9. 7. Інституціоналізм

Інституціоналізм

Інституціоналізм — концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування.

Самі по собі означені інститути з’являються ще на початку формування цивілізацій. Про них згадується в Старому Завіті, Ведах, «Руській правді», «Солічеській правді», Дігестах Юстиніана, їх знайдеш у шумерів, інків, у Давньому Єгипті. Це — традиції, звичаї, відбиті в Домостроях, у давніх релігіях, первісні форми інституціональних утворень. Протягом тривалого часу в різних історичних умовах останні відігравали різну роль: згладжували соціальні проблеми з позиції національної безпеки; підтримували розвиток країни у військовому, політико-економічному, геополітичному, технологічному прогресі; захищали і зміцнювали монархію, аристократію; сприяли стабільності, парламентаризму, а на певному етапі — свободі в широкому розумінні (економічній, політичній, світоглядній, моральній), що спричинило врешті-решт заміщення новими інститутами старих.

У китайській, індуській, європейській, ісламській цивілізаціях інституціональні утворення мали і загальні риси, і істотні відмінності. Відмінності ми бачимо в панівних релігіях, а загальні — у державі, власності, грошах, мірах ваги тощо.

Варто визначити епохи, що фіксують особливе історичне значення інститутів. Так, наприклад, для руху прогресу важливу роль відіграли такі інститути, як родина, держава, що руйнують багатовікові застиглі традиції і звичаї родоплемінного побуту. Це обумовило становлення індивіда, зникнення замкнутості, осілості, появу міжособистісних, а пізніше й міждержавних відносин.

Інститути — на поверхні явищ. Вони — об’єкти вивчення. У Китаї виділяється родина і держава як несучі конструкції Піднебесної. В індуїзмі — кругообіг життя, закріплений у кастах; в ісламі — покірність волі Аллаха.

В епоху середньовіччя боротьба духовного і матеріального — на користь першого. Проблеми короткого земного життя — випробування перед вічним неземним світом.

У соціально-економічних, політичних, філософських, моральних дослідженнях економічні процеси розглядались не як самостійні, а як похідні. Платон власність трактує з позиції гарантування національної безпеки (ілоти, золото і срібло не можуть бути в приватній власності). Аристотель досліджує економіку натурального господарства, а в Афінах функціонує і грошова економіка, але вона, за Аристотелем, неприродна, вона — предмет хрематистики. Для середньовіччя, в якому панує християнство з його догмами, характерним є ринкове господарство, але воно обмежується інститутом «справедливої ціни».

Інститути мали й екзотичну форму. Так, Ключевський у праці «Добрі люди Давньої Русі» згадує «інститут жебракування». Виявляється, це — шлях з двобічним рухом. Він з’єднує милостиню того, хто дає, з милостинею того, хто бере. Через милостиню багатий відкриває собі шлях у неземне життя — рай, а той, хто бере, — порятунок у земному житті. Водночас це й умова збереження соціального миру, яка:

а) для християнства відігравала особливу роль — «легше верблюду пролізти через вушко голки, ніж багатому потрапити в рай»;

б) в ісламі вона набирає форми закату;

в) конфуціанство пропонує бідному дати не рибу, а вудку, що забезпечить йому безбідне майбутнє.

Інститути збереження соціального миру в середньовіччя мають і свою організаційну форму: гільдійські союзи у ремісництві, торгівлі; сеньоральні відносини в сільському господарстві. Звичайно, їхнє функціонування відбувається під впливом християнства. Але зі зміною середовища ці інститути або знищуються, або поступово йдуть з історичної арени.

Інститути античного світу (Греція, Рим) — колиски європейської цивілізації — були у своїй переважній більшості замінені в епоху середньовіччя. Пізніше останні канули в Лету — раніше в Англії, потім у Франції, а з часом — у Німеччині й Росії.

Римська імперія — найбільше державне утворення античності. Нею було утворено римську систему рільництва, римське право, перші акціонерні товариства, кредит, страхування, військову стратегію тощо. Але попри всі досягнення імперія загинула під тиском варварів, які нічого подібного не мали. Виходить, інститути, що сприяли розквіту імперії, виявилися некорисними в певному середовищі, тому й нові, які б відповідали історичній тенденції, виникнути не могли.

Для європейської цивілізації панівними стали інститути «мороку століть» протягом 600—1000 років. У Китаї на цей період припадає правління династії Тан. Це велика епоха. На величезній території від Індії до Іспанії розквітла блискуча цивілізація ісламу. Але не все, що того часу було загублено для християнського світу, виявилося загубленим взагалі для цивілізації. Навпаки, судячи з тодішнього становища Західної Європи, ніхто не міг би сказати, що в майбутньому вона посість чільне місце у світі за розвитком.

«Перевагою, досягнутою після Відродження, ми зобов’язані почасти науці і науковій техніці, почасти тим політичним установам, що були поступово створені в період середньовіччя»[1], — висновує Б. Рассел. Успіхи європейської цивілізації він вбачає насамперед у досягненнях науки й індустріалізації, а також у інституціональних утвореннях — політичних установах.

Інституціональні утворення з’являються на сцені суспільного життя як породжені тенденціями політико-економічних процесів, так і встановлювані державними, суспільними структурами чи їхньою єдністю. Так, раннє християнство трансформується в інститут римського імператора. Християнство насаджує цілу систему інституціональних утворень: церква, папство, чернецтво, світосприйняття, служіння, моральні норми (заповіді), канонічне право, ордена, інквізиція і т. д. Усе це в кінцевому рахунку викристалізувалося в особливій формі — ватиканському інституціоналізмі.

В економічних процесах поява цих своєрідних інструментів має відповідне підґрунтя: інститути, породжені історичними тенденціями, і інститути, започатковані вольовими рішеннями, свідомо. При цьому вирізняються інститути як віддзеркалення націо­нальних особливостей історичного розвитку і тенденцій загально­історичних — технологічних революцій як об’єктивної основи розвитку ринкових відносин.

Економічні відносини формують і менталітет. У літературі звичним є приклад ставлення до золота аборигенів Латинської Америки і європейців — першовідкривачів цих земель. Абориген дивується, чому гість такий небайдужий до блискучого шматочка. Різна в них оцінка цього блага. Вони — представники різних суспільних середовищ. Проте й до аборигенів пізніше приходять ринкові відносини, хоч і особливі — брак рівності в обміні, брак конкуренції тощо.

