Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

9. РЕАЛІЇ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ПЕРЕХІДНОГО СТАНУ

РЕАЛІЇ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ПЕРЕХІДНОГО СТАНУ

Радянська держава була побудована таким чином, що кожний її громадянин мав виконувати певну функцію в досить жорстко орга­нізованій підсистемі та не виходити за чітко окреслені йому межі існування. Це була тоталітарна система, яка не потребувала особис­тостей, вона спрощувала людину до рівня виконавця функції, стри­мувала розвиток її творчих потенцій, формувала у масовій свідомості орієнтації на пасивне очікування кращого майбутнього. У той час, коли Захід з його принципами інтенсивного розвитку особистості впевнено створював новий, постіндустріальний тип цивілізації, радянське сусп­ільство вичерпувало потенціал екстенсивного самовідтворення ста­рого, індустріального типу цивілізації. У нехтуванні творчим потенц­іалом особистості й полягає одна з основних причин (поруч з нехту­ванням побутовими потребами людини, відсутністю широкого та вільного спілкування країни з цивілізованим світом тощо) краху ра­дянської системи.

Стан пригальмованого розвитку цивілізації, в якому перебував СРСР, був зумовлений, по-перше, відходом країни соціалізму від світових цивілізаційних демократичних процесів, а по-друге, загаль­ною дезорієнтацією широких верств населення щодо власних потреб і можливостей. Прагнення правлячої верхівки зберегти свою владу було перепоною для розвитку творчої енергії суспільства, а реакція країни на виклики глобалізації не завжди була адекватною. Накопи­чення ж суперечностей, зрештою, завжди призводить до стримуван­ня економічного та соціального прогресу в цілому.

Руйнування СРСР та утворення на колишніх його теренах незале­жних держав стало наслідком глибинних соціально-економічних процесів, що відбувалися протягом десятиліть. Суспільно-економіч­на система соціалізму (побудована, до речі, всупереч вихідним наста­новам соціалістичної ідеологеми) працювала не для задоволення по­треб людини, а головним чином — для обслуговування воєнно-про­мислового комплексу і нарощування воєнного потенціалу держави. Це досягалося за допомогою командно-адміністративної системи, елементами якої були партійно-державний апарат, зрощений з керів­ництвом великих підприємств, та апарат ідеологічно-інформаційної обробки свідомості людей. Якщо окрема людина не виконувала по­кладених на неї функцій обслуговування тоталітарної системи, вона виштовхувалась за її межі. Власна активність людини заохочувалася лише тоді, коли це працювало на систему.

Сучасні представники інтелектуальної еліти Росії цілком усвідо­млюють хибний шлях розвитку, який обрала для себе їхня країна на початку XX ст., — невизначеність характеру російської державності та намагання за будь-яку ціну надолужити згаяне'. XX ст., позначене крахом двох масштабних проектів російської державності — самоде­ржавства та соціалізму, було фактично втрачене для прогресивного розвитку країни, найбільшої за територією й однієї з найбагатших за природними, економічними та людськими ресурсами. Маючи другий у світі за потужністю ядерний потенціал, Росія є нині економічним карликом — її частка у світовому ВВП становить лише 1,6 %. За по­казниками науково-технічного прогресу Росія відстає на десятки ро­ків від розвинених держав, а її економіка має переважно ресурсну орієнтацію, хоча на початку XX ст. країна була у п'ятірці найбільш розвинених держав світу.

Нежиттєздатність тоталітарної системи, створеної в своїх голо­вних рисах у сталінські часи, усвідомлювалась багатьма мислителями, практиками-економістами й політиками протягом всієї історії радян­ського суспільства, але серед широких верств населення таке розумін­ня речей поширилося лише наприкінці 1980-х років. Розпочатий тоді реформаторський процес пішов у напрямі перебудови старої системи і не мав на меті її руйнації. Розпад СРСР став наслідком краху політики реформ, спричиненого об'єктивними і суб'єктивними факторами, зок­рема, боротьбою амбіцій певних політичних угруповань.

Неможливість у нових історичних умовах керувати економікою з єдиного центру стимулювала наростання відцентрових тенденцій у регіонах, де місцеві партійно-політичні еліти для того, щоб утрима­тись при владі, взяли на озброєння замість збанкрутілої ідеології ко­мунізму національно орієнтовані ідеї. Процеси суспільно-економіч­них перетворень були перенесені на рівень окремих республік. У ви­рішальні дні серпня 1991 p., коли постало питання — або насильни­цька консервація колишньої системи, або продовження реформатор­ських процесів, — ВР УРСР обрала для України шлях реформ, пов'я­заний зі здобуттям реального суверенітету, а згодом цей вибір був підтверджений референдумом 1 грудня 1991 р.

Характерною для пострадянської масової свідомості українців є негативна напруга, зумовлена зіткненням звичних суспільно-ідеологі­чних уподобань із фактом існування української державності. Певне несприйняття цього історичного факту частково спричинене нездат­ністю дивитися правді у вічі й бачити реальність такою, якою вона є, без будь-яких ідеологічних перекручень, а частково — острахом перед новою відповідальністю — відповідальністю за право мати свободу і робити власний вибір.

