіталізм у Росії — гість, запрошений насильно, що він — «мертвонароджене дитя».

Найважливіше значення має аналіз аграрних відносин (тут — підвалини «російського соціалізму»). У сільському господарстві посилилися ринкові відносини. Тут уже з’явився функціонер індустріалізму — підприємець-куркуль і пролетар. Але до цих нових суперечностей додається тягар кріпосницьких пережитків у формі залишків громади, поміщицького землеволодіння, викуп­них платежів, низької агрокультури, минулих традицій
і звичаїв. Аграрне питання залишається важливим і в працях Леніна першого десятиріччя XX ст., але вже у зв’язку з революцією 1905 р.

Перша світова війна, прихід якої II Інтернаціонал передбачив у резолюції Базельського конгресу 1912 р.
і попередив войовничі сили в тому, що пролетарі не стрі­лятимуть один в одного, а зметуть уряд, що розпочав кри-ваву бійню, насправді розколола соціал-демократичний світовий рух на антагоністичні сторони: «захисників батьківщини» і революціонерів — повалювачів імпе­ріалістичних сил. В. І. Ленін очолює других. Вихідна теза його ідеології — світова війна є віддзеркаленням світової революційної ситуації, відхід з історичної арени капіталізму. Росія — органічна частина світового господарства, революційна ситуація тут найбільш зріла.

Звичайно, брати до уваги цю погрозу силам світового імперіалізму соціал-демократів, об’єднаних у II Інтернаціоналі, ніхто не став, уважаючи її містифікацією. Цій події практично не було приділено уваги, і війна, небачена за своїми масштабами, почалася. Пролетарі почали вбивати пролетарів. Але в деяких питаннях Базельський конгрес 1912 р. відбивав реальні процеси, що відбувались у житті значної частини держав світу. Під час аналізу умов, які виникли в економіці, було встановлено, що для кінця XIX ст. стали характерними кардинальні зміни в економіці, техніці, технології, науці, організації та структурі виробництва як на макро- так і на мікрорівні. Залишилась у минулому економічна теорія і її догмат про місце і роль егоїзму у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. На арену вийшов взаємозв’язок зростання багатства і людини, державного регулювання соціальних проблем, дослідження інституціональних утворень. З’явилися полі­тичні об’єднання і їхні представники в парламентах, зміцніли і стали могутньою силою професійні спілки, що захищають інтереси класу, народженого індустріалізмом, — пролетаріату.

У соціал-демократичних колах відбувся розкол через суперечності щодо шляхів і цілей майбутнього людства. Якщо представники напрямку, що метою своєї діяльності вважали збереження гасла «воля, рівність, братерство» і соціальне партнерство, бажали діяти за допомогою еволюційних перетворень, то деяка їхня частина, що відбивала національні особливості індустріально-технологічної революції в країнах, подібних до Росії, пішла шляхом революційного повалення політичної, економічної, світогляд­ної системи капіталізму.

Цей розкол — явище всесвітньо-історичне. Він знаменує нову епоху — епоху історичних експериментів, що призвели до тяжких випробувань для багатьох народів.

До аналізу імперіалізму Ленін звернувся на початку Першої світової війни. Про те, що вона матиме імперіалістичний характер, точно і ясно зазначено в «Базельському маніфесті». Він оцінює саме ті конкретні конфлікти інтересів, що призвели до війн 1812 р. і 1914 р. Маніфест говорить, що це — конфлікти на ґрунті капіталістичного імперіалізму: конфлікт Австрії і Росії через «перевагу на Балканах»; Англії, Франції і Німеччини — через їхню «завойовницьку політику в Малій Азії»; Англії і Німеччини — через їхній «загальний антагонізм». Є також прибічники думки, що війна почалася тоді, коли Вільгельм ІІ заявив, що могутність Німеччини — на морях. Цього не могла проігнорувати Великобританія.

У Маніфесті дається визначення сучасному капіталізму — капіталістичний імперіалізм. Імперій в історії європейської цивілізації було чимало: Олександра Македонського, багатонаціональна Римська, Карла Великого, Британська, Російська, Австро-Угорська, Наполеонівська, Прусська. Але це були імперії адміністративно загарбницькі, авторитарні. Вони — результат переділів, викликаних загарбницькими війнами.

Створюється світове господарство, а значить війна 1914 р. — світова війна. Економісти Європи, насамперед Англії, Німеччини, Франції, Італії, почали дослідження даного феномену в самому кінці XIX ст. і першому десятиріччі XX ст. Так, дослідження В. Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1898), А. Гобсона «Імперіалізм» (1902), Р. Гільфердінга 1910 р. належать до першого десятиріччя XX в.

1915 р. В. І. Ленін досліджує цю проблему в популярному нарисі «Імперіалізм як новітній етап капіталізму». Звернімо увагу, що «новітній етап» — це ще не «вищий етап». Було виконано значну роботу, проаналізовано величезний статистичний і теоретичний матеріал, проте все розглядалося з позицій марксистського методу — діалектичного й історичного матеріалізму.

Незважаючи на політичну заангажованість вихідних позицій у дослідженні імперіалізму як нової стадії капіталізму, В. І. Ленін робить свій значний внесок в економічну теорію. Це стосується насамперед виявлення об’єктивних економічних засад руху капіталізму. К. Каутський у своїй теорії «ультраімперіалізму» доходить висновку, що це — витискання «боротьби національного фінансового капіталу між собою» і його заміна «спільною експлуатацією світу міжнародним фінансовим капіталом», тобто ультраімперіалізм — це політика міжнародного фінансового капіталу стосовно до аграрних країн.

Оскільки вільна конкуренція виступає характерним явищем, то під її впливом індустріальна технологічна революція реалі-
зується в неодмінній концентрації виробництва, у появі і розвитку великих виробничих, торгових, банківських, фінансових об’єд­нань і неминучого результату їхнього панування — монополізму. Тому капіталістичний імперіалізм — продукт ринкових відносин в умовах їхнього поширення на всі сфери виробництва, розподілу, обміну і споживання. Очевидно, значну роль тут відіграє державна політика, що враховує національні особливості. Тому російський феномен Ленін визначав як військово-феодальний
імперіалізм-царат.