Інституціональні утворення — діти певної епохи. Вони можуть бути й інструментом прогресивного розвитку, і гальмувати останній. Прикладом вдалого співвідношення політики й економіки є Англія. Англійці, відзначав А. Монкретьєн, пріоритет віддали економіці, і стали Великобританією. А превалювання ідеології в СРСР, додамо ми, стало могилою цієї імперії.

Так, інститути, що затвердилися після знищення феодальних відносин, на певному історичному етапі історії самознищуються. Й. Шумпетер пише: «Отже, капіталістичний процес відсуває на задній план усі ті інститути, особливо інститут приватної власності й інститут “вільного контракту”, що виражали потреби і методи істинно вільної економічної діяльності»[2].

У процесі індустріалізації відбувається організаційний процес відділення власності від індивідуума. Власник акцій не може вирішувати долю підприємства, об’єднаного з фінансово-промис­ловою групою, холдингом, конгломератом, що мають транснаціо­нальне значення. Цікавим є історичний досвід Росії після листопада (жовтня) 1917 р.: інститути воєнного комунізму, НЕП; з 1927 р. — централізована економіка, але паралельно існує товарний обмін, мільйони приватних селянських господарств; з 1934 р. вони передані в колективну власність, а з 1936 р. — всеосяжне панування Держплану з його методом матеріальних балансів на основі суспільної (державної) власності.

Централізована авторитарна економіка може виникнути і на основі приватної власності. Про це переконливо свідчить історія Німеччини періоду панування нацизму. Інститути «регульованої» економіки позбавляли права розпоряджатися продукцією власників підприємств.

Один з авторів «соціально орієнтованої економіки» В. Ойкен
у своїй теорії економічних порядків, створення умов для найбільш ефективного використання ресурсів пише: «Більшість економічних порядків в історії людства є “розвиненими” порядками. Вони виникли без попередньої розробки визначеного плану — будівництва. Політика lasser fiare також припускала вільний розвиток економічних порядків. Нею керувала віра в те, що в такий спосіб виникає гід­ний людини порядок. На противагу цьому багато сучасних порядків, насамперед властиві централізовано керованій економіці, є “встановленими порядками”. Конкурентні порядки посідають проміжне становище між цими двома крайностями. Ми не винаходили конкурентний порядок, а знаходили його елементи в конкурентній дійсності, намагаємося розвинути незвичайно сильні тенденції до повної конкуренції, що ми бачили в самому повсякденному житті»[3].

Працю В. Ойкена видано 1952 р., коли держава централізовано-адміністративної економіки в союзі з коаліцією найрозвинутіших країн ринкової економіки в найтяжчих умовах ціною величезних жертв перемогла нацистську Німеччину з також централізовано-адміністративною економікою і її союзників — Японію й Італію.

Утім історія поміняла місцями переможців і переможених.

У Росії — інститут жорстко централізованого планування. Держплан в умовах швидкого розвитку індустріалізації (зростали кількість і обсяг виробів) не зміг вирішити проблему планування і привів економіку країни до розвалу, хоч він і не був єдиною причиною цього. Рівноважний розвиток (а він називався планомірним розвитком) відбувався за моделлю створення матеріальних балансів. Це для певного періоду створювало умови економічного зростання. Однак якщо в 1930—1940 рр. їхня кількість не перевищувала кілька десятків тисяч, то в 1980-ті рр. вона становила кілька десятків мільйонів. Створити ефективну систему матеріальних балансів, не маючи відповідної техніко-техноло­гічної бази, було неможливо, що й призвело, поряд з іншими обставинами, до краху СРСР.

А Німеччина, створивши «економічне диво», одним з авторів якого був В. Ойкен, увійшла в число найбільш розвинутих лідерів індустріальних країн. (В. Ойкен — автор концепції «конкурен-
тного порядку», ордолібералізму.)

Історичний досвід щодо місця і ролі свідомо утворюваних інститутів свідчить, що вирішальну роль у цьому відіграє держава. За Кантом, завдання держави полягає в тому, щоб знайти форму, у рамках якої можливе спільне проживання в співтоваристві, найбільший простір для вільного розвитку індивідуальних сил.
З цього випливає, що Канта не турбує загальний інтерес. Захист ін­дивідуальних інтересів може призвести до забуття суспільних інтересів. Держава створює законодавче поле, в якому гармонійно врівноважуються як індивідуальні, так і суспільні інтереси. Закон може бути ухвалений, але якщо не створене середовище їхньої доброчинної дії, історична тенденція дня відходить і з’являється зародження інших тенденцій, його дія не досягає ефекту.

Яскравим прикладом цього процесу є взаємозв’язок економічної теорії й економічної політики меркантилізму. Меркантилісти — родоначальники дослідження цього процесу. Португалія й Іспанія, награбувавши величезну кількість золота і срібла і спираючись на концепцію про те, що вивезення грошей збіднює країну, утратили темпи економічного зростання. Великобританія завдяки концепції активного торгового балансу стає «майстернею світу».

Теорія lasser fiare підсилила позиції Великобританії, проте вона ж стала причиною погіршення цих позицій. Теорія протекціонізму індустріального виховання нації вивела Німеччину на перше місце наприкінці XIX ст. серед індустріальних країн Європи.

Ойкен пише про те, що в основу політики lasser fiare покладена свобода. Свобода повинна бути представлена для того, щоб розвинути природний богоугодний порядок, і вільний природний порядок не виник просто тому, що економічна політика залишає свою реалізацію за самим процесом розвитку. Він виникає тільки тоді, коли сама економічна політика стає орієнтованою на це.

Як видно, процес розвитку потребує вивчення взаємозв’язку між інститутами — господарськими, правовими, політичної системи, соціальними, етичними, моральними. Піонером тут виступає історична школа Німеччини й один з її попередників Ф. Ліст. Німеччина опинилася під тиском великоваговиків — Англії і Франції — і не могла обстоювати свої національні інтереси через індустріальний розвиток. Але в уже створених сприятливих умовах народжується національна економічна теорія з політикою протекціонізму й індустріального виховання.