Дійсна загроза життєвим інтересам народу випливає з відсутності належних умов для розвитку його національної культури, духовності, добробуту, безпеки. Але чи з'являться такі умови, якщо Україна знову втратить свою державність, а отже — і можливість самостійно вирішу­вати свою долю? Зрозуміло, що ні. Бо якщо нема своєї держави — то немає й повноцінної нації, а разом з тим і всієї повноти можливостей для вільного розвитку.

Сучасне українське суспільство має засвоїти нові ціннісні орієн­тації, що є базовими для сучасної цивілізації. На жаль, це — довгий і складний процес. Ціннісні системи виникають і функціонують знач­ною мірою поза свідомими бажаннями людини, через механізми ви­ховання й традицій, що вироблені люд- ством впродовж тисячолітніх історичних експериментів. Неможливо лозунгами "навчити" людину демократії, формам поведінки у ринкових умовах, лише увесь жит­тєвий устрій і здатен сформувати в ній вироблення дух підприємниц­тва й активного відстоювання своїх прав і свобод.

Будь-яке суспільство Грунтується на більш або менш визначених моральних і правових засадах, у різних суспільствах вони можуть іс­тотно відрізнятись і змінюватися разом зі зміною умов життя, іноді досить суттєво, але існує також універсальний набір цінностей, при­таманних людству взагалі (пов'язані з цими універсальними ціннос­тями норми та схеми поведінки так або інакше зафіксовані усіх в рел­ігіях, які прийнято називати світовими). Моральні регулятиви поведі­нки відіграють надзвичайно важливу роль у житті суспільства, вони безпосередньо стосуються кожної людини, визначають її внутрішній план, впливають на її мислення, спосіб прийняття рішень, характер спілкування. Якщо людина бажає бути лояльною до суспільства, во­на мусить сприймати існуючі в ньому ціннісні норми і їм підкоря­тись.

Протягом історії крок за кроком людство формує систему захис­ту особи від роду та колективу у вигляді відповідних загальних норм і стереотипів поведінки, які підтримуються силою суспільної свідомо­сті та державно-правових інституцій. Але завжди, коли слабне влада держави, а моральна свідомість виявляється не на належному рівні, індивід знову потрапляє у залежність від групових структур, побудо­ваних на засадах сили, відданості вожаку і протистоянні іншим гру­пам. Найгостріші конфлікти виникають там, де люди мають низький рівень суспільної моралі та відсутні механізми розумного вирішення суперечок.

Тенденція розмежування суспільства на клани проявилася і в Україні, коли стара державна система фактично була зруйнована, а но­ва ще тільки створювалася. Не подолана ця тенденція ще й сьогодні.

Зрозуміло, що ці процеси багато в чому є наслідком морального розпаду радянського суспільства в часи "брежнєвщини", коли форми злочинної поведінки почали поширюватись у структурах влади, на­самперед — в її верхніх прошарках, і коли ідеологічні механізми стримування втратили свій вплив на реальне життя. Радянське суспі­льство спиралось на штучні форми моралі й раціоналізовані, проте лише "ззовні", форми свідомості та відкидало або, підкорюючи, спо­творювало будь-які традиційні ціннісні структури.

Створення незалежних держав на уламках радянської імперії бу­ло, окрім усього іншого, також природною реакцією багатьох людей на ці антиморальні процеси в суспільному житті. В умовах, що скла­лися нині, відбувається інтенсивний пошук нових моральних засад, і тут принциповим має стати повернення до універсальних цінностей людського буття. Природними носіями цих цінностей є сім'я та наці-я. Кожне з цих утворень, будучи природною формою консолідації людей, побудоване на засадах поєднання індивідуальних інтересів окремої особи з колективними інтересами, (на цих же засадах буду­ється і суспільство, проте в ньому виникають й інші форми солідар­ності — групова, класова, державна і т. п., які виробляють свої ціннісні норми, що можуть суперечити універсальним).

Перехідні типи ментальності побудовані на інших принципах, аніж усталені: вони мають як мінімум дві або й більше "ядерно-пери­ферійні" структури. Поведінку особи з таким типом ментальності пе­редбачити значно складніше, оскільки невідомо яке "ядро" спрацює в тій чи іншій ситуації. Суспільство перехідного періоду створює спри­ятливе середовище для появи саме таких ментальних типів.

Для сучасних держав, що утворилися на уламках колишнього СРСР, чи не найбільшою перешкодою на шляху якнайшвидшого ви­ходу з кризового стану є ментальний комплекс "радянської люди­ни", що був свого часу важливою складовою життя громадян Союзу. Головні ознаки цього комплексу такі:

ослаблення волі до зміни життя на краще винятково власними си­лами, безпорадність, надія на чиюсь допомогу і, разом з тим, — фор­мальна активність про людське око, напоказ, коли головне — створи­ти враження, що ти працюєш, а не працювати на результат;

відчуття власної нездатності до досягнення успіху в тій чи іншій діяльності через некомпетентність та непрофесіоналізм, зворотною стороною цього відчуття є невмотивована амбіційність;

перекладання на владу власних проблем, — що, однак, компенсу­ється пошуками можливостей вирішувати їх через неформальні сто­сунки;

здатність до самопожертви в ім'я кращого майбутнього, до життя заради дітей, а не для себе і т. п., у своїй крайності це — героїзм з відчаю, імпульсу, а не зі свідомого розрахунку;

звичка вважати пріоритетними інтереси цілого, спільноти, а не окремої особи.

