Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

9. 9. Німеччина середини ХХ століття. Фрайбурзька школа

Німеччина середини ХХ століття. Фрайбурзька школа

Версальський договір, як уже зазначалося, був договором удушення Німеччини: величезні репараційні платежі, відторгнення Руру, Ельзасу, Лотарингії, Сілезії. Але події, що відбулись у жовтні 1917 р. в Росії, відтак
у Німеччині, Австро-Угорщині, вплинули на зміну політики країн-переможців щодо Німеччини. Вони спохватилися, як би й там не відбулося повторення російських подій. Не кращий час пережила Німеччина в період Веймарськой республіки. Країна не змогла відновити свій потенціал, зокрема тому що багато чинників економіки періоду кінця XIX — початку XX ст. не зникли, а були картелі (Німеччина кінця XIX була класичною країною картелів). При цьому в Німеччині історично склалася особлива роль держави в економічному, соціальному і політичному житті. Так, вона виступала в ролі регулятора на основі законів відносин власності і праці. Держава була власником залізниць, каналів, портів. Недарма Ленін казав, що тут усуспільнення засобів виробництва досягло того рівня, коли до соціалістичної економіки залишається лише один крок — змінити хазяїв держави. Інституціональні утворення, установлені державою, увійшли в економічне життя Німеччини як елементи економічної системи, і ці інструменти працювали і за націонал-соціалізму. Державна влада стала знаряддям здійснення його ідео­логії, економічної концепції.

1897 р. імперський суд Німеччини оголосив припустимими картельні договори, і картелі почали стрімко розвиватися. 1905 р. їх налічувалося 385, 1925 р. — 2500, 1936 р. їхня кількість зросла в десять разів. Економічна влада картелів стала всеосяжною. Це був «корпоративний національний соціалізм», який було визнано в Італії 1925 року.

Гасла «смерть банкам», «смерть універмагам», проголошені націонал-соціалізмом, які нібито були виразом боротьби з пануванням картелів, насправді стали тільки відволікаючим моментом. Насправді влада картелів не була послаблена, а тільки видозмінена під прикриттям нової ідеологічної обгортки. Картелі 1920 р. були об’єднаннями самостійних підприємств. Це була форма

пом’якшення конкурентної боротьби на внутрішньому ринку. 1935 р. картельні угоди офіційно були заборонені, однак націонал-соціалізм проголосив гасло: «Відродити третій рейх». Для здійснення цілей відродження рейха, повернення територій, відторгнутих за Версальським договором, а потім територій, що колись уходили до імперії, необхідно було здійснити мілітаризацію економіки. Без підприємств-гігантів-картелів це зробити було неможливо.

Держава вносить зміни в економічну систему (господарський порядок, за Ойкеном), яка перетворюється на централізовано-адміністративну розподільну систему, включаючи сюди і підприємства приватної власності. У цьому особливість господарських процесів Німеччини періоду панування націонал-соціалізму. Як правило, центральні і планові органи виявляли тенденцію до того, щоб створювати дуже великі виробництва, як це було в Росії після 1928 р. чи в Німеччині між 1933 і 1944 роками, а також впливали на технічну концентрацію виробництва.

Варто відзначити, що з іншого боку океану, у США, 1894 р. з’являється антитрестівський закон Шермана, який обмежував економічну владу монополій. Але трести множилися надто швид­ко. Якщо в Німеччині інституціональний інструмент — імперський закон 1897 р. — збільшив кількість картельних договорів, то закон Шермана, спрямований проти створення трестів, не розв’язав завдання. Трести множились, як гриби після дощу.
А значить, були сили, що відбивали історичну тенденцію, яку перебороти цей інституціональний інструмент регулювання не міг.

Після поразки в Другій світовій війні Німеччина пережила не кращі свої роки. Зруйновано індустріальну міць економіки і її інфраструктуру, комунальне господарство, транспортні мережі, енер­гетику, фінанси і грошову систему. У період між 1945 і 1948 рр.
у широких масштабах процвітав натуральний обмін. З 1948 р. країна вступає в череду реформ з метою утворення соціально-ринко­вого господарства, економічну політику якого очолює Л. Эрхард.

Це була велика історична подія не тільки для Німеччини, а й для світової історії. Країна з централізовано-адміністративною економікою перейшла до ринкової економіки, яка, проте, мала в підґрунті соціальну складову. В історію вона ввійшла під назвою «третій шлях». Це був ні капіталізм із його «невидимою рукою», ні соціалізм із його централізовано-командною економікою, а соціально-ринкове господарство. Ця економічна система забезпечує високу ефективність ринкової економіки і гарантує громадянам соціальну справедливість відповідно до внеску кожного.

Основними елементами цієї концепції виступають: а) особиста воля; б) соціальна справедливість; в) економічна дієздатність.

Концепція «соціальне ринкове господарство» — продукт національно-історичного середовища. Об’єднання німецьких земель здійснювалося через імперську політику Пруссії. Для захисту національних інтересів в епоху індустріальної технологічної революції виникає концепція індустріального виховання Ліста і її втілення в політиці протекціонізму, що здійснюється державою. Роль держави захищали Кант і Гегель. Воля — природна мета людини, і держава як розумний обмежувач абсолютної волі — у Канта. Воля буває там, де панує закон, а не сваволя окремої людини, — у Гегеля.

Тут народилася теорема «влада робить хворим того, хто панує, і тих, хто живе в неволі». Для останньої третини XIX століття, коли індустріальна міць країни стала явною, молода історична школа (Шмоллер, Брентано) робить «соціальне питання» стрижнем економічної теорії. Шмоллер — засновник «Союзу соціальної політики», програму якого розробляють катедр-соціалісти, а Бісмарк реалізує цю концепцію, закладає елементи німецької системи соціальної допомоги.

Відому роль у проблемі «соціальна людина» відіграли праці Р. Зомбарта, який ученню Маркса про суспільно-економічні фор­мації протиставив поняття «господарська система», що дуже близьке до інституціонального поняття «економічна система».

Генезис капіталізму він виводить з формування «капіталістичного духу» як єдності, «підприємницького духу», який обумовлює динамізм капіталізму, і «бюргерського духу» (це ощадливість, помірність).

Особливості національної соціально-економічної думки відоб­разились у працях М. Вебера, що піддав аналізу міждисциплінар­ні зв’язки. Розуміння економічних відносин вимагає першою чергою знань культурного контексту (етика, релігія, історія економіки і т. д.). Генезис і функціонування капіталістичного суспільства він розглядає як економічну систему й більш широко — як форму цивілізації. Для другого характерно панування раціоналізму життя, думок, почуттів і раціональної господарської етики. Тут більш широкий спектр інститутів, що охоплює не тільки соціальні, а й загальнокультурні.

До концепції «соціальне ринкове господарство» належать і дослідження неоавстрійскої школи Л. Мізеса і Ф. Хайєка. Обид-
ва — представники лібералізму. Але вони вільний господарський порядок виводять не з особистих інтересів, а з того, що більш
високою є суспільна ефективність як порівняти її з неефективністю соціалістичного виробництва.

У ключі вільного господарського порядку виступає Ф. Хайєк. Немає повного знання кон’юнктури і тенденцій ринкового господарства. Знання обмежені в окремих функціонерів тим ступенем інформації, що їм доступний, значить, передбачати майбутнє не можна. Він — за вільне підприємництво. Утім основний внесок у концепцію «соціальне ринкове господарство» робить В. Ойкен.