Якщо народження політичної економії відбувалося в умовах, коли вивчення економічних процесів проходило без урахування інституціональних утворень («невидима рука» — регулятор економічного процвітання), то історична школа ввела їх у систему економічної науки. У цьому її історична заслуга.

Індустріалізація обумовила інтернаціоналізацію інститутів і неминучість вивчення їх у економічній теорії, але з урахуванням національних особливостей концепцій. Початок цьому процесу систематичного аналізу інститутів у економічній теорії поклав американський інституціоналізм. В останньому чітко простежується врахування особливостей здійснення індустріальної технологічної революції й особливостей політичної системи, загалом американського способу життя на той період.

Наприкінці XIX ст. — панівною в економічній науці була теорія маржиналізму. Маржиналізм в основному концептуально ґрунтується на приматі позиції індивіда з його системою цінностей, у ньому немає місця соціальним процесам, які впливають на ту ж ціну. Останні враховуються в концепціях неокласиків — точка перетину попиту та пропонування, на боці попиту — гранична корисність, на боці пропонування — граничні витрати виробництва. Проте впливу інституціональних факторів у цій теорії немає.

Особливістю економічного стану у світі після закінчення Першої світової війни було наближення кризи. Ринкова економіка з її «невидимою рукою» зазнала глибоких потрясінь, вихід з яких — створення інститутів, здатних свідомим втручанням в економіку сприяти її зростанню, економічному розвитку, стабіль­ному нарощуванню ефективного використання факторів виробництва.

Заслуга інституціоналістів, починаючи з Т. Веблена, у тім, що вони вводять в аналіз соціальні, правові, політичні процеси і їх інститути у взаємодії з економічними. Для Веблена і його послідовників теза про «економічну людину» як суспільну одиницю неприйнятна. Як і інші, Веблен досліджує поведінку і мислення соціальних груп, обумовлених їх особистими соціальними й етичними умовами. Ці умови під впливом такого фактора, як технологія, змінилися. За Вебленом, технологія — єдність знань, кваліфікації й технічної бази суспільства на даний період. За тех­нологією — єдиний клас. Це всі, хто зайнятий у промисловості.

Індустріальна технологія вдосконалює промисловість. Неминуча поява великих і надвеликих підприємств, що мають можливість удосконалювати технічну базу. Завдяки їхній діяльності відбувається трансформація капіталізму ринкового, вільної ринкової конкуренції в «колективістський капіталізм», в якому формуються колективістські потреби. З’являється усвідомлення фор­мування й розвитку соціальних потреб. Ці положення становлять одну з засад інституціонального аналізу, що є немаловажною його заслугою. До появи «соціальної ринкової економіки» залишається зробити не так уже багато кроків. Змінюється як структура потреб, так і умови їхньої реалізації. Вони можуть бути реалізовані і колективно. Наприклад, народна освіта, охорона здоров’я, створення умов повноцінного дозвілля, турбота про людей, що втратили працездатність, розвиток сфери послуг, екологія. Вони мають соціальний характер. Очевидний висновок — невтручанню держави в економіку на певному історичному етапі поставлені об’єктивні межі. Держава неодмінно стає основним регулятором реалізації цих потреб.

Проблема соціальних потреб потребує й нового підходу до особливостей їх формування. Потреби диференціюються і за класовим походженням. Т. Веблен у «теорії бездіяльного класу» досліджує це. Так, він стверджує, що виникнення бездіяльного класу збігається з зародженням власності. Найбільш ранньою формою власності є власність на жінок з боку здорових чоловіків громади.

Споживання, за Вебленом, поділяється на «демонстраційне» і «імітаційне». У бездіяльного класу «демонстраційне» матеріальне споживання виступає показником грошової сили. У цьому зам­кнутому колі цінностей бракує понять граничної важкості праці, граничної корисності блага. Навпаки, демонстративно затверджується відмежування від теоретичних пошуків класичного і неокласичного напрямів, від австрійської концепції граничної корисності, системи цінностей як основи ціноутворення.

«Канони витрат значною мірою визначають рівень життя в будь-якому суспільстві й у будь-якому класі. Життєвий рівень має природу звички»[4]. Але звички бездіяльного класу впливають на «звички» середнього класу. І якщо середній клас становить 60—70 % населення, то концепції ціноутворення багатьох шкіл не мають під собою теоретичних засад, тому що в бездіяльних класів — ціни позамежні. Роль держави в регулюванні цих процесів — насамперед впливати на ціни на предмети розкошів.

У колективістському капіталізмі, за Вебленом, змінюються відносини власності і праці, вони набувають характеру контрактних відносин. Неокласики бачать у них новий тип соціального партнерства, урахування індивідуальності, якості послуг. Але очевидно, що відносини власності і праці пройшли історичні кроки щодо дій держави: установлення мінімальної оплати години праці, тривалості часу робочого дня, тижня, регулювання часу трудових відпусток, податкової політики, законів щодо захисту споживачів, грошово-кредитної політики, соціальних фондів.

Якісні зміни в ролі держави відбилися в інституціональній концепційї «держави загального добробуту». У А. С. Пігу ця кон­цепція побудована на принципі суверенності споживача. Інституціоналізм особливе місце відводить ролі соціальних факторів
у формуванні індивідуальних критеріїв корисності ринкових пропозицій.

Понятійний апарат інституціоналістів невеликий. По-перше, це поняття «інститут». За Вебленом, соціально-економічні інститути — це звичні способи здійснення процесів суспільного життя в їхньому зв’язку з матеріальним оточенням, в якому функціонує суспільство. Поняття «інститут» — широке, багатовимірне. Це й етика, і демографія, і культура, право, спосіб життя, якість і стандарти життя, політична система, соціальні процеси, соціологія тощо. Економічна теорія, особливо завдяки появі інституціоналіз­му, посідає місце міждисциплінарної теорії.

Насамперед це широке охоплення соціально-економічних про­цесів. Там, де в класиків був атомістичний підхід, — початок усьому — «економічна людина», в інституціоналізмі — соціально-економічний соціум, соціально-економічна система. Як поняття «соціально-економічна система» багаторівнева. Поняття «система» наявне в усіх напрямках інституціоналізму, які з’яви­лись упродовж ХХ ст. Інститути не вічні, вони еволюціонують, як еволюціонують технології — основне системне поняття, системотвірний елемент у інституціоналістів.