Якщо інші дослідники імперіалізму національні відмінності ігнорують, то В. І. Ленін їх яскраво відзначає. Так, імперіалізм США, Німеччини, Японії він характеризує як породження стрімкого розвитку індустріалізму. На цій основі виникає проблема ринку збуту, ринку попиту. Вони економічно, технологічно, технічно, організаційно сильні, але світ аграрних країн уже поділений між Англією, Росією, Францією.

Виділяється італійський імперіалізм — «злидарський імперіалізм», злиденний народ, величезна еміграція. На цих підставах народжується італійський фашизм: «чому нам нічого з пирога не дісталося?».

В. І. Ленін наголошує, що імперіалізм — це нова стадія капіталізму. «Отже, XX століття — поворотний пункт від старого до нового капіталізму, від панування капіталу взагалі до панування фінансового капіталу»[1]. Ленін не перший, хто встановлює нове в розвитку капіталізму. У своїй праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» він посилається на багатьох авторів, виділяючи з них Гобсона, Гільфердінга, деяких німецьких економістів, використовує статистичні матеріали США, Франції, Німеччини, Англії. Про працю Р. Гільфердінга «Фінансовий капітал» він пише: «Цей твір являє собою найвищою мірою безцінний теоретичний аналіз “Новітньої фази в розвитку капіталізму”, — так говорить підзаголовок книжки Гільфердінга»[2].

У визначенні сутності фінансового капіталу Гільфердінг відзначає, що приходить час, коли відбувається злиття промислового і банківського капіталів, об’єктивно породжуючи рух індустріальної технологічної революції. Великі промислові технологічні рішення потребують величезних інвестицій, що концентруються в найбільших банках. Ленін справедливо підкреслює, що спочатку йде процес монополізації, яка виходить з вільної конкуренції як у промисловості, так і в банківській сфері. Цей головний напрямок розвитку — породження нового етапу капіталізму.

«З розвитком банківської справи і концентрації її в деяких установах банки переростають зі скромної ролі посередників у всесильних монополістів, що розпоряджаються майже всім грошовим капіталом усієї сукупності капіталістів і дрібних хазяїв, а також більшої кількості засобів виробництва і джерел сировини в даній країні й у цілому ряді країн. Це перетворення численних скромних посередників у жменьку монополістів становить один з основних процесів перетворення капіталізму на капіталістичний імперіалізм»[3]. Цей висновок В. І. Ленін документально доводить.

У праці багато місць, в яких автор передбачає розвиток явищ у той час мало помітних, але тих, що мають історичну перспективу. Так, цікаві джерела появи теорії «демократизації капіталу», ролі фінансової олігархії і їхніх шахрайських махінацій.

«¼Певна частина роздрібнених дрібних акціонерів не має на практиці жодної можливості брати участь у загальних зборах тощо. Буржуазні софісти й опортуністичні “теж соціал-демократи” запевняють, що чекання демократизації капіталу підсилить роль і значення дрібного виробництва і т. п., хоча насправді це є один з засобів посилення міцності фінансової олігархії. У Німеччині закон не дозволяє випускати акції менш ніж на суму 1000 марок, і німецькі фінансові магнати із заздрістю дивляться на Англію, де закон дозволяє випускати акції в 1 фунт стерлінгів (тобто 20 марок, близько 10 карбованців). Сіменс, один з найбільших промисловців і “фінан­сових королів” Німеччини, заявив у Рейхстазі 7 червня 1900 р., що “акція в 1 фунт стерлінгів є основою британського імперіалізму”»[4].

Дрібні акціонери раптом набули історичного значення. У дослідженні ролі фінансової олігархії В. І. Ленін розглядає систему участі, яка не тільки служить гігантському збільшенню влади монополістів, вона, крім того, дозволяє безкарно чинити будь-які темні і брудні справи й обдирати публіку, тому що керівники «суспільства-матері» формально, за законом, не відповідають за «суспільство-дочку», що вважається самостійним і через який можна все владнати. (Ситуація навколо банкрутства найбільшої у світі компанії «Енрон», що шокувала світ у 2001—2002 р., — яскрава ілюстрація цього ленінського висновку. Так, керівництво перераховувало в «суспільство-дочку» з малими активами значні суми, що приховало в балансі збитковість. А керівництво компанії, знаючи про справжній стан справ та продавши акції компанії заздалегідь, нажили десятки мільйонів доларів.)

Ось визначальний висновок: панування монополій і фінансового капіталу створили матеріальні підвалини соціалізму — усуспільнення виробництва — і носія соціалізму — промисловий пролетаріат. Висновки Леніна про те, що імперіалізм є передумовою пролетарської революції, мають відоме обґрунтування щодо даного часу. Так, загнивання капіталізму характеризує вивезення капіталу в інші країни, хоча проблем щодо інвестицій у власній країні чимало, оскільки норма прибутку не стимулює їх використання в даній країні. М. Блауг у праці «Економічна думка в ретроспективі» критикує В. І. Леніна за те, що він нібито шукав причину вивезення капіталу, а саме — його твердження, що виве­зення здійснюється в колоніальні, слаборозвинуті країни. Насправді вивезення капіталу з Франції, Німеччини в країни Азії, Африки й Австрії становило для Франції лише 24 %, Німеччини — 21 %. «Вивезення капіталу, — пише Ленін, — стає засобом заохочення вивезення товарів за кордон». Це простежується і сьогодні.

Варто зауважити, що подібною упередженістю страждають багато істориків і економістів щодо оцінки теоретичного скарбу В. І. Леніна. Проте немає сумніву в правильності висновку про економічний розподіл світу між союзами капіталістів. Немає сумнівів і в тому, що індустріальні країни прирекли народи багатьох країн на животіння й зубожіння. Золотий мільярд — реальність наших днів, коли глобалізація стала реальністю. Це — індустріальна цивілізація.