Така структура свідомості є перешкодою для людини, що має жити у світі вільних ринкових відносин, тому, зрозуміло, що вона по­винна бути трансформована. Цей пласт "радянськості" так або інак­ше присутній у психіці кожної людини, вихованої в колишні часи.

Психологія молоді поступово змінюється відповідно до нових умов життя, але цей процес проходить неконтрольовано, стихійно. Людині зараз краще живеться тоді, коли її діяльність "затінена", відходить у "тінь" — у тіньову економіку, тіньову владу і т. п.

Складовим елементом радянського менталітету завжди була ідея великодержавності. Саме на догоду ідеалам світового панування під гаслами пролетарського інтернаціоналізму населенню СРСР та ін­ших країн системи соціалізму пропонувалося приносити в жертву власний добробут, а то і своє життя. Великодержавницька ідея грун­тується на тому, що певна нація, яка нібито є провідною, мусить до­мінувати у певному геополітичному просторі, спираючись на потуж­ні економічну та військову сили, а також на більш розвинені, ніж у ін­ших націй, форми культури.

Великодержавницька ідея насправді — це ідеологічний міф, який експлуатується сьогодні лише для того, щоб затвердити у свідомості різних за національністю людей стереотип їх імперської єдності, а та­кож стереотипи служіння державній владі. Історично соціальним но­сієм цього міфу завжди були феодали-службовці, армійська верхівка, чиновницький апарат. У російських умовах "номенклатура" виросла з опричників царя Іоанна Грозного і підручних Петра І. її добробут залежав не від служіння народові, а від хисту вдовольняти начальст­во, вищу владу, від місця в цій системі влади. Час від часу змінювало­ся зовнішнє забарвлення великодержавницької міфології, але голо­вним принципом її залишалася саме держава, що поширює свою вла­ду на інші народи.

У XX ст. міф російської великодержавності вдягнувся в шати ма­рксизму, набув форми "царства соціальної справедливості", але сут­тю його лишилося возвеличення держави як системи владарювання. Разом з тим задля його утвердження в бутті знадобилося значно біль­ше жертв, аніж раніше. Ми зараз не говоримо ні про жертви романти­ків, які випестовували ідеї справедливості, ні про жертв фанатиків жовтня 1917 р., які реалізовували ці ідеї, ми говоримо про мільйони жертв "царства соціальної справедливості", яких знищили, задля уможливлення диктатури великодержавних вождів.

У побудованому на міфологічних засадах суспільстві "Центр" зав­жди має значення сакрального осередку, який вміщує в собі весь сенс буття спільноти. Будь-яке відхилення від встановленого з "Центру" порядку є замахом на засади існування суспільства, а тому воно неод­мінно викликає протидію усіх сил держави. Соціальні зв'язки та будь-які процеси комунікації в імперських утвореннях мають викри­влений характер, бо грунтуються на фальшивих принципах, створе­них владними структурами.

Нині нам потрібно усвідомити для себе дійсний стан справ, щоб не потрапити в полон нових міфологічних систем, які створюються на наших очах. По-перше, це міф про імперію, що сповідує ліберальній демократичні принципи. І хоча очевидно, що неможливо поєднати дух дійсного лібералізму й демократизму (з його прагненням до сво­боди) з імперським (тобто антидемократичним за сутністю) духом, однак міф про таке зчеплення може знайти підтримку широких верств населення, які значною мірою ще не пристосовані до життя в демокра­тичному суспільстві.

По-друге, це міф про розбудову держави заради держави. Викорис­товуючи націоналістичні лозунги, спекулюючи на труднощах держа­вного будівництва, цілком можливо знехтувати ідеями демократії та створити мікроімперію, тобто систему влади, поширеної на всі галузі життя суспільства. Проте, навіть якщо б це тимчасово і зміцнило су­веренітет держави, але в історичній перспективі нація буде програва­ти, бо неодмінним атрибутом такої держави є самоізоляція, віддален­ня від шляхів світового розвитку, а тому — прогресуюче відставання та внутрішній розбрат.

Насправді нині існує лише один шлях суспільного поступу— ан-тиміфологічний, коли, дивлячись у вічі істині, суспільство шукає оп­тимальні рішення своїх проблем. Для цього потрібно насамперед зре­ктися звички вчитися лише на власних помилках і більш рішуче вико­ристовувати досвід людства. Український народ має формувати в со­бі структури свідомості дійсно європейського типу, піднятись на су­часний рівень духовності й інтелекту.

