9.1. Предмет соціології праці

Cоціологія праці — спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства, а також розглядає соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і соціальних умов на ставлення людей до неї.

Вітчизняний соціолог В. Полторак виокремлює три складові предмета соціології праці:

1)   соціальні закономірності взаємодії людей із засобами і предметами праці, зокрема механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості. Це проблеми, зв’язані з діяльністю людини й колективу за умов науково-технічної революції, комплексної механізації та автоматизації трудових процесів, зі ставленням людей до роботи на конвеєрі, за екстремальних умов (на висоті, у темряві, на хімічному виробництві, за підвищеного рівня радіації тощо);

2)   ставлення людини й колективу до праці, її змісту, характеру, умов. Ідеться насамперед про мотиватори ставлення людини й колективу до праці, зв’язані з матеріальною заінтересованістю, змістом праці, взаєминами в колективі тощо, тобто суто соціологічні проблеми;

3)   соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, яку утворює сукупність позицій, ролей, цінностей, взаємодіючих між собою працівників. Це проблеми структури трудового колективу, його функцій, взаємин між членами колективу, зокрема між підлеглими і керівниками, проблеми керівництва й лідерства, соціально-психологічного клімату, конфліктів тощо.

Соціологи розглядають трудовий колектив як соціальну організацію і як соціальну спільноту. Нагадаємо, що соціальна організація — система соціальних груп і відносин між ними, соціальна спільнота — це сукупність індивідів, що характеризується відносною цілісністю, є самостійним суб’єктом соціальний дій і виконує певну спільну діяльність. Колектив як соціальна організація є різновидом суспільного інституту, і йому притаманна управлінська ієрархія.

Колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства, і йому притаманний розподіл на соціальні групи.

У цілому трудовий колектив — це група людей, які об’єднані для спільної соціально значущої та корисної для суспільства трудової діяльності, кінцеві результати якої залежать від кожного і яка зумовлена певною системою економічних, соціальних і психологічних відносин. Колектив характеризується спільними інтересами і цілями почуттям солідарності, самовизначення.

Соціологія вивчає функції, типи, рівні розвитку, згуртованість, структуру трудового колективу.

Відомі такі основні функції трудового колективу:

·  виробничо-економічна, або цільова, заради якої і створюється колектив;

·  соціальна, що полягає в задоволенні соціальних потреб членів колективу (забезпечення матеріальними благами, створення умов для підвищення кваліфікації, розвитку й використання природних здібностей, організація відпочинку тощо);

·  духовно-інтегративна, що полягає в мотивації трудової поведінки, розвитку й соціалізації особистості, згуртуванні колективу.

Трудові колективи поділяються на різні типи:

·  за організаційними зв’язками, що мають три рівні: основний колектив (вищого рівня), проміжнийпервинний (нижчого рівня); (середнього рівня) і

·  стадіями розвитку — колектив, що формується, і зрілий колектив;

·  величиною — великі, середні та малі колективи.

Важливою соціальною характеристикою є згуртованість колективу, яка полягає в єдності поведінки його членів, що грунтується на спільності інтересів, цінностей і норм поведінки. Єдність трудової поведінки означає узгодженість дій членів колективу під час реалізації спільних цілей і завдань. Однією із основних умов згуртованості є наявність свободи дій, альтернативні можливості вибору працівниками тих чи тих варіантів поведінки.

Соціологія вивчає такі основні проблеми функціонування і розвитку трудового колективу:

·   формування колективів, адаптації працівників;

·   забезпечення трудової мотивації;

·   удосконалення структури колективів, їх згуртованість, розв’язання конфліктів;

·   соціального управління трудовими колективами;

·   раціональності трудових переміщень.

Вивченню цього комплексу проблем соціологія праці надає найбільшого значення, бо саме в трудових колективах виникають соціально-трудові відносини зароджуються соціальні процеси, що в своєму розвитку сягають суспільного рівня.

Соціально-трудові відносини на відміну від функціонально-трудових, зумовлених поділом і кооперацією праці, виникають між працівником і соціальними групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб’єктів у процесі праці, їхнього досвіду, умінь, інтересів, специфіки трудової поведінки.

Соціально-трудові відносини характеризують комплекс (економічні, етичні. психологічні, правові, політичні, релігійні тощо) аспектів взаємозв’язків суб’єктів в процесах, що обумовлені трудовою діяльністю.

Суб’єктами соціально-трудових відносин є наймані працівники чи їх профсоюзи, роботодавці, держава.

Найманий працівник укладає договір з роботодавцем — представником підприємства, громадської організації чи держави.

Роботодавець може бути і не бути власником засобів виробництва. Керівник державного підприємства одночасно є роботодавцем і найманим працівником у держави, яка в даному випадку володіє засобами виробництва.