Ленін виступає як фанат індустріалізму. У ньому він бачить ту силу, що здатна здійснити споконвічне сподівання людства — побудувати суспільство соціальної справедливості. Суспільство, в якому не буде диференціації станової, расової, політичної, економічної, тобто комунізм. «Справа буржуазії розвивати трести, заганяти дітей і жінок на фабрики, мучити їх там, розбещувати, прирікати на крайню нужду. Ми не “вимагаємо” такого розвитку, не “підтримуємо” його, ми боремось проти нього. Але як боремось? Ми знаємо, що трести і фабрична робота жінок прогресивні. Ми не хочемо йти назад до ремесла, до монополістичного капіталізму, до домашньої роботи жінки. Вперед через трести тощо і далі до соціалізму», — пише Ленін.

У Леніна періоду Першої світової війни є і суто економічні роботи. 1915 р. у працях «Нові дані про закони розвитку капіталізму землеробства» та «Капіталізм і землеробство в США» він досліджує на основі марксистської концепції земельну ренту і ціну землі як капіталізованої ренти з капіталістичним усуспільненням виробництва; пише про найману працю як вихідний принцип організації капіталістичного виробництва. Разом з тим ці праці мають значення з позицій економічної історії і певною мірою з позиції економічних учень, насамперед у сфері статистики.

Розглядаючи тезу статистичної обробки економічного матеріалу, В. І. Ленін підкреслює, що класифікація, що групує землеробські домогосподарства за показником володіння кількістю землі, не може дати реальної картини для економічного аналізу місця і ролі великого виробництва. Особливістю землеволодіння та землекористування в епоху індустріальної технологічної революції є показник його інтенсивності, тобто використання машин, добрив, іригаційних споруджень і вибору об’єкта господарювання. Так, на тихоокеанському узбережжі ферми, що мають незначні земельні угіддя (а це ферми, що виробляють овочі, фрукти), виробляють продукції в грошовому виразі більше, ніж ферми, що мають сотні акрів, але спеціалізуються на виробництві зерна (пшениці). Вони інвестують на акр землі більше, ніж такі самі великі, але тваринницькі ферми. У виробництві вони використовують більше найманої праці на акр.

«Капіталізм зростає не тільки завдяки прискоренню розвитку великих за площею господарств у інтенсивних районах, а й завдяки створенню більших за розміром виробництв, капіталістичних господарств на дрібніших ділянках землі в екстенсивних районах»[5].

Заслуговує на увагу висновок В. І. Леніна про те, що капіталізм у землеробстві перебуває в стадії ближче до мануфактурної, якщо зіставити його еволюцію з еволюцією промисловості, ніж до великої машинної індустрії.

Однак і в промисловості, і в землеробстві зменшується частка саме середніх підприємств, кількість яких збільшується повільніше, ніж кількість дрібних і великих. На великому фактичному матеріалі американської статистики 1900—1910 рр. В. І. Ленін довів, що становище цієї групи вкрай похитне. Вони не мають економічної можливості інтенсифікації виробництва і тримаються тільки за рахунок хижацького використання власних життєвих сил.

Цікавий підсумок аналізу фактичного збору зернових хлібів і його ціни. Так, з 1900 р. до 1910 р. збір зріс на 1,7 %, а ціна збору збільшилася на 79,8 %. Такий «подарунок» одержав робітничий клас США у першому десятиріччі XX ст. Про це свідчить втеча населення із села. З 1900 до 1910 рр. на промисловій півночі сільське населення зросло на 3,9 %, міське — на 29,8 %, на колишньому рабовласницькому півдні — перше — на 14,8 %, друге — на 41,4 %, на заході, що колонізувався, — перше — на 49,7 %, друге — на 89,6 %.

В. І. Ленін підкреслює взаємодію агрокультури й індустріалізму не лише з погляду збільшення капіталовкладень, а й місця розташування і якості земельних ділянок. Це означає технічні зміни в рільництві, інтенсифікацію його, перехід до вищих систем рільництва, посилене вживання штучних добрив, удосконалення знарядь і машин, активізацію їх застосування, збільшення використання найманої праці і т. д.

Отже, індустріальний розвиток охоплює і сільське господарство, виділяючи сільський пролетаріат, обумовлюючи непевний стан середнього селянства, що веде до неприйняття ним капіталістичних зв’язків, робить його союзником промислового пролетаріату.

Аналізу нової стадії капіталізму передувала серія статей, присвячених революційній ситуації як напередодні, так і в ході війни 1914 р. У них Ленін наполегливо проводить ідею невідворотності революції, що захопить насамперед Росію.

Він знову повертається до аграрного питання — «Нові дані про розвиток капіталізму в сільському господарстві» — і тим самим розробляє ідею робочо-селянської революції. Якщо К. Маркс вороже ставився до селянства, вбачаючи в ньому дрібнобуржуазну, контрреволюційну силу, що має антипролетарську сутність, то В. І. Ленін відмовляється від концепції, що носієм соціалізму є продукт індустріального розвитку — пролетаріат, і наполя-
гає, що революція може бути здійснена пролетаріатом у союзі з величезною масою селянства, що характерно і для Росії, і для країн із традиційною економікою. Про таку роль селянства в здійсненні народних сподівань говорили й Чернишевський, Ткачов, народництво. І такий тип революції міг бути в Європі тільки в Росії. Н. А. Бердяєв у праці «Витоки і зміст російського комунізму» (Париж, 1933 р.) піддав аналізу історію соціалістичних ідей у Росії, які були властиві Радищеву, потім Белинському, західникам і слов’янофілам, петрошевцям, Чернишевському, народництву. Показував, що історію пронизує розкол між народом і вищим шаром, між народом і інтелігенцією, що Росія сприйнятлива до західних ідеологій, але переробляє їх з урахуванням російських реалій. Доводив, що в імператорській Росії не було єдиної, цілої культури, що старий режим не мав морального боку. Культурних консервативних ідей і сил у Росії не було. Усі мріяли про подолання розколу і розриву цієї чи іншої форми колективізму. Усе йшло до революції.