Вирішальну роль у створенні ефективної економічної сис-
теми інституціоналізм убачає в контролі політики над економікою саме через економічні інститути, що повинні в ньому встановлюватися з урахуванням історичних традицій. Елементи системи колективного капіталізму, «народного капіталізму», дер­жави загального добробуту за короткий проміжок часу зійшли
зі сцени.

Інституціоналізм — це напрямок економічної теорії в умовах індустріалізму в США, які вийшли до кінця XIX ст. на перше місце за рівнем економічного, виробничого потенціалу у світовій економіці. Але потенціал цей концентрується в найбільших корпораціях. Саме вони — об’єкт уваги інституціоналістів, але досліджуються й технологічні процеси, їхні роль і місце в прогресі цивілізації. Інституціоналісти — прихильники вивчення техніко-технологічних процесів, в яких вони вбачають визначальний фактор розвитку. Утім у 70-х роках XX ст. вони відійдуть від даної тези. У цьому — їхня особливість, їхня історична позиція як віддзеркалення зміненої ситуації, що обумовлена відходом з історичної арени змішаної економіки.

Необхідно враховувати й ті особливості розвитку країни, що склалися тут у доіндустріальну епоху. Багатонаціональний склад населення не міг мати спочатку загальних традицій і звичаїв. Сюди самостійно прибувало населення з Європи і частково Азії й Африки. Це були англійці, ірландці, шотландці, німці з високою професійною підготовкою як у сільському господарстві, так і в промисловості. Вони приїхали з метою поліпшити свій добробут, вільно сповідувати свою релігію (пуритани, протестанти), для яких праця — не покарання Господнє, а служіння Йому і собі. До речі, колишні раби-африканці здебільшого теж протестанти. На перших кроках незалежності тут немає разючої соціальної диференціації: мало багатих, мало бідних, особливо на Півночі. Тут немає європейського варіанта конфлікту між власністю і працею. У США, зауважує В. Зомбарт, немає умов для соціалізму. Тут панування права, верховенство закону, найдемократичніша конституція, своєрідна виборча система. Закони конституції — зброя громадян, демократичний інструмент.

Менталітет, з яким люди з Європи, Африки, Азії, що прибували до Америки, поступово модифікувався в той відомий сьогодні феномен, який називається «американський спосіб життя». Він закріпився в інституціональних інструментах, у тому числі економічних.

Індустріальний розвиток породив фінансову олігархію, її панування. З’явився новий прошарок — рантьє. Тому соціальна напруга невідворотна, і це відбилось у страйках 90-х рр. ХІХ ст.

Досягнення інституціоналістів безспірні, але є й серйозні вади, яких, однак, не бачив навіть такий видатний економіст, як Д. Б. Кларк.

в економіці країни функціонують дві форми власності:

підприємства, які функціонують на основі приватної власності і власності фірм і становлять майже три чверті всіх підприємств;

підприємства, що належать корпораціям.

Якщо марксизм-ленінізм стверджує, що монополії знищують дрібні і середні фірми, то інституціоналісти підкреслюють їхню життєстійкість. Але висновок: саме корпорації панують у виробництві, на ринку, підсилюють свій вплив з кожним новим кроком руху індустріалізму.

Якщо 1904 р. їхня питома вага була 23,6 %, то 1914 р. — 28,3 %. На цих підприємствах, кількість яких не набагато більше від однієї чверті загальної кількості підприємств, було зайнято 1914 р. 4/5 загальної чисельності робітників, і якщо вони виробляли 1904 р. 73,7 %, то 1914 р. — 83,3 %. Це — безперечне економічне панування, а з ним — політична влада.

Однією з особливостей синдикування є створення союзів найбільших корпорацій у міжнародному масштабі. 1901 р. оформився Міжнародний алюмінієвий картель, 1907 р. — Міжнародний рейковий картель. Того ж року укладено угоду між загальною електричною компанією США і Німецьким загальним електричним товариством про поділ ринків: перша одержала США і Канаду, друга — Європу.

Винятковий за своєю силою вплив на посилення позицій монополій зробила Перша світова війна. Так, за 20 років — з 1899 по 1919 — продукція обробної промисловості в США зросла на 50,5 млрд дол. При цьому на п’ятиріччя (1914—1919 рр.), коли вони безпосередньо працювали на війну, припадає 37,5 млрд дол., чи 74,5 % усього приросту.

за роки війни економічне панування монополій значно зросло. Відповідно, зросла питома вага цієї країни у світовому виробництві з 36 % у 1915 р. до 47 % у 1920, тимчасом як у Німеччині продукція промисловості знизилася на 39,4 %, у Франції — на 38 %, а в Англії вона залишилася на тому самому рівні. При цьому питома вага Росії до кінця XIX ст. була понад 4 %, а до 1920 р. за Радянської Росії знизилася на 80 % від рівня 1913 р. Звідси стають зрозумілими проблеми ринку 1920—1930 рр. і Великої депресії 1929—1933 рр. в умовах зміни кредитно-гро­шових відносин.

Інституціоналісти і їхній родоначальник Т. Веблен вітають індустріалізм. Технологічне вдосконалення народжує оптимальні підприємства, формує процес спеціалізації і комбінування. Техно­логічні і технічні рішення набирають дедалі досконалішої форми, що неминуче веде до зниження граничних витрат на одиницю виробу.

Однак технічна концентрація відстає від фінансової концентрації, а фінансова концентрація створює умови для формування монополій. Саме вона викликає до життя гігантські «конгломератні корпорації», що охоплюють промисловість, торгівлю, послуги, зв’язуючи централізованим контролем функціонально різні галузі. Руйнується вихідний засновок класиків, що фірма працює на споживача, уводячи поняття суспільної, соціальної корисності. У корпорацій є власні інтереси, і вони їх реалізують.

Якщо технологічна концентрація відбиває прогрес матеріального виробництва, обумовлюючи його реорганізацію, ефек-
тивність, то фінансова концентрація у величезних розмірах, не обумовлених потребами розвитку виробництва, може стати гальмом цього прогресу. Патенти нових винаходів можуть купуватись і лежати в сейфах, і не тільки тому що ризики їхньої реалізації можуть бути великі, але й унаслідок егоїстичних інте­ресів корпорації. Якщо функціонери капіталу — перші носії прогресу, то функціонер конгломератного бізнесу установлює своє панування, свій контроль (це — негативний бік індустріалізму).