В українській еліті часів російсько-більшовицької імперії набули поширення ментальні структури провінційного чиновництва, з інте­ресами та прагненнями, зорієнтованими до Центру, з політикою, спрямованою на знищення національних форм інтелекту і духовнос­ті. Такі структури свідомості в сукупності можна позначити як "ма­лоросійську ментальність ".

В'ячеслав Липинський окреслив дві визначальні риси (ментальні структури) більшості українців: "неприборкане хамство", тобто руй­нівне начало, що спирається на стихію егоїстичних інтересів окремих осіб, і "яфетичну солідарність", яка має опору в любові й почутті єд­ності. Державотворчий процес в Україні, на думку Липинського, по­винен спиратись насамперед на духовність останнього типу, бо сама нація є духовною спільнотою, культурно-історичною єдністю лю­дей2.

Визнаючи такі погляди цілком слушними, все ж не можна пого­дитися з украй негативним трактуванням принципу особистих інте­ресів. Сучасне цивілізоване суспільство є результатом компромісно­го узгодження суспільних та індивідуальних цінностей. Пошуки ком­промісів продовжуються. Катастрофічним для поступу української нації виявилося не стільки значне поширення в ній "неприборканого хамства" в різних верствах суспільства, скільки неможливість швид­ко знайти загальноприйняту формулу узгодження суспільних і осо­бистих зацікавлень. Звідси — взаємні звинувачення у зраді державних інтересів. Так було і в часи Хмельниччини, і в часи боротьби з Ро­сією та іншими державами за незалежність у XX ст. Таку ж картину маємо й зараз, коли справа побудови Української держави постала в усій своїй повноті та складності.

Відмінності в прагненнях українського національного духу і рос­ійсько-імперського духу стають у сучасних умовах особливо очевид­ними. Зокрема ми бачимо, що "повільний темп" в українських рефор­мах, так би мовити — подолання шляху "на волах", обумовлений осо­бливостями українського менталітету. Але важко уявити в Україні таку ситуацію, щоб президент держави, посварившись із парламен­том, апелював безпосередньо до народної стихії, хоча це є цілком природним для Росії з її традиціями самозванства та бунтівництва. Атмосфера змовництва, притаманна політичному життю Російської імперії, є особливістю і її історії, і її сучасності, на що вказує, зокре­ма, серпневий путч. Міф про третій Рим намагаються воскресити сьо­годні російські націонал-патріоти та імпер-демократи, маскуючись під гасла захисту прав людини вони прагнуть надати нових форм своєму "месіанському" менталітетові.

Не будучи впродовж тривалого часу самостійною державою, Україна не мала можливості випестувати повноцінний елітний про­шарок. Найбільш талановиті її представники вилучалися до Москви й працювали на потреби імперського центру, внаслідок чого Україна мала недостатньо особистостей, здатних мислити та діяти в загально­державному масштабі. Еліта України значно поступається еліті ро­сійській як кількістю, так і якістю. Українська еліта ще не до кінця по­збулася почуття меншовартості, яке проявляється парадоксально — в намаганні продемонструвати власну перевагу.

В Україні можна виділити дві політичні елітні групи: одна—сфо­рмована з числа колишньої "номенклатури", а інша — рекрутована з більш або менш активних противників попереднього режиму. Остан­ня включає як діячів, що переслідувалися в радянські часи, так і тих, хто активно співпрацював з радянською владою, але на певному етапі змінив свою позицію. У питанні відносин з Росією колишні "номенк-латурники" займають більш реалістичну та прагматичну позицію, ко­лишні ж "противники" часто абсолютизують значення національної ідеї в українському державотворенні та страждають певним романти­змом і невиваженістю в декларованих ними заявах. Українську еліту можна поділити також за територіальною приналежністю: якщо схід­ноукраїнські діячі мають більш проросійські настрої, то західноукра­їнські — здебільшого орієнтовані на Захід.

Неусвідомлення політичною елітою України стратегічних пріо­ритетів держави, принесення їх у жертву потребам збереження своїх владних позицій спричинюють неадекватність реакції держави на но­ві глобальні виклики сучасності. Представники правлячої еліти пере­слідують опозицію, замість того, щоб співпрацювати з нею у "діалоговому режимі". Для здобуття економічного впливу влада надає піль­ги та політичне заступництво "своїм" підприємницьким структурам, замість того, щоб створювати рівні умови для всіх суб'єктів еконо­мічної діяльності. У забезпеченні політичної та соціальної стабільно­сті влада більше покладається на тимчасову допомогу з-за кордону, замість того, щоб створювати і наполегливо реалізовувати дієві дов­гострокові програми виходу із суспільно-економічної кризи.

Нові часи потребують формування у людини таких, пов'язаних зі здобутками цивілізації, якостей, які дають їй змогу вільно реалізову­вати власні інтереси, узгоджуючи їх з інтересами інших. Людина по­винна вміти жити в умовах конкуренції, вміти відповідати за власні вчинки, робити свою справу професійно.