У праці «Держава і революція» (1917), як наголошує Бердяєв, Ленін накреслив план революції й організації революційної влади, план, розрахований на довгі роки. Чудово, що він його здійснив; він ясно передбачав, яким шляхом все піде. Він будує теорію ролі держави в перехідний період від капіталізму до ко­мунізму, що може бути більш-менш тривалий. Цього в самого Маркса не було, він не передбачав, яких конкретно форм набере диктатура пролетаріату. Для Леніна марксизм є насамперед теорія і практика диктатури пролетаріату. У «Джерелах і змісті російського комунізму», Бердяєв пише: «Ленін не міг би здійснити свого плану революції і захоплення влади без перевороту в душі народу. Народні маси були соціалізовані й організовані в стихії російської революції через комуністичну ідею, через комуністичну символіку».

У Леніна: «Ми збираємося будувати соціалізм із тими людьми, що були виховані капіталізмом, зіпсовані і розбещені ним, але й загартовані ним же до боротьби». Менталітет — риса інституціональна, його роль і значення в економіці відзначала історична школа Німеччини.

Російська комуністична революція великою мірою була визна­чена війною. Невдала війна створила найбільш сприятливі умови до перемоги більшовиків. Становище тимчасового уряду було настільки важким і безвихідним, що навряд чи можна його суворо судити й обвинувачувати. У цей момент більшовизм, давно підготовлений Леніним, виявився єдиною силою, що, з одного боку, могла закінчити розклад старого і, з другого боку, організувати нове. «Російський перетворений марксизм проголошує панування політики над економікою, силу влади, яке завгодно господарське життя. Соціалістична революція перемогла в країні переважно селянській, де селяни були союзником робітничого класу. А. Грамши написав про Жовтень: «Революція проти Капіталу». Про Леніна казали, що він «мудрий реальний політик», «майстер компромісів», на що Ленін відповів: «Люди, що розуміють під політикою дрібні трюки, що часом межують з обманом, повинні дістати з нашого боку рішучу відсіч. Класи не можна обманювати, політика — не трюкацтво». У політиці Ленін бачив інструмент створення нових економічних відносин. Це чітко відбилось у відомій його формулі: «Політика — як концентрований вираз економіки».

Однією з історичних заслуг Леніна є його теоретичні пошуки значення політики, що відповідає інтересам більшості народів. Він володів даром бачення знакової події у якомусь малопомітному реальному факті, для розвитку якого історично необхідно створення певних умов. Сприяння його самовідтворенню, самоствердженню, перетворення його на елемент нової системи — це положення відкрите Леніним на півсторіччя раніше від концепції Брюссельської школи. Це виявилося найбільше чітко в теорії нової економічної політики — реалізації теорії трансформації капіталізму в новій соціально-економічній ситуації.

Першим, хто назвав В. І. Леніна «генієм», був Л. Д. Троцький. «Але помилки в Леніна були, і дуже великі помилки, відповідні до гігантського розмаху всієї його роботи»[6]. Однією з таких помилок є політика «воєнного комунізму» як відображення концеп­ції К. Маркса і Ф. Енгельса про безтоварність соціалізму. Історія людства, за Марксом, починається, коли йде зі сцени економічна формація і її товарно-грошове виробництво. Але Маркс і Енгельс стверджували, що між капіталізмом і соціалізмом неминучий перехідний період на чолі з диктатурою пролетаріату.

В. І. Ленін разом з більшовизмом цю диктатуру втілює в життя в Жовтні. Спочатку в Росії вона сприймалася з вірою в те, що світова революція почалася. Цей романтизм тривав до 1921 р. Реальний раціоналізм починається з 1921 р., коли поразка революцій у Німеччині, Угорщині, Австрії стала суворою реальністю, що заперечила теорію «світової революції».

У Росії ж починається громадянська війна з її жорстокістю і руйнуванням, з її жахами й злиднями, братовбивством. Брестський мир, селянські повстання в Україні, у центрі Росії, нарешті Кронштадт. Така реальність. Необхідні були як практичні, так і теоретичні рішення.

Що являла собою Росія кінця 1917 р. — початку 1918 р.? Війна потребувала крайнього напруження економіки. Скоротилась промисловість, село залишилося без годувальника, хлібороба, який одягнув солдатську шинель; дуже багато селян полягли на полях боїв чи стали інвалідами. Посилилися злидні сільських середняцьких родин, упав і життєвий рівень міських найманих робітників. Хоча царат і створив військово-промислові комітети, в які ввійшли не тільки підприємці, а й робітники, соціальне становище ставало дедалі напруженішим.

Розлад у верхах влади, брак мотивів у війні, бездарне керування породили в суспільстві настрій і сили до зміни ситуації; до того ж варто врахувати, що в країні сформувалися політичні партії, здатні стати ватажками народних мас, як серед підприємців, так і робітників і певної частини селянства (кадети, есери, соціал-демократи, анархісти, октябристи і т. д.). Реформи були життєвою потребою країни — як економічні, законодавчі, політичні, так і техніко-технологічні.

Лютнева революція виразила і частково реалізувала інтереси підприємництва і певної частини селянства, але не дала селянству полегшення. Гасло продовження війни було найбільшою помилкою цієї демократичної революції. Гасло «земля — селянам, фабрики — робітникам» виразило в тогочасних умовах близьку і бажану, не усвідомлену глибоко і всебічно, мету. Це гасло було популістським і призвело до підтримки масами дій радикальної частини соціал-демократії Росії (РСДРП) у здійсненні жовтневого перевороту, як до 1920 р. кваліфікувалися події 7—8 листопада. З 1920 р. вони дістали назву Велика Жовтнева революція.