Влада монополій ґрунтується саме на фінансовій концентрації і фінансових методах контролю й нагляду.

Кількість банків 1890 р. — 8201, 1900 р. — 10 382, а 1910 р. — 23 095. Таке кількісне зростання банківської система було на-
слідком деяких історичних особливостей. 1836 р. був скасований другий Національний банк. До 1863 р. банки штатів здійснювали не тільки кредитні операції, а й емісії банкнот.

Після закінчення в Америці громадянської війни за законом 1863 р. були засновані банки, підлеглі не штатам, а федеральному уряду. Дрібні банки здобули право емітувати банкноти під забезпечення облігацій федеральних позик. Це не могло не породити хаос у кредитно-грошовій системі. Так, у період криз 1901 і 1903 років багато банків припинили платежі за емітованими ними банкнотами. Як результат: 1913 р. створюється інститут — Федеральна резервна система (ФРС), що складається з 12 федеральних резервних банків, під контролем яких працювали національні бан­ки, а також багато банків штатів. Однак створена ФРС не змогла виконати функцію контролю над емісією, і 1929 р. її було зруйновано. ФРС не змогла протистояти зростанню могутності фінансових олігархів. В Америці не 9, а два найбільших банки мільярдерів Рокфеллера і Моргана, що контролюють капітал у 11 мільярдів марок. Про економічну владу говорять такі дані: Рок­феллер обіймав директорські посади у 28 товариствах, у т. ч.
в 11 промислових, 9 залізничних і 6 банківських. Морган — 33 директорські посади, з них 18 — у банках, 22 — у залізничних компаніях, 2 — у промислових. Могутність олігархів — в особливостях трестів США. Вони є організаційною формою монополії, суть якої в тім, що акції підприємств, зорганізованих у трест, передаються «довіреним особам» в управління, а власникам видається сертифікат, за яким вони отримують дивіденди з обговореним ризиком.

Інтереси корпорацій можуть і не збігатися з інтересами суспільства. Брак гармонії інтересів індустріального суспільства демонструє Велика депресія 1929—1933 рр., яка характеризувалася різким падінням як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. Ціни обвалились. Так, виробництво сталі й чавуну скоротилося на 76 %, а ціни знизилися на 16 %, виробництво сільгоспмашин впало на 84 %, а ціни знизилися на 16 %, випуск автомобілів упав на 74 %, а ціни знизилися на 12 %.

Рівень заробітної плати робітників промисловості, транспорту, сільського господарства в 1929—1933 рр. знизився на 28 %. Середній дохід відносно офіційного прожиткового мінімуму становив 42 %.

Цей соціальний підтекст інституціоналістів відобразився
в постановці так званої «індустріальної проблеми». Суперечливість індустріальної цивілізації долається створенням відповідних економічних інститутів, які здійснюють регулювання соціальних проблем через їхнє конкретне розв’язання. Так само цю роль має виконувати і держава. Це — найважливіший елемент контролю і розвитку економіки через установлення економічних інститутів.

В історії інституціоналізму знакове місце посідає період історичних експериментів. Закінчення Першої світової війни ознаменувалося появою на історичній арені СРСР, в якому затверджується суспільна (державна) власність. Це форма панування поза­ринкових регуляторів, тут здійснюється планування всього і всіх. Тут — центрально-адміністративна система з ринковими відносинами, що примикають до неї.

У 1930-х рр. у Німеччині, Італії, Іспанії також починають фун­кціонувати держави з плануванням на основі права. Тут поле дії створюваних інститутів. Це вже інституціональна економіка з перевагою або ринкових інститутів, або державно-суспільних, тобто змішана економіка.

Поле розвитку інституціональної економічної теорії розширилося до вражаючих розмірів: Європа, американський і азіатський континенти. Це планетарний характер змішаної економіки: світ ринкової економіки, світ планової економіки, третій світ — країни з традиційною економікою, що розвиваються.

Стан світової економіки перед Другою світовою війною не був благополучним, оскільки вона була вражена Великою депресією 1929—1933 рр. Проте були і країни із суттєвим економічним зростанням. Це перш за все СРСР з його п’ятирічними планами, що реалізовувались за рахунок своєрідного психологічного стану — радянського патріотизму, який сприяв вибуховому економічному результату.

Разом з руйнівною кризою 1930-х років зникла віра в ліберальну економіку, інструменти якої виявилися непридатними до нових умов. Урешті-решт успіхи, досягнуті нацистською Німеччиною, де держава активно втручалася в економіку, і Радянським Союзом, що досяг прогресу за рахунок п’ятирічного планування, виправдано вразили інші країни. Усе це було зроблено всупереч доктрині свободи дій (lesser faire, lesser passet), що домінувала раніше. Новий курс Рузвельта був доводом також проти цього.

Війна змінила ситуацію у світовій економіці. У цій війні загинуло близько 42 мільйонів людей, у тому числі в СРСР близько 20 млн. 1945 р. рівень виробництва в Німеччині був нульовим, в Японії — 1/5 від рівня 1939/43 рр.

Основний виграш від війни здобули США, які стають могутньою, багатою державою — майже всі країни є її боржниками. США відмовилися від «політики ізоляціонізму» періоду Першої світової війни, утвердились як Pan American — «ліберальний устрій світу під американським заступництвом».

Варто зазначити, що на початку ХХІ ст. на лідерство претендують КНР та Індія, що швидко розвиваються.

У процесі «холодної війни» відбувалися й інші експерименти, перш за все між переможцями і переможеними. Перші, не бажаючи повторення ситуації, сприяли мирному розвитку Німеччини і Японії. «Холодна війна» залишила на папері статті мирних договорів. Німеччина і Японія завдяки «економічному диву» стали стрімко розвиватися по індустріальному та постіндустріальному шляхах, за короткий час увійшовши до сімки країн, найбільш могутніх за своїм промисловим, науковим, інтелектуальним, а отже, військовим потенціалами. Так, переможці (США, Англія, Франція) створили конкурентів, в яких вони в ході війни знищили економічну міць.

Війна суттєво змінила західний менталітет. Багато хто вважав її породженням Великої депресії, а саму Велику депресію — результатом ліберальної політики.