Щоб з'ясувати, які передумови існують для формування в украї­нців сучасного менталітету, необхідно звернутися до глибинних рів­нів соціально-психологічної будови людини, звернути увагу на мен­тальні структури, котрі були певною мірою витіснені за роки радян­ської влади в сферу колективного підсвідомого. До особливостей власне української ментальності дослідники зараховують: природну толерантність; індивідуалізм; спокійне, виважене ставлення до про­цесу вирішення складних проблем; приязність до іншого, чужого; го­стинність; працьовитість; миролюбність; ліричне сприйняття життя; близькість до природи, а також: недостатнє почуття національної єд­ності, громадянськості; брак волі захищати себе від агресії; ло­яльність до негативних явищ у житті; занадто спокійне ставлення до біди; терплячість; нестачу здорових амбіцій і т.п. Так чи інакше, але саме ці риси є тлом для побудови в психіці й свідомості сучасних українців новітніх ментальних комплексів.

Україна протягом тривалого часу була насильницьки відірвана від Європи, ментальний устрій українців був деформований імперсь­ким духом та колоніальним душком. Тому психологічно Україна в цілому ще не готова до засвоєння сучасних західних ментальних над­бань у повному обсязі, а отже вона не готова і до сприйняття й ефек­тивного використання технологічних систем постіндустріального рівня.

"Українське питання" для росіян має особливе значення. Адже росіяни, усвідомлюють вони це чи ні, пристрасно бажають, щоб укра­їнці вважалися російським субетносом. Саме тому вони не визнають українців як окрему націю. Ніколи євреям або башкирам, полякам або казахам не відмовлялося у праві бути самостійним етносом, мати свою мову, культуру, автономне духовне життя, але це завжди роби­лося стосовно українців.

Показовою для прояснення російських уподобань щодо України є недавня дискусія, опублікована в російській "Независимой газете" під промовистою назвою "Какая Украина нужна России" 3. Вона за­свідчує, що російський політикум занепокоєний розбіжностями геополітичного розвитку обох держав: якщо Україна інтегрується в ЄС та НАТО, то Росія, напевно, залишиться за межами цих організацій. Разом з тим обидві країни зберігають значні економічні, політичні та міжлюдські зв'язки, спільну історичну пам'ять і навіть однаково го­ворять про свою європейську ідентичність та прагнуть до цивілізова­ного майбутнього. Для російських політологів цілком зрозуміло, що Україна визначилася у своїй незалежності та що назад шляху нема, але їх непокоїть, чи залишиться вона дружньою державою з огляду на обраний нею євроінтеграційний курс, чи не перетвориться в потен­ційну загрозу, якщо стане форпостом атлантизму? Під цим кутом зо­ру розглядаються й внутрішньополітичні процеси в Україні, зокрема, такий чинник, як проживання в ній значної кількості російськомов­ного населення. У ході дискусії К.Затулін озвучив думку, що для за­доволення національних інтересів Росії потрібно, аби Україна не бу­ла потужною державою з сильним керівництвом, а Україні не потріб­на сильна Росія, яка чинить і буде чинити тиск на Україну.

На сьогодні в Росії домінують міркування про її особливу місію щодо інших народів. Пам'ять про велику державу надихає політиків вибудовувати стратегії відновлення Великої Росії в межах географіч­ного простору колишньої імперії4. Значного поширення набули ідеї, які в цілому грунтуються на класичних геополітичних схемах мину­лого 5. Але водночас, відповідно до сучасних реалій, пропонуються й нетрадиційні варіанти розвитку Російської держави, серед яких най­більш показовими, на наш погляд, є геополітичні моделі відомого ро­сійського вченого О. Панаріна б.

О. Панарін вважає марними сподівання на перетворення Росії на європейську демократичну державу, бо це не відповідає історичній традиції. Простір Російської Федерації не є гомогенним ані етнічно, ані цивілізаційно, він "штучний", як і сама імперія. Між народами Єв­разії ніколи не було нейтрально-теплих відносин, відносини ці були або братерськими, або грунтувалися на взаємних підозрах. Тому на­буття народами Російської Федерації самостійності утворить конгло­мерат друзів і ворогів та спричинить перманентні збройні конфлікти. Лише інтеграція на конфедеративних засадах є найкращою долею для всіх, є перемогою універсальної ідеї, привабливої для відсталих, жертовної для лідерів. Тільки така стратегія є традиційною для росій­ської політики в Євразії. А от приєднання Росії до Європи — ідея згу­бна й утопічна, її реалізація означатиме розрив із внутрішнім Сходом і провокацію демонів.