Як розвивалися економічні процеси в Росії до 1921 року? Гасло «фабрики — робітникам» означало висловлення недовіри не тільки власникам, а й керівному апарату. А виробництво в умовах, коли керування стало об’єктивним фактором виробництва, повинне неминуче зупинитися. Фабрики й зупинилися — і за окремими галузями, і в рамках народного господарства. А індустріальне виробництво потребувало своєї організаційної форми, вищою з яких є державна власність. Робітничі комітети бралися за керування, через те що фабрики зупинялися. Але потрібні були енергетика, сировина, кваліфікована робоча сила. Націоналізація виступила тут тільки як вимога організаційної форми індустріалізації. До середини 1918 р. були націоналізовані тільки дві галузі: водяний транспорт і цукрова промисловість. У червневому декреті значиться про націоналізацію великих і середніх підприємств у кількості 2000, наприкінці року фактичній націоналізації піддано близько 1000 підприємств.

У тому разі, коли націоналізована фабрика цілком надходить у руки робітників, ми одержуємо стільки фабрикантів, скільки робітників на цій фабриці. Тому, оскільки націоналізований окремий завод чи окрема фабрика, остільки все виробництво є власністю всієї республіки. Так ураховується соціальна проблема: «Заміна приватної власності на державну, що ближче до соціалізму», — говорить Ленін, але береться до уваги й організаційно-технологічне питання. А. Риков це пояснює так: «Принцип організації господарства за виробництвами (галузевий розріз. — Авт.). Він успадкований нами від усього розвитку промислово-господарського життя всіх країн XIX і XX ст. Особливо в останні десятиріччя життя капіталістичного суспільства взяла гору тенденція до об’єднання в гігантські виробничі організації окремих підприємств, де б вони не були розташовані».

Тут чітко виявляється та характерна риса індустріалізму, що породила нову організаційну форму, яка не залежить від соціальних і політичних змін. Якщо у працях з теорії імперіалізму Ленін у синдикуванні, трестуванні підкреслює соціальну рису — усуспільнення виробництва як визначальну умову пере­ходу від капіталізму до соціалізму, то в теорії трансформації він змушений зробити висновок, що синдикування — це нова форма, форма державного капіталізму, остання форма трансформації до соціалізму. Синдикування, трестування в такий спосіб виступає як єдність організаційно-технологічного і соціального, але одна з особ­ливостей вияву цих рис у Росії полягає в тому, що при переході від продукту обміну, товарообміну до грошово-ринкових відносин важливе місце посідає зв’язок промисловості і сільського господарства. Націоналізована промисловість мала бути денаціоналізована, хоч постанови про денаціоналізацію не було. 1922 року Риков говорить: «Перехід до госпрозрахунку, що відбувся у всій промисловості цього року, не міг вилитись у чіткі організаційні форми. Від надмірного з бюрокра­тичними перекрученнями централізму ми відразу перейшли до такої децентралізації, що багато фабрик і об’єднань залишилися самі по собі, і звідси виникла стихійна тяга до самоорганізації, яка спочатку виявлялася в організації синдикатів, потім в організації з’їздів трестування промисловості». Отже, знову синдикування.

Але перед цим рішучим кроком відмови від старої парадигми про безтоварний соціалізм із використанням ринкових відносин були роки її практичної перевірки. Упровадження продуктообміну й у промисловості породило адміністративний розподіл предметів споживання і насамперед продовольства за загальними нормами. Комісія виробила норми постачання робітників — 1 фунт хліба, 0,5 фунта овочів для працюючих 8 годин, чверть фунта додатково за кожну другу годину понаднормових. Для створення продовольчого фонду перейшли до системи обов’язкової розкладки зі здавання хліба і всіх продовольчих продуктів. У зв’язку з цим створили по всій Росії відповідні продовольчі апарати і продовольчі загони.

Робітники відповіли на ці норми масовим невиходом на роботу. Він дорівнював 40 %. Продуктивність праці становила 10—15 % від рівня 1913 р. Частка браку сягала 90—95 %. Відповіддю

на невиходи 21 січня 1920 р. публікується декрет Раднаркому «Про порядок загальної трудової повинності». Дехто з опонентів назвав це каторгою.

Про становище в промисловості в період 1917—1920 рр. свідчать такі факти. Виробництво металу 1918 р. становило 4 % від рівня 1913 р. Промисловість скоротила своє виробництво 1919 р. до 30—40 %, 1921 р. — до 20—25 % від рівня 1913 р. Країна жила ці роки за рахунок запасів царської Росії, а вони закінчувалися.

«А це значить, що щодо економічного життя, щодо постачання населення взуттям, металом, щодо сільськогосподарського виробництва Радянська Росія жила тільки на одну третину проти того, як жила Росія в мирний час. Це може тривати рік або другий. За ці роки ми підбирали старі запаси, ми жили на те, що залишилося нам від попередньої епохи. Але ці запаси виснажуються, і ми з кожним днем і годиною все ближче і ближче підходимо до повної кризи в цих галузях промисловості. Чекати більше не можна жодної хвилини»[7], — пише А. Риков.

Парадигма про безтоварний соціалізм і її реалізація в економіч­ній політиці Радянської Росії призвели економіку до занепаду, катастрофи. Уже у квітні 1920 р. на III Всеросійському з’їзді профспілок А. Риков стверджує: «Економічна розруха досягла до цього часу, і цього приховувати в жодному разі не можна, розмірів дуже широких, безумовно небезпечних для завоювань революції, для існування народу»[8]. Він апелює до зовнішніх обставин — це наслідки імперіалістичної, громадянської війни, бло­кади, «яку дотепер не переживала жодна держава на земній кулі і яку довелося пережити робочо-селянській державі протягом понад двох років».