Професійні союзи захищають економічні інтереси суб’єктів певних сфер діяльності: забезпечують зайнятість, відповідні виробничі умови оплати праці тощо.

Держава є законодавцем, захисником прав громадян і організацій, роботодавець-посередник і арбітр при трудових спорах.

Соціально-трудові відносини виникають на різних рівнях взаємозв’язків між суб’єктами:

·   найманий працівник—найманий працівник;

·   найманий працівник—роботодавець;

·   профсоюз—роботодавець;

·   роботодавець—держава;

·   найманий працівник—держав

Соціологія праці досліджує взаємовідносини людей і соціальних груп у трудових організаціях. Насамперед організаціях проблеми, що обумовлені відмінностями людей за такими ознаками, як стать, вік, національність, раса, освіта, виховання, політична орієнтація, ставлення до релігії, місце в ієрархії організації майновий стан.

Психологічні, етичні і правові та інші форми взаємовідносин в процесі трудової діяльності  характеризують тип соціально-трудових відносин (табл.  ).

Таблиця

ТИПИ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

За своїм впливом на результати економічної діяльності і якість життя людей соціально-трудові відносини бувають двох типів:

·   конструктивні, що сприяють успішній діяльності трудової організації;

·   деструктивні, що заважають такій діяльності.

З регуляцією соціально-трудових відносин зв’язана насамперед проблема мотивації праці. Нині в Україні мотиви змістовності, морального задоволення працею поступилися місцем мотивам забезпечення бодай мінімальних засобів до існування, актуалізувалися проблеми безробіття, соціальних конфліктів.

Соціологи виходять із того, що праця є способом розвитку людини, а соціально-трудові відносини є базисними щодо всіх інших відносин. Відтак оптимізація суспільних відносин (що особливо важливо для подолання суперечностей перехідного етапу суспільства) можлива лише за умов розвитку трудових відносин відповідно до потреб суспільства.

Соціально-трудові відносини надзвичайно складні і класифікуються за такими ознаками:

·  змістом діяльності — виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, управлінсько-організаційні;

·  суб’єктом відносин — міжколективні (колектив — колектив) та внутрішньоколективні (індивід — індивід, індивід — колектив);

·  наявністю владних повноважень — по горизонталі і по вертикалі;

·  способом розподілу результатів праці — кількістю і якістю праці, грошовим і майновим внеском, об’ємом інтелектуальної власності;

·  ступенем регламентованості — формальні й неформальні;

·  характером спілкування — безпосередні, опосередковані, міжособові, безособові.

Відповідно основним стадіям життєвого циклу змінюється зміст соціально-трудових відносин:

— на першій стадії ( від народження до закінчення навчання) вони пов’язані переважно з фаховим становленням, можливостями забезпечення засобів існування, реалізації особистих задатків;

— на другій (трудова діяльність) — з наймом і звільненням, умовами організації і оплати праці, можливостями розвитку особистості;

— на третій (післятрудовій) — з пенсійним забезпеченням.

Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбувається у вигляді соціальних процесів, що відображають функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників.

Розрізняють такі (основні) види соціальних процесів у трудовій сфері:

·  базові — праця, що впливає на соціальний стан, інтереси, кваліфікаційний рівень виконавців трудових функцій, формування їхньої особистості;

·  інтегративні — формування, функціонування та розвиток трудових колективів, що забезпечують цілісність усієї трудової системи;

·  ціннісно-орієнтаційні — мотивація, соціалізація, адаптація, що формують цінності, норми, орієнтації відповідного способу життя;

·  трудових переміщень — плинність кадрів та регульовані зміни місць працівниками у системі суспільного поділу праці.

Соціологічний підхід до вивчення праці (на відміну від економічного) означає врахування суспільної нерівності — неоднакового становища різних соціальних груп та окремих працівників, їхньої трудової поведінки, що зумовлена насамперед суспільним поділом праці.

Соціологія праці є найзагальнішою зі спеціальних соціологіч-
них теорій, що мають предметом свого дослідження соціально-трудові відносини і процеси, соціальні інститути і спільноти у сфері праці (соціологія трудового колективу, соціологія професій, соціологія організації, промислова соціологія та ін.), форми і методи впливу на них.

Праця як соціальний інститут, специфічна форма спільної діяльності людей є не тільки методом, процесом добування засобів до існування, вона визначає специфіку практично всіх соціальних, економічних та інших процесів у суспільстві, навіть специфіку суспільного ладу в державі. Трудовий колектив не тільки об’єднує людей для виробництва товарів та послуг, а є практично єди-ною формою узгодження, поєднання індивідуальних, групових та суспільних інтересів людей, найважливішим чинником соціалізації особистості.