Російський фундаменталізм — наголошує Панарін, — це енерге­тика єднання євразійського простору. її результатом є цивілізаційна цілісність Євразії. Коли ж російська ідея відступає, з'являється фун­даменталізм ісламський, монгольський або китайський. Для гідної відповіді Заходові, вважає автор, Росії потрібна ідея федералізму не держав, а громадянських суспільств-регіонів, це дасть змогу поєднати принцип автономії з цивілізаціиним принципом єдиного простору (правового, економічного, інформаційного тощо). Має бути єдиний євразійський парламент — "конгрес євразійського народу", депутати якого обираються усім населенням. Замість федерації націй необхід­но утворити федерацію штатів-регіонів. Євразійська емансипація означає заступництво центру від "узурпаторських посягань місцевих автократій" 7. Центр відтягує головні владні повноваження у місце­вих адміністрацій і посилює на місцях принципи самодіяльності, тоб­то неполітичного способу життя. Зараз у Росії спостерігається посла­блення центру, що посилює етнократичні деспотії. "Тільки організа­ція єдиного відкритого простору в масштабах СНД спроможна пере­розподілити функції між громадянським суспільством і державою та­ким чином, щоб максимально звільнити на місцях енергію масової громадянської самодіяльності" 8. Політична еліта в республіках має бути виведена з вузького етнократичного простору, де їй загрожує ар­хаїзація в дусі східних деспотій, і введена в простір "римської ідеї" — єдиної великої цивілізації.

Євразійський проект для успішного втілення в життя, стверджує Панарін, потребує появи нового типу особистостей — носіїв жертов­ності та месіанізму. Сучасне ж покоління "розумних егоїстів" дотри­мується проатлантичних орієнтацій, але це — політика вчорашнього дня. Новітні глобальні виклики вимагають граничної мобілізації. Ве-стернізована еліта до цього нездатна — отже, слід очікувати радика­льної ротації еліт, появи нових лідерів, яких нація уповноважить здійснити її рятування. Не вистачає, однак, загальної мобілізуючої надетнічної ідеї — творчого прочитання ноосферної місії людини.

Як бачимо, тут маємо повний набір елементів російського геопо-літичного менталітету: великодержавність (хоч і демократичного га­тунку — на зразок США), звеличування власної духовності (на про­тивагу хибному "розумному егоїзмові" та раціоналізму), месіанізм (який вимагає аскези та нових жертв, начебто їх було замало в тота­літарній Росії), протистояння Заходові, пошук консолідуючих схем інтеграції гетерогенних елементів у межах Росії, формування нової людини (не радянської, а якоїсь іншої) тощо.

У російських мас-медіа зазвичай домінує зображення всього українського як другорядного, меншовартісного (а російського — як першорядного), нав'язується звужене поняття українства як селянсь­кої культури тощо. Зрозуміло, що в такому контексті росіяни можуть демонструвати велике занепокоєння інтересами українців.

Так робить, наприклад, А. Гливаковський, який безапеляційно зараховує українців до числа "российских народов". Але разом з тим він чомусь вважає, що національно орієнтована інтелігенція України, яка, на його думку, прийшла до влади у 1991 p., прагне, спираючись на підтримку Заходу, поступово вигнати частину росіян з України, українізувати решту росіян та російськомовних українців і водночас цивілізуватися в системі європейської культури, в тому числі католи­цизму. При цьому передбачається, що сама Росія залишиться поза Європою 9. Автор вважає такі прагнення утопічними та небезпечни­ми для самої ж України, оскільки орієнтація на Захід призведе до зро­стання міграції росіян в Україну та викличе її подальшу русифікацію, спроби українських сепаратистів порвати з Росією призведуть тоді до виникнення вогнища національно-релігійного конфлікту, тому що Україна та Росія в геополітичному (геокультурному, геоекономічно-му, геодемографічному) відношенні становлять одне ціле. Автор та­кож щиро вірить в те, що лідери самостійництва вже претендують на Кубань та інші території. А. Гливаковський дотримується думки, що у після сталінські часи начебто стався підрив центрального геополіти-чного простору Росії, коли за її рахунок відбувався процес розвитку промисловості у сільськогосподарських районах — Середній Азії, Казахстані, в Західній Україні та Західній Білорусі, далі — в Східній Європі й т. ін. У результаті периферія начебто "перевершила" Центр. Відбулася також депопуляція російських територій.

Можна ще навести й думки такого відомого фахівця з геополіти­ки, як К. Сорокіна, який за звичною схемою схильний ототожнювати Росію з Радянським Союзом та Російською імперією 10. Він вважає, що сьогодні триває запекла боротьба за розподіл радянсько-російсь­кої спадщини, тобто відбувається процес третього перерозподілу світу, який полягає в тому, що Росію намагаються стиснути до її ет­нічних меж.

На думку К. Сорокіна, базовими інтересами Росії в країнах "близького зарубіжжя" є оволодіння їхніми енергоресурсами, транспортними шляхами, лініями зв'язку, виходами до морів та оке­анів, військово-стратегічними плацдармами, сільськогосподарсь­ким потенціалом, промисловими об'єктами, робочою силою п.