В. І. Ленін зазначав, що в Росії пролетаріат може перемогти тільки в союзі із селянством, його більшістю. Це політичне завдання, виведене на економічну основу в гаслі «земля — селянам», мало практичний успіх, що реалізувався у створенні робочо-селянської держави. Але економічно замкнути цей союз зі стомільйонним селянством на основі продукту обміну було неможливо. Селянин знає ринково-грошові економічні відносини у зв’язку з міською промисловістю. А промисловість розвалювалася. Вона не продає селянину сільськогосподарських знарядь, мінеральних добрив, ситцю, гасу і навіть сірників. Відповідь селян постала у найгострішій формі: селянин-солдат-людина зі зброєю виступив проти комуністів — ідеологів соціалізму марксистського варіанта: «Ради без комуністів!».

Нова ленінська концепція побудови соціалізму як відповідь на скрутну економічну і соціально-політичну ситуацію в країні виходить насамперед з політичних завдань. Для того щоб відновити союз із селянством, необхідна нова економічна політика. НЕП — поступка селянству в країні, де промисловий пролетаріат, що розкладається через розруху, становить меншість. Союз міста і села на основі ринково-грошових відносин — тепер, а соціалізм як безтоварне суспільство — це справа майбутніх поколінь. Такий головний висновок В. І. Леніна, він уже помітний у його праці 1918 р. «Чергові завдання радянської влади». У ній уже говориться, що основна ланка, за яку необхідно взятися, щоб витягти весь ланцюг, — це торгівля.

Тут же проблема зростання продуктивності праці. Мистецтво керування не є природженою властивістю людей, керування потребує компетентності через найсуворішу організацію і дисципліну трудящих — таке завдання Радянської влади. У цьому вже помітні відмінності теоретичних побудов від зроблених раніше. А Ленін як голова Раднаркому Росії бачив, що цей концептуальний підхід втратив своє практичне застосування в економічній політиці. Треба було ще два роки, щоб викристалізувалась ленінська теорія трансформації, породжена конкретним життям: «Наша помилка була в тому, що ми вирішили зробити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу, але недосвід­ченість привела нас до переконання в помилковості цієї побудови, що суперечить тому, що ми раніш писали про перехід від капіталізму до соціалізму». Але і тут ще наявні елементи політичних проблем як визначального фактора.

Так, у праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» Ленін писав: «Виходить, що в соціалістичному суспільстві буде торгівля, як у первісної людини, що не знала обміну». Отже, бачимо чітко позначений формаційний підхід. Тут ясно виражена наявність саме селянського питання. Селянин відринув стару побу­дову, довів, що вона помилкова. Це найяскравіше відбилось у подіях Кронштадтського повстання. Російська реальність привела Леніна до фактичного заперечення результатів абстрактного методу в політекономічних дослідженнях. Багаторівневість економіки як своєрідність у національному розрізі потребує свого конкретного розв’язання і в економічній політиці — визначеного історичного етапу; її трансформації еволюційним способом. Нині йде трансформація економіки радянського варіанта — командного, авторитарного соціалізму до ринкової соціально орієнтованої чи соціально відповідальної економіки в умовах загальної планетарної трансформації до цивільного інформаційного суспільства з новою економкою. Але вона йде способом еволюційних і насамперед інституціональних змін. Проте і тут помилок теоретичних і управлінських було багато.

Але першим, хто порушує проблеми трансформаційних теоретичних побудов, є В. І. Ленін. Зміна тяжкого становища Росії 1918—1920 рр. турбувала не лише Леніна. Серед дослідників економічних проблем цього періоду виділяються М. Бухарін, Б. Ларін, А. Чаянов. Праці М. Бухаріна «Абетка комунізму» і «Економіка перехідного періоду» були рекомендовані для загальнообов’язкового вивчення молодими комуністами, тобто вони дістали загальноросійського поширення. Дискусія з проблем рин­кових відносин у країні велася дуже активно.

Питання про безтоварний соціалізм чи особливості товарного виробництва за соціалізму проходить через 1920—1930-ті, 1950—1960-ті роки, коли є адепти і першої, і другої течій.
З економістів, сучасників Леніна, виділяється М. Бухарін, який виходить з засновку: «Знайти закон цієї рівноваги і є основна проблема теоретичної економіки». Весь підхід до вирішення основної проблеми — проблема цінності. Закон цінності є закон рівноваги простої системи товарного виробництва. Епоха, «де відбуваються з небувалою швидкістю зрушення соціальних шарів». Відносно «категорії» політичної економіки стає ясно до повної очевидності. Постулат рівноваги недійсний. Немає пропорційності ані між виробництвом і споживанням, ані між різними галузями виробництва. Тому в корені не правильно переносити на перехідний період категорії, поняття і закони, адекватні стану рівноваги. Оскільки замість стихії виступає свідомий суспільний регулятор, остільки товар перетворюється в продукт. У перехідний період відбувається процес самозаперечення грошей. Гроші перестають бути загальним еквівалентом, стають умовним — разом з тим украй недосконалим — знаком обігу продуктів. Заробітна плата стає уявною величиною, зберігається лише її зовнішня лузга — грошова форма; зникає і категорія прибутку.

М. Бухарін робить висновок: перед теорією економічного процесу виникає необхідність переходу до натурально-госпо­дарського мислення. У нього ж можна знайти положення про місце і роль інституціональних інструментів у перехідний період: державна влада є і концентрованим, і організованим суспільним насильством. Ось чому революційна державна влада є могутнім важелем економічного перевороту.

Насильство необхідне для розкладу старої психології в економічно корисних і непаразитарних груп ворожого табору. Воно необхідно і для самих трудящих, і для робітничого класу, що є строкатим за своїм складом, для чого неминуча примусова дисципліна і примусова самодисципліна. Формування нової ментальності складніше в селянства з його соціальною строкатістю, і воно вимагає примусу. Примус — політичний фактор, а політика, зокрема економічна — риса інституціоналізму. Необхідна господарська гегемонія радянської держави.