Тому перевага тепер надається не рівновазі платіжного балансу, а соціальним об’єктам економічної системи, тобто внутрішнім проблемам країни. Кейнс дав теоретичне обґрунтування загальної зайнятості через втручання інститутів у економічні процеси.

Після Першої світової війни відбулися серйозні зрушення в психології суспільства, в якому утверджується психологічна схильність до споживання, що було викрито Кейнсом. Друга світова війна цю схильність посилила — з’являється суспільство споживання. На цих підвалинах ґрунтується теорія економічного зростання. По Європі прокотилася хвиля націоналізації, створення різ­ного роду планів, програм, законів. З’являються державні органи взаємодії працівників і працедавців.

Отже, в багатьох країнах на певному відрізку часу з’являється й успішно функціонує змішана економіка. Повоєнні роки відзначені не тільки достатньо вражаючим економічним зростанням, а також соціальною злагодою та підтримкою держави. Економічне зростання стає самоціллю й найважливішим аспектом урядової політики.

Цей новий образ мислення і поведінки, який почав поширюватися на Заході в кінці 1940-х років, посідав домінантні позиції протягом 1950—1960-х років. Економічне зростання для розв’я­зання соціальних проблем — це риса, що характеризує епоху другої половини ХХ ст. Інструментами розв’язання виступають інститути, що уособлюють державу з її бюджетною, грошовою, фіскальною політикою.

Серед економістів-кейнсіанців слід відзначити Е. Домара та Р. Харрода, що ввійшли в історію як автори рівняння Харрода—Домара. До висновків Кейнса про умови економічної стабільності в короткостроковому періоді (інвестиції як засіб нагромадження капіталу і компоненти сукупного попиту) вони вводять очікувану капіталомісткість (V) за незмінного процента, позитивну частку заощаджень у реальному доході (S), темпи зростання робочої сили (n) за умов впливу технічного прогресу (d), за яких відношення S/V дає гарантований темп зростання. Модель Харрода—Домара створює можливість дальшого пошуку умов стійкого зростання (у рівнянні немає впливу відносних цін на співвідношення факторів виробництва). У рівнянні Харрода S/a, де а — коефіцієнт приросту капіталомісткості (кількість капіталу, необхідного для збільшення випуску на одиницю).

Теоретичні пошуки відбивали ситуацію, що склалась як у світовій, так і в національній економіці. Гасло «більше держави, біль­ше соціалізму» характерне для 1950—1970-х років. У цей період відбувається націоналізація галузей господарства, великих компаній (Англія, Франція, частково США), здійснюється використання бюджету як засобу економічного зростання, фіскальна політика, що орієнтувалася на збільшення податкового тиску на багатих, осіб середнього класу, великі компанії. Усе це не могло не викликати ворожого ставлення цих груп до подібної політики. Націоналізація підприємств до 1980-х років виявилася важким тягарем для держави. При цьому існування світової системи соціалізму, численних комуністичних партій в індустріальних країнах (за винятком США) створювало критичну політичну ситуацію. Так, у 1980-х роках розпочався крах змішаної економіки, яка до 1990-х рр. зазнала поразки. Зникає світова система соціалізму радянської моделі екстенсивного зростання. Проходить приватизація державних компаній (Англія, Франція, Італія), здійснюється політика бездефіцитного бюджету, а також політика захисту нав­колишнього середовища. Фіскальна політика спрямовується на захист бізнесу з урахуванням соціальних завдань, ринкові відносини стають панівними.

Про місце та значення змішаної економіки говорить присудження Нобелівської премії 1975 року економістові із СРСР Л. В. Канторовичу та економістові зі США Т. Купмансу за внесок у теорію оптимального розподілу ресурсів. Голова шведської Королівської академії наук Р. Бентцель сказав, що основні економічні проблеми можуть вивчатись у суто науковому плані, незалежно від політичної організації суспільства, в якому вони дослі­джуються.

Одним з теоретиків змішаної економіки є Д. Гелбрейт — автор концепції конвергенції, один з авторів «теорії техноструктури». В історії інституціоналізму він є знаковою фігурою. Д. Гел­брейт — автор праць «Нове індустріальне суспільство», «Економічна теорія і мета суспільства». Вони відбивають час, коли функціонували дві світові системи: країни соціалістичного табору
і країни системи капіталізму. Це була епоха історичного змагання цих систем в умовах їхнього протистояння, у тому числі у «хо-
лодній війні». «Холодній війні» передувала Друга світова війна,
в якій Радянський Союз зазнав непоправних втрат, узявши на себе найважчий тягар протистояння в гурті антифашистських сил. Вирішальний внесок останнього в перемогу над фашизмом із вдячністю визнано людством.

Гелбрейт додержується основних постулатів інституціоналізму: роль інститутів, економічної системи. Він особливо підкреслює роль техніко-технологічних факторів у розвитку цивілізації.

Вихідною тезою в нього є те, що комунізм — головна небезпека для США і вільного світу. І це змусило його шукати інструменти тріумфу «вільного світу», вирішувати всі загальні соціальні проблеми без соціальної революції; він за союз найбільших корпорацій з державою. Велике виробництво, великий конкурент, велика корпорація, великі профспілки — урівноважені сили.

Початком, що впливає на всі боки розвитку, є технологія і її породження — Організація. Застосування наукових систематизованих знань у практичних цілях — найважливіша характеристика сучасного економічного розвитку. Для кожного рівня розвитку технології потрібні оптимальний розмір фірми і контроль над суспільним середовищем.

Фірма планує не тільки власні операції, а й економічну поведінку людей і держави. «Високий рівень виробництва і доходів є результатом застосування передової технології і великих масштабів виробництва, який приведе до того, що на значну частину населення перестане тиснути тягар турбот, пов’язаних із задоволенням елементарних фізичних потреб. А внаслідок цього економічна поведінка стає більш гнучкою. Не тільки ціни і витрати виробництва, а й попит споживачів стає об’єктом керування»[5].

Організація стає дедалі складнішою. На дрібному підприємстві з нескладним виробництвом влада переходить від власності на капітал на засоби виробництва. У великій високоорганізованій фірмі влада переходить до самої організації — техноструктури корпорацій.