На превеликий жаль автора, на цей час Росія демонструє негатив­ну геополітичну динаміку, причиною якої є криза економіки та демо­графічна криза, недостатність людських ресурсів, зниження їх якості, духовна деградація. На сьогодні Росію слід визначати як "трансрегіо-нальну державу", тобто її не можна сповна вважати глобальною дер­жавою, як і зводити до категорії регіональних держав, оскільки вона має значні інтереси в різних регіонах світу. Росії важливо дотримува­тися позиційної стратегії, складовими якої є:

$ утримання у сфері своїх впливів країн "близького зарубіжжя";

$ політика "балансуючої рівновіддаленості" з країнами "далеко­го зарубіжжя";

$ тверезий розрахунок у відносинах з усіма можливими партне­рами;

$ розрахунок лише на власні сили, а не на допомогу ззовні, оскільки ніхто із глобальних держав не зацікавлений у відновленні Росії як країни-конкурента;

$ орієнтація на різні центри сили (Європа, США, Китай), а не на один, оскільки Москві вигідна взаємоурівноваженість світових ліде­рів.

Визначаючи можливу геостратегію Росії щодо "близького зару­біжжя", автор чомусь вважає, що у ставленні росіян до колишніх союз­них республік переважають "комплекс каяття" та гіпертрофована виба­чливість. Серед політичної еліти РФ існує упередженість, що інші со­юзні республіки нібито жили або живуть за рахунок Росії та гальму­ють її розвиток, — отже, необхідна, мовляв, політика дистанціюван-ня від них і пошук західних партнерів. На думку автора, взаємини з недавніми союзниками слід розпочинати з чистої сторінки.

Інша крайність, яку відзначає автор, полягає в тому, що всю тери­торію колишнього СРСР оголошено зоною життєво важливих інтере­сів Росії, а це передбачає господарську інтеграцію, оборону зовніш­ніх кордонів СНД, гармонізацію зовнішньої політики, створення єди­ного військово-стратегічного простору, запобігання військово-по­літичній присутності інших країн, недопущення розповсюдження чу­жих релігій, створення спільного інформаційного простору, захист прав етнічних росіян.

Ідея відновлення імперії нового зразка, на думку автора, нежит­тєздатна, оскільки її реалізація викличе протидію інших центрів сили та вимагатиме значних витрат, що, зрештою, себе не виправдає. От­же, Росії слід прагматично визначити напрям власних інтересів щодо кожної з країн "близького зарубіжжя". Автор зазначає, що реалізація певних російських інтересів у тій чи іншій країні нерідко може відпо­відати національним інтересам цієї країни, а протидія російським ін­тересам здатна завдати їм шкоди. Наприклад, політика України на ін­теграцію в НАТО пов'язана з витісненням в Україні російських інте­ресів західними, а це стимулює федералізацію й розкол України на дві частини — південно-східну та центрально-західну 12.

К. Сорокін аналізує також можливі знаряддя впливу Росії на краї­ни "близького зарубіжжя". Він констатує, що механізмів СНД для цього явно недостатньо, оскільки Співдружність, по-перше, існує лише на папері, а по-друге, навіть якщо її роль посилиться, існуватиме за­гроза внутрішнього, в рамках СНД, блокування рішень, що відпо­відають інтересам Росії. СНД слід використати для надання легітим-ності діям Росії у пострадянському просторі, аби представити ці дії як миротворчі акції, санкції проти порушників угод і т. ін. Росії доцільно головний акцент робити на двосторонні контакти та, з урахуванням рівня стабільності держави-об'єкта, використовувати або економіч­но-політичні, або військово-політичні методи впливу.

Принцип зовнішньополітичного реалізму передбачає "балансу­вання" Росії як поки що слабкої держави між різними центрами сил, при цьому не відкидаються ні "пакетні прив'язки" вирішення проблем (скажімо, вирішення питання про поставки енергоносіїв у комплексі з питанням про Севастополь та Чорноморський флот), ні "заміновані подарунки" (добровільна відмова від того, що утримати вже немож­ливо), аби залишити новому господарю набір гострих проблем та конфліктів, в яких він може заплутатися настільки, що сам буде зму­шений звернутися за допомогою до Росії.

Застосування військ передбачається у разі неможливості несило-вих варіантів впливу. Не слід лише при цьому забувати, що тільки гру­бе порушення міжнародно визнаних інтересів дає сьогодні привід для використання зброї, а ефективність військового втручання залежить від рішучості, масовості, короткочасності.

Реальні межі сфери геополітичного впливу Росії визначаються присутністю на тій чи іншій території реальних інтересів Росії й сту­пенем їх важливості, наявністю у Росії інструментів впливу та загаль­ним балансом очікуваних витрат і здобутків у конкретному регіоні. Зону російського впливу становитимуть деякі держави пострадянсь­кого простору та деякі колишні союзники СРСР, які ще не знайшли належного порозуміння зі світовими центрами сил.

Наведених міркувань цілком достатньо, щоб зрозуміти загальне спрямування російської геостратегічної думки, яка, як свідчить ана­ліз ключових російських документів геостратегічного характеру, має неабиякий вплив на планування сучасної російської зовнішньої по­літики.

Зовнішньополітична доктрина Росії щодо "близького зарубіж­жя" має досить чітке формулювання: Росія вважає цей регіон сферою своїх життєвих інтересів і зберігає за собою право втручання у справи цих країн з метою "захисту інтересів російських громадян" (своєрід­на "доктрина Монро" або "доктрина Брежнєва" в сучасних умовах). Що це не марні слова, свідчить реальна російська політика в При­дністров'ї, Абхазії, Таджикистані та інших регіонах. Росією офіцій­но, на парламентському рівні, висловлювалися територіальні претен­зії щодо України.