Тому НЕП розрахований не на вільну гру економічних і політичних процесів, а на посилення ролі державних інститутів.
У цьому ключі визначення основного курсу за Леніним Бухарін зазначає, що за всіх і всяких умов, за будь-якого курсу економічної політики для будівництва комунізму особливими інтересами є інтереси великої промисловості. У цьому — одна з головних умов, які реалізують диктатуру пролетаріату. У цьому — одна з головних умов виробничих і економічних успіхів, досягнутих СРСР. Індустріальною технологічною революцією були створені умови для її успішної реалізації, але найбільше це відбулось за рахунок життєвого рівня народу і насамперед за рахунок села. Село позбавлено приватної власності, цієї основи його боротьби за власні інтереси, через колективізацію: «усі навкруги не моє, а все народне». Держава, партія, ідеологія, менталітет — фактори інституціональні, але саме вони виступили факторами, умовою перетворення Росії сохи на Росію трактора, танка, літака, того величезного морального підйому побудови нового суспільства сталінського соціалізму, який потім пішов з історичної сцени.

Теоретичні пошуки М. Бухаріна в цілому дістали позитивної оцінки В. І. Леніна, але деякі його положення він назвав дитячою грою. Це стосується і його висновків про кінець політичної економії, про аналіз цінностей в умовах перехідного періоду. Але цей час був насичений теоретичною дискусією не тільки з Троцьким, а й широким колом економістів. У цей час Чаянов створює визнану у світі концепцію «криві Чаянова». Але в дискусії непохитні авторитет В. І. Леніна, його талант прозорливості. Він — Учитель з великої літери. Створюється його концепція трансфор­мації, однією з частин якої є вчення про місце і роль грошово-ринкових відносин у цьому процесі. У країнах, де низьким є рівень продуктивних сил і рівень культури в широкому розумінні, де велика питома вага дрібних товаровиробників, економічна рівновага, розширене відтворення може бути реалізоване тільки на основі ринкових відносин за активної ролі держави у формуванні інституціональних факторів як інструментів перетворення, тільки через кооперацію на добровільній основі. Може бути здійснений перехід до технічного металу, хліба, палива, сировини. Ринкові відносини в країні діяли. Так званий вільний ринок існував повсюдно. Його учасниками були дрібні, а також середні підприємства кустарів, дрібних підприємців міста й села. Цілком буржуазний капітал не зникав і не припиняв своєї активності навіть у розпал воєнного комунізму. Але абсолютна величина засобів, що були в його розпорядженні, була порівняно невелика.

Діяльність в епоху воєнного комунізму зводилася лише до спекуляції знеціненими папірцями різних найменувань (царськими, думськими, керенськими, анульованими позиками й акціями). «Реальне підприємницьке нагромадження (на шахрайстві, твердій валюті і т. п.) дореволюційною і новоствореною буржуазією разом призвело до початку нової економічної політики». Раніше ми згада­ли про введення продовольчих норм для робітників. Безумовно, ця норма постачання не могла реалізувати життєвих потреб родини робітника. А. Риков говорить: «Велика кількість робітників купує продукти на вільному ринку і цим втягується в торговий обіг буржуазії. 90 випадків зі 100 припадає на ринкову купівлю продуктів. Робітники багатьох фабрик, коли одержують замість грошових знаків товар, кидають роботу, щоб розпродати його, і перетворюються на торгівців». (Як це схоже на ситуацію в Україні 1993—1999 рр.).

Інфляція досягає зовсім астрономічних показників, іноді обчислюваних фунтами ваги грошей. Ще 1922 р. вартість одного мільйона радянських паперових карбованців старого зразка в перекладі на довоєнний карбованець за всеросійським індексом визначається на 1.ІІ — 2 руб. 23 коп., на 1.ІІІ — 1 руб. 11 коп., на 1.ІV — 51 коп., і це в умовах, коли вже з’являється золотий червінець.

Слід відзначити, що бум інфляції захопив повоєнну Німеччину. Через десятки років він розгорівся до показників Росії 1918—1921 рр. в Україні, Росії, Казахстані, Таджикистані й інших країнах, які переживали трансформацію від командної до ринкової економіки.

Але за інших рівних умов ринкові відносини в Росії після 7 листопада 1917 р. мали місце, однак їхня роль в економіці була незначною. На країну обрушився державний «червоний терор» як адміністративний, так і моральний, ідеологічний. У праці «Абетка комунізму» М. Бухарін прокляв ринкові відносини на комуністичній основі: «¼старе суспільство у його державному, і в його виробничому формуванні розколюється, розпадається до самих низів, аж до самих останніх глибин. Жахливою ціною платить людство за пороки капіталістичної системи. І тільки такий клас, як пролетаріат, клас-прометей, зможе винести на своїх плечах невідворотні муки перехідного періоду, щоб зрештою запалити світильник комуністичного суспільства».

Так, муки пролетаріату Росії — історичний факт, вони стали платою за теоретичні помилки радикалів-соціалістів, яких у Росії було чимало. Серед них провідну роль відіграли російські соціал-демократи, що розкололися на більшовиків і меншовиків.

Боротьба між ними мала далеко не доброзичливий примиренський характер. Більшовики піддали анафемі меншовиків. Ця ідеологічна і політична боротьба загострилася після жовтня 1917 р. У концепції трансформації економіки дискутується місце і роль інституціональних факторів: роль держави, боротьба класів, поле ідеології, національних традицій культурного рівня та ін. У більшовиків диктатура пролетаріату реалізована в Радах, що формують нову законотворчість, адміністративне пробудження у формі конфіскацій, трудової провини, нормування споживання, примусове формування комуністичної ідеології, політики союзу робітничого класу і селянства за умови нейтралізації буржуазії, поміщиків і середнього класу, боротьби з релігією.

Так прагнули більшовики створити нову ментальність широких мас. До певної міри це — переозброєння сільського господарства, що може бути здійснене через індустріалізацію. Зв’язати індустріальну й аграрну технологічну революцію — ось основний шлях виходу із ситуації, породженої старою парадигмою, і руху багатьох поколінь до соціалізму.