Учення про техноструктуру — особливість інституціоналізму в трактуванні Д. Гелбрейта. Влада перейшла не до праці, капіталу, а до нового фактора виробництва — техноструктури. «Це сукупність людей, що володіють різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями, на які перетворюються сучасна промислова технологія і планування. Вона охоплює кількісне коло керівників промислового підприємства, впритул до основної маси робочої сили, і містить у собі тих, хто має необхідні здібності і знання»[6]. Демократія — продукт індустріальної цивілізації, елемент індустріального суспільства. Такий індустріальний світ 70-х років XX століття в аналізі Гелбрейта.

У держави неминуче виникають, розширюються, поглиблюються контрактні зв’язки з великими корпораціями. А це означає, що поділяти економічну теорію на мікро- і макроекономіку немає серйозних підстав. Техноструктура держави зрощується з техно-
структурою корпорацій. Одна тисяча панівних у «плановій системі», на яку припадає майже половина зроблених у країні товарів і послуг, гальмує розвиток ринкової системи, що включає 12 мільйонів дрібних фірм.

За Гелбрейтом, є дві системи всередині сучасної економіки розвинутих країн: а) планова (корпорації); б) ринкова (дрібні фірми).

У плановій є серйозний недолік — бракує механізму стримування цін. За останні сто років більшість економічних завдань зважуються організаціями (промисловими корпораціями, авіаком­паніями, системами роздрібних крамниць та ін.), державними бюрократичними системами. Вони мають владу, керують як окремими людьми, так і державою у своїх власних інтересах, повторюють своїх попередників. Тут «Форд», «Шелл», «Проктер енд Гембл», що мають велику владу, а у фермера, будівельника її немає. Є дві категорії: одна користується повним набором інструментів влади над цінами, витратами, постачальниками, споживачами, урядом; друга ними не володіє.

Гелбрейт відзначає, що економічна теорія як наукова дисципліна сформувалась у той час, коли ділові підприємства були невеликі за розмірами і прості за своєю структурою, а сільське господарство поглинало велику частину енергії людей. Вибір спо­живача і далі керує всім, а тому економічна теорія перетворилась на ширму, що прикрила владу корпорації. Те, що було тоді економічною теорією і було прийнятно, тепер стало «неокласичною теорією», і це стосується інституціоналізму під час «нового індустріального суспільства.

За Гелбрейтом, консерватори боялися, що держава може витиснути і розорити підприємців. Але вони не помітили, що підприємці дедалі тісніше поєднуються з державою. Гелбрейт чітко визначає детермінованість розвитку цивілізації.

Існують дві частини економіки — світ корпорацій, які швидко розвиваються в технічному плані й володіють величезними капіталами і складною організаційною структурою, з одного боку, і сфера діяльності тисяч дрібних традиційних власників, з другого боку, які значно відрізняються одна від одної. Це не кількісні розбіжності, вони пронизують основу економічної організації і діяльності, включаючи самі мотиви цієї діяльності. Ця індустріальна система — визначальна риса «нового індустріального суспільства».

Отже, капіталізм має серйозні вади, утім у «реальному соціалізмі» з його авторитарним плануванням їх також чимало. Напевно сам розвиток технології й організації неминуче приведе до появи економіки нового типу, що поєднає інституціональну ринкову економіку із соціалізмом ринкового варіанта. Відхід від змішаної економіки відбувається у зв’язку з новими процесами в технології, техніці, організації, глобалізації, інформаційній, виробничій, фінансовій, кредитній галузях.

Р. Коуз — родоначальник інституціоналізму трансакційних витрат. Лауреат Нобелівської премії за серію праць, у тому числі статтю, опубліковану 1937 р. «Природа фірми». Це вже новий час кризи індустріальної цивілізації, час глобалізації, а не індивідуалізму, час відходу від панування раціоналізму.

Як і його попередники, сутність теорії він бачить в аналізі вибору. «Саме це робить теорію настільки універсальною…»[7], а також у несприйнятті теорії корисності: «¼вигадана сутність, що відіграє, по-моєму, ту саму роль, що колись ефір у фізиці»[8]. Він за реалізм, який у ХХ—ХХІ ст. є об’єктивний, суб’єктивний і віртуальний. А це вносить кардинальні зміни
в методологію.

За Коузом, інститути — фірма, ринок і право — становлять інституціональну структуру економічної системи», а отже, слід досліджувати роль, яку фірма, ринок і право відіграють в економічній системі.

Чому фірми існують? Коуз уводить поняття «витрати використання механізму цін», «витрати здійснення обміну на відкритому ринку», чи просто «ринкові витрати». Коуз запровадив вираз «витрати ринкових трансакцій». Щоб здійснити ринкову трансакцію, необхідно визначити, з ким бажано укласти угоду, сповістити тих, з ким бажають укласти угоду і на яких умовах, провести попередні переговори, підготувати контракт, зібрати відо­мості, щоб переконатись у тім, що умови контракту виконуються, тощо. Нобелівську премію йому було присуджено «за відкриття та прояснення значення вартості угод і права власності для інституціональної структури і функціонування економіки, за прорив
у розумінні інституціональної структури економіки».

Коуз підкреслює, що поняття «ринок» раніше не досліджувалося. Він уважає, що ринок являє собою інститути, що існують для полегшення обміну, тобто для скорочення витрат за трансакціями обміну.

Роль традиційних ринків зменшилась, але з’явилися нові: фон­дові і товарні біржі, які мають складну систему правил і обмежень. Вони потребують затвердження правових норм. У роздрібній і оптовій торгівлі діяльність на цих ринках залежить від правової системи держави.

Функціонування ринкової економічної системи на рівні макроекономіки вимагає дедалі більших витрат, які за конкретних інституціональних рішень можуть окупатись у величезних розмірах зростанням ефективності.

Глобалізація економіки обумовила появу транснаціональних трансакційних витрат, що стрімко набирають кількісного зростання і питомої ваги у витратах.