За таких умов, навіть після заміни в 1994 р. національно-зорієн­тованого зовнішньополітичного курсу України на досить поблажли­вий щодо Росії, тиск на Україну з боку московської правлячої верхів­ки не слабне. Русофільські та ліві сили в українській політиці нерідко бувають шоковані неприкритими агресивними акціями з боку північ­ного сусіда. Україна змушена або підкоритися політичному, еконо­мічному та військовому пануванню Росії, відмовившись від власних національних інтересів, або проводити політику дистанціювання від останньої. Як влучно зазначив один із російських політиків, "Україну просто вштовхують у НАТО".

Часто відверто зневажливий тон російської політичної риторики щодо України час від часу супроводжується провокаційними заявами й акціями окремих політичних діячів, що, безперечно, не сприяє спо­кійному проведенню політичного діалогу. До того ж, російська сто­рона нерідко ігнорує виконання двосторонніх домовленостей та зо­бов'язань, наприклад, щодо розділу закордонної власності колиш­нього СРСР.

Свою зовнішню політику РФ настирливо і дедалі послідовніше намагається будувати за зразком колишнього СРСР, незважаючи на непорівнянність потуг і становищ СРСР і РФ у світі. Російські полі­тичні лідери поки що явно не поспішають прислухатися до тверезих оцінок низки аналітиків, які стверджують, що РФ зможе успішно роз­виватися лише тоді, коли російські політики усвідомлять, що Росія не є наддержавою. Відомо, до чого призвело перенапруження колиш­нього СРСР, особливо не обтяженого внутрішніми політичними ка-таклізмами, в змаганнях за світове лідерство. Подібні змагання для РФ, вкрай нестабільної політично та економічно, можуть завершити­ся не менш трагічно.

Територіальні претензії до України та небажання визнати її пра­во на Чорноморський флот, дислокований на українській території, доводили свого часу справу до граничної межі, за якою починається гострий конфлікт, аж до збройного протистояння.

На жаль, в російській еліті важко віднайти ті кола, які були б здат­ні вже сьогодні принципово змінити своє ставлення до України. Над їх свідомістю тяжіють старі, вибудувані впродовж століть переконан­ня. Однак це не означає, що подібні зміни неможливі в майбутньому, якщо українські структури докладатимуть до цього належні зусилля. Крім того, необхідна "робота часу", яка б продемонструвала російсь­кому керівному прошаркові, що українська держава не є тимчасовим, нежиттєздатним утворенням, а є стійкою реальністю, і саме як з та­кою з нею слід розвивати взаємовигідні для обох сторін стосунки.

Практично всі публікації на тему інтеграції колишніх республік Радянського Союзу розпочинаються і завершуються різного роду розмірковуваннями, твердженнями та висновками про роль, яку відіграє у цих процесах Україна. На відміну від Білорусі, де третина населення виступає за союз слов'янських держав, в Україні ні сус­пільство, ні політична еліта в більшості своїй не сповідує цієї ідеї. На­віть в РФ думку про утворення Слов'янського союзу поділяє тільки вузьке коло фахівців і радників вищих ешелонів влади. Реалізація та­кого проекту означала б загострення міжетнічних і міжконфесійних конфліктів.

Одвічно слабкий зв'язок російської влади з керованим нею сус­пільством сьогодні ще більше ослаб. Правлячий прошарок відокре­мився від решти суспільства, яке відповіло йому тим же — люди пе­рестали вболівати за політиків і зосередились на власних справах.

Нинішня "мовчазна більшість" не готова діяти на користь якоїсь по­літичної сили. На цьому фоні надто реальною є перспектива крайніх авантюр з боку ультраправих, ультралівих, сепаратистів тощо.

Нинішня поведінка Москви певною мірою зумовлена й традицій­ною толерантністю (точніше — поступливістю) Києва щодо встанов­лення міждержавних відносин за так званими апробованими міжна­родними принципами, котрими Росія гіпертрофовано послуговуєть­ся. Пасивність в обстоюванні національних інтересів спричинює ент-ропійний характер діяльності українських державних функціонерів. Вони схильні перебільшувати значення економічних проблем у відносинах Києва і Москви, а це може призвести до ухвалення еконо­мічно привабливих, але політично шкідливих і навіть вкрай небезпе­чних для інтересів українського суспільства та держави рішень.

Відчуваючи зростаючу конкуренцію з боку України на міжнаро­дній арені, урядові кола РФ зацікавлені в послабленні українського економічного та політичного впливу. Можливими заходами такого ослаблення є гальмування соціально-економічних реформ в Україні, посилення в ній соціальної напруженості, сепаратизму і, врешті-решт, формування ситуації нестабільності в суспільстві, а все це від­криває перспективу для РФ стати й "рятівником" України, й реалізу­вати власні стратегії на міжнародній арені.