1921 рік ще не дав позитивних результатів, але вже 1922 р. країна почала стрімко відроджуватися, хоча виробництво металу на одного робітника 1922 р. становило 14 % від 1913 р. Але країна пішла шляхом розширення лібералізації — у цьому особливість ленінської концепції. Ось один із прикладів, що її віддзеркалюють:

ПРОМИСЛОВЕ ВИРОБНИЦТВО в 1920—1922 рр.

Показник

1920 р.

1921 р.

Перша половина 1922 р.

Вугілля, млн пудів

466

546

321,5

Чавун, млн пудів

7,0

7,9

5,4

Б/п тканина, млн аршинів

153,1

217,0

220,0

1920 р. залишилось усього 15 % довоєнної промисловості, до 1924 р. вона піднялася до 45 %. Заробітна плата коливалася на рівні 65—70 % від довоєнної. Про темпи приросту говорять дані у відсотках до попереднього року: приріст промислової продукції 1925—1926 рр. — 39,3; 1926—1917 — 13,7; 1927—1928 рр. — 13,4; товарної відповідно: 38,5; 13,5; 13,9. Але набуло широкого розмаху посередництво, хабарництво. Відбувався процес утворення «нових власників» на державні засоби, «нової буржуазії».

Таких темпів капіталістичний світ у ті роки не знав. Разом з тим Захід почав занурюватись у світову економічну депресію. Виникла найгостріша потреба в появі нових економічних концепцій, тим більше, що в Європі робились і нові експерименти.
В Італії, Німеччині, Іспанії затверджується панування фашистських режимів під вивіскою корпоративності, національного соціалізму, цієї темної плями в історії Європи.

У СРСР — командна економіка з авторитарним політичним режимом, базисом якої є соціалізм із централізованим господарським ладом. Тут панує жорстко централізоване планове господарство, але є і ринкові відносини. Тут знову затверджується панування парадигми про формаційний розвиток людського су­спільства, але вже з особливостями, що тут існують ринкові відносини, навіть на стадії так званого розвинутого соціалізму.

Так, ленінська концепція про тривалість перехідного періоду до соціалізму була практично забута, але економічна теорія побудови соціалізму трактувалася тільки з позиції повних цитат із творів Маркса, Енгельса, Леніна. Ці твори виступали в ролі Корана, Тори, Біблії. Цитатництво було введено в ранг вищої вченості і доведеності. Тому говорити про досягнення економічної думки в радянський період досить проблематично, бо якоюсь мірою вона нагадує епоху каноністів середньовіччя. Були, звичайно, і винятки, але вони стосувалися більше проблем конкретної економіки, менеджменту, статистики, планування.

Ленін одним з найважливіших завдань для Росії вважав завдання вчитися, учитися господарювання, учитися керування. Однак це було теж забуте. Догматизм, авторитарність перетворились на норму, що й стало однією з причин катастрофи радянського соціалізму.

Використання механізму ринкових відносин у соціальних цілях — головна ідея нової економічної політики В. І. Леніна. Після 1928 р. затверджується гасло, що класова боротьба під час побудови соціалізму загострюється, і потрібні особливі репресивні методи проти його супротивників. І це проходило під лозунгом ленінізму, хоч очевидно, що до Леніна ця концепція жодного стосунку не має. Примусова колективізація була здійснена всупереч ленінській теорії кооперації. Індустріалізація була здійснена за рахунок села, де запанували голодні роки часів царату. Виправдання зовнішньою загрозою не може бути прийняте, бо темпи розвитку країни в проміжку 1921—1928 рр. були найвищими у світі.

Певною мірою ситуації в Росії й Німеччині були схожі. У Росії економіка зруйнована, у Німеччині Версальський договір довів економіку до стану розрухи. Росія до 1928 р. практично відродила довоєнний економічний потенціал, у Німеччині ж розруха підсилилася. Виникає аналогія про німецьке диво 1946—1950 рр., коли Німеччина, ступивши на шлях використання ринкових відносин у соціальних цілях («Добробут для всіх»), досягла неабияких результатів.

Можна стверджувати, що ленінська нова економічна політика була першопрохідником у пошуках способів реалізації концепції «загального добробуту», концепції соціально орієнтованої, соціально відповідальної ринкової економіки.

Упередженість стосовно до Леніна як теоретика поєдналась із упередженістю до нього як людини. Бердяєв підкреслював, що він не був жорстокою людиною, хоч був «генієм брутальності». Час розставить на свої місця оцінки цьому видатному політичному організатору, «майстру компромісу», мислителю, що створив новий напрямок аналізу політики як концентрованого виразу економіки, ролі держави у формуванні інституціональних інструментів перетворення, автору теорії про соціалізм як майбутнє Росії.

Як уже зазначалося, капіталізм вільної конкуренції породив панування великих і надвеликих монополій. На зміну свободі прийшло панування. Але це — один з боків розвитку індустріальної цивілізації. Її рух ішов через суперечності: зростання через руйнацію, збільшення багатства індустріальних країн через пограбування ресурсів країн традиційної економіки, фритредерство і протекціонізм, військові конфлікти за сфери впливу. Останні вилились у Першу світову війну. Версальський договір, утім, не розв’язав суперечностей. Повоєнна економіка опинилася під нищівним ударом Великої депресії 1929—1933 рр., яка віддзеркалила кризу індустріальної цивілізації; депресія — породження
її антагонізмів. Пошуки засобів і способів ліквідації розбіжностей стало життєвою потребою. У розв’язанні цієї важливої проб-
леми великих історичних експериментів провідну роль відіграв Дж. М. Кейнс.



[1] Ленин В. И. Полн. собр. соч. — Т. 27. — С. 343.

[2] Там само. — С. 309.

[3] Зазнач. праця. — Т. 27. — С. 32.

[4] Там само. — С. 345—346.

[5] Зазнач. праця. — Т. 21. — С. 226.

[6] Троцкий Л. Д. Моя жизнь. —М., 1991. — С. 437.

[7] Рыков А. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 116.

[8] Там само. — С. 121.