Коуз, на відміну від попередників-інституціоналістів, не відводить особливого місця в розв’язанні проблеми ринкових витрат державі. Уряд у певному розумінні являє собою надфірму (але дуже особливого роду), оскільки він здатний впливати на використання факторів виробництва за допомогою адміністративних рішень. Уряд, якщо побажає, може взагалі обійти ринок, чого фір-
ма зробити не в змозі; уряд може мобілізувати або повернути власність. Але урядова адміністративна машина сама по собі працює не без витрат. У деяких випадках вона може бути дуже дорогою. Утім, як підкреслює Коуз, на економічне регулювання може впливати політика, помилки адміністрації і її негативний вплив на конкуренцію. Пряме урядове регулювання не завжди дає кращі результати, ніж просте віддавання проблеми на во-
лю ринку чи фірми. Урядове регулювання має бути урізане. Це також узято з практики епохи змішаної економіки.

В економічній теорії Коуз відомий як автор «теореми Коуза»: в умовах здійсненої конкуренції приватні і соціальні витрати будуть рівними. Також поширеним є таке формулювання: якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінним і ефективним незалежно від змін у розподілі прав власності.

Теорема Коуза розкриває важливість значення трансакційних витрат. Якщо вони позитивні, розподіл прав власності впливає на ефективність і структуру виробництва. Якщо вони низькі, втручання держави далеко не виправдано, дії держави сполучені з позитивними трансакціями (змішана економіка). У положенні про економічний зміст прав власності і включення цього феномену в економічну теорію закладений фундамент нової інституціональної теорії, родоначальником якої виступає Коуз. За Коузом, розбіжність між приватними і соціальними витратами і вигодами виявляється лише за нечіткого визначення прав власності. Соціальні витрати Коуз розглянув на прикладі судових справ 1879, 1867—1868, 1878—1879, 1879, 1890 рр., в яких основою ухвал була відповідь на питання: чи мав хтось і хто мав законне право? Як бачимо, судова практика прецедентна.

Соціальні витрати були помічені й Пігу. Процес забруднення навколишнього середовища був уже зафіксований на початку ХХ ст. Виникає явище зовнішнього ефекту. Маяк, що гарантує безпечний рух кораблів одного власника, буде давати позитивний ефект і іншим судновласникам, кораблі яких проходять поруч з маяком. Але це й негативний ефект — пов’язаний зі зростанням соціальних витрат, пов’язаних з боротьбою із забрудненням навколишнього середовища.

Р. Коуз свою працю «Проблема соціальних витрат» публікує 1960 р., однак, на відміну від Пігу, розглядає цю проблему під кутом зору інституту прав власності. Зовнішні ефекти не ведуть до нераціонального розподілу ресурсів, якщо немає трансакційних ви­трат, коли права власності визначені. Як будуть використані права, залежить від того, хто ними володіє, і від умов контракту, укладеного власником. Якщо ці умови є результат ринкових трансакцій, то розглядається найбільш ефективне їх використання, але за винятком витрат на їх здійснення. Отже, трансакційні витрати відіграють визначальну роль у становленні цих прав. Як бачимо, роль контрактів у цьому процесі знакова, і це фіксують. Саме укладений контракт реалізує право власника, він — інструмент ринкових відносин, що виражає економічний зміст права власності. Певною мірою контракт — відображення взаємодії економіки і права. Взаємини між економічною і правовою системами надзвичайно складні; зміна закону впливає на економіку, і багато наслідків таких змін ще довго будуть приховані. Так з’являється «економіка права».

Нова інституціональна теорія у своєму узагальненому вигляді подана у працях лауреата Нобелівської премії Д. Норта.

Раніше ми з’ясували, що у ХХ ст. відбулися зміни в психології суспільства — затвердилася схильність до споживання. Проте зміни відбулись і на рівні індивіда. Рух від людини добродійної до людини економічної в умовах величезних технологічних, технічних, політичних, економічних, демографічних змін не міг не посилити почуття жадібності, егоїзму, себелюбства й інших моральних вад, що були піддані анафемі в релігіях.

Найбільший господарський потенціал закладений у протестан-
тизмі (пуританізм, кальвінізм). Але саме в ньому ховається небезпека перетворення людини добродійної на людину тільки «економічну», а мотиву багатства — на основну рушійну силу розвитку суспільства, суспільного життя. Балом правлять гроші! У джерел європейської цивілізації епохи постіндустріальної цивілізації — гроші, які змінили свої функції — стали знаками (на рахунках у банку, в акціях, облігаціях, страхових полісах).

Роль релігій, зокрема християнства, яке поєднує раціоналізм з духовністю, значно зменшилася. Ці зміни в людині — знайти гроші за рахунок інтересів інших індивідів, груп, суспільства — обумовили розширення поля теорій інституціоналізму. У дослідження вводиться категорія опортунізму — видатки ринку, обумовлені соціально-психологічними і соціально-економічними змі­нами в «економічній людині».

Найважливіший інституціональний інструмент — контракт, який не може бути ідеальним. Кожна зі сторін зацікавлена в захисті власних інтересів (є почуття першочергового задоволення власних інтересів), а це можливо тільки тоді, коли одна зі сторін щось втрачає. Контракт не може оптимально поєднати раціоналізм і опортунізм, а звідси — неминучість збільшення трансакційних витрат.

На рівні як мікроекономіки, так і макроекономіки відбуваються зміни в «управлінні» (техноструктурі). Воно багатократно ускладнилося. Сьогодні воно стало «командою» (цікаво, що колгоспи — колективна власність на засоби виробництва — занепали у світовій системі соціалізму, тому що відповідальність була не індивідуальна, а командна). Опортунізму тут не уникнути.

Р. Коуз як родоначальник Нової інституціональної економічної теорії мав всі підстави заявити, що якщо права власності захищені, — трансакційні витрати дорівнюють нулю. Проте це — лише побажання; в умовах ХХІ ст. — гроші понад усе!

Нечітко визначений розподіл прав власності шкодить суспільству (Криворіжсталь 2004—2005 рр.). Такий соціальний бік цієї прикрої історії.

Д. Норт виділяє три головних інституціональних складових:

1) неформальні обмеження (трансакції);

2) формальні обмеження (конституція, закони, адміністративні акти);

3) механізми примусу, що забезпечують додержання права (суди, поліція та ін.).

Норт з-поміж джерел інституціональних змін виокремює технічний прогрес, під впливом якого відбувається зміна цін кінцевого продукту стосовно до цін факторів виробництва. Під впливом цього процесу інститути заміщуються економічними аген­тами. Він також до джерел змін відносить і ідеологію.

Західній цивілізації потрібні нові інститути! І нова релігія!